– Нi, – вiдповiв власник заiзду. – Каштелян.
– У Замку вродливий каштелян, – сказав К. – Шкода, що в нього такий невдаха-син.
– Нi, – заперечив господар, притягнув К. ближче до себе i прошепотiв йому у вухо: – Шварцер трохи перебiльшив учора, його батько лише пiдкаштелян, i то один iз найнижчих.
Цiеi митi господар видався К. дитиною.
– Негiдник! – засмiявся К., але господар, здаеться, не бачив у цьому нiчого смiшного. Вiн сказав:
– Його батько теж впливова особа.
– Припини! – сказав К. – Ти всiх уважаеш впливовими. Мене теж?
– Тебе? Нi, тебе я впливовим не вважаю. – злякано, але переконано вiдповiв господар.
– Отже, ти досить спостережливий, – сказав К. – Якщо бути вiдвертим, то я справдi не надiлений владою. І через це маю не менше поваги до можновладцiв, анiж ти. Але я не такий прямолiнiйний i не завжди показую це.
К. поплескав господаря по щоцi, щоб утiшити його i викликати бiльшу довiру до себе. Той посмiхнувся. Вiн справдi був схожий на хлопчика зi своiм м’яким, майже позбавленим бороди обличчям. І чому вiн одружився з такою товстою та немолодою жiнкою? Крiзь отвiр у стiнi було видно, як вона стояла на кухнi руки в боки i вiддавала накази. Але К. не збирався розпитувати про це господаря, щоб не зiгнати з його обличчя усмiшку, яку було так нелегко викликати. Жестом вiн попросив вiдчинити дверi i вийшов у чудовий зимовий ранок.
Тепер увесь Замок ясно вимальовувався перед ним у свiжому повiтрi, а снiг, що тонким шаром укривав усе довкола, робив побачене ще чiткiшим, обвiвши контури усiх предметiв. Здавалося, що на горi снiгу значно менше, нiж у Селi, де К. доводилося прокладати собi дорогу так само важко, як учора на гостинцi. Тут снiг пiдступав аж до вiкон хатин, та ще й притискав низькi дахи додолу, а вгорi все нiби висiло в повiтрi, легко й вiльно, принаймнi так виглядало знизу.
Здалеку вигляд Замку вiдповiдав сподiванням К. Вiн не нагадував анi старовинну лицарську фортецю, анi розкiшно оздоблену новочасну будiвлю. Це було нагромадження багатьох споруд, серед яких були нечисленнi двоповерховi i безлiч низьких, тiсно налiплених одна бiля одноi. Якщо не знати, що це Замок, можна сприйняти цi будiвлi за невеличке мiсто. К. побачив тiльки одну вежу, незрозумiло було, до чого вона належить – до церкви чи до житлових примiщень. Довкола вежi кружляли зграi ворон.
К. iшов далi, не вiдводячи погляду од Замку, все iнше його не цiкавило. Але зблизька Замок розчарував К., це було злиденне мiстечко, яке складалося зi звичайних сiльських хатин, тiльки вибудуваних iз каменю, тиньк пооблiтав зi стiн, а кам’яна кладка почала руйнуватися. У головi К. промайнув спогад про мiстечко його дитинства, яке нiчим не поступалося цьому так званому Замку. Якби йшлося тiльки про те, щоб оглянути Замок, було б шкода вирушати в такi довгi мандри, i вiн учинив би набагато мудрiше, коли б вiдвiдав стареньку батькiвську домiвку, де не був уже так давно. К. подумки порiвняв церковний шпиль рiдного краю з тутешнiм, там, нагорi. Тамтешнiй шпиль, у цьому не виникало жодного сумнiву, рвучко виструнчуеться до неба, завершуеться широким дахом, укритим червоною черепицею, наскрiзь земний – хiба ж можемо ми щось збудувати по-iншому? – але мета його вища, нiж у цього стовпотворiння низьких будiвель, вигляд по-святковому свiтлiший, а не такий похмуро-буденний. Єдина вежа, що визирала вгору з-помiж кам’яниць тутешнього Замку, мала, як це стало видно вже тепер, житлове призначення. Можливо, це був головний замковий будинок, трохи монотонна кругла споруда, дене-де спiвчутливо прикрита плющем, маленькi вiкна виблискували на сонцi – у цьому було щось шалене – машикулi нависали над стiною непевними, нерiвними, ламкими зубцями, що врiзалися в сине небо, нiби намальованi наляканою чи недбалою дитячою рукою. Здавалося, нiби якийсь понурий мешканець будинку, що йому варто було б узагалi зачинитися в найдальшiй кiмнатi, раптом пробив дах i пiднявся над ним, аби показатися свiтовi.
