– Мiж нами сталася жахлива сцена. Вона – неймовiрно любляча жiнка, мiстере Голмс. Якщо колись дружина любила чоловiка всiм серцем i всiею душею, то це вона. Жiнка була вражена в саме серце тим, що я розкрив ii жахливу та неймовiрну таемницю. Вона навiть не захотiла спiлкуватися. Нiчого не вiдповiдала на всi моi закиди й дивилася на мене диким, вiдчайдушним поглядом. Потiм кинулася у свою кiмнату та зачинилася там. З того часу вiдмовляеться навiть бачити мене. Із нею – служниця, котра працювала в неi ще до ii замiжжя. Жiнку звати Долорес. Це швидше подруга, нiж покоiвка. Вона приносить iй iжу.
– Отже, дитинi безпосередня небезпека не загрожуе?
– Мiсiс Мезон, няня, заявила, що не залишить малюка нi вдень, нi вночi. Їй безумовно можна довiряти. Я бiльше боюся за бiдного маленького Джека. Як я писав, вона вже двiчi кидалася на нього.
– Але жодного разу не вкусила?
– Нi. Вона била сина… Що страшнiше тому, що Джек – бiдний, лагiдний, маленький калiчка.
Риси обличчя Фергюсона зм’якли, коли вiн згадав про свого хлопчика.
– Здавалося б, що його нещастя може зворушити будь-яке серце. Падiння в дитинствi – i зламаний хребет. Але в нього золоте, любляче серце!
Голмс узяв учорашнього листа Фергюсона та знову перечитав його.
– Хто ще живе в вашому будинку, мiстере Фергюсон?
– Двiйко слуг, котрi працюють у нас вiднедавна. Ще е сторож Майкл. А також моя дружина, я сам, мiй хлопчик Джек, немовля, Долорес i мiсiс Мезон.
– Менi здаеться, ви не надто добре знали свою дружину до весiлля!
– Я був знайомий iз нею всього кiлька тижнiв.
– Скiльки часу при нiй Долорес?
– Багато рокiв!
– У такому разi вона, ймовiрно, краще за вас знае характер вашоi дружини.
– Авжеж, мабуть!
Голмс зробив якусь позначку.
– Менi здаеться, – сказав вiн, – я буду кориснiшим у Лемберлеi, нiж тут. Це, звiсно, справа, яку треба розслiдувати особисто. Якщо ледi не виходить зi своеi кiмнати, наша присутнiсть не потурбуе ii. Втiм, ми зупинимося в готелi.
Фергюсон полегшено зiтхнув.
– На це я й сподiвався, мiстере Голмс. Потяг вирушае о другiй годинi. Ви могли б скористатися ним…
– Певна рiч, ми приiдемо. Зараз у нас спокiйний перiод. Можу присвятити вашiй справi всю свою енергiю. Ватсон, зрозумiло, поiде з нами. Але е декiлька питань, якi б я хотiв детальнiше з’ясувати ще до свого прибуття. Як я збагнув, нещасна ледi, мабуть, кидалася на обох дiтей – на свого власного малюка та на вашого сина?
– Атож.
– Але вона поводилася при цьому по-рiзному, чи не так? Наприклад, вiдлупцювала вашого сина?
– Одного разу палицею, iншого – голими руками.
– Вона не пояснила, за що його б’е?
– Нi, лише повторювала, що ненавидить його.
– Що ж, у мачух таке трапляеться. Так би мовити, фантомнi ревнощi. Ледi ревнива за своею натурою?
– О, так! Вона дуже ревнива – усiею силою свого гарячого пiвденного кохання.
– Але хлопчик… Йому, здаеться, п’ятнадцять рокiв? Імовiрно, вiн розумово дуже розвинений, хоча тiло його й покалiчене. Як вiн пояснюе ii витiвки?
– Нiяк. Каже, що не давав iй жодного приводу.
– А ранiше вони були друзями?
– Нi. Вони нiколи не любили один одного.
– Кажете, вiн дуже прив’язаний до вас?
– Немае в свiтi iншого такого ж вiдданого сина. Мое життя – його життя…
Голмс знову зазначив щось у своему нотатнику. Якийсь час вiн мовчав у задумi.
– Без сумнiву, ви до другого вашого шлюбу були неабиякими друзями з вашим сином. Ви були дуже близькi, еге ж?
– Дуже!
– І лагiдний хлопчик, iмовiрно, гаряче шанував пам’ять про свою матiр?
– Ще б пак!
– Дуже, дуже цiкавий характер. А ось iще один цiкавий для мене момент: дивнi витiвки ледi щодо свого малюка та до вашого сина вiдбувалися одночасно?
– У першому випадку – так. Вона наче знавiснiла й зiрвала свою лють на обох. А в другому випадку постраждав лише Джек. Мiсiс Мезон нi на що не скаржилася.
– Це, звiсно, ускладнюе справу…
– Я не зовсiм розумiю вас, мiстере Голмс!
– Можливо. Просто створюю попередню теорiю та чекаю, поки час дасть менi в руки новi факти. Це кепська звичка, мiстере Фергюсон, але людська природа слабка. Боюся, ваш приятель повiдомив вам перебiльшену оцiнку моiх наукових методiв. Поки що скажу лише, що ваша справа не здаеться менi нерозв’язною й що ви можете чекати нас у себе завтра.
* * *
Був сiрий туманний листопадовий вечiр, коли ми, залишивши своi речi в мiстечку, пiдходили до старовинноi iзольованоi ферми, в якiй жив Фергюсон. Сам господар чекав нас у великiй центральнiй залi. У стародавньому камiнi палав вогонь… На стiнах висiла старовинна зброя. Раптом Голмс обернувся.
– Ого, – сказав вiн, – а це що таке?
У корзинi в кутку лежав собака. Вiн повiльно встав i пiдiйшов до свого господаря. Тварина ступала з важкiстю. Їi заднi лапи рухалися якось дивно, а хвiст був опущений униз. Вона лизнула руку мiстера Фергюсона.
– Що ж це таке, мiстере Фергюсон?
– Собака!
