Романи

Романи
Френсiс Скотт Фiцджеральд

До нашого видання увiйшло два твори видатного американського письменника Френсiса Скотта Фiцджеральда (1896—1940) – «По той бiк раю» та «Кохання останнього магната».

Роман «По той бiк раю» був опублiкований 1920 року, i молодий письменник одразу ж став знаменитим. У цьому творi висловлено емоцiйний досвiд цiлого поколiння юних американцiв, якi прийшли в свiт пiсля Першоi свiтовоi вiйни i, ставши дорослими, усвiдомили, що «всi боги вмерли, всi вiйни вiдгримiли, будь-яка вiра пiдiрвана».

Еморi Блейн мае гарну зовнiшнiсть, чудову освiту. Вiн завжди жив у свое задоволення й отримував усе, чого бажав. Однак смерть товариша, розорення сiм'i, неможливiсть через бiднiсть одружитися з коханою дiвчиною цiлком змiнюють його характер. Чи знайде Еморi свое мiсце пiд сонцем пiсля випробувань, якi випали на його долю?..

Роман «Кохання останнього магната» залишився незакiнченим через передчасну смерть автора i був опублiкований у 1941 роцi його другом i вiдомим лiтературним критиком Е. Вiлсоном пiд назвою «Останнiй магнат». Цей твiр посiдае ключове мiсце в спадщинi письменника. Позначений автором як вестерн, роман розповiдае про становлення комерцiйноi «студiйноi системи» Голлiвуду з усiм його закулiссям та норовами «дикого Заходу».

ФІЦДЖЕРАЛЬД Френсiс Скотт

РОМАНИ

По той бiк раю

Присвячуеться СІГУРНІ ФЕЙ

…По той бiк раю…
Мудрiсть – невелика втiха.

    Руперт Брук

Досвiдом люди називають своi помилки.

    Оскар Вайлд

Книга перша

Романтичний егоiст

Роздiл 1

Еморi, син Беатрiс

Еморi Блейн успадкував вiд матерi кожну рису, окрiм тих кiлькох невловимих, що робили його вартим чогось. Його батько, чоловiк безликий та мовчазний, залюблений у Байрона, iз звичкою задрiмати над «Британською енциклопедiею», розбагатiв у тридцять рокiв пiсля смертi двох старших братiв, успiшних чиказьких бiржових брокерiв, та, натхненний першим спалахом вiдчуття, що весь свiт належить йому, поiхав у Бар-Гарбор, де познайомивсь iз Беатрiс О’Хара. Як наслiдок, Стiвен Блейн передав своему потомству свiй зрiст – трошки нижче шести футiв – та свою схильнiсть вагатись у ключових моментах, i цi двi головнi ознаки сповна проявились у його синовi, Еморi. Довгий час вiн скнiв десь на задвiрках сiмейного життя, – сором’язлива постать iз обличчям, напiвприкритим тьмяним м’яким волоссям, заклопотаний «турботами» про свою дружину, знесилений думкою, що вiн не розумiе i не в змозi зрозумiти ii.

А ось Беатрiс Блейн, оце була жiнка! Раннi свiтлини, зробленi в батькiвському маетку у Лейк-Дженева, Вiсконсiн, чи в Римi, в монастирi Святого Серця (освiтня примха, котра в роки ii молодостi була доступна лише донькам дуже заможних батькiв), виказували витончену делiкатнiсть ii рис, неперевершену досконалiсть та простоту ii вбрання. Вона отримала блискучу освiту: ii юнiсть протiкала у величi Ренесансу, вона була втаемничена в останнi чутки старовинних римських родин, ii iм’я, як казково багатоi молодоi американки, знали кардинал Вiтторi i королева Маргарита та iншi, менш очевиднi знаменитостi, про яких могли чути лише особи з певним рiвнем культури. В Англii вона навчилась вiддавати перевагу вiскi з содовою перед вином, а ii свiтська балачка стала бiльш розмаiтою та зухвалiшою протягом зими, проведеноi у Вiднi. Загалом, Беатрiс О’Хара отримала освiту (яка навряд чи зараз можлива), що вимiрюеться кiлькiстю подiй та людей, на котрих можна споглядати iз презирством чи котрими можна зачаровуватись; культуру, багату на всi мистецтва i традицii i водночас позбавлену усiляких iдей, – це були останнi днi того часу, коли великий садiвничий зрiзав усi невдалi троянди, щоб вивести один iдеальний бутон.

Десь у мiжчассi вона повернулась в Америку, познайомилась зi Стiвеном Блейном та й одружилася з ним – чи то через втому, чи через нудьгу. Протягом докучливого мiжсезоння вона носила свою едину дитину та привела ii на свiт весняного дня дев’яносто шостого року.

