– З того часу становище значно погiршилося, – зауважив Челленджер i вказав на стосик телеграм. – Я весь час пiдтримую зв’язок як iз владою, так i з пресою, тому знаю, що вiдбуваеться в усiх частинах свiту. Всi висловлюють наполегливе бажання, щоб я повертався до Лондона. Але це було б, на мою думку, безвiдповiдально. Судячи з повiдомлень, отруення насамперед проявляеться в психiчному збудженнi. Наскiльки я збагнув, сьогоднi вранцi в Парижi вiдбулися дуже велелюднi заворушення. Якщо можна вiрити матерiалам, якi маю в своему розпорядженнi, то слiдом за цим станом збудження, який набувае вельми розмаiтих форм, залежно вiд раси й iндивiду, настае активiзацiя життедiяльностi та загострення духовних здiбностей, ознаки чого я, здаеться, спостерiгаю тепер у нашого юного приятеля. Далi настае, пiсля достатньо тривалого промiжку часу, сонливiсть, яка веде до смертi. Гадаю, що моi знання з токсикологii дають менi право дiйти висновку, що iснують вiдомi рослиннi отрути, якi дiють на нервову систему аналогiчним чином…
– Дурман! – вирвалося у Саммерлi.
– Чудово! – вигукнув професор Челленджер. – Заради науковоi точностi, дамо назву цiй отрутi… а саме: дурман, datura[3 - Дурман (лат.).]. За вами, мiй милий Саммерлi, буде, утiм, пiсля вашоi смертi, на жаль, визнана честь встановлення назви для руйнiвника Всесвiту, дезiнфекцiйного засобу, яким користуеться доля. Отже, ми приймаемо, що вплив дурману такий, яким я його описав. Для мене не пiдлягае сумнiву, що весь свiт зазнае його на собi i що жодна жива iстота не залишиться неушкодженою, бо ефiр заповнюе собою весь свiт. Досi це явище виявлялося непланомiрно, але вiдмiннiсть у часi складае всього кiлька годин, що можна уподiбнити приливу, який вкривае одну смугу землi за iншою, прямуючи то сюди, то туди, поки, нарештi, залитим не виявляеться все без винятку. Всi цi явища, вплив i розподiл дурману, керуються певними законами, встановити якi було б надзвичайно цiкаво, якби ми мали для цього час. Наскiльки менi вдалося простежити, – професор зазирнув у телеграми, – менш розвиненi раси виявилися першими жертвами. З Африки приходять дуже тривожнi вiстi, австралiйськi ж тубiльцi, здаеться, вже винищенi поголовно. Пiвнiчнi народи поки що виявляють бiльшу опiрнiсть, нiж населення пiвдня. Ось це повiдомлення вiдправили сьогоднi з Марселя о дев’ятiй сорок п’ять. Прочитаю вам його вiд початку до кiнця:
«Цiлу нiч у всьому Провансi населення перебувае в шаленому збудженнi. Раптовi спалахи недуги з подальшою сонливiстю спостерiгалися сьогоднi вранцi. Епiдемiчна смертнiсть. Безлiч трупiв на вулицях. Життя зовсiм завмерло. Загальний хаос».
Годиною пiзнiше той самий iнформатор телеграфуе:
«Нам загрожуе повне знищення. Церкви та собори переповненi бiльше мертвими, нiж живими. Жах i незбагненнiсть! Смерть настае, невидима, безболiсна, але швидка та невiдворотна».
Така ж телеграма прийшла з Парижа. Індiя та Персiя, здаеться, вимерли вщент. Слов’янське населення Австрii охоплене епiдемiею, германських же народiв вона майже не торкнулася. На пiдставi своеi неповноi iнформацii я можу в загальних рисах встановити, що жителi рiвнин i приморських областей швидше пiдпали пiд вплив отрути, нiж жителi гористих краiн. Будь-яка нерiвнiсть грунту вiдiграе тут роль, i якщо справдi комусь пощастить пережити людство, то вiн би мав перебувати на шпилi гори, високоi, як Арарат. Навiть невеличкий пагорб, на якому перебуваемо ми, може на короткий час стати острiвцем порятунку в морi загибелi. Але при таких темпах за кiлька годин затопить i нас.
Лорд Джон витер собi чоло хустинкою.
