Загублений світ

– Але справа ризикована… Як ви на це?

– А в чому ризик?

– Я заведу вас до Беллінґера, ось у чому ризик. Ви про нього чули?

– Ні.

– Та що ви, юначе, на якому світі живете? Сер Джон Беллінґер – наш найкращий жокей. На рівній доріжці я ще можу з ним позмагатися, але в перегонах з перешкодами він мене відразу ж заткне за пояс. Так от, ні для кого не таємниця, що як тільки у Беллінґера закінчується тренування, він починає пиячити. Це він називає «вирівнювати лінію». У вівторок він допився до білої гарячки і з того часу бешкетує. Його кімната якраз над моєю. Лікарі кажуть: якщо бідолаху не погодувати хоча б насилу, то йому гаплик. Слуги цього джентльмена оголосили страйк, бо він лежить у ліжку із зарядженим револьвером і погрожує всадити всі шість куль у першого, хто до нього припреться. Маю сказати, що Джон загалом нелюб’язний і до того ж стріляє без хиб, але ж не можна допустити, щоб жокей, котрий виграв Великий національний приз, загинув такою безславною смертю! Як ви щодо такого?

– А що ви вирішили зробити? – спитав я.

– Найкраще навалитися на нього вдвох. Можливо, він зараз спить. У найгіршому випадку одного з нас поранять, зате інший встигне з ним упоратися. Якби нам вдалося зв’язати йому руки капою з тапчана, а після цього хутко викликати телефоном лікаря зі шлунковим зондом, він би дуже розкішно повечеряв.

Коли на людину раптом ні сіло ні впало звалюється таке завдання, радіти тут причин немає. Я не вважаю себе дуже вже великим сміливцем. Все нове та незвідане малюється мені заздалегідь набагато страшнішим, ніж відбувається насправді. Така вже властивість суто ірландської палкої уяви. З іншого боку, мене завжди лякала думка, як би не накликати на себе ганебного звинувачення в боягузтві, бо мені змалку втовкмачували жах перед ним. Хотілося б думати, що коли хтось засумнівався б у моїй хоробрості, я зміг би кинутися в прірву, але спонукала б мене до цього не відвага, а гордість і страх бути визнаним боягузом. Тому, хоч я і сіпався, подумки уявляючи собі божевільну від пиятики істоту в кімнаті нагорі, та все ж мені вистачило самовладання, щоб висловити свою згоду найзневажливішою інтонацією, на яку я тільки спромігся. Лорд Рокстон узявся було розписувати небезпеку майбутнього нашого завдання, але це лише змусило мене втратити терпець.

– Словами справі не зарадиш, – заявив я. – Ходімо.

Я піднявся. Він також. Потім, коротко реготнувши, буцнув мене разів зо два п’ястуком у груди і посадив назад у крісло.

– Гаразд, юначе… визнаний придатним.

Я здивовано витріщився на нього.

– Сьогодні вранці я побував у Джона Беллінґера. Він прострелив мені лише кімоно: слава Богу, руки тряслися! Але ми все ж натягнули на нього гамівну сорочку, і за кілька днів старигань знову буде в строю. Ви на мене не гніваєтесь, друзяко? Строго поміж нами: ця експедиція в Південну Америку – справа дуже серйозна, і мені хочеться мати такого супутника, котрому зможу звіритися, як кам’яній горі. Тому влаштував вам легкий іспит і маю сказати, що ви з честю вийшли зі становища. Ви ж розумієте, що нам доведеться розраховувати лише на самих себе, тому що цьому дідугану Саммерлі з перших же кроків буде потрібна нянька. До речі, ви не той Мелоун, котрий буде грати в ірландській команді на чемпіонаті з регбі?

– Той, але, ймовірно, запасним.

– Ото ж бо мені здалося, ніби я вас десь бачив. Ваша зустріч із річмондцями – найкраща гра за весь сезон! Я намагаюся не пропускати жодного змагання з регбі: адже це наймужніший вид спорту. Однак я запросив вас зовсім не для того, щоб балакати про регбі. Займімося справами. Ось тут, на першій шпальті «Таймс», є розклад пароплавних рейсів. Пароплав до Пари6 відходить наступної середи, й якщо ви з професором встигнете зібрати речі, ми цим пароплавом і попливемо. Ну, що на це скажете? Чудово, я з ним про все домовлюся. А як у вас із спорядженням?

– Про це потурбується моя газета.