Вже у п’ять рокiв Еморi був для неi пречудовим компаньйоном. У нього було золотисто-каштанове волосся, виразнi великi очi, до яких вiн iз часом мав дорости, гнучкий розум, багата уява та смак до одягу. Вiд чотирьох до десяти рокiв вони з матiр’ю об’iздили всю краiну в приватному вагон-салонi ii батька – вiд Коронадо (там його матерi було так нудно, що у неi стався нервовий зрив у фешенебельному готелi) аж до Мехiко-Сiтi, де вона захворiла на легку форму сухот. Ця неприемнiсть настiльки втiшила ii, що згодом, особливо пiсля кiлькох чарок, вона слугувала своерiдним елементом створюваноi нею атмосфери.

Отже, поки бiльш чи менш везучi багатi хлопчаки воювали зi своiми гувернантками на пляжах Ньюпорта, в той час як iх лупцювали, чи повчали, чи примушували читати «Дерзай та роби» або «Френка на Мiссiсiпi», Еморi щипав покiрних коридорних у готелi «Волдорф», терпiв свою вроджену вiдразу до камерноi та симфонiчноi музики, отримуючи украй спецiалiзоване виховання своеi матерi.

– Еморi!

– Так, Беатрiс. (Дивно так називати матiр, але вона сама це заохочувала.)

– Любий, навiть не думай ще вибиратися з лiжка. Я завжди мала пiдозру, що ранне вставання в юному вiцi шкiдливе для нервiв. Клотильда принесе тобi снiданок.

– Гаразд.

– Я почуваюсь дуже виснаженою сьогоднi, Еморi, – зiтхала вона, все обличчя ii, схоже на рiдкiсну камею, виказувало страждання, ii голос вишукано iнтонувався, а руки злiтали гнучко i плавно, як у Сари Бернар. – Моi нерви на межi. Ми мусимо покинути це жахливе мiсце завтра ж i пошукати де-небудь сонця.

Еморi з-пiд скуйовдженого волосся кидав на матiр пронизливий погляд зелених очей. Навiть тодi вiн не мав жодних iлюзiй щодо неi.

– Еморi!

– Ну що?

– Я хочу, щоб ти прийняв гарячу ванну – таку гарячу, наскiльки зможеш витерпiти, i просто розслабив своi нерви. Ти можеш читати у ваннi, якщо забажаеш.

Вона балувала його уривками iз «Fetes Galantes» ще до того, як йому виповнилось десять, в одинадцять вiн мiг упевнено (хоча й хрестоматiйно) висловлюватись про Брамса, Моцарта i Бетховена. Якогось дня, коли його залишили одного в готелi в Хот-Спрингс, вiн скуштував мамин абрикосовий лiкер (смак припав йому до душi, i вiн приемно захмелiв). Якийсь час йому було весело, вiн наважився ще й закурити у цьому пiднесеному станi (що й спровокувало вульгарну i абсолютно плебейську реакцiю). Хоча цей iнцидент i нажахав Беатрiс, у глибинi душi вiн потiшив ii i став частиною того, що наступнi поколiння назвуть ii «лiнiею».

«Знаете, мiй хлопчик, – якось вiн почув, як вона розповiдала це у кiмнатi з-помiж компанii благоговiйних жiнок, що iз захопленням слухали ii, – вiн такий витончений i такий милий… але такий хворобливий, у нас у всiх слабке здоров’я…» – І ii рука торкалася прекрасних грудей; потiм, переходячи на шепiт, вона розповiла iм про абрикосовий лiкер. Вони весело смiялись, оскiльки вона була прекрасною оповiдачкою, але в той вечiр багато креденсiв було замкнено на замок проти можливих зазiхань маленьких Боббi та Барбар.

Мандрiвнi паломництва були незмiнно помпезнi; двi покоiвки, вагон-салон, мiстер Блейн (коли той був доступним), i обов’язково – лiкар. Коли Еморi хворiв на коклюш, чотири спецiалiсти, доволi неприемнi, згорбившись бiля його лiжка, свердлили неприязно один одного поглядами; коли вiн захворiв на скарлатину, кiлькiсть прислуги, включно iз лiкарем i доглядальницями, сягала чотирнадцяти. Однак юнiсть взяла свое, i вiн таки одужав.

Блейни не були прив’язанi до жодного мiста. Вони були вiдомi як Блейни з Лейк-Дженева i мали доволi багато рiднi, що замiняла iм друзiв, i посiдали завидне становище вiд Пасадени до мису Код. Але Беатрiс (чим далi, тим бiльше) волiла заводити новi знайомства. Були й певнi нюанси, такi, як, наприклад, особливостi комплекцii та iх коригування, та ще спогади про життя за кордоном, якi доводилось повторювати з регулярними iнтервалами. Як i сни (за Фрейдом), цi спогади потрiбно було стирати, iнакше вони б розхитали ii нерви. Беатрiс критично ставилась до американок, особливо до метушливих уродженок Заходу.

– Господи, який у них акцент, мiй любий! – говорила вона Еморi. – Це не пiвденний акцент i не бостонський акцент, вiн не прив’язаний до жодноi мiсцевостi, просто акцент, – вона замислювалась. – Вони вподобали якийсь проiдений мiллю лондонський акцент, давно нiким не вживаний, але ж мусить його хтось прихистити. Вони розмовляють, як англiйський мажордом пiсля кiлькох рокiв служби в чиказькiй опернiй трупi. – Далi ii роздуми ставали геть безладними. – Я гадаю… в життi кожноi жiнки iз Заходу настае момент, коли вона думае, що ii чоловiк такий успiшний, що вона може мати свiй власний акцент, отож вони й намагаються вразити мене, мiй любий.

