Розрита могила. Голод 1932—1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті – 2000-ні)
Через рік після Євромайдану і повстання зими 2013/14 років, у листопаді 2014 року депутати від ВО «Свобода», яке не пройшло до парламенту за партійними списками на позачергових виборах жовтня 2014 року, нагадали про себе, вкотре запропонувавши впровадити кримінальну відповідальність за заперечення Голодомору як факту геноциду українського народу, а також заперечення Голокосту як факту геноциду єврейського народу.
Уже звично Голокост використовувався як додатковий аргумент для просування ідеї про криміналізацію «заперечення факту Голодомору»183. Використання теми Голокосту депутатами партії, керівництво якої відоме своїм антисемітизмом, виглядало як поганий анекдот. Депутати-націоналісти запропонували карати «заперечення факту» позбавленням волі на строк від 6 місяців до 3 років, або на термін до 5 років (при повторному порушенні закону). Законопроект був поданий до Дня пам’яті жертв голодоморів (в 2014 році він відзначався 22 листопада), проте був знятий з розгляду внаслідок закінчення терміну повноважень Верховної Ради.
Після парламентських виборів 2014 року тема «криміналізації заперечення» виринула знову. Наприкінці квітня 2015 року відповідний законопроект був поданий «позафракційним» депутатом із Харкова, мільйонером і відомим єврейським громадським діячем Олександром Фельдманом.
Щоправда, цього разу вже Голодомор використовувався «у парі» як додатковий аргумент у «криміналізації заперечення» Голокосту. О. Фельдман вказував на те, що встановлення великого штрафу або тюремне ув’язнення від двох до чотирьох років за «заперечення Голокосту або Голодомору… сприятиме захисту репутації та прав осіб, постраждалих від Голодомору 1932—1933 років в Україні та від Голокосту, а також підвищенню авторитету України на міжнародній арені»184.
Фактично, законопроект опосередковано спрямовувався проти націоналістичних партій та організацій, які розгорнули в рамках «декомунізації» кампанію ґлоріфікації ОУН та її діячів, члени якої брали участь в Голокості. Законопроект було подано негайно після ухвалення Верховною Радою «меморіальних законів» 2015 року185, які створювали сприятливий ґрунт для уславлення тих організацій, які мали відношення до екстермінації євреїв під час Другої світової війни. У 2016 році законопроект знято з розгляду його автором.
Зауважимо, що в одному з меморіальних законів квітня 2015 року, названих «декомунізаційними»186, Голодомор фігурував як один із злочинів «комуністичного режиму».
В лютому 2016 року «колектив авторів»-парламентарів запропонував запровадити кримінальну відповідальність – цього разу за «Публічне заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні, як геноциду українського народу, Голокосту, як геноциду єврейського народу, геноциду кримськотатарського народу при департації (так в тексті. – Г. К.) кримських татар у 1944 році, а так само виготовлення і розповсюдження матеріалів з таким запереченням»187.
Передбачалося покарання у вигляді штрафу від трьох до десяти тисяч188 неоподаткованих мінімумів або через позбавлення волі на термін до п’яти років. Додавання геноциду кримськотатарського народу було актуалізовано анексією Криму і переслідуваннями кримськотатарських активістів на півострові. Варто пам’ятати і про те, що у 2015 році український парламент нарешті офіційно визнав депортацію кримських татар 1944 року геноцидом, на це знадобилося лише чверть століття.
Ці пропозиції було також відтворено у законопроекті щодо змін до згаданого «декомунізаційного» закону, розроблених ще в 2016 році – мабуть ініціатори, не розраховуючи на те, що вдасться ухвалити окремий закон про криміналізацію, вирішили упакувати його в інший, який до того ж формально був реалізацією критичних зауважень Венеціанської комісії189.
У 2017 році тему підхопив президент П. Порошенко, В день пам’яті жертв голодомору (25 листопада) він заявив, що треба ухвалити закон про відповідальність (він не уточнив яку саме) за заперечення Голодомору і Голокосту190. На допомогу президенту прийшли депутати-націоналісти. 28 листопада 2017 року парламентарі від ВО «Свобода» (які пройшли до Верховної Ради за мажоритарними округами) зареєстрували законопроект, в якому пропонувалися ті ж самі санкції, як і в проекті їхніх колег. Щоправда, «свободівці» не переймалися трактуванням Голокосту та депортації кримских татар, їх проект стосувався лише «заперечення Голодомору як геноциду»191.
