Розрита могила. Голод 1932—1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті – 2000-ні)

«На круги своя»: Голодомор після 2014

Радикальні зміни в суспільно-політичному житті країни, анексія Криму Росією, війна на сході, різке погіршення рівня життя населення вчергове актуалізували тему голоду 1932—1933 років. Цього разу вона вписалася, по-перше, в політику «декомунізації», по-друге – в контекст протистояння з Росією. «Латентний» антиросійський зміст Голодомору отримав політичну і моральну легітимацію. Окупація Криму, воєнна і політична підтримка Росією квазідержавних утворень – Донецької і Луганської «народних республік», риторика вищого державного керівництва Росії, спрямована на заперечення територіальної цілісності (т. зв. «проект Новоросія») і самого права України на суверенітет і державність значно радикалізували риторику Голодомору. Зокрема, знову вийшла на поверхню тема голоду як наслідку бездержавності українців та одвічної антиукраїнської політики Москви.

П. Порошенко вже в ролі президента на роковини Голодомору у 2014 році назвав самопроголошені ЛНР і ДНР нащадками організаторів голоду 1932—1933 років, і наголосив на тому, що голод був наслідком відсутності української держави та армії145.

Наступного року він повторив цю тезу, але модифікував її, зазначивши, що ще однією передумовою трагедії був брак єдності серед українців. Голодомор був названий проявом «багатовікової, гібридної війни, яку Росія веде проти України»146.

У 2016 році президент знову звернувся до теми бездержавності і внутрішнього розбрату як передумови голодного лихоліття, прямо звертаючись до «отаманщини» періоду 1917—1920 років. Додався також сюжет про Україну як неподоланий форпост захисту свободи – як своєї, так і Європи147.

У листопаді 2016 року президент доручив урядові та його структурам розробити і реалізувати серію заходів до 85-ї річниці Голодомору на 2017— 2018 роки148. Відповідний план заходів було затверджено урядом аж у серпні 2017 року. Обидва документи не претендували на креатив: план заходів був стандартним.

Серед «новинок» можна згадати хіба шо рішення про створення геоінформаційної системи місць, пов’язаних з Голодомором149, та чергове рішення збудувати у Києві пам’ятник Дж. Мейсу (історія з цим пам’ятником тягнеться вже десять років). Навіть слоган дворічної кампанії не вражав новизною: «Україна пам’ятає».

У листопаді 2017 році на День пам’яті жертв голодомору П. Порошенко виступив з черговою просторою промовою, яку можна вважати компендіумом усіх політичних формул канонічного дискурсу Голодомору часів В. Ющенка, і порівняв його з Голокостом, закликавши запровадити «відповідальність» за їх заперечення150.

Певні новації в межах канонічного дискурсу спробували запровадити в Українському інституті національної пам’яті. У 2016 році було здійснено проект «Незламні», в якому презентувалися біографії відомих українців, які в дитинстві пережили голод. Їхні долі подавалися як приклад незламності усього українського народу151.

Інформаційну кампанію про голод 1932—1933 років у 2017 році було проведено під гаслом «Помста за свободу»: Голодомор репрезентувався як каральна акція Сталіна за революцію 1917—1920 років152. Варто оцінити винахідливість «мнемонічних бійців»: у 2017 році також відзначалася сота річниця української революції – дві події пов’язувалися в один тематичний ряд в рамках єдиного мнемонічного простору та єдиної ідеологічної репрезентації.

Якщо ці новації цілком вписуються в загальну конструкцію Голодомору, де певні факти підбираються і сортуються для її підтвердження і модифікації, то інший проект: «Люди правди», присвячений змаганням проти замовчування трагедії, подає дещо відмінну перспективу153.