Властиво, вона вважала свое тiло немiчним та крихким, душа в ii уявленнi була такою ж кволою – однак важливою частиною ii життя. Вона була католичкою, але якось помiтила, що священики придiляють iй значно бiльше уваги, коли вона балансуе на межi втрати i вiднайдення вiри у Матiр-церкву – i вiдтодi постiйно зберiгала цей невловний баланс. Нерiдко вона нарiкала на буржуазнiсть американського католицького духовенства i була свято переконана, що якби вона жила в тiнi величних соборiв старого континенту, ii душа й досi б грiлася тендiтним полум’ям на могутньому престолi Риму. (Власне, пiсля лiкарiв священики були ii улюбленою втiхою.)

– Ах, епископе Вiнстоне, – драматично проголошувала вона, – я не хочу говорити про себе. Можу лише уявити цей потiк iстеричних жiночок, якi юрмляться бiля ваших дверей, адже ви такий чуйний… – І пiсля iнтерлюдii у виконаннi отця додавала: – Але моi намiри зовсiм iншi…

Вона втаемничувала у своi клерикальнi сповiдi лише осiб не нижче епископського сану. Вперше повернувшись на батькiвщину, вона зустрiла в Ашвiллi молодого прихильника свiнбернiвського язичництва. Перед його пристрасними поцiлунками та палкими сповiдями вона просто не могла встояти, отож молодi люди обговорили всi «за» i «проти» цiлком у рамках витонченого романтизму, позбавленого усiляких банальностей. І зрештою вона зопалу одружилась (для проформи), а молодий язичник з Ашвiлля, переживши духовну кризу, возз’еднався з католицькою церквою i звався тепер монсеньйором Дарсi.

– Воiстину, мiсiс Блейн, вiн i досi – чудовий спiвбесiдник, права рука кардинала.

– Одного дня Еморi навернеться до нього, – зiтхала прекрасна жiнка, – i монсеньйор Дарсi зрозумiе його, як розумiв мене…

Еморi виповнилось тринадцять, вiн був високий i стрункий, i в ньому все бiльше проявлялось кельтське корiння його матерi. Навчався вiн вряди-годи, адже в кожному мiстi вiн «продовжував з того моменту, де зупинився», але, оскiльки жоден вчитель не знайшов того мiсця, де вiн зупинився, – його розум залишався ще доволi незатьмареним. Що вийшло би iз хлопця, якби вiн i далi продовжував таке життя, – важко сказати. Але через чотири години по тому, як вони з Беатрiс вiдпливли до Італii, його апендикс запалився (можливо, через частi снiдання в лiжку), i пiсля кiлькох вiдчайдушних телеграм до Європи та Америки величезний корабель, на превеликий подив усiх пасажирiв, рiзко розвернувся i поплив назад до Нью-Йорка, щоб висадити Еморi на пiрсi. (Погодьтесь, якби не йшлося про життя – це виглядало б велично.)

Пiсля його операцii в Беатрiс стався нервовий зрив iз пiдозрiлими симптомами бiлоi гарячки, й Еморi залишили в Мiннеаполiсi, де вiн був приречений провести два наступнi роки пiд опiкою тiтки й дядька. Саме тодi вульгарне повiтря американського Заходу, так би мовити, i заскочило його зненацька.

ПОЦІЛУНОК ДЛЯ ЕМОРІ

Вiн скривив губи, прочитавши це:

«Я влаштовую вечiрку iз катанням на санях у четвер, сiмнадцятого грудня, о п’ятiй годинi. Було б чудово, якби ви змогли прийти.

    Щиро ваша,
    R.S.V.P.
    “rеpondez s’il vous pla?t” Майра Сен-Клер».

За два мiсяцi, що вiн провiв у Мiннеаполiсi, його головною турботою було маскування вiд iнших хлопцiв вiдчуття власноi зверхностi над ними, хоча це його переконання було безпiдставним. Одного дня вiн вiдзначився на уроцi французькоi (вiн був уже в старшому класi), i цим повнiстю пригнiтив мiстера Рiрдона, чий акцент Еморi з презирством пiднiмав на кпини. І на превелику втiху класу, мiстер Рiрдон, який колись провiв кiлька тижнiв у Парижi, мстився, як мiг, заганяючи Еморi вiдмiнюванням дiеслiв кожного разу, коли той вiдкривав книгу. Іншого разу Еморi вiдзначився на уроцi iсторii, i результат був просто катастрофiчний, оскiльки в класi були тiльки його хлопцi-однолiтки. Весь наступний тиждень вони глузували над його вимовою, кривляючись один до одного: «Е-е-е-е, я вважаю, американська революцiя була головним чином справою середнього класу» або: «Вашингтон походив iз дуже хорошоi сiм’i… е-е-е-е, з доволi хорошоi сiм’i, я так гадаю».