Як бачимо, політична суб’єктність Голодомору сягнула такого рівня, що його намагаються використовувати з метою запровадження практик, які покликані регулювати способи трактування і тлумачення минулого за допомогою адміністративних та кримінальних покарань. Такий рівень суб’єктності, фактичне перетворення Голодомору на інструмент регулювання, примусу і насильства у разі практичної реалізації може серйозно ускладнити суспільне сприйняття репрезентацій голоду 1932—1933 років, яке і далі залишається неоднозначним.
Суспільні виміри
За роки існування України як суверенної держави встановився певний алгоритм звернення влади і політиків до теми голоду 1932—1933 рр. і використання Голодомору.
Можна виокремити принаймні три суспільних ситуації, які актуалізували тему ідеологічно і політично: це річниці трагедії, виборні кампанії (передусім парламентські), державні політичні акції, пов’язані з ідеологічною та політичною легітимацією влади шляхом звернення до історичного досвіду та трансляції в суспільство певних комеморативних практик.
Спільним в усіх згаданих ситуаціях було те, що звернення до теми завжди пов’язувалося з конкретними поточними політичними завданнями – незалежно від того, як вона подавалася: чи то як «відновлення історичної справедливості», чи як дискредитація тих чи інших політичних сил, чи «вшанування пам’яті невинно загиблих», чи «засудження злочинів комуністичного режиму» – в усіх випадках неможливо заперечити наявність явного чи прихованого політичного інтересу ініціаторів. Це стосується як прихильників і промоутерів Голодомору, так і опонентів.
Це не заперечує того факту, що, наприклад, відзначення річниць поступово перетворювалося на сталі, повторювані комеморативні практики, освячені державою, і підтримані значною частиною суспільства, на складову процесу «винайдення традиції». Фактично Голодомор справді перетворювався на основу спільного ідеологічно гомогенного «національного простору», в якому пропоновані цінності мали об’єднувати населення відновленою чи винайденою спільною пам’яттю про спільну трагедію.
Згадування голоду 1932—1933 рр. в контексті політичних дискусій (зокрема, виборних дебатів або ж у зв’язку з тими ж самими річницями) мало і зворотний ефект – політичні сили та частина суспільства, які сповідували ліві ідеї або належали до радянсько-ностальгійної частини суспільства, опинялися поза офіційним «національним проектом», оскільки прямо чи опосередковано знаходилися або серед «винуватців» трагедії (чи принаймні ставали їхніми спадкоємцями), або серед тих, хто ніс моральну відповідальність за заперечення самого факту голоду 1932—1933 рр. чи за «неправильне» його трактування. Ліві, в свою чергу, періодично використовували згадки про голод у своїй пропаганді, скерованій проти «олігархічної» влади192 і в цьому сенсі вони мало відрізнялися від правих.
Використання теми голоду 1932—1933 років в контексті ідеологічного чи політичного протистояння призводило до того, що ті чи інші погляди та твердження (часто цілком слушні) ототожнювалися з певними політичними позиціями і, відповідно, втрачали легітимність і вагомість для тих, хто перебував в іншому політичному таборі. В результаті рівень обговорення проблеми, яка, по суті, є гуманітарною і справді містить великий морально-етичний і виховний потенціал, применшувався до рівня з’ясування політичних стосунків – незалежно від показово чи реально благих намірів ініціаторів тих чи інших дій.
На рівні уже буденного політичного протистояння з уже буденними публічними формами асоціальної поведінки політиків трапилася свого роду тривіалізація і примітивізація складної і трагічної теми, пониження її духовної, етичної складової. В рамках політичного дискурсу тема стала розмінною монетою політичних торгів, перетворилася на предмет політичних оборудок.
