– Нi, не грав.
– Ну, юначе, якщо вам колись доведеться грати в гольф, то ви дiзнаетесь, що справжнього гравця, якщо вiн уже почав гру, можуть зупинити хiба що труби архангелiв до Страшного суду. Чуете? Телефон знову дзеленчить!
Час вiд часу, поки ми iли й опiсля, пронизливий дзвiночок закликав професора до апарата. Кiлькома фразами вiн пiсля цього повiдомляв нам новини, про якi дiзнавався. Ще нiколи не доводилося чути про такi надзвичайнi подii. З пiвдня пiдкралася гiгантська тiнь, подiбна жахливiй нищiвнiй хвилi. Єгипет пройшов через безумство i заснув. В Іспанii та Португалii шаленi боi мiж клерикалами й анархiстами стихли в тишi смертi. З Пiвденноi Америки вже не приходило жодних телеграм. У пiвденних частинах Пiвнiчноi Америки населення пiсля жахливих битв на грунтi расовоi ненавистi вимерло вiд отрути. На пiвнiч вiд околиць Мерiленду ii дiя наразi ще проявлялася незначною мiрою, проте в Канадi майже зовсiм не була вiдчутна. Зате Бельгiю, Нiдерланди та Данiю хвиля накрила одну за одною. Вiдчайдушнi волання про допомогу мчали з усiх бокiв до наукових центрiв, до знаменитих хiмiкiв i лiкарiв, благання порадити й урятувати. Астрономiв також засипали запитаннями. Але нiчого вже не можна було вдiяти. Це явище було тотальним i перебувало за межами людськоi науки та влади. Це була смерть – безболiсна, але невiдворотна, для старих i молодих, для хворих i здорових, для бiдних i багатих, i не було вiд неi порятунку. Ось такими були новини, якi ми дiзнавалися з уривчастих i вiдчайдушних повiдомлень телефоном. Великi мiста вже знали про долю, що iх чекала i, наскiльки ми могли зрозумiти, готувалися до неi смиренно та гiдно.
Ми все ще бачили внизу перед собою селян i спортсменiв, котрi переймалися власними справами, безтурботних, як барани пiд ножем рiзника. Це здавалося неймовiрним. Але звiдки вони могли б знати?
Вiдтак на всiх нас хвиля насунулася з жахливою, велетенською швидкiстю, тiльки-но вдарило третю годину пополуднi.
У той час як ми витрiщалися у вiкно, поширилася якась чутка, бо женцi повтiкали з полiв, а гравцi в гольф сховалися в будiвлях клубу: вони метушилися, немов рятувалися вiд грози, що насувалася. Хлопчаки, якi пiдбирали м’ячi, мчали за ними. Кiлька людей все ж iще продовжували гру. Нянька повернула назад i квапливо штовхала свiй вiзочок пiд гору. Я помiтив, що вона притиснула до чола свою руку. Дрожки зупинилися, втомлена коняка опустила морду. Так вона, здавалося, й заснула.
Над нами простягалося темно-сине небо в лiтнiй сяючiй красi, кiлька легких бiлих хмаринок пливли неосяжним склепiнням. Якщо людський рiд був приречений сьогоднi померти, то це була, в будь-якому разi, смерть, овiяна красою. Втiм, якраз ця лагiдна принада природи своiм контрастом iз страшною подiею, що насувалася, залишала на всьому особливий вiдбиток. Адже життя, з якого нас так скоро i безжально погрожував вирвати фатум, було таким мирним i радiсним!
Я вже казав, що телефон знову задзеленчав. Раптом до мене долинув iз вiтальнi громовий голос Челленджера.
– Мелоуне! – гукнув вiн. – Вас просять до апарата.
Я швидко пiдбiг до телефону й упiзнав голос МакАрдла. Той викликав мене з Лондона.
– Це ви, пане Мелоун? Тут, у Лондонi, дiеться щось неймовiрне. Заради Бога, спитайте професора Челленджера, що вiн пропонуе задля порятунку.
– Вiн нiчого не може вам запропонувати, – вiдповiв я. – Вiн вважае кризу загальною та невiдворотною. Ми тут трохи запаслися киснем, але це може вiдтермiнувати для нас катастрофу лише на кiлька годин.
– Кисень! – злякано видихнув вiн. – Уже немае часу дiставати кисень. З часу вашого вiд’iзду редакцiя перетворилася на справжню божевiльню. Половина службовцiв знепритомнiла. Я сам вiд утоми насилу можу пересуватися. З моiх вiкон бачу купи людських тiл, що валяються на Флiт-стрит. Рух у мiстi припинився повнiстю. Судячи з останнiх телеграм, весь свiт…
Його голос стишився до шепоту i завмер, нарештi, абсолютно. За мить я почув у телефонi глухий удар, немов його голова з грюкотом впала на письмовий стiл.