– Стріляти вмієте?

– Приблизно як пересічний стрілець територіальних військ.

– Всього лиш? Боже милий! У вас, у молоді, це вважається останньою справою. Ви всі – бджоли без жала. Таким свого вулика не відстояти! Ще згадаєте моє слово: припреться хтось до вас за медом, і що тоді робитимете! Ні, в Південній Америці зі зброєю треба поводитися вміло, бо якщо наш приятель професор не дурисвіт і не шаленець, нас чекає там щось вельми цікаве. Маєте рушницю?

Лорд Рокстон підійшов до дубової шафи, відчинив дверцята, й я побачив за ним люфи гвинтівок, що виблискували металом, виставлені в ряд, немов органні труби.

– Зараз поглянемо, що я можу пожертвувати вам зі свого арсеналу, – задумався лорд Рокстон.

Він став виймати одну за одною чудові рушниці, відкривав їх, клацав затворами, ласкаво гладив, як ніжна мати своїх немовлят, і ставив на місце.

– Ось «бленд». З нього я завалив он того велетня, – господар кивнув на голову білого носорога. – Якби був на десять кроків ближче, цей звір поповнив би мною свою колекцію.

У кулі цій єдиний шанс,Слабка надія на життя.

Сподіваюся, ви добре знаєте Ґордона? Він поет, що оспівує коня, гвинтівку і тих, хто вміє поводитися і з тим, і з іншим. Ось іще одна корисна річ – 470-й, телескопічний приціл, подвійний еджектор, бездоганна наводка. Три роки тому мені довелося виступити з цією гвинтівкою проти перуанських гендлярів рабами. У тих місцях я був батогом Господа, хоча й не знайдете мого імені в жодній Синій книзі. Бувають часи, друзяко, коли кожен із нас зобов’язаний стати на захист людських прав і справедливості, щоб не втратити поваги до самого себе. Ось чому я провадив там щось на кшталт війни на свій страх і ризик. Сам її оголосив, сам воював, сам довів її до кінця. Кожна риска – це вбитий мною мерзотник. Дивіться, ціла драбина! Найбільша мітка зроблена після того, як я пристрелив в одній із заплав річки Путумайо Педро Лопеса, найогидні-шого з продавців живого краму… А, ось ця вам підійде!

Він вийняв із шафи прекрасну гвинтівку, оздоблену сріблом.

– Приціл вивірений, магазин на п’ять набоїв. Можете сміливо довірити їй своє життя.

Лорд Рокстон простягнув зброю мені та замкнув шафу.

– До речі, – продовжував він, коли знову сів у крісло, – що ви знаєте про цього професора Челленджера?

– Я його побачив сьогодні вперше в житті.

– Я також. Правда, дивно, що ми з вами вирушаємо в подорож, покладаючись на слова абсолютно невідомого нам чоловіка? Він, здається, доволі нахабний індивід і його не толерують побратими по науці. Чому ви ним зацікавилися?

Я коротко виклав співрозмовнику події сьогоднішнього ранку. Лорд Рокстон уважно мене вислухав, потім приніс мапу Південної Америки та розклав її на столі.

