– Маєте його зрозуміти, містере Ферґюсон. Найсумніше те, що це збочена любов, божевільна любов до вас і, можливо, до покійної матері. Уся душа Джекі сповнена ненависті до цього чарівного малюка, чия краса та здоров’я складають такий разючий контраст із його власною слабкістю.
– Боже милий! Але ж це неймовірно…
– Я сказав правду, мадам?
Леді ридала, сховавши обличчя в подушках. Тепер вона обернулася до чоловіка.
– Як я могла сказати це тобі, Бобе? Відчувала ж, яким це буде ударом для тебе. Тому вважала за краще мовчати та чекати, прагнула, щоб ти дізнався це якось інакше. Коли цей джентльмен, котрий, мабуть, є могутнім чаклуном, написав, що він усе знає, я зраділа…
– Мені здається, чотири роки мандрівки на кораблі піде на користь Джекі, – видихнув Голмс, підводячись із крісла. – Один пункт з’ясували, мадам. Ми чудово розуміємо, що змусило вас підняти руку на Джекі. Материнське терпіння також має межі. Але як ви зважилися залишити дитину в ці останні два дні?
– Я розповіла місіс Мезон! Вона знає.
– Усе збігається. Так я й думав. Мені здається, нам час іти, – прошепотів Голмс.
І ми тихо вийшли з кімнати.
Ферґюсон стояв біля ліжка, майже задихаючись.
– Хай вирішують самі.
* * *У мене збереглася ще одна пам’ятка про цю справу. Це – лист, який Голмс написав у контору як відповідь на послання, з якого й почалася вся історія. Ось він:
«Бейкер-стрит, 21 листопада.
Про вампірів.
Сер! У відповідь на Ваш лист від 19 листопада повідомляю, що я зацікавився справою Вашого клієнта містера Ферґюсона з «Ферґюсона» й що вона принесла задовільні результати. Дякую за рекомендацію.
Висловлюю свою найглибшу пошану, Шерлок Голмс».Пригода в елітній школі
Наша скромна сцена на Бейкер-стрит бачила багато драматичних епізодів, але не пригадую нічого більш несподіваного й приголомшливого, ніж перша поява на ній Торнікрофта Гакстейбла, магістра мистецтв, доктора філософії й таке інше. Візитівка, що здавалася замалою для такого набору вчених ступенів, випередила його на кілька секунд. Услід за нею з’явився й він сам, чоловік високий, поважний, величний – уособлення витримки та твердості духу. І не встигли ще двері зачинитися за ним, як відвідувач cперся руками об стіл, повільно осів на підлогу і, втративши свідомість, розпростерся всім своїм могутнім тілом на ведмежій шкурі перед нашим каміном.
Ми схопилися з місць і хвилину мовчки, здивовано витріщалися на цей величезний уламок корабля, який занесла до нас раптова й нищівна буря з далекого океану життя. Та Голмс усе ж мерщій підсунув йому подушку під голову, а я підніс до його вуст чарку коньяку. Повне бліде обличчя незнайомця борознили глибокі зморшки; під опухлими очима залягли синюваті тіні; куточки розтуленого рота були скорботно опущені; на подвійному підборідді рясніла щетина. Мабуть, він приїхав здалеку, оскільки його комірець і сорочка забруднилися, нечесане волосся пасмами спадало на високе, гарне чоло. Перед нами лежав чоловік, котрого спіткала якась недоля.
– Що з ним, Ватсоне? – спитав Голмс.
– Повний занепад сил… ймовірно, від голоду та перевтоми, – відповів я, тримаючи пальці на його кисті, де тоненькою, ледве відчутною ниточкою пульсувало життя.
– Зворотний маршрут до Меклтона. Це на півночі Англії, – зауважив Голмс, виймаючи в нього з кишеньки для годинника залізничний квиток. – Зараз ще немає дванадцятої. Раненько ж йому довелося їхати!
