Пригоди француза в Україні
Одного разу вона вийшла на свою щоденну прогулянку лісом, серед тих самих дерев, де ще три роки тому зламала хребта. Їй назустріч ішов чоловік. Він тримав у руці шматок дерева і палив люльку. У нього була густа борода кольору спаленого вугілля і лиса маківка. Він подивився на неї очима, сповненими любові, і Ванесса закохалася.
Вони прожили з Марком у лісовій хатині Ванессиної бабусі два роки. Марко навчив Ванессу кохатися по-іншому – вони любилися тантричним сексом.
Тут не потрібно було фізично зливатися в одне ціле, можна було просто сидіти і дивитися в очі одне одному, а можна було сидіти на коханому у позиції яб-юм, зливаючись разом в один кружечок, подібний до знаку інь-ян чи до яблука, дихати його подих і розчинятися у ньому. Тантричне кохання було чимось медитативним, не занадто заземленим, але відчуття у ньому з’являлися неймовірні. Іноді Ванесса мала по п’ять оргазмів за одну ніч, а іноді вона не могла їх порахувати.
Треба було сильно притиснути язика до піднебіння і уявляти, як енергія циркулює по тілу. Коли вдихаєш, втягуєш повітря по передній частині тіла, через груди і вниз живота, а видихаючи, уявляєш, як воно піднімається з самого низу між ногами вздовж хребта і до маківки голови, а потім повертається до язика. Ванесса іноді так дихала наодинці і це приносило їй неймовірні відчуття.
Щодня вона дізнавалася від Марка щось нове, він приносив їй квіти і осипав її знаннями.
З Марком вона також навчилася знову танцювати. Вони робили це поволі і починали з повільної музики. Коли її хребет починав боліти, Ванесса танцювала більше і енергійніше, і губилася в різних енергіях і ритмах барабанів. Вони танцювали вдома і на вулиці, танцювали за традицією племен Болівії і латиноамериканські танці. Бачата була для неї улюбленою, рухи повільно солодкими, а задоволення від бачати таке, як від сексу, тільки тантричного.
Одного вечора він почав сумну розмову про те, що, можливо, не завжди буде у Ванессиному житті. «Коли одні двері зачиняються, обов’язково відчиняться нові», – повідомив він їй, і дівчина заплакала. Наступного ранку Марко перестав існувати на цьому світі і вознісся через верхню чакру сахасрару до Бога.
На серці Ванесси, поруч з тугою та загубленістю, був сумний тихий спокій і впевненість у тому, що все буде чудово. Також вона відчувала, що Марко не зник назавжди, а просто переродився у чисте світло, і частинка цього світла відтепер живе у її серці.
За три дні Ванессі наснився Марко і сказав, що відправить на її шлях жінку, яка буде продовжувати навчати її коханню. За місяць Ванесса зустріла Ґабі, чорнокосу засмаглу чарівницю племені кечуа. З Ґабі вони продовжували ганяти через себе енергію всесвіту і цілувати ногами землю, а потім і цілувати ноги одна одній.
Ґабі мала хлопця, з яким одружилася за рік чи два, і у них народилася дитина. Ванесса кохала дівчину усім серцем і не хотіла обмежувати її ні в чому, та в її серці поселилися чорні ревнощі.
Ванесса приходила до Ґабі вночі і бажала забрати її до свого ліжка, вона заздрила її чоловіку та дитині і постійно відчувала пустоту і неспокій, наче їй не діставало чогось смачного в житті. З часом Ванесса не могла більше спокійно спати і перестала приходити на роботу, а щодня лише нервово і ніжно чекала на Ґабі.
Одного дня дівчата мали серйозну розмову. Ґабі запропонувала більше не бачитися якийсь час, аби Ванесса могла розірвати цю прив’язаність і полюбити знову насамперед себе. Вона запропонувала дівчині подорожувати і купити їй квиток до Парижа. Ванесса плакала і переживала, закоханому серденьку хотілося бути тільки поруч і ніколи нікуди не їхати, але вона спакувала рюкзака і зібралася до Парижа на кількаденний фестиваль танців.