– Пане МакАрдл! – ридав я. – Пане МакАрдл!
Жодноi вiдповiдi. Вiшаючи слухавку, я знав, що почув його голос востанне.
Тiеi митi, коли я зробив крок у бiк вiд телефону, це звалилося i на нас. Ми були, наче плавцi, котрi по плечi стоять у водi, коли iх раптом досягае набiгла хвиля i вони в неi занурюються з головою. Немов незрима рука повiльно вхопила мене за горлянку, стиснула ii м’яко, але невблаганно i взялася вичавлювати з мене життя. Я вiдчував у грудях неймовiрний тиск, голову буцiмто стягував обруч, у вухах гудiло, а перед очима пролiтали страшнi блискавки. Похитуючись, я поплентався до поручнiв сходiв. Тiеi ж митi повз мене кинувся Челленджер, шаленiючи та сопучи, як поранений вiл. Вiн справляв жахливе враження своiм багряним опухлим обличчям, виряченими очима та скуйовдженим волоссям. Свою тендiтну дружину, котра, мабуть, зомлiла, вiн нiс на плечi i так збiгав, спотикаючись i хитаючись, сходами. Пiдiймаючись i ковзаючи, просуваючись уперед лише завдяки своiй силi волi, вiн вибрався, нарештi, iз смертоносноi атмосфери та прибув у гавань тимчасового добробуту. Наслiдуючи його приклад, я також зiбрався з останнiми силами. Хитаючись, падаючи та чiпляючись за перила сходiв, я тягнув уперед, поки не впав непритомний ниць на останньому щаблi. Лорд Джон ухопив мене залiзною рукою за комiр, i миттю пiзнiше я вже лежав на килимi в будуарi, на спинi, нездатний ворухнутися чи промовити хоча б слово. Поруч зi мною лежала дружина професора, а в крiслi бiля вiкна дрiмав Саммерлi, зiщулившись i схилившись головою майже до колiн. Немов увi снi я бачив, як Челленджер повiльно повз по пiдлозi навкарачки, схожий на гiгантського жука, i наступноi митi я почув тихе шипiння, що виходить iз резервуара кисню. Челленджер узявся його жадiбно вдихати, затягуючись глибоко та довго; з гучним бульканням його легенi поглинали живодайний газ.
– Дiе! – вигукнув вiн iз трiумфом. – Моя гiпотеза виправдалася!
Вiн знову стояв на ногах, прямий i дужий. Пiдбiг до дружини з гумовим шлангом у руцi та пiднiс рурку до ii рота. За кiлька секунд молодиця застогнала, заворушилася i, нарештi, пiдвелася. Професор кинувся до мене, й я вiдчув, як життевий струмiнь знову тече моiми жилами. Розум пiдказував менi, що це лише короткий перепочинок, i все ж, хоча ми й легковажно теревенимо зазвичай про цiну життя, тепер менi кожна зайва година здавалася безцiнною. Нiколи я ще не вiдчував такоi напруженоi чуттевоi радостi, як при цьому пожвавленнi. Важкiсть покидала моi груди, обруч навколо черепа розтискався, солодке вiдчуття спокою та звiльнення опановувало мною. Я лежав i спостерiгав, як Саммерлi починав приходити до тями пiд впливом цiлющого повiтря. Нарештi очуняв i лорд Джон. Вiн схопився i подав менi руку, щоб мене пiдняти, а Челленджер пiдхопив i поклав на канапу свою дружину.
– О, Джордже, як шкода, що ти мене розбудив! – сказала вона, тримаючи чоловiка за руку. – Брама смертi справдi затягнута чудовими, блискучими запонами, як ти й казав. Тiльки-но проходить вiдчуття задухи, все стае неймовiрно прекрасним i заспокiйливим. Навiщо ти мене розбудив?
– Тому що хочу разом iз тобою ще помандрувати. Адже стiльки рокiв ми були вiрними супутниками один одному! Сумно було б нам розлучитися тепер, у цю останню мить.
На хвильку менi примарився незнайомий досi образ м’якого та нiжного Челленджера, настiльки вiдмiнний вiд того галасливого, пихатого та зухвалого чолов’яги, котрий по черзi дивував та ображав своiх сучасникiв. Тут, осяяний смертю, випiрнув на поверхню той Челленджер, котрий ховався в найглибших надрах цiеi особистостi, чоловiк, котрому вдалося завоювати й утримати кохання своеi дружини.