Припухлі повіки нашого гостя сіпнулися, і чоловік подивився на нас сірими очима з абсолютно відсутнім поглядом. Через хвилину він зі зусиллям зіп’явся на ноги й почервонів від сорому.
– Даруйте, містере Голмс. Ця слабкість – наслідок нервових переживань. Ні, дякую… Склянка молока з сухарем – і все минеться. Містере Голмс, я приїхав сюди, щоб забрати вас із собою. Мені здавалося, що ніяка телеграма не дасть вам належної оцінки невідкладності цієї справи.
– Коли ви остаточно одужа…
– Я почуваюся чудово. Ніяк не зрозумію, що зі мною сталося. Містере Голмс, прошу вас поїхати до Меклтона першим потягом.
Голмс похитав головою:
– Мій колега, доктор Ватсон, підтвердить вам, що ми з ним дуже зайняті. Мені вже видали аванс на розслідування зникнення документів Феррера, крім цього, днями починається слухання справи про вбивство в Абергавенні. Поїхати з Лондона мене може змусити хіба що щось надважливе.
– Надважливе! – наш гість підняв руки. – Невже ви не чули про викрадення єдиного сина герцога Голдернесса?
– Герцога Голдернесса? Колишнього міністра?
– Саме так! Ми доклали чимало зусиль, аби це не потрапило в пресу, але у вчорашньому «Глобусі» все ж промайнули певні чутки. Я думав, що вони й до вас дісталися.
Голмс простягнув свою довгу, худу руку та зняв із полиці том енциклопедичного довідника на літеру «Г».
– Голдернесс, шостий герцог, кавалер ордена Підв’язки, член Таємної ради… і так далі, до нескінченності. Барон Боверлі, граф Карстон… Боже милий, скільки титулів! Голова суду графства Геллемшир (із 1900-го). Одружений із Едіт, донькою сера Чарльза Епплдора (1888). Єдиний син і спадкоємець – лорд Солтайр. Власник двохсот п’ятдесяти тисяч акрів землі. Рудники в Ланкаширі та Велсі. Адреса: Карлтон-гаус-терас; Голдернесс-хол, Геллемшир; замок Карлтон, Банґор, Вузлі. Лорд Адміралтейства1 (1872), міністр… Одним словом, відомий діяч, мабуть, один із найвідоміших у нашій країні.
– Один із найвідоміших і, мабуть, найзаможніших. Наскільки я знаю, містере Голмс, ви далеко не аматор у своїй царині й часто беретеся за справу заради самої справи. Але дозвольте повідомити, що його світлість обіцяє вручити чек на п’ять тисяч фунтів тому, хто вкаже місцеперебування його сина, і додаткову тисячу фунтів, якщо йому назвуть особу викрадача або викрадачів.
– Щедра винагорода! – похвалив Голмс. – Ватсоне, мабуть, ми з вами таки вирушимо на північ Англії разом із доктором Гакстейблом. А ви, професоре, випийте молока, а потім розкажіть усе, що сталося, коли сталося, де сталося і, нарешті, який стосунок має до цього доктор Торкікрофт Гакстейбл, директор закладу під Меклтоном, і чому він лише через три дні після випадку – про що свідчить ваше неголене підборіддя – звертається до мене, переконаний у моїх скромних здібностях.
Наш гість випив склянку молока й палко, не опускаючи навіть найменшої дрібнички, повів свою розповідь. Погляд його відразу ожив, щоки порожевіли.
– Маю вам доповісти, джентльмени, що я засновник і директор елітної школи під Меклтоном. «Коментарі до Горація» Гакстейбла, можливо, нагадають вам, із ким маєте справу. Мій заклад для хлопчиків, безумовно, найкращий і напривілейованіший навчальний заклад в Англії. Лорд Леверстоук, граф Блеквотер, сер Кеткарт Соумс – ось хто довіряє мені своїх синів. Але піку слави моя школа досягла три тижні тому, коли лорд Голдернесс передав мені через свого секретаря, містера Джеймса Вайлдера, що десятирічний лорд Солтайр, його єдиний син і спадкоємець, буде вчитися в моїй школі. Чи міг я подумати тоді: ось прелюдія, за якою послідує найбільше нещастя мого життя!