К. знову зупинився, нiби нерухомiсть давала йому бiльше сили для роздумiв. Але його потурбували. Вiн зупинився за сiльською церквою, правду кажучи, це була радше капличка, розширена схожою на комору прибудовою, яка мала б помiстити усiх парафiян i за якою розташувалася школа. Низька й довга будiвля справляла чудернацьке враження: здавалося, що збудовано ii нашвидкуруч i для тимчасового вжитку, але водночас вона дуже стара, ii ховав у собi оточений гратами сад, що зараз перетворився на снiгове поле. Звiдти саме вийшли дiти з учителем. Учнi оточили вчителя тiсною купкою, зазирали йому в очi i невпинно щось вигукували, К. нiчого не розумiв iз iхнього швидкого торохтiння. Учитель – молодий, невисокий, вузькоплечий чоловiк – тримався дуже прямо, але це не виглядало смiшно, вiн ще здалеку помiтив К., зрештою, крiм К. i його самого з учнями довкола нiкого бiльше не було. Як чужинцевi, К. годилося привiтатися першим, тим бiльше, з такою поважною особою.
– Доброго дня, пане вчителю, – сказав вiн.
Дiти замовкли, наче по командi, i ця раптова тиша як пiдготовка до його слiв, здаеться, сподобалася вчителевi.
– Ви оглядаете Замок? – запитав вiн лагiднiше, нiж можна було сподiватися, але таким тоном, нiби не надто схвалюе те, що робить К.
– Так, – вiдповiв К. – Я нетутешнiй, приiхав учора ввечерi.
– Вам не подобаеться Замок? – швидко запитав учитель.
– Як? – здивовано вiдповiв питанням на питання К. i повторив слова вчителя, злегка пом’якшивши. – Чи менi подобаеться Замок? Чому ви вирiшили, що Замок менi не подобаеться?
– Нiкому з чужих вiн не подобаеться, – вiдповiв учитель.
Щоб не сказати нiчого нетактовного, К. перевiв розмову на iншу тему i запитав:
– Ви, напевно, знаете графа?
– Нi, – вiдповiв учитель i зiбрався йти геть, але К. не вiдступав i запитав iще раз:
– Як? То ви не знайомi з графом?
– Звiдки я можу його знати? – тихо сказав учитель i додав французькою: – Будьте обережнi в присутностi невинних дiтей.
З цього К. зробив висновок, що мае право на запитання:
– Чи мiг би я, пане вчителю, якось вас вiдвiдати? Я перебуватиму тут довший час, але вже почуваюся трохи самотньо; нiде не сприймають мене як свого: нi серед селян, нi, здаеться, у Замку.
– Мiж селянами й Замком не така вже й велика рiзниця, – сказав учитель.
– Можливо, – погодився К. – Це нiчого не мiняе в моiй ситуацii. Чи мiг би я зайти до вас?
– Я живу на Шваненгассе, бiля м’ясника.
У цiй фразi прозвучало радше звичайне повiдомлення адреси, нiж запрошення, але К. сказав:
– Добре, я прийду.
Учитель кивнув i рушив далi разом iз дiтьми, якi вiдразу ж знову почали галасувати. Незабаром вони зникли в провулку, що круто спускався донизу.
Але К. не мiг зосередитися, розмова розiзлила його. Уперше з часу свого прибуття вiн вiдчув справжню втому. Далека дорога, як здавалося досi, зовсiм не втомила його, вiн спокiйно собi йшов день у день, крок за кроком. Лише тепер дали про себе знати, i то дуже невчасно, наслiдки цiеi величезноi перевтоми. Йому дуже хотiлося знайти нових знайомих, але спiлкування з кожною новою людиною лише посилювало його втому. Якщо у своему сьогоднiшньому станi вiн примусить себе прогулятися хоча б до входу в Замок, цього буде бiльш нiж достатньо.
Тож вiн знову вирушив уперед, але перед ним лежав довгий шлях. Головна сiльська вулиця, якою вiн iшов, не прямувала до замковоi гори, а лише пiдступала до неi, а потiм, наче навмисне, повертала i, не надто вiддаляючись од Замку, все ж до нього не наближалася. Кожноi митi К. сподiвався, що вулиця нарештi приведе до Замку, i тiльки ця надiя примушувала його рухатися далi. З огляду на свою втому вiн боявся збочити з дороги, а крiм того, його вразило, яке велике Село, що йому не видно було кiнця-краю, – уздовж вулицi з’являлися новi й новi крихiтнi будиночки, замерзлi вiконнi шиби, снiг i безлюддя, – врештi вiн вирвався з цупких обiймiв вулицi, i його проковтнув вузенький провулок, де снiг був ще глибшим. Ставало все важче витягувати ноги, що раз по раз угрузали, виступив пiт, i раптом К. зупинився, не в змозi йти далi.