– Я неспроможний збагнути, як ви могли сидiти тут i смiятися, тримаючи в руках цi телеграми. Я вже доволi часто зазирав у вiчi смертi, але те, що приречене на смерть усе, мене дуже лякае.
– Що стосуеться моiх веселощiв, – зауважив Челленджер, – то ви маете зважати на те, що й я не залишився осторонь вiд впливу ефiрноi отрути на людський мозок, так само, як i ви. Що ж до вiдчаю, до якого вас, либонь, доводить загальне вмирання, то вважаю це почуття перебiльшеним. Якби вас самого на зовсiм маленькому човнику змусили пливти у вiдкрите море, то у вас були б усi пiдстави журитися. Невiдомiсть i самотнiсть домiнували б над вами. І навпаки, коли вирушаете у плавання на великому кораблi, коли вас супроводжують близькi та друзi, то, незважаючи на невизначенiсть мети, черпаете розраду в зв’язку та спiлкуваннi з ними. Самотня смерть, мабуть, страшна, але загальна погибель, особливо якщо вона настае так хутко та безболiсно, нiчого жахливого, як менi здаеться, не спричиняе. Я швидше погодився б iз тим, для кого найстрашнiше пережити все пiднесене, грандiозне та велике.
– То що ж ви пропонуете? – поцiкавився Саммерлi, котрий, як виняток, схвально кивав пiд час промови свого колеги.
– З’iсти ланч, – запропонував Челленджер, оскiльки в цю мить якраз пролунав гонг. – У нашоi куховарки кулiнарне мистецтво приготування омлету затьмарюють лише шницлi ii ж виробництва. Будемо сподiватися, що ii кухарськi таланти не постраждали вiд космiчних впливiв. До того ж необхiдно врятувати вiд загального знищення мое шварцберзьке вино 1896 року, наскiльки це вдасться нашими спiльними зусиллями. Було б прикро через марнотратство дати загинути цьому шляхетному напою.
Вiн важкувато скотився з письмового столу, на якому сидiв, коли патякав про майбутню загибель планети.
– Ходiмо, – запросив професор, – часу у нас справдi обмаль, тому скористаемося ним за можливостi рацiонально та розумно.
Ланч минув дуже весело та жваво, хоча ми весь час усвiдомлювали свое жахливе становище й урочиста серйознiсть господаря миролюбно впливала на наш настрiй. Тiльки тi, хто ще нiколи не опинявся в смертельнiй небезпецi, сахаеться перед кончиною. Тим часом кожен iз нас мав у своему життi нагоду освоiтися з цiею думкою, а дружина Челленджера знаходила опору в своему могутньому чоловiковi. Їхнi шляхи були спiльними. Наше майбутне було вже визначене, але теперiшне ще належало нам. Час, що залишився в нашому розпорядженнi, ми гаяли в приязнiй i багатослiвнiй бесiдi. Наш розум працював, як я вже казав, надзвичайно гостро. Навiть я iнколи вiдзначався дотепнiстю. А Челленджер був просто чудовий. Нiколи ще не була менi такою зрозумiлою стихiйна велич цього чоловiка, всебiчнiсть i мiць його розуму, як цього дня. Саммерлi провокував його своею iдкою критикою. Лорд Джон i я розважалися, слухаючи ii. Дружина Челленджера, поклавши руку на плече чоловiка, стримувала ревiння фiлософа. Життя, смерть, фатум, доля людства – такими були теми нашоi розмови цiеi пам’ятноi години, значення якоi ускладнювалося тим, що дивна та раптова активiзацiя нашоi життедiяльностi i легкий свербiж у тiлi свiдчили про повiльне та поступове наближення до нас смертельноi хвилi. Я помiтив, що лорд Джон раптом затулив рукою очi на мить, що Саммерлi на таку ж мить вiдкинувся на спинку свого крiсла. Кожен подих був заряджений дивними силами. І все ж нам було весело та радiсно на душi.
Остiн поклав на стiл цигарки й уже хотiв було пiти.
– Остiне! – гукнув його професор.
– Що накажете, пане?
– Дякую вам за вiрну службу.
Посмiшка ковзнула по обвiтреному обличчi слуги:
– Я лише виконував свiй обов’язок, – зронив вiн.
– Сьогоднi загине свiт, Остiне.
– Слухаюсь, сер. О котрiй годинi, сер?