– Челленджер каже правду, чистісіньку правду, – серйозно зазначив він. – І я, зауважте, стверджую це не навмання. Південна Америка – мій улюблений континент, й якщо, скажімо, проїхати її наскрізь, від Дар’єнської затоки до Вогняної Землі, то нічого величнішого та пишнішого не знайти на всій земній кулі. Цю країну мало знають, а яке її чекає майбутнє, ніхто навіть не здогадується. Я об’їздив Південну Америку уздовж і поперек, в періоди посухи побував у таких місцях, де відбув війну з продавцями рабів, про яку вам уже розповідав. І мені справді доводилося чути там леґенди на подібні теми. Це всього лише індіанські перекази, але за ними, безумовно, щось криється. Чим ближче пізнаєш Південну Америку, друже мій, тим більше починаєш вірити, що в цій країні все можливе, все що завгодно! Люди пересуваються там вузькими долинами річок, а за цими долинами починається повна невідомість. Ось тут, на плоскогір’ї Мато-Ґроссо, – він вказав сигарою місце на мапі, – або в цьому закутку, де сходяться кордони трьох держав, мене ніщо не здивує. Як сказав сьогодні Челленджер, Амазонка зрошує площу в п’ятдесят тисяч квадратних миль, порослих тропічним лісом, – площа, що майже дорівнює всій Європі. Не по-кидаючи бразильських джунглів, ми з вами могли б перебувати один від одного на відстані, яка відділяє Шотландію від Константинополя. Людина лише де-не-де спроможна продертися крізь цю гущавину та протоптати в ній стежки. А що буває в періоди дощів? Рівень води в Амазонці підіймається щонайменше на сорок футів і перетворює все навколо у непролазне багно. Саме в такій країні і варто чекати всіляких див і таємниць. Чому б нам їх не розгадати? А до всього іншого, – дивне обличчя лорда Рокстона осяяла задоволена посмішка, – там на кожному кроці доведеться ризикувати життям, а мені як спортсмену нічого іншого й не треба. Я наче старий м’яч для гольфа – біла фарба з мене давно злущилася, тому тепер життя може вертіти мною як схоче: подряпин не залишиться. А ризик, милий юначе, надає нашому існуванню особливої гостроти. Тільки тоді й варто жити. Ми надто вже розпещені й дуже звикли до впорядкованості. Ні, дайте мені гвинтівку до рук, безмежний простір і неосяжну широчінь горизонту, й я подамся на пошуки того, що заслуговує на пошук. Чого тільки я не випробував у своєму житті: і воював, і брав участь у перегонах, і літав на аероплані, – але полювання на чудовиськ, які можуть наснитися лише після ситної вечері, – це для мене зовсім нове відчуття!

Шляхтич весело зареготав, передчуваючи те, що його чекало попереду.

Можливо, я занадто захопився описом свого нового знайомця, але нам доведеться багато днів провести разом, і тому мені хочеться передати своє перше враження від цього чоловіка з усіма особливостями його характеру, мови та мислення. Лише необхідність везти до редакції звіт про збори змусила мене покинути товариство лорда Рокстона. Коли я йшов від нього, господар сидів у кріслі, залитий червоним світлом лампи, змащував затвор своєї улюбленої гвинтівки та неголосно підсміювався, міркуючи про ті пригоди, які готувала нам доля. І я пройнявся твердою впевненістю, що якщо на нас чигають небезпеки, то більш виваженого та відважного супутника, ніж лорд Рокстон, мені не знайти в усій Англії.

Як не втомили мене до нестями події цього дня, все ж я довго сидів із редактором відділу новин МакАрдлом, втовкмачуючи йому всі обставини справи, яку він вважав за обов’язок завтра ж довести до відома нашого шефа, сера Джорджа Бомонта. Ми домовилися, що я буду надсилати докладні звіти про всі свої пригоди в формі листів до МакАрдла і що вони будуть друкуватися в газеті або відразу ж по їх отриманні, або потім – залежно від санкції професора Челленджера, бо ми ще не знали, якими будуть умови, на яких він погодиться дати нам інформацію, потрібну для подорожі до невідомої країни. У відповідь на запит телефоном ми не почули від професора нічого іншого, крім запеклих нападок на пресу, але потім він усе ж сказав, що, якщо його повідомлять про день і час нашого від’їзду, він доправить на пароплав ті інструкції, які вважатиме слушними. Наш другий запит залишився зовсім без відповіді, якщо не брати до уваги жалісного белькотіння пані Челленджер, котра благала нас не чіплятися до її чоловіка, адже він і без того розгніваний понад усіляку міру. Третя спроба, зроблена того ж дня, була припинена оглушливим тріском, і слідом за цим центральна станція повідомила, що у професора Челленджера розбита телефонна слухавка. Після цього ми більше не намагалися контактувати з ним.

А тепер, мої терплячі читачі, я припиняю свою бесіду з вами. Відтепер (якщо тільки продовження цієї розповіді колись дійде до вас) ви будете дізнаватися про мої подальші пригоди лише через газету. Я вручу редактору звіт про події, що слугували поштовхом до однієї з найнеймо-вірніших експедицій, які знає світ, і якщо мені не доля повернутися до Англії, ви збагнете, як усе це вийшло.

Я дописую свій звіт у салоні пароплава «Франциск». Лоцман забере його з собою і передасть на зберігання панові МакАрдлу. На закінчення, поки я не загорнув нотат-ник, дозвольте мені накидати ще одну картину, яка залишиться зі мною як останній спогад про батьківщину.

Пізня весна, затхлий, туманний ранок, мрячить холодна, невеличка мжичка. По набережній крокують три постаті в глянсуватих макінтошах. Вони просуваються до східців великого пароплава, на якому вже підняли синій стяг. Попереду них носій везе візок, навантажений валізами, саквояжами та гвинтівками в чохлах.