Лорд Солтайр прибув 1 травня, до початку літнього семестру. Цей чарівний підліток дуже швидко звик до наших порядків. Мушу зауважити – і, сподіваюся, ніхто не звинувачуватиме мене в нескромності, бо замовчувати це було б безглуздо, – хлопчикові жилося вдома не солодко. Ні для кого не таємниця, що подружнє життя герцога могло б бути й кращим і за взаємною згодою подружжя роз’їхалося, причому герцогиня оселилася на півдні Франції. Усе це сталося зовсім нещодавно, а синівські почуття підлітка, як ми дізналися, були цілком на боці матері. Він занудьгував після її від’їзду з Голдернесс-холу, і тому герцог вирішив віддати його в мій заклад. Через два тижні маленький лорд Солтайр відчував себе в нас, як удома і, судячи з усього, абсолютно комфортно.
Востаннє його бачили ввечері 13 травня, тобто в понеділок. Його кімната була на другому поверсі, а у великій суміжній спали два інших хлопчики. Вони нічого не бачили й не чули тієї ночі, отже, лорд Солтайр покинув свою кімнату не крізь двері. Вікно в нього було відчинене, а стіну в цьому місці густо обвивав плющ із дуже грубими гілками… Слідів на землі ми не виявили, але можна не сумніватися, що він таки виліз у вікно.
Його відсутність виявили у вівторок, о сьомій годині ранку. Його ліжко було застелене. Перед відходом учень встиг одягнутися в шкільну форму – чорну ітонську курточку та сірі штани. Вночі в його кімнату ніхто не заходив, а якби звідти долинали зойки чи відлуння боротьби, Контер, старший із хлопчиків у суміжній спальні, певна річ, почув би галас, адже спить дуже чутливо.
Як тільки зникнення лорда Солтайра виявили, я скликав увесь заклад – хлопчиків, учителів і слуг. І тут ми переконалися, що лорд Солтайр утік не сам. Бракувало Гайдеґґера – викладача німецької мови. Його покій містився в протилежному крилі другого поверху, але також виходив вікнами на галявину. Ліжко в нього залишилося незастеленим, проте одягнутися як слід йому, мабуть, не судилося, бо його сорочка та шкарпетки лежали на підлозі. Він виліз у вікно й спустився донизу, чіпляючись за гілки плюща, про що свідчили сліди на землі. Його велосипеда, що зазвичай стояв у невеликій комірчині в кінці галявини, на місці не виявилося.
Гайдеґґер прийшов у мою школу два роки тому з найкращими рекомендаціями, але він був мовчазним, похмурим чоловіком, тому його не дуже любили і школярі, і вчителі.
Сьогодні – четвер, і з вівторка ми нічого нового не дізналися про втікача. Звісно, перше, що я зробив, – це сконтактувався з Голдернесс-холом. Маєток герцога розташований усього за кілька миль від школи, й у нас були сподівання, що, затуживши за домівкою, лорд Солтайр повернувся до батька, але там його не виявилося. Герцог дуже схвильований, а щодо мене, то ви й самі могли переконатися, до чого доводять людину тривога та почуття відповідальності за свого вихованця. Містере Голмс, благаю, зробіть усе, на що ви здатні! Це справа заслуговує на те, щоб ви віддалися їй цілком.
Шерлок Голмс уважно вислухав розповідь нещасного директора. Насуплені брови та глибока складка між ними свідчили про те, що чоловік не потребує умовлянь і докладе всіх зусиль до розслідування справи, яка, крім своєї серйозності, будила в ньому його повсякчасний потяг до незвичайних і заплутаних завдань.
Детектив дістав із кишені нотатник та зробив одну-дві помітки.