Раптом його настрiй змiнився, i професор знову перетворився на енергiйного лiдера.
– Я один iз усiх людей усе це передбачив i передрiк, – заявив вiн, i в голосi вченого звучала гордiсть наукового трiумфу. – Ну, милий мiй Саммерлi, тепер, сподiваюся, розсiялися вашi останнi сумнiви щодо зникнення спектральних лiнiй, i ви, ймовiрно, не будете бiльше вважати результатом помилки мого листа до «Таймс».
Наш завжди готовий до бою товариш уперше нiчого не вiдповiв. Вiн сидiв, хапав ротом повiтря i простягав своi довгi кiнцiвки, немов насамперед хотiв переконатися, чи вiн насправдi ще перебувае серед живих на цiй землi. Челленджер пiдiйшов до балонiв iз киснем, закрутив кран, i гучне шипiння змiнилося тихим гудiнням.
– Нам треба обережно ставитися до наших запасiв, – пояснив вiн. – Повiтря в цiй кiмнатi достатньо тепер насичене киснем, i гадаю, що нiхто з нас бiльше не вiдчувае якихось гнiтючих симптомiв. Вiдтак можемо дослiдним шляхом встановити, яку кiлькiсть кисню потрiбно додавати, щоб нейтралiзувати дiю отрути. Треба трохи зачекати.
Ми мовчки прочекали п’ять хвилин у нервовiй напрузi, стежачи за своiм самопочуттям. Як тiльки я помiтив, що обруч знову починае стягувати моi скронi, панi Челленджер гукнула нам iз тапчана, що вiдчувае наближення непритомностi, й ii чоловiк знову вiдкрутив кран.
– У давнину, коли наука ще не стояла на такому високому рiвнi, як зараз, – сказав вiн, – на кожному пiдводному човнi команда тримала переважно бiлих мишей, оскiльки iхнiй нiжнiший органiзм швидше сприймав вплив шкiдливоi атмосфери, нiж органiзм морякiв. Ти, моя люба, будеш вiдiгравати для нас роль тiеi бiлоi мишки. Я знову пустив газ, i ти, сподiваюся, почуваешся краще.
– Авжеж, менi стало легше.
– Можливо, ми тепер натрапили саме на вiдповiдний склад сумiшi. Як тiльки встановимо, на скiльки часу вистачае нам певноi кiлькостi кисню, будемо також знати, скiльки нам залишилося жити. На жаль, ми витратили значну частину першого балона на наше оживлення.
– Чи не байдуже? – спитав лорд Джон, котрий стояв бiля вiкна, сховавши руки до кишень. – Якщо ми все одно помремо, то немае й сенсу вiддаляти смерть. Адже ви не вiрите в можливiсть порятунку?
Челленджер усмiхнувся та похитав головою.
– Чи не вважаете ви в цьому випадку гiднiшим самому зiстрибнути в безодню, нiж чекати, щоб тебе в неi штовхнули? Якщо вже нам доведеться померти, то я виступаю за те, щоб ми зупинили газ i вiдчинили вiкна.
– Ще б пак, – смiливо зауважила дружина професора. – Послухай, Джордже, лорд мае цiлковиту рацiю, так вчинити буде краще.
– Я проти цього енергiйно протестую, – роздратовано перебив ii Саммерлi. – Якщо смерть прийде, ми помремо. Але люб’язнiсть щодо смертi уявляеться менi безглуздою i нiчим не виправданою витiвкою.
– А що думае з цього приводу наш юний приятель? – поцiкавився Челленджер.
– Я за те, щоб дочекатися кiнця.
– Й я рiшуче пiдтримую цю думку, – сказав вiн.
– У такому разi й я, звiсно, стаю на його бiк, – вигукнула молодиця.
– Ну, гаразд, я ж тiльки поставив питання на обговорення, – виправдовувався лорд Джон. – Якщо хочете чекати смертi, то я з вами. Це буде, безперечно, вельми цiкаво. Багато було в моему життi пригод, i я був очевидцем стiлькох сенсацiйних речей, але цей кiнець моеi земноi подорожi, либонь, перевершить усе iнше.
– Якщо припустити, що iснуе життя пiсля смертi… – почав було Челленджер.
– Смiливе припущення! – вигукнув Саммерлi.
Челленджер глипнув на нього з нiмим докором.