– Не можу вам точно сказати, Остiне. Ще до вечора.
– Дуже добре.
Неговiркий Остiн вклонився i вийшов. Челленджер закурив цигарку, пiдсунувся ближче до дружини й узяв ii руку в свою.
– Знаеш, моя люба, що вiдбуваеться? – зазначив вiн. – Я вже пояснив це нашим друзям. Адже ти не боiшся?
– Не буде боляче, Джордже?
– Не бiльше, нiж якби ти дала себе приспати дантистовi. Щоразу, пiддаючись дii наркозу, ти помирала.
– Але ж це було дуже приемне вiдчуття.
– Настiльки ж приемна, мабуть, i смерть. Неоковирна машина людського тiла не здатна утримувати сприйнятi враження, але ми здогадуемося, яка духовна насолода криеться в станi сну чи трансу. Можливо, природа побудувала чудовi ворота i спорядила iх безлiччю запашних i мерехтливих покривал, аби створити нам переддень нового життя. Щоразу, коли я глибоко дослiджував буття, то знаходив в основi лише добро та мудрiсть. І якщо боязкий смертний iнколи потребуе особливоi нiжностi, то таким моментом, безумовно, е небезпечний перехiд вiд буття до вiчностi. Нi, Саммерлi, нiчого не хочу я знати про вашi закони, бо я, принаймнi, здаюся собi занадто потужним явищем, аби менi загрожував суто фiзичний розпад на жменьку солей i три вiдра води.
– Якщо ми вже згадали про смерть, – озвався лорд Джон, – то я вам ось що скажу. Я чудово розумiю наших пращурiв, котрi заповiдали ховати себе з сокирою, сагайдаком, стрiлами й iншими речами, нiби iм належало продовжувати свiй звичайний триб життя. Не знаю, – при цьому вiн знiяковiло поглянув на нас, – мабуть, i менi було б затишнiше, якби мене поховали з моею мисливською рушницею, з тiею, що коротша i забезпечена прогумованим цiв’ям, i з патронташем… Це, певна рiч, безглузда примха, але я маю ii висловити. Що скажете на це, Herr Professor?
– Ну, – вiдказав Саммерлi, – якщо вам заманулося знати мою думку, то це менi видаеться безперечним пережитком кам’яного вiку, а, може, ще й бiльше вiддаленоi ери. Я особисто належу до двадцятого столiття i хотiв би померти як справдi культурна людина. Я не змiг би сказати, що боюся смертi бiльше за вас усiх, тому що жити менi в будь-якому разi залишаеться недовго. Але я не в змозi спокiйно сидiти i чекати ii без спроб до опору, як баран чекае на рiзника. Вочевидь, ви знаете, Челленджере, що порятунку немае?
– Порятунку немае, – пiдтвердив той. – У кращому випадку нам вдасться продовжити наше життя на кiлька годин i безпосередньо спостерiгати розвиток цiеi величноi трагедii, перш нiж ми самi станемо ii жертвами. Це, мабуть, менi до снаги. Я вдався до певних запобiжних заходiв.
– Кисень?
– Саме так. Кисень.
– Але як допоможе нам кисень, коли отруений весь ефiр? Мiж киснем i ефiром так само мало спiльного, як, скажiмо, мiж цеглою й якимось газом. Це зовсiм рiзнi речовини. Одне ж не може впливати на iнше. Челленджере, ви ж не можете стверджувати це серйозно!
– Мiй милий Саммерлi, на цю ефiрну отруту, без сумнiву, впливають елементи матерii. Ми бачимо це за характером i розподiлом ii дii. Апрiорi ми, звiсно, не могли цього передбачити, але тепер це факт, проти якого сперечатися немае сенсу. Тому я твердо впевнений у тому, що газ, подiбний до кисню, що пiдвищуе життездатнiсть i опiрнiсть органiзму, здатен послабити дiю отрути, настiльки влучно названоi вами дурманом. Можливо, я помиляюся, але я завжди твердо покладаюся на правильнiсть своiх припущень.
– Ну, знаете, – кинув лорд Джон, – якщо ми сядемо i почнемо, як немовлята, смоктати кожен свою пляшечку, то дуже дякую, я вiд цього вiдмовляюся.