Довготелесий, сумний професор Саммерлі човгає похнюпивши голову, як людина, котра гірко кається в скоєному. Лорд Джон Рокстон у мисливському кепі та кашне крокує бадьоро, і його жваве, витончене обличчя аж сяє від щастя. Щодо мене, то не маю жодного сумніву, що всім своїм виглядом демонструю радість, адже суєта перед від’їздом та гіркота прощання вже залишилися позаду.

Ми вже зовсім близько від пароплава, аж раптом ззаду лунає чийсь голос. Це професор Челленджер, котрий обіцяв відпровадити нас. Він біжить за нами, важко сапаючи, весь багряний і страшенно сердитий.

– Ні, вже дякую, – каже професор. – Не маю ні найменшого бажання лізти на пароплав. Мені треба сказати вам кілька слів, а це можна зробити і тут. Не уявляйте собі, будь ласка, що ви так уже мене й зобов’язали своєю поїздкою. Жодною мірою не вважаю себе вашим боржником. Істина залишається істиною, і всі ті розслідування, які ви маєте робити, ніяк на неї не вплинуть і зможуть лише розпалити пристрасті різних невігласів. Необхідна вам інформація і мої інструкції лежать ось у цьому запечатаному конверті. Ви розкриєте його лише тоді, коли приїдете в місто Манаос на Амазонці, але не раніше того дня і години, які вказані на конверті. Ви все затямили? Сподіваюся на вашу порядність і на те, що всі мої умови будуть ретельно дотримані. Пане Мелоун, я не маю наміру накладати заборону на ваші кореспонденції, оскільки метою вашої мандрівки є виклад фактів. Вимагаю від вас лише одного: не вказуйте точно, куди їдете, і не дозволяйте публікувати звіт про експедицію до вашого повернення. Прощавайте, сер! Вам вдалося дещо пом’якшити моє ставлення до тієї ганебної професії, представником якої, на жаль, ви є. Прощавайте, лорде Джон! Наскільки я знаю, наука для вас – книжка зі сімома печатками. Але полювання в тих місцях вам сподобається. Не сумніваюся, що з часом в «Мисливці» з’явиться ваша замітка про те, як ви підстрелили діморфодона. Бувайте й ви, професоре Сам-мерлі. Якщо у вас ще не вичерпалася здатність до самовдосконалення, в чому, відверто кажучи, я сумніваюся, то ви повернетеся до Лондону значно розумнішим.

Він круто обернувся, і за мить я побачив із палуби його присадкувату постать, що продиралася крізь натовп до потяга.

Ми вже вийшли в Ла-Манш. Лунає останній ґонґ, що сповіщає про те, що час здавати листи. Зараз ми попрощаємося з лоцманом.

А тепер «уперед, кораблику, вперед пливи!». Хай береже Бог усіх нас – і тих, хто залишився на березі, і тих, хто сподівається на щасливе повернення додому.

Розділ 7. Завтра ми зникнемо у безвісті

Не стану обтяжувати тих, до кого дійде ця оповідка, описом нашого переїзду комфортабельним океанським лайнером, не буду розповідати й про тижні, проведені в Парі (обмежуся лише вдячністю компанії «Перейра-да-Пінта» за допомогу при закупівлі спорядження), і лише коротко згадаю про нашу мандрівку вгору по широкій, каламутній, ледачій Амазонці – подорож, здійснену на кораблі, що майже не поступається за розміром тому, яким ми перетнули Атлантичний океан.

Після багатьох днів шляху наша група висадилася в місті Манаос, за проходом Обідос. Там нам вдалося уникнути вельми сумнівних принад місцевого готелю завдяки люб’язності пана Шортмена, представника Британсько-Бразильської торгової компанії. Ми прожили в його гостинній фазенді до терміну, зазначеному на конверті, який передав нам професор Челленджер. Перш ніж приступити до опису несподіваних подій цього дня, мені хотілося б дещо докладніше охарактеризувати моїх товаришів і тих, кого ми завербували в Південній Америці для обслуги нашої експедиції. Пишу дуже відверто та покладаюся на властивий вам такт, пане МакАрдл, бо до публікації цей матеріал пройде через ваші руки.

