– Це страхiтливий хлiв та ще й за такi грошi!
Еморi не мiг не погодитись.
– Я оце думав переiхати до кампусу, – сказав вiн, – але, кажуть, там мало першокурсникiв, i вони якiсь лякливi. Та й що там робити? Хiба що вчитись.
Сiроокий вирiшив зазнайомитись.
– Мене звати Голiдей.
– Блейн.
Вони потисли один одному руки. Еморi посмiхнувся:
– Де ти готувався?
– В Андоверi, а ти?
– У Сент-Реджисi.
– Справдi? В мене там кузен вчився.
Вони трохи поговорили про кузена, а потiм Голiдей сказав, що зустрiчаеться з братом о шостiй, щоб повечеряти.
– Приеднуйся, перекусимо разом.
– Гаразд.
Отак Еморi й познайомився iз Берном Голiдеем (сiроокого звали Керрi) протягом скромного обiду, що складався iз рiдкоi зупи i блiдих овочiв. Вони почали розглядати iнших першокурсникiв (тi сидiли або невеликими групками i виглядали доволi скуто, або бiльшими компанiями i почувались, нiби у себе вдома).
– Кажуть, унiверситетська iдальня препогана, – сказав Еморi.
– Є такi чутки. У всякому разi, однаково треба платити, з’iси ти там щось чи нi.
– Це ж – паскудство!
– Ошуканство!
– У Принстонi доведеться все ковтати на першому курсi. Майже як у школi.
Еморi погодився.
– Але справжне життя таки тут, – наполягав вiн. – Я б не вступив у Єль навiть за мiльйон.
– І я теж.
– Ти вже знаеш, чим будеш займатись? – запитав Еморi в Керрi.
– Я – ще нi. Берн хоче працювати у «Принцi». Знаеш, е така щоденна унiверситетська газета?
– Так, знаю.
– А ти щось для себе обрав?
– Загалом, так. Хочу спробувати грати за команду першого курсу.
– А ти грав у Сент-Реджисi?
– Трохи, – додав Еморi з удаваною скромнiстю, – але я так жахливо схуд, ганяв до знемоги.
– Ти зовсiм не худий.
– Я був доволi моцний минулоi осенi.
– Он як!
Пiсля вечерi вони пiшли в кiно, Еморi iз захопленням прислухався до дотепних коментарiв хлопця, який сидiв попереду, а також до диких вигукiв, що лунали в залi.
– Йуху!
– «Мiй любий – ти такий мiцний i сильний, – але такий нiжний…»
– У клiнч[4 - Клiнч – розповсюджена технiка утримання супротивника в спортивних единоборствах.]!
– У клiнч давай, у клiнч!
– Цiлуй, цiлуй ii швидше!
– А-а-а-а!
Якась компанiя почала горлати «Бiля моря», i всi iз запалом iх пiдтримали. І враз усе перетворилось на суцiльну какофонiю пiд тупiт нiг, а далi на безкiнечний недоладний спiв:
О-о-о-о!
Працюе люба на заводi,
Варить мармелад.
І все було б гаразд,
Але мене, кохана, не дури,
бо знае кожен з нас,
Всю нiчку довгу мармелад не вариш ти.
О-о-о-о!
Виходячи iз кiнотеатру в тиснявi натовпу, вони кидали i ловили на собi допитливi погляди. Еморi вирiшив, що треба поводитися так, як поводили себе старшокурсники у передньому ряду: закинувши руки на спинки крiсел, уiдливо i гостро, але водночас iз домiшкою поблажливостi, коментувати фiльм.
– Хто хоче сандей чи джигер? – запитався Керрi.
– А чом би й нi?
Вони всмак повечеряли i неквапно поплентались додому.