Зрештою, вiн не був сам-один, справа i злiва стояли селянськi хатини. Вiн злiпив снiжку i кинув ii у вiкно. Одразу ж вiдчинилися дверi – першi вiдчиненi дверi за весь час прогулянки Селом, – у проходi стояв привiтний старий селянин у брунатному кожусi, голова якого схилилася набiк вiд слабостi.
– Чи можу я у вас трохи перепочити? – запитав К. – Я дуже втомився.
Вiн не почув, що сказав старий, лише вдячно подивився на дошку, яку просунули йому назустрiч i яка вирятувала його зi снiгу, потiм зробив кiлька крокiв i опинився в хатинi.
Велика свiтлиця була слабо освiтлена. Пiсля вулицi спочатку важко було щось розгледiти. К. перечепився через корито, жiноча рука пiдтримала його. З одного кутка долинав дитячий вереск. З iншого виповзала пара i перетворювала присмерк на темряву. К. стояв, нiби оповитий хмарами.
– Та вiн п’яний, – сказав хтось.
– Хто ви? – владно крикнув чийсь голос, а потiм звернувся до старого: – Навiщо ти його привiв? Хiба можна пускати всiх, хто волочиться по вулицi?
– Я землемiр графа, – сказав К., нiби виправдовуючись перед усе ще невидимими.
– О, то це землемiр, – сказав жiночий голос, i запанувала цiлковита тиша.
– Ви мене знаете? – запитав К.
– Звичайно, – коротко вiдповiв той самий голос. Але те, що вони знали К., здаеться, не додавало йому авторитету.
Нарештi пара трохи розсiялася, i К. змiг роззирнутися довкола. Виглядало на те, що сьогоднi всi милися. Бiля дверей прали. Але пара виповзала не звiдти, а з iншого кутка, де у величезних дерев’яних ночвах, завбiльшки зо два лiжка, таких великих К. ще не бачив, у паруючiй водi купалися двое чоловiкiв. Та ще бiльша несподiванка чекала на нього в правому кутку. Причому важко було збагнути, вiд чого виникае вiдчуття несподiванки. Слабке свiтло заснiженоi вулицi просочувалося крiзь единий у заднiй стiнi кiмнати вiконний отвiр i падало на жiнку, що втомлено напiвлежала у високому крiслi, вiд цього ii сукня набувала шовковистого полиску. На ii грудях лежало немовля. Довкола неi бавилися дiти, очевидно, селянськi дiти, але чомусь здавалося, що вона походить з iншого середовища. Напевно, хвороба i втома ушляхетнюе навiть селянськi обличчя.
– Сiдайте! – сказав один iз чоловiкiв, бородатий та вусатий, що важко дихав постiйно роззявленим ротом i виглядав досить кумедно. Показуючи пальцем на скриню, вiн витяг руку з теплоi води i оббризкав усе обличчя К. На скринi вже сидiв старий, що впустив К., i дрiмав. К. утiшився, що нарештi може сiсти. Бiльше нiхто ним не цiкавився. Молода кругленька бiлявка, що прала в коритi, тихенько наспiвувала за роботою, чоловiки в ночвах тупцяли на мiсцi i поверталися, дiти намагалися пiдiйти до них, але iх постiйно вiдганяли водяними бризками, вiд яких не врятувався i К., жiнка в крiслi лежала, мов нежива, не дивилася навiть на немовля в себе на грудях, а кудись угору.
К. довго спостерiгав цю незмiнну, гарну i сумну картину, але потiм, напевно, заснув, а коли перелякано прокинувся вiд голосного крику, то тримав голову на плечi в старого. Чоловiки завершили купання i вдягненi стояли перед К., тепер у ночвах пiд наглядом бiлявки хлюпалися дiти. Виявилося, що бородань iз владним голосом не головний у цiй парi. Другий, не набагато вищий i з меншою бородою, тихий чоловiк iз широкою статурою та вилицюватим обличчям, стояв iз опущеною головою, вiдчувалося, що вiн звик думати повiльно.
– Пане землемiр, – сказав вiн. – Вам не можна тут залишатися. Вибачте за неввiчливiсть.