Цікаво дізнатися, що коли Родріго познайомився з Ванессою, вона сварилася з митниками аеропорту Шарль-де-Голль. Митники хотіли забрати у дівчини пляцки, випечені мамою для друзів по фестивалю, і маленьку пляшечку з… кров’ю.
А що такого найдивнішого тобі доводилось перевозити у ручній поклажі?
«What the fuck?» сказав тоді Родріго, бо не міг повірити, що дика болівійка додумається брати з собою в літак кров, та ще й в ручну поклажу. «Це для ритуалу, – відповіла Ванесса. – Це – кров місячних моєї коханої, я везу її до Мінська, щоб вилити у землю на іншому кінці світу і розірвати цей затісний для мене зв’язок».
Родріго чекав у черзі за Ванессою, і він своєю доброю посмішкою і впевненою енергетикою вплинув на митників, аби вони не починали ніяких справ проти дівчини, а просто конфіскували кров. З тих пір вони, власне, і дружать з Родріго.
Найцікавіше трапилось вже у Парижі. Так і не розливши крові коханої, Ванесса однак звільнилась від ганебного зв’язку, і зустріла білоруску Вероніку.
Між ними стався миттєвий зв’язок, як грім і блискавка, вони закохалися так, що за кілька місяців Ванесса вже приїхала до Мінська, а з часом дівчата переїхали разом жити до Парижа. Вони щоранку кохаються і женяться, одягають обручки і дивляться одна одній в очі.
Поки Родріго розповідав цю історію, у моєму стаканчику розтануло два шарика м’ятного морозива. Я висолопила язик і захоплено слухала цей, здавалось би, сюжет із фільму. Я настільки захопилася розповіддю, що мені здалося, наче послухати цю історію – та сама пригода, на яку відправив мене золотоворітський кіт. Отака хуйня, малята.
Та коли Родріго розвернувся і сказав: «А ось і Ванесса», у мене щелепа відпала ще нижче.
Ванесса, засмагла і ніжна, впливла у магазин італійського джелато у легкій ситцевій сукні і з намальованими начервоно губами.
Ця дівчина розбила усі мої стереотипи про лесбійок та queer, вона була надзвичайно жіночною і розвіювала навколо себе аромат сексу. Франсуа вона теж сподобалась, і в той момент я дізналася, що він таки не гей.
Чому вона була в Парижі? Вона тепер тут мешкала, а крім того вона була танцівницею фламенко і мала виступати на величезному святі. Через фламенко вона також зазвичай виливала на людей купу любові і пристрасті через свої чорні очі.
Далі були щирі розмови, морозиво і нічна кава, ми пішли додому до Франсуа і грали всю ніч на гітарі, розповідали ще купу смішних та цікавих історій, а я все дивилася на очі Ванесси, такі проникнуті темним спокоєм, і не розуміла, як людина могла пережити стільки болю і відпустити усе з такою легкістю.
Того вечора я зустріла нову подругу на все життя, але я про це ще не знала. Я попросила Ванессу навчити мене тантричному сексу завтра ж.
– Завтра я танцюватиму для п’ятиста людей і це мене можливо втомить, але можемо зустрітися деінде на цьому білому світі і я обов’язково тебе навчу, – сказала дівчина.
Цього вечора я дізналася багато про Франсуа та своїх нових друзів. Виявляться, Франсуа грає на скрипці і має три вищі освіти. Також він доєднався до руху zero waste (нульових відходів), тобто намагається не створювати жодних відходів у своєму житті. У нього вдома стоїть компостне відро, до якого він підсипає компостних черв’яків. Пластик він зовсім не використовує і носить за собою у рюкзаку металеві тарілку, чашку, ложку, виделку і скляний бокал. Купує одяг Франсуа на секонд-хенді.