– Ви добряче схибили, що не звернулися до мене негайно ж, – строго сказав мій приятель. – Це дуже ускладнить розслідування. Я, наприклад, упевнений, що і галявина, і плющ на стіні могли б багато про що розповісти натренованому оку.
– Я тут ні до чого, містере Голмс. Його світлість усіма силами намагався уникнути розголосу. Він остерігався, щоб його сімейні негаразди не стали темою для пліток. Таке йому ніколи не подобалося.
– А місцева влада займалася розслідуванням втечі лорда Солтайра?
– Авжеж, сер, але, на жаль, це нічого не дало. Спочатку ми ніби й натрапили на слід утікачів – нам повідомили, що з нашої станції ранковим потягом їхав якийсь юнак, а з ним – підліток. Але вчора ввечері їх затримали в Ліверпулі, і помилка відразу вийшла назовні. Ось тоді я вже зовсім зневірився й після безсонної ночі поїхав до вас першим потягом.
– Як тільки поліція кинулася хибним слідом, розслідування справи на місці, ймовірно, велося вже не так завзято?
– Його просто припинили.
– Отже, три дні пішли коту під хвіст. Яка ганьба!
– Аякже, каюся. Маєте рацію.
– Але загадку ще можна розплутати. Я із задоволенням візьмуся за цю справу. Скажіть, чи вам вдалося встановити якийсь зв’язок між зниклим хлопчиком і вчителем німецької мови?
– Та ніякого зв’язку між ними не було.
– Учитель викладав у його класі?
– Ні, і, наскільки я знаю, він навіть жодного разу з ним не розмовляв.
– Дивно, дуже дивно! У хлопчика був велосипед?
– Ні.
– А всі інші велосипеди на місці?
– На місці.
– Ви в цьому впевнені?
– Цілком.
– Сподіваюся, ви не думаєте, що німець їхав глухої ночі велосипедом, та ще й з хлопчиком на руках?
– Звісно, ні.
– Тоді як ви все це пояснюєте?
– Можливо, вони взяли велосипед для відвернення уваги, сховали його десь, а самі пішли пішки.
– Усе може бути. Але, погодьтеся самі, якийсь дивний спосіб відвернути увагу. Адже в комірчині стояли й інші велосипеди?
– Атож.
– Чи не краще йому було б сховати два велосипеди, якщо він хотів навести вас на думку, що вони поїхали, а не пішли пішки?
– Маєте рацію.
– Отож-бо й воно. Ні, ця теорія нікуди не годиться. Але саме собою зникнення велосипеда може послужити відправним пунктом для подальшого розслідування. Зрештою, це не така річ, яку легко сховати або знищити. Ще одне запитання: чи хтось відвідував підлітка напередодні його втечі?
– Ні.
– Можливо, на його ім’я були якісь листи?
– Так, один лист був.
– Від кого?
– Від його батька.
– Ви переглядаєте пошту своїх учнів?
– Ні.
– Чому ж вирішили, що лист прийшов від його батька?
– Конверт був із гербом, й адреса написана незграбним почерком герцога. До того ж герцог сам згадав, що писав синові.
– Як часто хлопчик отримував листи до цього?
– Останніми днями на його ім’я нічого не було.
– А з Франції йому часом не писали?
– Жодного разу.
– Ви, звісно, розумієте, до чого я хилю. Або лорда Солтайра викрали силою, або він утік із власної волі. Остання гіпотеза підказує, що хлопчик не міг би зважитися на такий вчинок без зовнішнього впливу. Якщо до нього ніхто не приходив, отже, вплив відбувався за допомогою листів. Ось чому мені важливо знати, хто йому писав.
– Навряд чи зможу тут чимось вам допомогти. Наскільки я знаю, йому писав лише батько.
– І батьківський лист надійшов у день втечі. Які взаємини були між батьком і сином: хороші, дружні?
– Його світлість нікого не удостоює своєї дружби, його поглинули важливі державні справи. Навряд чи йому доступні звичайні людські почуття. Але по-своєму він ставився до сина незле.