Масована кампанія з відзначення 75-ї річниці голоду 1932—1933 років, очолена В. Ющенком та реалізована силами підпорядкованої йому бюрократичної вертикалі влади та центральних державних відомств (Секретаріат Президента, обласні і районні державні адміністрації, СБУ, Міністерство закордонних справ, Міністерство освіти і науки, архівні управління), з одного боку, засвідчила, що держава й надалі є основним гравцем у сфері історичної політики. З іншого – найбільш виразно продемонструвала слабкість «об’єднавчих» зусиль, здійснюваних адміністративно-бюрократичними методами.
Заклики президента В. Ющенка до єднання нації довкола спільної трагедії не були почуті значною частиною суспільства. З одного боку, вони не були підтримані політичними опонентами і непевними союзниками В. Ющенка. які сприймали їх або як політичний піар президента, або як спосіб тиску на опонентів. З іншого – та обставина, що ініціатором кампанії був украй непопулярний президент, а запроваджувати «політику історії» була покликана (а скоріше змушена) державна бюрократія193, в масі своїй некомпетентна, корумпована, відчужена від громадян і зацікавлена зовсім іншими, вельми далекими від гуманітарних, проблемами, – ця обставина не могла не позначитися на результатах. Голодомор у виконанні держави не об’єднав суспільство.
Інша справа – ставлення до пам’яті про голод на рівні самого суспільства. В принципі, для переважної більшості громадян голод 1932— 1933 років – це факт, який є невід’ємною частиною історії, яку вони знають з підручників. Їм не треба доводити, що голод був. Мало хто заперечує його факт. Але для політиків важливий не голод 1932—1933 років, а Голодомор. Саме тому вони періодично включають його в свої пропагандистські конструкції та політичні маніпуляції. Саме тому для них формула «Голодомор = геноцид» – це не так юридичне, як кон’юнктурно-політичне питання.
У прихильників тези про Голодомор як про об’єднавчу ідею є дуже цікавий аргумент, на який не можна не звернути увагу. Різні соціологічні опитування засвідчують зростання питомої ваги респондентів, які вважають Голодомор геноцидом. Як вже згадувалося, у 2006 році за даними опитування Київського міжнародного інституту соціології ідею визнання Голодомору геноцидом підтримували 60,9% респондентів. У 2007 році – 63,2%. При цьому на Сході України позитивно до такої ідеї ставилися 35%, а негативно – 44%194. За даними соціологічної групи «Рейтинг», яка виявляла до цього питання стійкий інтерес, можна побачити, що в 2010—2013 «передвоєнних» роках частка тих, хто вважав Голодомор геноцидом, зросла з 60% до 66%.
У 2015 р. частка прихильників думки про те, що Голодомор – це геноцид, по Україні сягнула «рекордної» позначки у 80%. У 2016 році вона несподівано знизилася до 72%, а в 2017 знову зросла до 77%. При цьому на підконтрольних Україні прифронтових територіях Сходу ця частка складала у 2017 році 56%, на Півдні – 65%. Питома вага тих, хто не погоджувався визнавати Голодомор геноцидом або вагався з відповіддю, складала на Сході 27% і 17%, на Півдні – 22% і 13%195.
З одного боку, можна констатувати очевидний успіх в просуванні і поширенні «геноцидної» версії події. Водночас не можна не помітити важливих «нюансів». Відмінності у ставленні до офіційної, освяченої законом версії подій 1932—1933 років, й надалі збігаються з певними регіональними особливостями. Не можна не помітити й того, що в опитуванні не брали участі мешканці анексованого Криму та частини Донецької і Луганської областей – саме тих регіонів, які завжди «псували картину».
Що ж до питання: наскільки респонденти, як ті, які підтримують формулу «Голодомор = геноцид», так і ті, що її не підтримують, поінформовані про те, що означає сам термін «геноцид», залишається поза межами нашого обговорення.
Глава 3
Голодомор і міжнародна політика
Перші спроби. – «Західний вектор». – Російський вектор
Перша спроба інтернаціоналізації проблеми голоду 1932—1933 років припадає на середину 1930-х років, коли політичні та громадські організації української еміграції та західноукраїнських земель, окремі діячі і організації Заходу намагалися привернути увагу світу до того, що відбувається в Україні та організувати допомогу голодуючим196. Як вже згадувалося, ці спроби було заблоковано урядовими структурами СРСР, які не визнавали самого факту голоду, державами, не зацікавленими у погіршенні стосунків з Радянським Союзом, та радянофілами з числа громадських, політичних діячів й інтелектуалів Заходу.