Можливо, найбільш капітальним державним проектом, пов’язаним з комеморацією голоду 1932—1933 років, є рішення добудувати другу чергу меморіалу пам’яті жертв Голодомору – з загальним кошторисом у 767,5 млн гривень154 (майже 28,5 млн доларів США). Формально це рішення є символічним (і матеріальним) підтвердженням повернення до історичної політики часів В. Ющенка, – тоді було завершено першу чергу меморіалу. Не менш символічним є та обставина, що концепція, ідея «другої черги», запропонована керівництвом, є прямим продовженням канонічної версії голоду 1932—1933 років часів В. Ющенка.

Спроби модифікувати її та зробити більш відкритою і науково обґрунтованою, наразилися на доволі агресивний опір прихильників ортодоксального підходу до «Голодомору-геноциду». В концепції, запропонованій Міністерством культури України, містилася ідея, згідно з якою меморіал-музей має стати «центром консолідації української нації на темі спільної історії, без поділу за політичною віссю «Захід-Схід»155. Проте, дискусії навіть в межах робочої групи сягнули такого рівня напруги, що почалося публічне з’ясування стосунків.

«Ортодокси» намагалися не лише зберегти, а й посилити політично обумовлену репрезентацію події. Зокрема, відчайдушно боролися за те, щоб дані про кількість жертв відповідали формулі 7 млн в Україні, 3 млн – поза її межами. «Ревізіоністи», розуміючи, що відверто маніпулятивне поводження з фактами, цифрами та інтерпретаціями провокує недовіру, намагалися довести необхідність дотримуватися науково обґрунтованих оцінок втрат.

Результатом суперечок стало публічне звернення науковців до самого президента П. Порошенка із закликом передати справу розробки концепції науковцям та пропозицією не політизувати проблему156.

Враховуючи ту обставину, що 2018 рік принесе чергову «напівкруглу» дату – 85-ту річницю голоду 1932—1933 років – можна впевнено очікувати риторичної та політичної ескалації Голодомору, чергового раунду політичних маніпуляцій, моралізаторської демагогії та ідеологічної актуалізації теми.

Криміналізація «заперечення»

Історія перетворення Голодомору на суб’єкт політики дає, крім іншого, дуже цікавий приклад спроб криміналізації дій, пов’язаних з публічною незгодою з офіційною версією трактування минулого.

Така практика не є винятковою. В Радянському Союзі «неправильне» трактування історії могло бути витлумачене як антирадянська агітація і пропаганда: випадки засудження за кримінальними статтями тих, хто не дотримувався офіційної версії минулого, відомі з історії дисидентського руху в Українській РСР у 1960—1970-ті роки.

У сучасній Україні одним із центральних аргументів на користь запровадження адміністративної чи кримінальної відповідальності за «заперечення Голодомору» є посилання на «європейський досвід»: зазвичай такі посилання мають декларативний характер, бо в жодному обґрунтуванні не містилося аналізу цього досвіду. Тобто, досвід згадується і використовується як аргумент, але він навіть не описується, принаймні в контексті криміналізації «заперечення Голодомору».

Криміналізація заперечення Голокосту і геноциду вже має власну історію – як політичну, так і наукову. Заперечення Голокосту (як такого) є незаконним в 13 країнах Європи, найжорсткіші закони проти заперечення Голокосту в країнах, де знищення євреїв відбувалося під час Другої світової війни під орудою держави (Німеччина, Австрія, Румунія).

Парламенти Нідерландів та Італії у 2006—2007 роках розглядали питання про криміналізацію заперечення Голокосту, однак не схвалили відповідних рішень. В Іспанії Конституційний суд визнав кримінальне переслідування за заперечення Голокосту антиконституційним.

У Франції було криміналізовано заперечення не лише Голокосту, але й геноциду вірмен у 1915 р. Дебати щодо криміналізації заперечення геноциду вірмен тривали понад двадцять років і не вщухають і далі.

У лютому 2007 р. представники Німеччини виступили з ініціативою ухвалення Європарламентом закону, згідно з яким «кожна держава (Євросоюзу. – Г. К.) вживатиме заходів, які забезпечать покарання навмисного поводження такого типу: «публічне виправдання, заперечення чи вульгарна баналізація злочинів геноциду, злочинів проти людства та військових злочинів» – хоча в поясненнях і йдеться про покарання таких дій, лише якщо вони призводять до порушення громадського порядку, містять загрозу чи образу, – ця пропозиція викликала тривогу щодо можливого довільного трактування цих ознак.

