– Можливо, вiн заховався, – припустив господар. – Вiн справляе враження людини, здатноi на все.
– На таке йому не вистачить хоробростi, – сказала Фрiда i сильнiше натиснула своею ногою на груди К.
У нiй було щось радiсне й вiльне, чого К. ранiше не помiтив, i це виявилося ще несподiванiше, коли вона раптом засмiялася, i зi словами: – А раптом вiн заховався тут, унизу? – нахилилася до К., швидко його поцiлувала, знову випросталася й заклопотано сказала:
– Нi, тут його немае.
Але й господар здивував К., коли раптом сказав:
– Менi неприемно, що я не маю певностi, чи цей чоловiк пiшов геть. Ідеться не лише про пана Кламма, а про заборону. Вона дiйсна як для вас, панно Фрiдо, так i для мене. За шинквас вiдповiдаете ви, решту будинку я огляну. На добранiч! Приемних вам снiв!
Не встиг вiн вийти з кiмнати, як Фрiда вже згасила свiтло i опинилася внизу бiля К.
– Мiй коханий! Мiй солоденький! – шепотiла вона, але не торкалася К., лежала, розкинувши руки, мов непритомна вiд кохання, напевно, в такому щасливому станi час видавався iй нескiнченним, i вона бiльше прозiтхала, нiж проспiвала якусь коротеньку пiсеньку. К. все ще перебував у задумi. Раптом вона спохопилася i почала тягнути його до себе, скiмлячи як дитина:
– Ходiмо! Тут унизу можна задихнутися!
Вони обiйнялися, ii маленьке тiло затремтiло в руках К., i вони покотилися по пiдлозi в забуттi, з якого К. раз по раз марно намагався вивiльнитися, прокотилися трохи i гупнули об дверi, за якими був Кламм, а далi затихли в пивних калюжах та недоiдках на пiдлозi. Так минали години, години спiльного ритму дихання i серцебиття, години, протягом яких К. не мiг позбутися вiдчуття, що вiн заблукав або опинився так далеко, де перед ним не бувала жодна людина, так далеко, що тут навiть повiтря складалося з iнших елементiв, нiж удома, i в цьому повiтрi можна задихнутися вiд цiеi вiдчуженостi i вiд ii безглуздих спокус, але нiчого не вдiеш, мусиш iти далi, щоб загубитися зовсiм. Тому спочатку його не злякало, а швидше видалося втiшним просвiтленням, коли з кiмнати Кламма пролунав глибокий голос, який байдуже наказував:
– Фрiдо!
– Фрiдо! – прошепотiв К. у вухо Фрiди i таким чином передав наказ далi.
За звичкою, здаеться, вродженою, Фрiда спершу хотiла слухняно пiдхопитися, але потiм спохопилася. Вона потягнулася, засмiялася i сказала:
– Хiба я пiду до нього? Я нiколи бiльше до нього не пiду.
К. хотiв заперечити, хотiв переконати ii пiти до Кламма, навiть почав збирати шматки ii подертоi блузки, але так i не змiг нiчого сказати, вiн був занадто щасливий обiймати Фрiду, занадто налякано-щасливий, йому здавалося, що якби вона покинула його, то його покинуло б усе, що вiн мае. І Фрiда, нiби вiдчувши його пiдтримку, стиснула кулак, стукнула ним у дверi i крикнула:
– А я iз землемiром! Я iз землемiром!
Тут Кламм затих. Але К. став бiля Фрiди на колiна й озирнувся в тьмяному передсвiтанковому свiтлi. Що трапилося? Що тепер буде з його сподiваннями? Чого йому тепер хотiти вiд Фрiди, коли все вже втрачено? Замiсть того щоб обережно просуватися вперед, враховуючи могутнiсть ворога i масштабнiсть мети, вiн цiлу нiч вовтузився в пивних калюжах, вiд iхнього смороду тепер паморочилося в головi.
– Що ти наробила? – сказав вiн у простiр перед собою. – Для нас обох тепер усе втрачено.
– Нi, – заперечила Фрiда, – тiльки для мене все втрачено. Але я знайшла тебе. Тiльки не хвилюйся. Подивися, як цi двое смiються.
– Хто? – запитав К. i повернувся.