«Другий раунд» спроб надати проблемі голоду 1932—1933 років міжнародного розголосу припадає на другу половину 1980-х років. Його перебіг та результати відомі: інтенсивні зусилля української діаспори Північної Америки, злагоджені контрзаходи радянських ідеологічних структур та спецслужб назовні, замовчування всередині країни, початок публічних і наукових дискусій на Заході та експорт цих дискусій в «материкову» Україну. Проблема стала відомою «широкій громадськості» і перетворилася на предмет дослідження авторитетних науковців Заходу. Саме з-поза меж СРСР тема у вигляді готових інтерпретаційних форм і пояснювальних схем перейшла кордон, стала предметом наукових і суспільних дебатів, складовою політико-ідеологічних практик всередині країни.
Третій етап припадає на 1990-ті – початок 2000-х років. Всередині цього проміжку можна виділити приблизно три мало пов’язаних між собою епізоди: досить мляву спробу інтернаціоналізувати проблему на початку 1990-х, зокрема в 60-ту річницю трагедії (1993); більш активну спробу вивести питання на рівень міжнародних організацій та інститутів влади окремих країн світу (ООН, Сенат і Конгрес США) на початку 2000-х (70-та річниця); і, нарешті, наймасштабнішу і найголоснішу міжнародну кампанію 2007—2009 років, коли її очолив особисто президент України В. Ющенко, використовуючи як потенціал держави (Міністерство закордонних справ, Служба безпеки України, архівні інститути, державні адміністрації), так і можливості організацій української діаспори (Світовий конгрес українців). Суттєва відмінність третього етапу – наявність потужного агента просування теми на міжнародному рівні – держави, зокрема її голови, президента В. Ющенка. Саме в цей період визнання Голодомору світом з особливим наголосом на визнання його актом геноциду перетворилося на один з головних пріоритетів міжнародної політики української держави поряд із євроатлантичною інтеграцією.
У 2010—2013 роках спостерігається пауза у цих зусиллях у зв’язку з позицією В. Януковича. Утім, після 2014 року повертається алгоритм, запроваджений В. Ющенком: одним з головних промоутерів ідеї знову стає президент.
Перші спроби
Перша спроба інтернаціоналізації питання про голод 1932—1933 років силами держави, яка припала на 60-ту річницю голоду 1932—1933 років, особливих успіхів не принесла. Українська дипломатія переживала період становлення, перед нею стояли набагато загальніші питання – не так визнання голоду 1932—1933 років, як визнання України як такої. Ідея перетворити трагедію 1932—1933 років на щось подібне до Голокосту як своєрідного національного маркеру ще не дійшла до свідомості можновладців, а внутрішня політична та соціально-економічна ситуація виключала можливість будь-яких серйозних зусиль в галузі політики пам’яті як всередині країни, так і назовні. Президент Л. Кравчук в указі від 19 лютого 1993 р. дав доручення Міністерству закордонних справ України і Комісії України у справах ЮНЕСКО звернутися до ЮНЕСКО «з пропозицією про внесення 60-х роковин голодомору в Україні до Календаря річниць видатних людей та історичних подій у галузі освіти, науки, культури і комунікацій. – Виокремлено мною – Г. К.» Тоді ж в списку заходів щодо вшанування 60-ї річниці голоду 1932—1933 рр., складеному Асоціацією дослідників голоду-геноциду 1932—1933 років в Україні, пропонувалося створення тимчасової слідчої комісії, яка мала довести факт геноциду у 1932—1933 роках та звернутися до міжнародного суду в Гаазі197. Пропозиція не знайшла підтримки у влади.