19 квітня 2007 року Європарламент таки ухвалив проект закону, який мав запровадити кримінальну відповідальність (позбавлення волі строком до трьох років) за зумисні дії, що заохочують до насилля чи ненависті на підставі раси, кольору шкіри, релігії, походження, національності чи етнічних ознак. Така ж відповідальність передбачена була за заперечення чи навмисну тривіалізацію (gross trivialization) злочину геноциду, злочинів проти людяності та військових злочинів. Цей проект був витлумачений саме як такий, що спрямований проти «заперечення Голокосту»157. Щоправда, ухвалення такого «загальноєвропейського» закону було радше символічним актом. Практичне використання цього акту можливо лише в рамках національного законодавства.

Загалом посилання на законодавство європейських країн як на прецедент для криміналізації заперечення Голодомору як геноциду в Україні є некоректним і маніпулятивним158 з декількох причин.

По-перше, в жодному з законодавчих актів згаданих країн не передбачено покарання за інтерпретацію. Йдеться або про висловлення публічної зневаги до жертв Голокосту, або про намагання виправдати злочини нацистів, або навмисно применшити їх, або про фактичну пропаганду антисемітизму, національної чи расової ворожнечі – усе це стосується того, що можна назвати «запереченням Голокосту».

По-друге, там, де йдеться про кримінальну відповідальність, дуже детально прописані варіанти відповідних дій, за які цю відповідальність передбачено (те, що було запропоновано В. Ющенком, дає простір для надто вільної інтерпретації передбачуваного злочину).

По-третє, в багатьох випадках законодавство європейських країн щодо «заперечення Голокосту» містить формулювання, де йдеться про те, що заперечення Голокосту і геноциду є де-факто і де-юре виправданням злочинів проти людяності і зокрема – воєнних злочинів часів Другої світової війни. Про Голокост окремо там взагалі не йдеться.

По-четверте, рівень політичної і правової культури в Україні, де закони довільно трактують на догоду політичній кон’юнктурі, а судова система є вщент корумпованою і залежною від влади і капіталу, впровадження такого закону гарантовано забезпечує зловживання.

По-п’яте, законодавство щодо заперечення Голокосту і геноциду в європейських країнах далеко не завжди схвально сприймається як громадськістю, так і професійними юристами.

Ті суспільні кола, для яких свобода слова є передумовою їх існування, налаштовані до цього законодавства надзвичайно критично159. У Франції, зокрема, намагання запровадження кримінальної відповідальності за «заперечення геноциду вірмен 1915 року спричинило рух істориків «Свободу історії!» (2005), який став міжнародним. Під «Відозвою з Блуа» (2008), яка є протестом проти регулювання державою «історичної правди», підписалося більше тисячі трьохсот істориків з сорока дев’яти країн світу160 – серед ініціаторів і перших підписантів відозви: П. Нора, Е. Гобсбаум, К. Ґінзбург, А. та Я. Ассмани, Т. Ґ. Еш.

Зазвичай закони щодо «заперечення Голокосту» критикують ліберали або ліві інтелектуали. Утім, не так давно до них приєдналися праві і популісти. Певного роду ревізіонізм стосовно Голокосту як «глобальної ікони» спостерігається в Польщі, Угорщині, Литві. В Україні ідея криміналізації «заперечення Голодомору» виникла вже тоді, коли сам факт голоду 1932—1933 років заперечували хіба що окремі особи – переважно з провокативними намірами. Утім, ініціаторів криміналізації це мало цікавило. Ідея покарання за заперечення виникла в момент гострої політичної кризи і була надто очевидним проявом бажання використати Голодомор як політичне знаряддя для дискредитації, чи у випадку успіху – залякування опонентів. Утім, враховуючи те, що реальних перспектив ухвалення такого акту не було, можна з великою вірогідністю припустити, що йшлося саме про дискредитацію та перетворення ідеї криміналізації на додаткову символічну зброю.