– У цьому не виникне потреби, – спростував Челленджер. – Ми подбали про те, – i маете бути вдячнi за цю iдею головним чином моiй дружинi, – щоб ii кiмната стала за можливостi повiтронепроникною. За допомогою грубих ковдр i лакованого паперу…
– О, небо, Челленджере, чи не вважаете ж ви можливим вiдгородитися вiд ефiру лакованим папером?
– Вчений друже мiй, ви дали маху. Адже не проникненню ефiру, а зникненню кисню мають на метi завадити цi запобiжнi заходи. Я впевнений, що ми не втратимо свiдомостi, поки повiтря буде перенасичене киснем. У мене було два балони з киснем, а ви привезли ще три. Правда, це небагато, але все ж краще, нiж нiчого.
– Чи надовго нам його вистачить?
– Цього не можу сказати. Ми не вiдкрутимо балонiв, поки повiтря не стане нестерпним. А потiм почнемо випускати газ у мiру потреби. Можливо, доля нам подаруе кiлька зайвих годин, а може, навiть днiв, упродовж яких ми будемо дивитися на згаслий свiт. Таким робом вiддалимо власну кончину, наскiльки зможемо, i наш незвичайний жереб полягатиме в тому, що ми вп’ятьох нiби опинимося ар’ергардом людства на шляху в невiдоме. Але чи не будете ви ласкавi трохи допомогти менi впоратися з балонами? Повiтря стае нiби трохи спертим.
Роздiл 3. Занурення
Покiй, якому призначалося стати ареною цiеi незабутньоi подii, був чарiвним будуаром, обставленим iз жiночим смаком, розмiрами приблизно чотирнадцять на шiстнадцять футiв. До нього примикала, будучи вiд нього вiдокремлена червоною оксамитовою завiсою, невеличка кiмнатка, що слугувала професоровi гардеробною. Звiдти дверi вели в простору спальню. Запинало продовжувало висiти, але для нашого експерименту будуар i гардеробна складали спiльне примiщення. Однi дверi та вiконнi рами були суцiльно обклеенi смужками лакованого паперу, так що стали в буквальному сенсi непроникними. Над другими дверима, що провадили в передпокiй, була вiддушина, яку можна було вiдчинити, смикнувши за мотузок, якби знадобилося дати доступ свiжому повiтрю. По кутах кiмнати стояли в дiжках великi листянi рослини.
– Особливо делiкатне та важливе питання полягае в тому, як нам позбуватися зайвоi вуглекислоти, яку ми видихаемо, не витрачаючи якимось чином кисню, – промовив Челленджер i задумано поглянув на п’ять приставлених до стiни резервуарiв iз киснем. – Якби я мав для цих приготувань бiльше часу, то мiг би зосередити весь свiй розум на вирiшеннi цього завдання. Але якось буде i так. Цi рослини також пiдуть нам на користь. Два резервуари з киснем готовi i можуть за кiлька секунд бути запущенi в справу. Таким чином, нас не захопить зненацька. У кожному разi нам буде корисно не надто вiддалятися вiд цiеi кiмнати: критичний момент може настати раптово та несподiвано.
Низьке, широке вiкно виходило на балкон. Звiдси нам вiдкривався той самий краевид, яким ми вже милувалися з кабiнету. Я поглянув у вiкно, але нiде не помiтив чогось незвичайного. Передi мною м’якими вигинами пагорбу спускалася дорога. По нiй повiльно повз тарантас – один iз тих допотопних пережиткiв, якi ще можна знайти лише в небагатьох селах. Внизу вiддалiк я помiтив няньку, котра пхала перед себе дитячий вiзочок i вела поруч iз собою за руку iншу дитину. Над дахами здiймалися синюватi клуби диму, надаючи широкому ландшафту вiдбиток заспокiйливого ладу та затишного добробуту. Нiде, нi на синьому небi, нi на залитiй сонячним свiтлом землi не видно було ознак катастрофи, що насувалася. Женцi знову з’явилися на полях, а гравцi у гольф групами по двое i по четверо метушилися по майданчиках. У моiй головi вiдбувалося таке дивне сум’яття, а роздратованi нерви були настiльки напруженi, що байдужiсть цих людей здалася менi вражаючою та незбагненною.
– Цi люди, здаеться, чудово почуваються, – зауважив я, вказуючи на майданчик для гольфа.
– А ви нiколи не грали в гольф? – перепитав лорд Джон.