На шинквасi сидiли обидва його помiчники, трохи невиспанi, але веселi, таке задоволення давало iм вiдчуття добре виконаноi роботи.
– Що вам тут потрiбно? – закричав К., так нiби вони були у всьому виннi.
Вiн пошукав бiля себе нагайку, що ii Фрiда кинула ввечерi.
– Нам потрiбно було тебе знайти, – сказали помiчники. – Ти не спустився до нас, до корчми, тодi ми пiшли шукати тебе до Варнави, а потiм урештi знайшли тут. Ми сидимо тут цiлу нiч. Легкою цю службу не назвеш.
– Ви потрiбнi менi вдень, а не вночi, – сказав К. – Ідiть геть!
– Зараз день, – вiдповiли вони й не зрушили з мiсця.
Справдi був уже день, ворота вiдчинилися, селяни разом iз Ольгою, про яку К. цiлком забув, зайшли досередини. Ольга була жвавою, як i увечерi, хоча ii одяг i волосся виглядали жахливо. Ще стоячи у дверях, вона пошукала очима К.
– Чому ти не пiшов зi мною додому? – запитала вона майже зi сльозами в голосi. – Через цю жiнку! – це вона повторила кiлька разiв.
Фрiда, яка на кiлька хвилин зникла, повернулася з невеличким вузликом у руках. Ольга сумно вiдiйшла вбiк.
– Ми можемо йти, – сказала Фрiда.
Було само собою зрозумiло, що вона збираеться йти до заiзду «Бiля мосту». І вони вирушили процесiею в складi К., Фрiди i помiчникiв. Селяни демонстрували Фрiдi свою зневагу, iх можна було зрозумiти, адже досi вона була з ними занадто суворою; один навiть взяв палицю i робив вигляд, нiби не випустить нiкого, поки Фрiда не перескочить через палицю, та достатньо було ii погляду, щоб вiн облишив цю розвагу. На вулицi, в снiгу, К. зiтхнув трохи вiльнiше. Опинитися на свiжому повiтрi було великим щастям, це полегшувало труднощi шляху, якби К. був сам, йому йшлося б ще легше. У заiздi вiн одразу ж пiднявся нагору, до своеi кiмнати, i лiг на лiжко, Фрiда розташувалася внизу, на пiдлозi. Помiчники зайшли разом iз ними, iх виставили геть, але вони повернулися до кiмнати через вiкно. К. був надто втомлений, аби ще раз виганяти iх. Господиня пiднялася нагору привiтатися з Фрiдою, Фрiда назвала ii «матiнкою»; вони напрочуд довго вiтали одна одну з поцiлунками та обiймами. Загалом у кiмнатi було не надто тихо, час вiд часу заходили служницi у своiх чоловiчих чоботях, щоб принести або забрати щось. Якщо iм був потрiбен котрийсь iз численних навалених на лiжку предметiв, вони безцеремонно витягували його просто з-пiд К. Із Фрiдою вiталися як зi своею. Але попри цi перешкоди, К. пролежав у лiжку цiлий день i цiлу нiч. Фрiда приносила йому все необхiдне. А коли наступного ранку вiн нарештi пiднявся з вiдчуттям, що добре вiдпочив, настав уже четвертий день його перебування в Селi.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Вiн хотiв би порозмовляти з Фрiдою сам на сам, але йому заважала постiйна нав’язлива присутнiсть помiчникiв, з якими Фрiда час вiд часу жартувала i смiялася. Треба визнати, що вони були невибагливими i влаштувалися в куточку на двох старих жiночих спiдницях. Помiчники розповiли Фрiдi, що для них було справою честi не заважати пановi землемiру i займати щонайменше мiсця, тому вони постiйно намагалися сплестися якомога тiснiше руками чи ногами, i це супроводжувалося хихотiнням та перешiптуванням, вони скручувалися й виверталися, у темрявi в iхньому кутку можна було роздивитися тiльки один великий клубок. Але попри це, як важко було не помiтити в денному свiтлi, вони були дуже уважними спостерiгачами, якi нiколи не вiдводили погляду од К., навiть якщо при цьому вдавали, нiби по-дитячому бавляться, складали долонi в кулаки i дивилися крiзь них, немов у далекогляднi труби, або займалися iншими дурницями. Навiть коли вони лише час вiд часу поглядали на К. i робили вигляд, нiби цiлковито зайнятi доглядом за своiми бородами, якi були для них страшенно важливими, помiчники постiйно порiвнювали, чия довша й густiша, а Фрiду просили розсудити iх.