Ухвалення у 2006 році закону про Голодомор, цей найбільший успіх В. Ющенка на полі наступальної історичної політики, як з’ясувалося, було лише прелюдією до радикальніших дій президента та його прибічників у парламенті. Закон містив норму, згідно з якою «публічне заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні є наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним»161.

21 грудня 2006 року народні депутати від опозиційних фракцій Я. Кендзьор та Р. Чубаров зареєстрували у відповідному комітеті Верховної Ради проект закону про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо відповідальності за публічне заперечення факту Голодомору 1932—1933 років як геноциду Українського народу)»162. Зміщення акценту було вражаючим – йшлося про криміналізацію заперечення вже не факту голоду 1932—1933 років, а заперечення його як геноциду.

Враховуючи ту обставину, що й досі тривають наукові дискусії, зокрема на міжнародному рівні, щодо правомірності вживання цього терміна стосовно голоду 1932—1933 років, ця ініціатива виглядала, м’яко кажучи, неоднозначною. Особливого присмаку їй додавало те, що депутати-ініціатори були колишніми дисидентами, для яких боротьба за свободу слова була не абстракцією, а частиною біографії. У березні 2007 року депутати від Партії регіонів зажадали повернення проекту на доопрацювання163, однак його було відкликано в зв’язку з тим, що суб’єктом законодавчої ініціативи знову виступив сам президент.

28 березня 2007 р. В. Ющенко подав законопроект «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України (щодо відповідальності за заперечення Голодомору)». Президент пропонував запровадити кримінальну відповідальність за «заперечення Голодомору 1932—1933 років як геноциду Українського народу та Голокосту як геноциду єврейського народу»164.

Таке публічне заперечення та виготовлення і розповсюдження відповідних матеріалів пропонувалося карати штрафом від ста до трьохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян165, або позбавленням волі на строк до двох років. Ті самі дії, вчинені службовими особами або якщо вони вчинені повторно, мали каратися позбавленням волі на строк до 4 років166. Йшлося про внесення змін до статті 442 КК України «Геноцид». Формально, мабуть, йшлося про конкретизацію пункту попереднього закону («Про Голодомор 1932—1933 років») щодо протиправності заперечення голоду 1932—1933 років.

Неформально знову йшлося про те, щоб впровадити відповідальність за заперечення не самого факту голоду 1932—1933 років, а його трактування як геноциду. Пункт про посадових осіб, мабуть, був сигналом місцевій владі східних і південних регіонів, яка досить часто або просто нехтувала вказівками президента щодо вшанування пам’яті загиблих, або саботувала їх, або навіть чинила опір відповідним місцевим громадським ініціативам. Додавання пункту про Голокост явно мало на меті глибшу легітимацію ініціативи світовим досвідом (проект містив прямі посилання на закони про заперечення Голокосту в країнах Європи, Америки і Близького Сходу)167.

Цікаво, що в пояснювальній записці до законопроекту стверджувалося, що «прийняття Закону сприятиме консолідації Українського народу, громадян усіх національностей навколо ідеї утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства, посиленню поваги до життя, прав та свобод громадянина, зміцненню міжнаціональної злагоди та громадянського миру в Україні»168. Як саме адміністративне та кримінальне переслідування за «неправильне» трактування голоду 1932—1933 рр. сприятиме зміцненню міжнаціональної злагоди та громадянсько-го миру в країні, автори записки не пояснювали.