Наукові заслуги професора Саммерлі занадто добре відомі – про них немає потреби згадувати. Він виявився набагато пристосованішим до такої важкої експедиції, ніж могло здатися на перший погляд. Його худе, жилаве тіло не знає втоми, а суха, глузлива і часом украй недружня манера залишається незмінною за будь-яких обставин. Незважаючи на свої шістдесят п’ять років, він жодного разу не поскаржився на труднощі, з якими нам часто доводилося стикатися. Спочатку я боявся, що професор Саммерлі виявиться непосильним тягарем для нас, але, як з’ясувалося пізніше, його витривалість нітрохи не поступається моїй. Саммерлі – людина жовчна, великий скептик. Він не вважає за потрібне приховувати своєї твердої впевненості, що Челленджер – шарлатан найчистішої води і що наша божевільна, небезпечна витівка не принесе нам нічого, крім розчарування в Південній Америці та глузування в Англії. Професор Саммерлі не переставав торочити нам це всю дорогу від Саутгемптона до Мана-оса, кривлячись і трясучи своєї ріденькою цапиною борідкою.

Коли ми висадилися, його трохи втішили пишність і багатство світу пернатих і комах Південної Америки, бо він відданий науці всією душею. Тепер професор Саммерлі з раннього ранку гонить по лісі з мисливською рушницею і сачком на метеликів, а вечорами препарує здобуті екземпляри. З властивих йому дивацтв зазначу повсякчасну недбалість у догляді за собою, цілковиту байдужість до своєї зовнішності, неймовірну неуважність і пристрасть до короткої пінкової люльки, яку майже не виймає з рота. Замолоду професор брав участь у кількох наукових експедиціях (наприклад, побував із Робертсоном у Папуа), і тому до кочового життя йому не звикати.

У лорда Джона Рокстона є щось спільне з професором Саммерлі, але, по суті, вони пряма протилежність один одному. Хоча лорд Джон років на двадцять молодший, його тіло таке ж сухорляве та кістляве. Пригадую, що докладно описав його зовнішність у тій частині моєї розповіді, яка залишилася в Лондоні. Він дуже охайний, стежить за собою, одягнений зазвичай у біле, носить високі коричневі черевики на шнурівках і голиться щонайменше раз на день. Як майже кожна людина дії, лорд Джон не марнує слів і часто замислюється, але на звернені до нього питання відповідає негайно й охоче бере участь у спільній бесіді, присмачуючи її уривчастими, напівсерйозними-напівжартівливими репліками. Його знання різних країн та особливо Південної Америки просто вражають своєю широтою, а що стосується нашої експедиції, то він усім серцем вірить у її успіх, не бентежачись від глузувань професора Саммерлі. Голос у лорда Рокстона м’який, манери спокійні, але його мерехтливі блакитні очі свідчать про те, що їхній власник здатен оскаженіти і приймати безжальні рішення, а його звична стриманість лише підкреслює, наскільки небезпечним може бути цей чоловік у хвилини гніву. Він не любить поширюватися про свої поїздки до Бразилії та Перу, й я навіть уявити собі не міг, що поява шляхтича так схвилює тубільців, котрі населяють береги Амазонки. Ці люди бачать у ньому поборника своїх прав і надійного захисника. Навколо подвигів Рудого Вождя, як його тут називають, вже склалися леґенди, але з мене було досить і фактів, про які я поступово дізнавався, – вони вражали неабияк.

Наприклад, з’ясувалося, що кілька років тому лорд Джон опинився на «нічиїй землі», існування якої пояснюється неточністю кордонів між Перу, Бразилією та Колумбією. На цьому величезному просторі густо росте каучукове дерево, що принесло тубільцям, як і в Конго, не менше зла, ніж підневільна праця на Дар’єнських срібляних рудниках у часи панування іспанців. Купка негідників-метисів заволоділа всією цією місциною, озброїла тих індіанців, котрі погодилися надавати їм підтримку, а інших обернула на рабів і, погрожуючи нелюдськими тортурами, змушувала рубати каучукові дерева та сплавляти їх униз річкою до Парі.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

Телегонія – одне з хибних учень у теорії спадковості.

2

Під сумнівом (лат.).

3

Партеногенеза – явище розвитку зародка в материнській яйцеклітині без запліднення, яке зустрічається у деяких видів комах і рослин.

4

Брахіцефал – короткоголовий або круглоголовий.

5

Агуті – дрібні гризуни, що живуть у лісах Південної та Центральної Америки.

6

Пара – океанський штат і порт у північній Бразилії.