– Однак серцем хлопчик був цілком на боці матері?
– Ще б пак.
– Він сам це казав?
– Ні.
– А хто? Герцог?
– Ну що ви! Певна річ, ні!
– Тоді звідки про це знаєте?
– Мені доводилося не раз бесідувати з секретарем його світлості, містером Джеймсом Вайлдером. Він і поінформував мене потай про настрої лорда Солтайра.
– Зрозуміло. До речі, останній лист герцога знайшли в кімнаті хлопчика вже після втечі?
– Ні, він узяв його зі собою… Містере Голмс, чи не час нам уже на вокзал?
– Зараз накажу викликати кеб. Через чверть години будемо до ваших послуг. Якщо маєте намір телеграфувати додому, містере Гакстейбл, нехай там у вас думають, що розслідування все ще ведуть у Ліверпулі. Адже, здається, саме туди занесло вашу зграю гончаків? А я тим часом спокійно, без завад, попрацюю біля самих дверей вашої школи, і, можливо, чуття не підведе двох таких старих нишпорок, як ваш покірний слуга й Ватсон, і ми спробуємо дещо рознюхати на місці.
Увечері на нас війнуло свіже холодне повітря графства Дербі, де знаходилася знаменита школа доктора Гакстейбла.
Коли ми під’їхали до неї, вже стемніло. На столі в передпокої лежала візитівка. Лакей щось прошепотів директорові, і той схвильовано обернувся до нас.
– Герцог тут, – сказав він. – Герцог і містер Вайлдер чекають на мене в кабінеті. Ходімо, джентльмени, я представлю вас.
Я, звісно, знав цього найвідомішого державного діяча зі світлин, але він виявився зовсім не таким, як на портретах. На килимі біля каміна перед нами стояв вишукано одягнений, величної постави чоловік із худим, вузьким обличчям і довгим гачкуватим носом, що якось безглуздо стирчав. Він був блідий, як смерть, і цю блідість особливо підкреслювала його довга яскраво-руда борода, крізь яку на білій жилетці виблискував золотий ланцюжок від годинника. Колишній міністр свердлив нас крижаним поглядом. Поруч із ним стояв зовсім ще молодий юнак, невеликий на зріст, зі жвавим, нервовим обличчям і розумними блакитними очима – як я здогадався, його особистий секретар Вайлдер. Бесіду почав саме він, і почав одразу ж, з достатньо рішучою й навіть уїдливою інтонацією:
– Докторе Гакстейбл, я був у вас сьогодні вранці, але, на жаль, спізнився й не міг завадити вашій поїздці до Лондона. Як мені сказали, ви вирушили туди за містером Шерлоком Голмсом із тим, аби доручити йому розслідування цієї справи. Його світлість здивований, докторе Гакстейбл, що ви зважилися на такий крок, не порадившись попередньо з ним.
– Коли я дізнався, що поліційні розшуки ні до чого не призвели…
– Його світлість далеко не переконаний у цьому.
– Але містере Вайлдер!..
– Як ви знаєте, докторе Гакстейбл, його світлість не хоче, щоб ця справа набула розголосу. Він вважає за краще не посвячувати в неї зайвих людей.
– Це легко виправити, – пробурмотів переляканий педагог. – Містер Шерлок Голмс може повернутися до Лондона ранковим потягом.
– Не збираюся робити цього, професоре! – із ввічливою посмішкою сказав Голмс. – Північне повітря таке приємне й настільки корисне для здоров’я, що я вирішив згаяти кілька днів тут, на рівнинах, а вже розважатися буду, як зумію. Чи знайду притулок під вашим дахом, чи в сільському заїзді, це, природно, залежить лише від вас.
Нещасний педагог розгублено роззявив рота, але тут його врятував звучний бас рудобородого герцога, що прозвучав наче гонг, яким закликають до обіду.