Виявляється, що фарбування одягу забруднює навколишнє середовище навіть сильніше, ніж багато інших видів виробництва, а в сучасному світі споживчих товарів, де прийнято купувати щосезону новий гардероб, викидається дуже багато неношеного одягу, який крім того ще й забруднив перед тим навколишнє середовище.
Франсуа розповідає нам про це і ледь не плаче. І я біля нього похнюпилась і вирішила перестати купувати так багато одягу, як середньостатистична дівчинка.
А скільки одягу потрібно тобі? А скільки одягу ти купуєш?
Купує їжу Франсуа на ринку і виключно у власні торбинки з тканини. У наволочку складає хліби і багети, як це робить провідна француженка, що створила рух нульових відходів і зараз мешкає у Каліфорнії.
Франсуа пише про рослини. Він розповідає цікаві історії про тютюн і смішні історії про марихуану. Франсуа – романтик, такий як ми собі стереотипно уявляємо французів. Колись поїхав на рік до Австралії, працював там на виноградниках, а потім об’їздив ледь не всю країну на машині. Милися у парках, там були крани і душі. Спали у автівці або просто неба. Вбили кабана на острові, бо не було чого їсти. Зустрічався з японкою, сказав, що не націоналіст, але більше з японкою не зустрічатиметься.
Франсуа тихо сидить у кутку кімнати і спостерігає за нами своїм ексклюзивно елегантним французьким поглядом. Потонула б у тому погляді, якби могла, та треба вертатися до готелю, бо маю зідзвонитися з батьками і розказати їм, що у мене все чудово.
* * *Вранці – промінчики сонця крізь штори маленької готельної кімнатки, а потім – кава і круасани, і наповненість сонцем і ніжністю.
На обід я зустрічаюся с Ванессою. Ванесса приносить мені подарунки. Здається, я ніколи ще не брала участі у жіночих колах, але ця жінка хоче мене доєднати до свого кола, відчула у мені легкість і відкритість.
Чи може я просто дуже загублена? Не знаю, як можна здатися цікавою цій засмаглій енергійній відьмі, але я завоювала вчорашніми піснями на гітарі її схильність.
«Я знаю, що в Україні багато відьом, і тому принесла тобі відомські подаруночки», – голосно сміється.
Подарунок перший – місячна чаша. Дістає з сумочки маленьку чорну торбинку з тканини, а в ній силіконова чашечка, розміром, як три тампони, з силіконовою паличкою на дні.
«Місячні, – пояснює Ванесса, – дуже важливі для жінки. (ще б пак, везла місячні своєї коханки через півсвіту у пляшці). Збирай свої місячні у цю чашу і виливай їх у землю. Ти помітиш, як це налагодить цикл і твій зв’язок з матір’ю землею. Адже всі ми матері, просто іноді цього боїмося. Жінка – то великий творець, із тіла жінки народжуються нові люди».
Подарунок другий – нефритове яйце. Нефритові яйця використовували коханки китайського імператора ще п’ять тисяч років тому. Нефритові яйця тренують жіночі м’язи і дозволяють жінці бути екстрачудовою коханкою. Чоловіки просто мліють від таких коханок, тому це було секретом імператорського двору. Найкраще в Китаї – для імператора.
Головна якість зеленого нефриту – його сильна енергія, що загоює жіночі рани на різних рівнях. Вона також плекає жінку як квітку, сповнену енергії. Нефрит можна заряджати світлом сонця і місяця, і носити його щодня всередині себе. «Коли зможеш носити нефрит цілий день – знай, що ти коханка високого класу. А ще пам’ятай, що після місяця вправ твій місячний цикл зрівняється з циклом місяця, і твоя менструація завжди приходитиме рівно за 28 днів. Не лише твоя, власною присутністю ти допоможеш налагодити цикли жінок, які живуть поруч з тобою».
«Подарунок третій – моє благословення, – каже і, голосно цмокаючи, цілує мене в губи. – Тепер ти – член нашого таємного клубу жінок, і коли настане час, будеш у нас вивчати тантру, а поки що – носи якомога частіше яйце і спостерігай за його ефектами».
