– Руки геть, сер! Я цього не терпiтиму!
– Якi ми нiжнi! – його чорнi вуса стирчали догори, мiж розсуненими злiсною усмiшкою губами блиснули слiпучо-бiлi iкла. – То ви цього не будете терпiти?
– Не клейте iз себе дурня, професоре! – вигукнув я. – На що ви розраховуете? Я важу бiльше двохсот фунтiв. Я мiцний, як залiзо, i щосуботи граю в регбi в iрландськiй збiрнiй. Вам зi мною не…
Але цiеi митi вiн кинувся на мене. На щастя, я вже встиг вiдчинити дверi, iнакше вiд них залишилися б самi трiски. Ми колесом покотилися по всьому коридору, якимось чином прихопивши дорогою крiсло. Професорська борода закупорила менi весь рот, ми стискали один одного в обiймах, нашi тiла тiсно переплелися, а нiжки цього клятого крiсла так i вертiлися над нами. Пильний Остiн вiдчинив навстiж вхiднi дверi. Ми шкереберть скотилися сходами вниз. Я бачив, як брати Мек виконували щось подiбне в мюзик-холi, але, мабуть, цей атракцiон вимагае певноi практики, iнакше без калiцтва не обiйтися. Вдарившись об останню сходинку, крiсло розсипалося на друзки, а ми, вже порiзно, опинилися у водостiчнiй канавi. Професор схопився на ноги, розмахуючи п’ястуками та хриплячи, як астматик.
– Отримали? – крикнув вiн, ледве переводячи дух.
– Хулiган! – вiдповiв я i насилу пiднявся iз землi.
Ми мало не схопилися знову, позаяк бойовий дух у професора ще не згас, але доля вивела мене з цього безглуздого становища. Поруч iз нами вирiс полiсмен iз нотатником у руках.
– Що це означае? Як вам не соромно! – сказав вiн.
Це були найприемнiшi слова, якi менi довелося почути в Енмор-парку.
– Ну, – допитувався правоохоронець, звертаючись до мене, – пояснiть, що це означае.
– Вiн сам на мене напав, – сказав я.
– Ви справдi першим напали? – перепитав полiцiянт.
Професор тiльки засопiв у вiдповiдь.
– І це не перший випадок, – зауважив полiсмен, строго хитаючи головою. – У вас i минулого мiсяця були неприемностi i саме з такого приводу. У молодого чоловiка пiдбите око. Ви висуваете йому звинувачення, сер?
Я раптом змiнив гнiв на милiсть:
– Нi, не висуваю.
– Це чому ж? – поцiкавився полiцiянт.
– Тут е й частка моеi провини. Я сам на таке напросився. Вiн мене чесно застерiгав.
Полiсмен затраснув нотатник.
– Щоб цi неподобства бiльше не повторювалися, – сказав вiн. – Ну, годi! Розходiться! Розходiться!
Це стосувалося хлопчика з крамницi м’ясива, покоiвки i двох-трьох зiвак, котрi вже встигли зiбратися навколо нас. Правоохоронець важко крокував тротуаром, женучи перед собою це маленьке стадо. Професор поглянув на мене, i в його очах промайнула смiхотлива iскра.
– Заходьте! – сказав вiн. – Наша розмова ще не скiнчилася.
Хоча цi слова прозвучали зловiсно, але я таки пiшов за ним до будинку. Лакей Остiн, схожий на дерев’яну статую, зачинив за нами дверi.
Роздiл 4. Та це ж найвидатнiша рiч у свiтi!
Не встигли дверi за нами зачинитися, як iз iдальнi вибiгла панi Челленджер. Ця крихiтна жiнка не тямилася вiд гнiву. Вона стала перед своiм- чоловiком, наче розтривожена несучка, що грудьми зустрiчае бульдога. Вочевидь, панi Челленджер стала свiдком мого витурення, але не помiтила, що я вже встиг повернутися.
– Джордже! Яке звiрство! – заволала вона. – Ти скалiчив цього милого юнака!
– Ось вiн тут, живий i неушкоджений!
Панi Челленджер знiяковiла, але швидко опанувала себе.
– Даруйте, я вас не бачила.
– Не турбуйтеся, панi, нiчого страшного не сталося.
– Але вiн влiпив вам синець пiд око! Яке неподобство! У нас i тиждень не минае без скандалу! Тебе всi ненавидять, Джордже, над тобою всi знущаються! Нi, моему терпiнню настав край! Це переповнило чашу!
– Не треба ворушити брудну бiлизну на людях! – загримiв професор.
– Це нi для кого не таемниця! – лементнула вона. – Невже ти думаеш, що вся наша вулиця, й якщо вже на те пiшло, то й весь Лондон не знае… Остiне, ви нам не потрiбнi, можете йти… Тобi перемивають кiсточки всi кому не лiнь. Ти забуваеш про почуття власноi гiдностi. Ти, кому слiд бути професором у великому унiверситетi, користуватися повагою студентiв! Де твоя гiднiсть, Джордже?
– А де твоя, моя люба?
– Ти довiв мене бозна до чого! Хулiган, безнадiйний хулiган! Ось на кого ти перетворився!
– Джессi, опануй себе.
– Безпардонний скандалiст!
– Годi! До ганебного стовпа за такi слова! – сказав професор.
І, на превеликий подив, вiн нахилився, пiдняв дружину та поставив ii на високий постамент iз чорного мармуру, що стояв у кутку холу. Цей постамент, заввишки щонайменше в сiм футiв, був такий вузький, що панi Челленджер заледве могла втриматися на ньому. Важко було уявити собi безглуздiше видовище – боячись звiдти впасти, вона немов скам’янiла зi спотвореним вiд лютi обличчям i тiльки трохи дригала ногами.
– Здiйми мене! – нарештi стала благати панi Челлен-джер.
– Скажи «будь ласка».
– Це гидко, Джордже! Здiйми мене негайно!
– Пане Мелоун, ходiмо до мого кабiнету.
– Але даруйте, сер!.. – сказав я, зиркаючи на його дружину.
– Чуеш, Джессi? Пан Мелоун заступаеться за тебе. Скажи «будь ласка», тодi знiму.
– Неподобство! Ну, будь ласка, будь ласка!
Вiн зняв ii з такою легкiстю, наче жiнка важила не бiльше за канарку.
– Поводься пристойно, люба. Пан Мелоун – представник преси. Завтра ж вiн опише все це в своiй нiкчемнiй газетцi i бiльшу частину розпродасть серед наших сусiдiв. «Дивнi примхи однiеi високопоставленоi особи». Високопоставлена особа – це ти, Джессi. Тому згадай, куди я тебе поставив кiлька хвилин тому. Потiм пiдзаголовок: «З побуту одного оригiнального подружжя». Цей пан Мелоун нiчим не погребуе, вiн харчуеться стервом, як i всi його побратими. Рогсш ех grege сiiаЬоІi – свиня з табуна диявола. Правильно кажу, пане Мелоун?
– Ви й справдi нестерпнi, – iз запалом кинув я.
Професор зареготав.