На шістдесяту річницю трагедії заявами, де голод 1932—1933 років називався геноцидом, відгукнулися парламент Естонії та сенат Австралії. Скоріш за все, певну роль в цьому відіграли українські громади цих країн. Сполучені Штати, де ще не так давно було опубліковано доповідь комісії Конгресу, ніяк не відреагували на річницю – їхні дипломатичні зусилля в цей час спрямовувалися передусім на витиснення з території України ядерної зброї та на забезпечення стабільності в регіоні в світлі загострення відносин між Україною та Росією через проблему Чорноморського флоту.
Значно більший сплеск інтересу до голоду 1932—1933 років спостерігався на наступну – 70-ту річницю трагедії, у 2003 р. Українське вище керівництво, передусім президент Л. Кучма та його прибічники в парламенті, звернулися до теми голоду 1932—1933 років як до засобу посилення міжнародного престижу України і покращення власного іміджу всередині країни. Фактично саме цього року було зроблено першу потужну спробу добитися визнання голоду 1932—1933 років актом геноциду на міжнародному рівні і саме тоді для цього було підключено дипломатичні канали.
У червні 2003 року сенат Канади спеціальною резолюцією закликав уряд своєї країни визнати Голодомор актом геноциду. У жовтні 2003 р. сенат Австралії ухвалив спеціальну резолюцію, в якій події 1932—1933 років названо одним з найжахливіших проявів геноциду. Цього ж місяця Сенат Конгресу США оприлюднив резолюцію стосовно «геноцидного Голоду в Україні». Подібну резолюцію ухвалила і Палата представників: у преамбулі слово «геноцид» вживалося, у резолютивній частині його не було198. Цікавим можна вважати й той факт, що цього року, трохи раніше, у травні, у доповіді судового комітету Конгресу США, присвяченій 15-й річниці ратифікації США Конвенції ООН 1948 р. та проекті відповідної резолюції в переліку найвідоміших актів геноциду голод 1932—1933 років не згадувався.
У листопаді 2003 року до американських колег долучилися угорські парламентарі, які засудили геноцид «групи народів» у 1932—1933 роки та висловили співчуття рідним і близьким жертв голоду.
Утім, найбільш важливою спробою інтернаціоналізації Голодомору у 2003 р. стало звернення до 1932—1933 років Організації Об’єднаних Націй. В постанові Верховної Ради від 28 листопада 2002 року «Про 70-ті роковини голодомору» містилося завдання для МЗС України «ініціювати визнання міжнародним співтовариством голодомору 1932—1933 рр. в Україні актом геноциду проти українського народу». Там само пропонувалося створити музей голодомору «під егідою ООН» та організувати хвилину мовчання на одному із засідань Генеральної Асамблеї ООН199. Доручення урядові України «порушити у встановленому порядку питання перед Організацією Об’єднаних Націй про визнання голодомору 1932— 1933 років геноцидом Українського народу» містилося і в рекомендаціях парламентських слухань від 6 березня 2003 р.200 24 серпня 2003 року, виступаючи на Генеральній Асамблеї ООН, Л. Кучма наприкінці промови згадав «руйнівний голод в Україні» і запропонував ООН щорічно відзначати дату трагедії201.
Попри зусилля українських дипломатів добитися ухвалення окремого рішення (резолюції) про голод 1932—1933 років в Україні, вдалося дійти згоди лише щодо спільної заяви – статус цього документа був незрівнянно нижчий, хоча на загал і оприлюднення останньої можна було вважати серйозним успіхом.
Заяву було надіслано до Комітету з прав людини ООН 7 листопада 2003 р. Вона не містила слова «геноцид», проте вперше в міжнародному документі такого рівня пролунало слово «голодомор»202. За твердженнями українських політиків, головним противником вживання терміна «геноцид» в тексті заяви і головним ініціатором пониження статусу документа була російська сторона. Утім, заяву підписали чи оголосили про приєднання до неї 36 держав – членів ООН, в тому числі Росія (згодом кількість держав, що приєдналися до цього документа, зросла до 64).
У 2004 р. був оприлюднений офіційний документ Святого Престолу «Компендіум соціальної доктрини Церкви». У ньому згадується про геноцид українців, який мав місце у ХХ ст. – очевидно йшлося не лише про голод 1932—1933 років, а й про репресії.