– Містер Вайлдер має рацію, докторе Гакстейбл, вам варто було б порадитися зі мною. Але оскільки ви вже посвятили містера Голмса в усю цю справу, з нашого боку було б нерозумно відмовлятися від його допомоги. Вам немає потреби селитися в сільський заїзд, містере Голмс, буду радий прийняти вас у себе в Голдернесс-холі.
– Красно дякую, Ваша світлосте. Однак в інтересах нашої справи, мабуть, мені краще залишитись тут, на місці подій.
– Не хочу вас неволити, містере Голмс. Але якщо вам знадобиться якась інформація від мене чи містера Вайлдера, ми до ваших послуг.
– Мені, мабуть, усе ж доведеться побувати в Голдернесс-холі, – повідомив Голмс. – А зараз, сер, я лише хотів би знати, як ви пояснюєте таємниче зникнення вашого сина.
– Важко сказати, сер.
– Даруйте, якщо торкнуся неприємної для вас теми, але без цього ніяк не можна. Чи не думаєте ви, що до цього причетна герцогиня?
Міністр зволікав із відповіддю.
– Ні, не думаю, – сказав він урешті-решт.
– Тоді саме собою напрошується інше пояснення: можливо, хлопчика викрали, щоб отримати за нього викуп? Таких вимог не було?
– Ні, сер.
– Ще одне запитання, Ваша світлосте. Я знаю, що ви писали синові в день його зникнення.
– Ні, це було напередодні.
– Справді. Але він отримав ваш лист саме того дня?
– Авжеж.
– Чи не було в цьому листі чогось такого, що могло схвилювати його або подати йому ідею втекти?
– Певна річ, ні, сер!
– Лист ви відправили особисто?
За герцога роздратовано відповів секретар:
– Його світлість не має звички персонально надсилати свою кореспонденцію. Цей лист залишили разом із іншими на столі в кабінеті, й усю кореспонденцію я поклав у торбу для пошти.
– Ви впевнені, що серед інших листів був і цей?
– Атож, я його бачив.
– Скільки листів ви написали того дня, Ваша світлосте?
– Чи то двадцять, чи то тридцять. У мене широке листування. Але, мені здається, що ми дещо відхилилися від суті справи.
– Ні, чому ж! – заперечив Голмс.
– Я порадив поліції спрямувати пошуки на південь Франції, – продовжував герцог. – Повторюю: не думаю, щоб герцогиня була здатна підштовхнути сина на такий жахливий вчинок, але він, за своєї завзятості, міг утекти до матері, тим більше, якщо тут не обійшлося без підбурювання та сприяння цього німця. А тепер, докторе Гакстейбл, дозвольте відкланятися.
Я відчував, скільки ще запитань залишається в Голмса, але герцог одразу поклав край розмові. Витончений аристократизм цього вельможі не дозволяв йому вдаватися до балачок про сімейні справи зі сторонньою особою, і він, можливо, боявся, що кожне нове запитання проллє безжалісне світло на старанно затемнені закутки його життя.
Відразу після відходу герцога й містера Вайлдера мій приятель зі звичним для нього завзяттям узявся до праці.
Ретельний огляд кімнати хлопчика нічого не дав, крім остаточної впевненості в тому, що він міг утекти лише у вікно. У кімнаті вчителя-німця серед його речей також не знайшлося нових доказів. Плющ під вікном не витримав його ваги, і, посвітивши ліхтариком на галявину, ми побачили там глибокі відбитки підборів. Прим’ята трава – ось єдине, що свідчило про цю незбагненну нічну втечу.
Шерлок Голмс пішов, залишивши мене самого, і повернувся лише по одинадцятій. Він дістав десь велику мапу околиць, розклав її в моїй кімнаті на ліжку та поставив посередині лампу. Потім закурив і став зосереджено розглядати своє надбання, час від часу вказуючи мені на цікаві для нього пункти задимленим бурштиновим мундштуком люльки.