Ця частина аргументації на користь криміналізації заперечення Голодомору і Голокосту як актів геноциду виглядає ще цікавішою в світлі матеріалів, розміщених на офіційному сайті президента України. Зокрема, там йшлося про таке: «Найбільші масштаби Голодомору були в регіонах, де сконцентрована електоральна база антикризової коаліції169. Однак в силу недостатньої поінформованості, радянської пропаганди та нечіткої позиції лідерів коаліції мешканці цих територій не розуміють справжніх наслідків цієї трагедії. За даними соцопитувань, лише 40 % респондентів на Сході (з тих, хто визначився з відповіддю) згодні, що Верховна Рада повинна законодавчо визнати Голодомор 1932—1933 років актом геноциду Українського народу. На Півдні – 64 %, що також менше, ніж в середньому по Україні (71,4 %)»170. Отже, зрозуміло, в які регіони спрямовувалася ініціатива президента, спрямована на просування «єдино вірного» трактування голоду 1932—1933 років.

Вона, щоправда, викликала заперечення юристів з апарату Верховної Ради. У висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради йшлося про те, що в даному разі йдеться про намагання криміналізувати діяння, яке є «формою вираження певних поглядів та переконань». Обмеження такого права допускалося Конституцією України лише в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя – відповідно до ст. 34 Конституції України. В коментарі юристів наголошувалося на тому, що «сам факт висловлення (навіть публічного) особою незгоди з положенням того чи іншого закону, а тим більш – з оцінкою певного факту чи історичної події не може вважатися суспільно небезпечним діянням, а тому не вбачається належних підстав для встановлення за нього кримінальної відповідальності»171.

Хоча президент і визначив цей законопроект як невідкладний172, в плані роботи відповідного комітету Верховної Ради його розгляд було поставлено на травень 2007 року. Проте через два дні після внесення законопроекту президент В. Ющенко підписав указ про розпуск парламенту. Криза влади перейшла в гостру форму, а питання про голод 1932—1933 років також сягнуло крайньої межі політизації – варто звернути увагу хоча б на той факт, що складовою пакету політичного компромісу, запропонованого В. Ющенком, було прийняття закону про кримінальну відповідальність за заперечення Голодомору і Голокосту як геноциду (зокрема, разом із законами про опозицію чи про зміни до Конституції)173.

У жовтні 2007 року після дострокових виборів до Верховної Ради, коли виникла перспектива утворення пропрезидентської більшості у парламенті, В. Ющенко публічно заявив, що ще раз запропонує проект цього закону на розгляд парламенту. 23 листопада 2007 року, напередодні відзначення річниці голоду 1932—1933 року, законопроект було відкликано, мабуть, через те, що цього дня розпочала роботу новообрана Верховна Рада.

Питання про криміналізацію «заперечення Голодомору» було предметом активного лобіювання представниками Української народної партії174: підставою для цього її представники вважали наявність політичного опору державній політиці з ушанування жертв голоду 1932—1933 років. Під час створення блоку «Наша Україна – Народна самооборона» на позачергових парламентських виборах 2007 р. представники УНП вимагали внести пункт про криміналізацію «заперечення Голодомору» до програми блоку, а після виборів звернулися до керівництва «демократичної коаліції» зі спеціальною заявою про необхідність першочергового ухвалення закону «Про встановлення кримінальної відповідальності за публічне заперечення голодомору 1932—1933 року як акту геноциду українського народу».

Представник проводу партії, директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології академік Г. Скрипник заявила, що «такий закон, по-перше, допоможе розставити крапки над „і“ в українській історії як історії Української держави, а не фрагмента Російської імперії. По-друге, він припинить політичні спекуляції довкола трагічної сторінки української історії, до яких вдаються деякі політики, нехтуючи почуттями тих, хто пережив цю трагедію, та пам’яттю тих, хто помирав у муках»175.

