Йдучи дорогами життя…
Олександр Васильович Афонiн
Сафарi
Олександр Афонiн – людина, вiдома в Украiнi своiми науковими статтями та полемiчними публiкацiями, в яких розглядаеться роль книги у формуваннi людськоi особистостi, стосунки украiнськоi влади й книжкового середовища. Водночас вiн е автором шести збiрок поезiй, що вийшли друком у видавництвi «Фолiо» та отримали схвальну оцiнку читачiв. Олександр Афонiн не пише вiршi, вiн живе вiршами. Викликае здивування, як у прозi нашого буття, серед тiеi непростоi i проблемноi щоденноi роботи, яку вiн виконуе як президент Украiнськоi асоцiацii видавцiв i книгорозповсюджувачiв, йому вдаеться вiдшукати поетичне слово, щоб описати своi по-юнацьки щирi вiдчуття такого мiнливого i такого неосяжного свiту природи i людей. Читаючи його поезiю, мимоволi починаеш дивитися на свiт його очима i перейматися його емоцiями. Мабуть, тому поцiновувачi поетичних творiв Олександра Афонiна сприймають його поезiю як духовнi лiки вiд буденностi життя.
Олександр Афонiн
Йдучи дорогами життя
Зацвiла в городi бузина…
* * *
Небо нiчне вiтри вимили нинi так чисто!
Сяе зiрками безмежна його глибина.
Чи то весна одяглася в зiркове намисто?
Перший свiй день вiдгуляла сьогоднi вона.
Залишки снiгу зiгнала зi схилiв Днiпрових
І пронеслася веселим, гарячим конем.
Вражень ще бiльше весна подаруе чудових
Завтра разом з ясним сонцем освяченим днем.
* * *
Ще ночi досить прохолоднi,
Хоча вже, звiсно, не зима.
Похмурим день мав буть сьогоднi,
Та зранку хмар iще нема.
Ще небо тiшить синявою
І сяе сонцем далина,
Та досi не в ладах з собою
Примхлива дiвчина-весна.
Вiд неi можна все чекати:
Дощi, морози i снiги…
Я ж хочу нинi побажати
Вам всiм здоров’я i снаги!
* * *
Нiч свiтла i якась казкова,
Хоча й не свiтять лiхтарi,
Та мiсяця великий човен
Пливе по небу угорi.
Серед зiркового намиста
Шукае новi береги
І заливае сяйвом чистим
Все, наче повiнь, навкруги.
Далеко вiн вiд цього свiту,
Тому й не може зрозумiть,
Як можуть люди в ньому жити
І так страшенно не любить…
* * *
Початок свiй усе у свiтi мае:
Життя, рiка… навiть шкiльний урок.
Тому й не дивно, що не уявляю
Весни початок, але… без жiнок.
Якщо не жiнка весну народила,
То звiдки сонце, й синi небеса,
І ця шалена життедайна сила,
Ця неземна, чаруюча краса?
Не можна жiнку й весну роз’еднати
«Творцям» в угоду нашого буття.
Весна одвiчна, як i жiнка-мати.
Вони дарують нам усiм життя.
Хай полiтичнi вiтри десь там вiють,
Та облiтають вашi береги.
Ви – нашi весни, щастя i надiя.
Зi святом вас, коханi й дорогi!
* * *
Я хочу в лiс – як до земного раю,
В хатинку з терпким запахом сосни,
Туди, де весну серцем вiдчуваю
І де завжди солодкi й свiтлi сни.
Де день i нiч весною вже сповитi,
І вечiр з ранком схожi, мов брати.
Лiс весняний… Чи краще е щось в свiтi?
Ми – свiт один з ним, а не два свiти.
Я розчинюся в свiтанковiй тишi
І соком пiднiмусь до верховiть,
Де гiлочка в рожевiм небi пише:
«Прийшла весна, i варто далi жить!»
* * *
А нiч i зовсiм мов не весняна,
І вiтер в щоки «лiпить», як руками…
Гiлки дерев iз темного вiкна
Примерзлий цвiт простягують до рами.
І в скло шкребуть, мов просяться ввiйти,
Бо третя нiч на зимну дуже схожа…
Навiщо знов холоднi цi свiти
В час весняний привiв Великий Боже?