– Це справа захоплює мене все більше й більше, Ватсоне, – зізнався мій товариш. – Цікава справа, дуже цікава… Але зараз, коли приступаю до неї, мені хотілося б звернути вашу увагу на певні географічні деталі, які можуть виявитися важливими в ході слідства. Погляньте на цю мапу. Оцей заштрихований квадрат – школа, застромлю сюди шпильку. Ось шосе. Воно проходить повз школу зі сходу на захід, і відгалужень від нього немає на цілу милю в той та інший бік. Якщо наші втікачі рухалися дорогою, іншого шляху для них бути не могло.
– Згоден.
– За щасливим збігом обставин, можемо перевірити, що діялося на шосе тієї ночі. Ось тут, де зараз моя люлька, з дванадцятої до шостої ранку чергував полісмен. Як бачите, це перше перехрестя в східній частині шосе. Полісмен ні на мить не залишав свого поста й стверджує, що неодмінно помітив би дорослого чоловіка з хлопчиком, якби вони там пройшли. Я спілкувався з ним сьогодні ввечері, і, мені здається, його словам можна вірити. Отже, цей кінець шосе виключається. Тепер поглянемо, які справи в західній його частині. Там є заїзд «Рудий бугай», господиня якого занедужала. Вона посилала за лікарем у Меклтон, але той був в іншого хворого й приїхав до неї лише вранці. Чекаючи на нього, у заїзді не спали всю ніч і раз у раз дивилися на шосе, чи не їде медик. За словами цих людей, повз заїзд ніхто не проходив. Якщо вірити їм, виходить, що й західна частина шосе не залишає у нас жодних сумнівів. Отже, втікачі обрали якийсь інший шлях.
– А велосипед? – сказав я.
– Авжеж, велосипед. Зараз ми ним займемося. Продовжимо ж наші міркування. Якщо втікачі не вийшли на шосе, отже, вони подалися або на північ, або на південь від школи, не інакше. Зважмо обидві гіпотези. На південь від школи знаходилося дике поле, поділене на дрібні ділянки; кожна відокремлена від іншої кам’яною стіною. Проїхати тут на велосипеді неможливо. Отже, і це припущення треба відкинути. Тепер звернімо наші погляди на північ. Там бачимо гай, який називають Косим клином, а за ним, на десять миль углиб, простягається заболочена рівнина, дуже вже горбиста в бік півночі. Лівіше від неї стоїть Голдернесс-хол, до якого по шосе десять миль, а навпростець – усього шість. Рівнина ця сумна та безлюдна. На ній розташовано кілька маленьких скотарських ферм. Вівці, корови та болотяні птахи – ось єдині мешканці цієї місцини. Далі, як ви самі бачите, проходить Честерфілдське шосе. Вздовж нього стоять два-три котеджі, церква й заїзд. Позаду – пагорби, високі та малодоступні. Упевнений, що наші пошуки треба спрямувати сюди, на північ.
– Але ж велосипед! – повторив я.
– До чого тут велосипед! – утрачав терпець Голмс. – Хороші велосипедисти їздять не лише шосейними дорогами. Рівнину пересікає безліч стежок, крім цього, тієї ночі яскраво сяяв місяць… Зачекайте! Що це?
Тривожний стукіт у двері – і відразу слідом за ним у нашу кімнату ввійшов доктор Гакстейбл. Він тримав у руках блакитне кепі з білою нашивкою на козирку.
– Ось знахідка! – вигукнув він. – Слава Богу! Нарешті ми натрапили на слід нашого хлопчика! Це його кепі!
– Де його знайшли?
– У фургоні циганів, котрі стояли табором на рівнині. Вони знялися з місця у вівторок. Сьогодні поліція завітала до них і провела обшук у фургоні. Й ось що знайшли.
– Як це до них потрапило? Як вони це пояснюють?
– Викручуються, брешуть. Присягаються, ніби знайшли кепі на рівнині у вівторок уранці. Ні, ці негідники мусять знати, де хлопчик! На щастя, їх усіх посадили до в’язниці. Страх перед законом розв’яже їм язики. А може, й не лише страх, а й гаманець герцога.