Що робиш ти для того, щоб секс став тільки кращим?
Моя улюблена французька страва – цибульний суп. Я їм його на обід з превеликим задоволенням, замовила аж дві порції. Я дуже щаслива тут, у Парижі. А все чому? Бо люди люблять травичку, і вона, навіть притоптана десятками ніг напередодні, оживає і випрямляється під ранковою росою.
Увечері ми знову гуляємо теплими вулицями з Франсуа і лабрадором, мені здається, що я мешкаю в Парижі вже як мінімум вісімдесят років, і що коли я проходжу повз Нотр-Дам, пізнаю кожну маленьку плиточку на підлозі і кожну маленьку скульптурку.
Сьогодні я востаннє цілую ногами паризьку землю, а завтра на ранок Франсуа погоджується відвезти мене до аеропорту.
Мій любий Париже, я обов’язково повернуся до тебе за новими пригодами.
Вінниця
Знаєш, є такі дні, коли зовсім не хочеться чистити зуби на ніч? Наче й день пройшов нормально, але щось в серці щемить і дуже не хочеться, аби він закінчувався. Адже сон – це маленька смерть, і щодня ми народжуємось заново. А деякі дні – в’язкі і незрозумілі, як сьогодні, і ось вже залишилось півгодинки цього дня, а я ще нічого важливого не зробила, не досягла жодної мети, просто ходила весь день у спортивному ліфчику і навіть спортом не позаймалась.
У ці моменти прощання із сьогодні, яке скоро стане вчора, у мене починається синдром заїдання суму. І цукерок чомусь в вечірній час зовсім не хочу. А хочу ковбаси. Дістаю з холодильника півпалки Московської ковбаси, починаю її різати, потім помічаю недоїдки камамберу, солоні огірки і навіть роблю бутерброд з шинкою.
У кімнаті під світлом свічок та лампадок швиденько все з’їдаю і повертаюсь на кухню по нову порцію – оселедець під шубою на друге. Швиденько поїдаю оселедець і лягаю спати – в такі дні ми зовсім не бережемо себе, ми не лише не пам’ятаємо, що a minute on the lips forever on the hips, нам також здається, що і зуби чистити теж не треба, адже життя – тлін, і спрацьовують самодеструктивні звички.
Не дивуйся, коли побачиш велику товсту людину, котрій не хочеться жити. Все, можливо, починалося з емоційного зриву чи гормонального збою, але закінчується завжди небажанням чистити зуби. Дні перетікають з одного в другий непомічено, а ковбаса Московська непомітно тане в холодильнику, допомагаючи комусь заїдати свій сум.
Я сплю собі тихенько, у мене в животі булькає чорний хліб з ковбасою з камамбером з огірками з оселедцем. Бюст Пушкіна засудливо дивиться на мене з полички, а телефон забула поставити на авіарежим.
У собачий голос починає грати Ян Тірсен музикою з фільма про Амелі, я вистрибую з ліжка, беру трубку, а в животі перевертається с боку на бік оселедець.
– Альо.
– Це Франсуа, мені необхідно терміново приїхати до України, ти могла б мене зустріти?
– Франсуа, ти здурів? Зараз ніч! – Ковбаса в моєму животі обурюється.
– Ти розумієш, Міло, я закохався.
Франсуа закохався. Я переїла камамберу і не почистила зуби. Вічний Пушкін поблажливо позирає з полиці. Що я маю робити, як не стояти на балконі, так, щоб вітер обдував мої світлі коси, а дерева тихенько заспокоювали мене – не злись, він закохався. Я відчуваю сестринську відповідальність за цього переляканого, схожого на молодого П’єра Рішара молодика, і слухаю його, спокійно, через вдих та видих.