«Західний вектор»
У 2005 р. розпочався новий етап інтернаціоналізації Голодомору, пов’язаний з безпрецедентно інтенсивними зусиллями президента України В. Ющенка і безпосередньо підлеглих йому структур, зокрема Міністерства закордонних справ України, у здобутті міжнародного визнання Голодомору саме як геноциду.
Наголос на необхідності саме такої кваліфікації трагедії можна пояснити багатьма причинами – від бажання добитися особливого міжнародного статусу для України до знов таки безпрецедентного впливу української діаспори на президента В. Ющенка203. Початок кампанії припадає на початок президентського терміну В. Ющенка – як згадувалося раніше, вже інаугураційна промова містила згадку про «голодомори» – спочатку на це ніхто не звернув уваги, очевидно вважаючи це стандартною ритуальною практикою. Проте, і в перших, найбільш розрекламованих офіційних міжнародних виступах першої половини 2005 р. президент В. Ющенко, який на той час сприймався Заходом чи не як месія демократії в пострадянському просторі, знову звернувся до теми. Дві перших найважливіших «програмових» промови – в Європарламенті (23 лютого 2005 року) та на спільному засіданні двох палат у Конгресі США (6 квітня 2005 року), містили в першому разі поточну згадку про «голодомори», в другому – просторіший фрагмент про Голодомор.
У жовтні 2006 р. в Указі «Про відзначення у 2006 р. Дня пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій» президент наказав Міністерству закордонних справ «активізувати роботу щодо визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932—1933 років в Україні як геноциду Українського народу та однієї з найбільших трагедій в історії людства»204 – раніше це питання в подібних указах не акцентувалося.
У березні 2007 р. президент створив під своїм персональним головуванням «Координаційну раду з підготовки заходів у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932—1933 років в Україні». До цього органу увійшли виконуючий обов’язки міністра закордонних справ В. Огризко, якому судилося очолити дипломатичну кампанію з міжнародного визнання Голодомору, представник України в комісії ООН з прав людини В. Василенко, чотири представники Світового конгресу українців, один з них – громадянин Австралії С. Романів, очолив Міжнародний комітет Голодомору, створений СКУ205, який став головним організатором і координатором зусиль української діаспори з інтернаціоналізації Голодомору, інший – громадянин США М. Вільямс, був координатором комітету СКУ з питань інформаційної підтримки кампанії та організації виставок.
Уже на першому засіданні Координаційної ради В. Ющенко заявив, говорячи про міжнародний аспект її діяльності, що «…нашою метою я бачу світове визнання Голодомору геноцидом. Передусім йдеться про схвалення відповідних резолюцій або рішень ООН, Європейського Парламенту, Європейського Союзу, ОБСЄ»206. 28 березня 2007 р. в указі «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932—1933 років в Україні» В. Ющенко зажадав «здійснення додаткових заходів щодо визнання міжнародною спільнотою, зокрема Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй та Європейським Парламентом, Голодомору 1932—1933 років в Україні геноцидом Українського народу»207. У серпні 2007 р. заступник міністра закордонних справ України В. Огризко надіслав керівникам закордонних дипломатичних установ України листа, в якому пропонувалося координувати дії цих установ з Міжнародним координаційним комітетом (МКК) СКУ в проведенні міжнародної піар і лобістській кампанії з відзначення 75-ї річниці Голодомору. Пропонувалося підтримувати для цього робочі контакти з представниками МКК СКУ та залучати на постійній основі українські громади країн перебування208. В МЗС було створено спеціальну робочу групу з організації заходів щодо міжнародного визнання Голодомору. Зрозуміло, що до співпраці з діаспорою долучився і Секретаріат Президента – МКК СКУ підтримував постійний зв’язок з заступником голови Секретаріату президента І. Васюником. Тоді ж до команди приєднався «Фонд 3000», створений дружиною президента, Катериною Ющенко.
Якими були результати цих зусиль з інтернаціоналізації Голодомору?
24 листопада 2005 р., на річницю трагедії відреагував Сейм Литви: трагедію 1932—1933 років було названо ретельно спланованим геноцидом українського народу. 20 грудня цього ж року подібну резолюцію ухвалив парламент Грузії.