– Отже, припускаючи, що життя по смертi iснуе, – повторив вiн вельми менторським тоном, – нiхто з нас не здатен сказати заздалегiдь, яка нам випаде можливiсть спостерiгати матерiальний свiт iз так званоi духовноi сфери. Навiть найбiльшому упертюху, – при цьому вiн зиркнув на Саммерлi, – мае бути ясно, що поки ми самi складаемося з матерii, нам найлегше спостерiгати матерiальнi явища й аналiзувати iх. Тiльки тому, що ми ще будемо чекати кiлька годин, що нам залишилися, матимемо можливiсть забрати iз собою в майбутне життя чiтке уявлення про найвеличнiшу подiю з усiх, якi, наскiльки знаемо, сталися в свiтi або й у Всесвiтi. Я вважав би безглуздим вчинком скоротити хоча б на хвилину настiльки дивовижне переживання.
– Я такоi ж думки, – нарештi вигукнув Саммерлi.
– Прийнято одноголосно! – резюмував лорд Джон. – А чи знаете, той бiдолаха, ваш водiй, котрий лежить у дворi, справдi здiйснив сьогоднi свою останню поiздку. Чи не слiд було б нам зробити вилазку та затягти його сюди?
– Це було б явним божевiллям! – заперечив Саммерлi.
– Маете рацiю, – зауважив лорд. – Йому, вочевидь, уже неможливо допомогти, i навiть хай би ми сюди повернулися живими, знадобилася б непомiрна витрата кисню. Але лишень погляньте: всюди пiд деревами валяються мертвi пташки!
Ми поставили чотири крiсла перед широким низьким вiкном; дружина Челленджера продовжувала сидiти на канапi iз заплющеними очима. Я ще пам’ятаю, яке у мене було страшне та дивне почуття, ймовiрно, пiд впливом спертого, гнiтючого повiтря, яким ми дихали, немов ми сидимо в чотирьох крiслах партеру, в першому рядi, та переглядаемо останню дiю свiтовоi драми.
На передньому планi, прямо перед нами, був розташований дитинець, де стояв наполовину вимитий автомобiль. Водiй Остiн був цього разу звiльнений остаточно та безповоротно. Вiн розлiгся на землi, i велике чорне садно на чолi свiдчило, мабуть, про те, що при падiннi вiн гепнувся головою об пiднiжку або щиток. У руцi тримав рурку шланга, з якого поливав автомобiль. У кутку дворика росли низькорослi платани, i пiд ними лежали кiлька пухнастих пташок, задерши вгору своi крихiтнi лапки та справляючи зворушливе враження. Коса смертi згубно скосила все – i велике, i мале. Поверх паркана ми бачили дорогу, що звивисто тягнулася аж до станцii. В ii кiнцi безладною горою громадилися один на одному женцi, котрих ми бачили ранiше, коли вони давали драпака з поля. За ними, вище, притулившись головою та плечима до укосу, лежала нянька. Вона взяла на руки з вiзочка немовля та притиснула до грудей нерухомий пакуночок. Поруч неi, край дороги, невелика пляма вказувало на мiсце, де впав маленький хлопчик. Ближче до нас виднiлася мертва коняка, що скорчилася мiж голоблями. Схожий на страшидло для ворон, старий кучер звисав iз передка, з безсило обвислими руками. Нам чiтко було видно з вiкна, що в тарантасi сидiв якийсь молодик. Дверцята були прочиненi, i вiн стискав у пальцях iхню ручку, нiби в останню мить ще зробив спробу вистрибнути з транспорту. На пiвдорозi до станцii виднiлися майданчики для гольфу, всiянi, як i вранцi, безлiччю гравцiв, котрi тепер, однак, нерухомо розкинулися на травi та на дорiжках. В одному мiсцi лежало вiсiм бездиханних тiл – учасники однiеi команди, що до кiнця не припинила гри, уперемiж iз кеддi. Жодна птаха вже не ширяла пiд синiм небокраем. Нi люди, нi тварини не пожвавлювали далекий пейзаж перед нами. Сонце, що хилилося до заходу, продовжувало мирним блиском осявати краiну, але над усiм запанувала глибока мовчанка загальноi загибелi, жертвами якоi мали незабаром стати й ми. Єдиним посередником мiж нами та долею наших ближнiх було в цю мить тонке вiконне скло, що вiддiляло вiд отруйного ефiру наш кисень, наш единий засiб порятунку. Завдяки завбачливостi одного-единого вченого нам вдалося на кiлька годин сховатися посеред страшноi пустелi смертi в маленькiй оазi життя й уберегти себе вiд загальноi погибелi. Але врештi-решт кисень неминуче мав бути витраченим, i тодi доведеться й нам, задихаючись, лежати на цьому вишнево-червоному килимi будуару, i жереб усього людського роду, та й усiх живих органiзмiв, знайшов би в нашiй смертi, в загибелi останнiх смертних, свiй фiнал. Довгий час ми споглядали драму Всесвiту в станi, занадто врочистому для слiв.