Часто К. з цiлковитою байдужiстю спостерiгав за тим, як вовтузиться ця трiйця.
Коли вiн вiдчував себе достатньо сильним, щоб устати з лiжка, всi навперебiй кидалися його обслуговувати. Та в нього не було ще сили опиратися iхнiй послужливостi, тому вiн змирився i спостерiгав, як поступово потрапляе в залежнiсть вiд них, що може мати поганi наслiдки, але нiчого не мiг iз собою вдiяти. Зрештою, не було жодноi неприемностi в тому, щоб пити за столом добру каву, яку принесла Фрiда, грiтися бiля камiна, який вона розпалила, раз по раз посилати донизу помiчникiв, сповнених старання i незграбностi, за водою для миття, милом, гребiнцем, дзеркалом, а врештi i за скляночкою рому, про що К. достатньо було лише тихо й нерозбiрливо натякнути.
І от одного разу, посеред приемного процесу, коли К. вiддавав накази, а помiчники слухняно iх виконували, К. раптом сказав, бiльше пiд владою хорошого настрою, нiж iз надiею на успiх:
– А тепер вийдiть, ви, двое, менi вiд вас наразi нiчого не треба, я хочу порозмовляти з панною Фрiдою сам на сам.
І не побачивши на iхнiх обличчях спротиву, вiн додав, щоб утiшити iх:
– Пiзнiше ми втрьох пiдемо до старости, зачекайте на мене внизу.
Як не дивно, але вони послухалися, хоча й сказали перед тим, як вийти:
– Ми можемо й тут зачекати.
К. вiдповiв:
– Знаю, але непотрiбно.
Значно бiльше його розiзлило, але в певному сенсi й сподобалось, коли пiсля вiдходу помiчникiв Фрiда сiла йому на колiна й сказала:
– Коханий, а чим тобi не догодили помiчники? Ми не повиннi мати вiд них нiяких таемниць. Вони ж такi вiдданi.
– Отже, вiдданi, – обурився К. – Вони постiйно за мною тиняються, це безглуздо та жахливо.
– Здаеться, я тебе розумiю, – сказала вона й обiйняла його за шию, потiм хотiла додати ще щось, але не змогла. Крiсло стояло поряд iз лiжком, i обое перехилилися та скотилися туди. Вони затихли, але не так несамовито, як тiеi ночi. Вона шукала щось i вiн шукав щось, розлючено, зi спотвореними обличчями, сховавши голови на грудях одне одного, вони шукали, iхнi тiла здригалися, але, як i iхнi обiйми, не давали забуття, лише постiйно нагадували про обов’язок шукати далi. Як собаки нестямно розгрiбають землю, так гребли й вони в тiлах одне одного, а потiм безсило i розчаровано, намагаючись ухопити хоча б останнiй шматок щастя, кожен проводив язиком по обличчю iншого. Тiльки втома заспокоiла iх i примусила вiдчути вдячнiсть. До кiмнати увiйшли служницi.
– Дивись, як вони тут розляглися, – сказала одна й спiвчутливо накрила iх хустиною.
Пiзнiше, коли К. вiдкинув хустину й озирнувся, то побачив, i це його зовсiм не здивувало, що помiчники знову сидять у своему кутку, показують пальцями на К. i, перебиваючи один одного, вiддають йому честь, а зовсiм поряд iз лiжком сидить господиня i плете шкарпетку, ця маленька робота зовсiм не личить до ii велетенськоi постави, яка заступила собою майже все освiтлення в кiмнатi.
– Я вже давно чекаю, – сказала господиня й пiдняла свое широке обличчя, на якому вже було багато зморшок, хоча загалом воно виглядало ще достатньо гладеньким i нагадувало про колишню привабливiсть. Цi слова прозвучали як докiр, дуже недоречний, бо К. не просив ii приходити. Тому вiн лише кивнув, пiдтверджуючи ii слова, i сiв, прямо тримаючи спину. Фрiда також устала, але вiдiйшла вiд К. i сперлася на крiсло, в якому сидiла господиня.