7 грудня 2007 р., вже після створення умовно пропрезидентської коаліції у Верховній Раді, президент В. Ющенко подав на розгляд парламенту 13 невідкладних законопроектів. Серед них був і згаданий законопроект про криміналізацію заперечення факту Голодомору і Голокосту як геноциду – точна копія попереднього. Знову йшлося про заперечення Голодомору й Голокосту як факту геноциду. Цікаво, що в пояснювальній записці до проекту закону необхідність запровадження криміналізації такого роду заперечення пояснювалося також «необхідністю попередження відповідної поведінки, а відтак, виключення її суспільної небезпеки, унеможливлення заподіяння шкоди фізичній та юридичній особі, суспільству і державі»176. Як саме інтерпретація Голодомору, відмінна від запропонованої президентом В. Ющенком, може заподіяти перелічені різновиди шкоди згаданим суб’єктам, в записці не пояснювалося. Варто звернути увагу й на вже звичні суперечності в тексті – в одному місці йшлося про заперечення Голодомору і Голокосту як таких, в іншому – як актів геноциду. Чи це було зроблено навмисно, чи за недбалістю – в обох випадках це не може не спровокувати питання про відповідальність політиків за свої дії (чи про її відсутність).

У січні 2008 р. президентський законопроект було продубльовано ініціативою двох депутатів з президентської фракції «Наша Україна – Народна Самооборона». Б. Тарасюк і Я. Кендзьор спрямували до Верховної Ради законопроект «Про внесення змін до Кримінального кодексу України» (щодо відповідальності за публічне заперечення факту Голодомору 1932—1933 років як геноциду українського народу). Депутати від «демократичної коаліції» пропонували запровадити покарання за діяння, зазначене в назві законопроекту, та «за виготовлення матеріалів із публічним запереченням цього факту з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів» – арешт на строк до шести місяців або позбавлення волі на строк до трьох років»177. Цікаво, що в тексті пояснювальної записки автори в різних місцях вживали різні формулювання: в одному випадку йшлося просто про заперечення факту Голодомору, в другому – про заперечення Голодомору як геноциду, в третьому – про «заперечення факту геноциду українського народу»178.

На переговорах про відтворення коаліції Блоку Юлії Тимошенко та Нашої України – Народної Самооборони, зруйнованої в ході кризи влади весни—літа 2008 р., він однією з умов висунув ухвалення закону про кримінальну відповідальність за заперечення Голодомору як геноциду.

До «пакету» домовленостей входили також політично вельми сенситивні закони про ліквідацію депутатської недоторканності та про місцеве самоврядування. Питання про інтерпретацію найбільшої трагедії українців у ХХ ст. вкотре підносилося у зв’язку із з’ясуванням політичних стосунків з опонентами і колишніми союзниками…179.

Усі ці міркування стали неактуальними після реваншу 2010 року, коли В. Янукович став президентом а його прибічники і союзники сформували таку більшість в парламенті, що навіть спромоглися внести зміни до Конституції Тим не менш у 2010 році на поверхню політичного життя знову виринуло питання про «криміналізацію заперечення Голодомору». Спочатку депутат від Партії регіонів В. Кисельов запропонував змінити слово «геноцид» на «трагедію» у першому пункті Закону «Про Голодомор 1932— 1933 років в Україні»180.

У відповідь депутат від опозиції Ю. Кармазін виступив з контр-ініціативою181, запропонувавши зазначити конкретних винуватців Голодомору у тексті закону, йшлося про Комуністичну партію України. Креативний депутат від Партії регіонів відповів вдосконаленою версією свого законопроекту – він запропонував вилучити з тексту закону слова про «злочинний тоталітарний режим». Утім, у парламентської більшості були значно цікавіші заняття, пов’язані з перерозподілом не так символічного, як цілком конкретного капіталу. Тому обидва законопроекти було знято з розгляду.

Однак у кінці 2010 року черговий депутат від опозиції С. Курпіль запропонував доповнити закон 2006 року посиланням на карність «заперечення Голодомору як геноциду» відповідно до законодавства, а Кодекс про адміністративні правопорушення доповнити статтею про адміністративну відповідальність за таке заперечення (штраф)182. Обидва законопроекти скоріш за все були спрямовані проти президента В. Януковича, який, як уже згадувалося, публічно висловився проти використання слова «геноцид» стосовно голоду 1932—1933 рр. Зрозуміло, обидва законопроекти пішли в архів. Невдовзі туди ж попрямував В. Януковіч, Партія регіонів і комуністи.