– Така історія, ти не повіриш. Сиджу в паризькому метро, чекаю на потяг. Біля мене дівчина – руда, струнка, з синіми очима, як два маленькі озера, ніжна. Я її запитав, як її звати, вона сказала Злата (вимовляє з французьким акцентом). Вона каже: я з України, показує мені в телефоні зелені стрункі ялини, каже, що завтра вертається додому і скоро поїде туди. Приходить потяг, і вона біжить та сідає в нього. А я, телепень, сиджу на пероні відморожений і відпускаю її. Схаменувся, дістав телефона – сфоткав її, але вийшло тільки фото ззаду, де вона заходить в метро.
«Ідіот», – думаю я. Як він хоче її знайти?
– Міло, я приїду в неділю, ти можеш мене зустріти?
Я, в шоці, відповідаю, що зустріну. Кладу трубку і, під пильним поглядом Пушкіна, лягаю спати.
* * *Поки француз не приїхав, треба переробити купу справ. Треба домовитися з тьотьою Нілою, щоб поливала мамині кактуси, поки я буду няньчити Франсуа. Також треба посидіти на балконі і випити кави, помалювати акварелями, написати нарис про Париж для журналу подорожей, погуляти в лісі. Як добре іноді втрачати роботу.
Як добре іноді просто бути наодинці з літом – насолоджуватись його теплими промінчиками і суницями з лісу, бігати вранці біля річки і валятися на траві, смішно квакати ногами в капцях, мокрих від літніх злив, кататися на кріслі-качалці і на гойдалці-гамаку на балконі, поливати алое, ходити до сусідки тьоті Ніли в гості та їсти там пиріжки з гречкою. Як хороше вдома влітку, без мети та без речей – тільки два величезні кульки щастя: свіжокуплені книжки з блокнотами і полуниці з черешнями. І тільки мрії покататися на повітряній кулі.
Наступного дня я вирішую варити компот (слово compote походить із Франції, але тут це – фрукти, приготовані у цукровому сиропі, він зовсім не подібний до нашого компоту). На ринку купую вишень і варю цілу каструлю щастя. До мене заходить сусідка тьотя Ніла, бреше різних пліток з три короба. Про те, що циган з сусіднього двору затоптав піони, про Віру з третього під’їзду, яка завагітніла, про нову крупу в магазині, яку возять з Македонії, про пенсії, які не підвищують, і про тьотю Аню, яка всіх критикує, і про Валю, яка гуляє з собакою і голосно на неї кричить вранці, через що сусідка тьотя Ніла не висипається.
Я уважно слухаю тьотю Нілу і, поки вона розповідає історії, я малюю їх на папері маленькими дудликами. Прошу її подивитись за квартирою та кактусами, поки мене не буде, вона з радістю погоджується. А потім тихенько наливаю їй компоту в велику склянку, і тьотя Ніла затихає.
Підвечір’я світить на неї у вікно тихим сонцем, найкраща золота година для фотографій, тьотя Ніла тихо сьорбає компот. Я дивлюся на неї і бачу маленьку дівчинку, сильну жінку і багато надбудов життя, що склалися на її обличчі маленькими і великими зморшками, що набудувалися на її настрої і зробили її трохи настороженою і мудрою. Тьотя Ніла, я так вас люблю, коли ви мовчите.
Одеса
У суботу телефонує Франсуа і повідомляє, що він прилетить в Одесу. Куди? Франсуа? Ну добре, що життя мені пропонує – те я й беру. Доведеться позасмагати.
Жахливою сидячою електричкою, напевно, що третього класу, я їду в ніч з суботи на неділю до Одеси, прибуваю рано-вранці.
О п’ятій ранку Одеса ще спить. На вулиці так тихо, що чутно, як у ящиках фруктового магазину хрускотять, дозріваючи, персики. Я блукаю вулицею Пушкіна, далі до Опери і над море, там, де розлягається біля розкопок старого грецького міста одеський порт. Стоять величезні крани і контейнери, а навколо них плещеться свіже Чорне море. Я стою біля страшного порту і тішуся морем – навіть коли я можу торкнутися його просто поглядом, навіть коли воно брудне і забуте, я все одно люблю море. Саме тому у наступному житті я не буду жити в Парижі, а краще на півдні Франції. Ні, не на півдні Франції, а краще на Сен-Мартені, і краще вже в цьому житті. Там море на 360 градусів, і можна дивитися і на схід та захід сонця.
У колись класному ресторані «Компот» я снідаю смаженими яйцями і мені знову хочеться випити. Здавалось би, вже адаптувалася до своєї культури і нічого мене більше не шокує, особливо після дворових новин тьоті Ніли. Та кажуть, коли тіло просить, потрібно його слухати.
Я замовляю 50 грамів коньяку і лимон і випиваю. О дев’ятій ранку, трохи п’яна та щаслива, крокую багатьма стежками і вуличками біля моря і йду купатися. Франсуа прилітає о сьомій вечора, і у мене дуже багато часу для засмагання на пляжі Ланжерон.
Одеські пляжі завжди дивують мене своїми цінами. Тут усе вдвічі дорожче за Туніс і втричі гіршої якості. Найобурливіше це те, що по всьому пляжу розставляють шезлонги (довгі стільці) і ними займають золотистий пісок. Не всі погоджуються загоряти на шезлонгах і платити за них купу грошей, тому людей, які хочуть відчути своїми ногами золотий пісочок, віджимають ближче до води. Саме тут трапляється справжнє одеське пляжне тусиво.
Масивні тьотьки в купальниках, застряних в попі, телефонують до своїх синів і нагадують їм розігріти відбивну на сковорідці. Діти пищать від холодного моря, а чайки крадуть у людей пахлаву медову. Життя кипить, і я купую собі кукурудзу.
Я споглядаю. Споглядаю морські хвильки, бабусьок і чайок. Споглядаю свої засмаглі ноги, великі груди, жовтий купальник. Споглядаю смачні пиріжки і раків, яких їсть сусідня родина. Господи, дякую тобі за те, що відправив мене в Одесу.
Біля мене сидить тьотя Валя. Тьотя Валя починає розмову з того, що подорожчала в цьому році кукурудза, а продовжує тим, що завтра на Потьомкинських сходах будуть показувати кіно. Мене не хвилює перша новина, а друга нереально тішить. Я спілкуюся з тьотьою Валею як зі старою сусідкою, вона розповідає мені, куди сходити в Одесі поїсти і де дешево купити шльопанці, розповідає мені про своє життя.
Тьотя Валя сама з Дніпра, років з шість тому як розвелася й жила одна. Діти і внуки тішили її, але хотілось кохання. Перегравши слова із «Москва слезам не верит» на лад тьоті Валі, можна сказати, що в п’ятдесят років життя тільки починається. Тому подружка тьоті Валі зареєструвала її на сайті знайомств і залишила там її номер.
Перший закоханий зателефонував за тиждень і запросив до Одеси. Якраз були свята, тому тьотя Валя, не довго думаючи, сіла на потяг і поїхала. Чоловік зустрів її з потяга, привіз до себе додому і одразу запитав: «Ти вийдеш за мене заміж?» Його погляд був таким серйозним, що вона одразу й погодилась.
Мене зачарувала історія тьоті Валі: одразу так взяла і погодилась виходити заміж за незнайомого мужчину, і тепер у всіх її заміжніх подруг нудьга в довгому шлюбі, у всіх розведених – самотність, а у тьоті Валі сама романтика. Чоловік часто їздить в інші міста по роботі, і вона за ним. Вони разом гуляють містами, осінніми і літніми, п’ють каву і оббивають ногами бруківку, і досі щасливі, і досі закохані.
Історія тьоті Валі дуже взяла мене за душу. Часто так буває, що після закінчення дитинства люди забувають про свої мрії. Ми перестаємо робити те, що приносить нам задоволення, перестаємо закохуватись, перестаємо нестись кудись на крилах кохання і буденність нас з’їдає. Для того, щоб не потопати під метрами буденності, треба просто ширше відкрити очі, зробити глибокий вдих і видих, і перескочити на новий рівень, як це зробила тьотя Валя, смілива жінка. А якби тобі запропонували шлюб в перший день знайомства, вистачило б сміливості погодитись?
Ми сидимо з тьотьою Валею поруч на пляжі, і тепер споглядаємо вдвох. Море цілує наші ноги білою піною, яка залишилась в ньому ще з тих пір, як розчинилась русалонька. Діти гасають по берегу, а згасаюче сонце готується прощатися з нами і котитись за горизонт.
Поки на мене не почали падати п’яні люди і з’являтися дивні спогади, я збираю речі і тікаю з пляжа. День пройшов дуже швидко, за спогляданням, переживанням чужих і своїх історій, а головне – насотуванням сонцем свого тіла. Тримаюся за попу – я згоріла. Доведеться Франсуа мазати мене сметаною, ой здивується.
* * *Ввечері на квартиру до мого друга Вані приїздить з рюкзаком і скрипкою закоханий француз. Якби не знала, що він приїхав шукати рудоволосу красуню, подумала б, що він прийшов шукати якогось юнака. Франсуа, від тебе аж наче повіює гомосексуальними феромончиками.
Сидіти вдома не хочеться, і ми біжимо до моря. Франсуа бере свою скрипочку і пляшку вина, ми вмикаємо справжню класичну музику його смичком по струнах. Я танцюю босими ногами по піску, блукаю у нетрях свого серця, малюю великі кола ногами і руками, зовсім заплутуюсь і виринаю з цієї музики, наче очистилась нею.
Мені дуже до лиця рум’янець від французького червоного вина. А Франсуа в цей вечір після грання музики та випивання клянеться, що не поїде з України без жінки, в яку закохався. Клянеться, і послизається на пляжі так, що в нього рвуться купальні шорти. Розхитуючи стегнами і своїм чоловічим багатством, Франсуа шкутильгає до нашої квартири, яка тут зовсім недалеко, за рогом, хвилин десять ходьби.
Наступного ранку я розпитую його, а про що, власне, йдеться? Що це за дівчина така? Як ми плануємо її знайти і чи згодна вона на кохання Франсуа, а може, в неї є родина та діти?
Виявляється, що закоханий француз анічогісінько в цьому не тямить, а дівчина Злата, в яку він закоханий, не існує на жодній сторінці жодної соціальної мережі.
– А що ти про неї знаєш? – запитую.
– Вона неймовірно вродлива, Міло. Не просто красива дівчина, вона сяє, розумієш. Коли вона посміхалась до мене, на її обличчі змішувалась гра і серйозність і вона була жива-жива. Я ніколи не бачив таких живих людей у своєму житті.
– Добре, а ти запам’ятав, може, якісь фізичні ознаки? Наприклад, шрам на лобі чи, може, вона шкутильгає?
– У неї було руде волосся і блакитні очі, це дуже особливий вигляд, ми точно її знайдемо. У неї маленький шрам справа на підборідді. А ще вона була вбрана у довгу спідницю і звати її Злата. Я дізнався, що Злата означає золота, від слова золото, вона справді золота, Міло.
– Я не впевнена, що буде легко знайти руду дівчину з блакитними очима у довгій спідниці по всій Україні. Може б нам хтось зробив фоторобот?
Запитую у Вані, чи він знає якихось фотороботистів в Одесі, той відказує, що до міліції краще не ходити, бо вони ще можуть ноги моєму французу переламати.
– Ідіть до Опери, де гуляють туристи. Там є один такий мужик з портретами олівцем за п’ять хвилин. Нехай Франсуа йому пояснить, як вона виглядала, а мужик йому намалює.
– Добре, – погоджуюсь, що Злату шукати будемо і знайдемо, – але чому вона не користується фейсбуком, чи інстаграмом, чи хоча б принаймні снепчатом, якщо вона дуже молода?