Нічний репортер
Старший Мартинюк, Антін, звісно, мене відразу впізнав. Я виклав на стіл гостинці, він відкоркував вино, і ми мило побесідували, згадуючи старі добрі часи. Потім я розповів йому про своє розслідування, а він без зайвих розпитувань взяв з полиці старий календар «Просвіти» і вийняв з нього потрібного мені папірчика.
– Як гадаєте? Буде війна? – запитав мене опісля, киваючи на свіжу газету «Діло», яка рясніла тривожними новинами. – Ви там, газетярі, певно, більше знаєте.
– Невідомо, отче. Гітлер непередбачуваний, – відказав я.
– Якщо буде, то, можливо, це ще один шанс для нас. Що скажете?
Він перебув усі фронти, воював з 1914-го і до 1921-го, але не втратив віри.
– Ця війна, мабуть, буде страшніша за тамту, – сказав я.
– Так… Дивіться, що пише кореспондент «Діла» з Німеччини: «Буде чи не буде війна? Це є темою всіх розмов каварняних, родинних тощо і в Німеччині, хоча зовнішньо ні на вулиці, ні в крамниці, ні в банках не відчувається передвоєнного специфічно-панічного настрою. Все йде нормальним ходом; одначе німецький організаційний хист вже тепер ясно і всюди помітно. Вже зроблено перепис населення для споживчих карток на випадок війни, розділено функції між мешканцями кожного дому на випадок повітряного нападу; спішно в спеціяльних курсах довчають цивільне населення, як боронитися від бомб та ріжних нещасть, що нестимуть військові літаки; хто не має ще протигазових масок, мусить їх негайно придбати. На курсі оборони протиповітряної атаки, на який ходжу і я, якийсь панок, якого згідно з сучасною совітською термінольоґією треба, мабуть, назвати «висуванцем», питає лєктора-інструктора, чи впускатимуть до підземельних захистів від протиповітряних бомб і жидів. Учитель терпеливо пояснює ріжницю між протижидівською німецькою політикою та елементарною гуманністю, і характеристична річ, що всі слухачі йому спочуваюче притакують». А далі він про те, що ви сказали перед тим: «Ще за тиждень перед аншлюсом Гітлер не знав, що так швидко він буде в силі зреалізувати свою здавна вилеліяну мрію. Тактична і психольогічна помилка Шушніґа, відсутність помочи французького уряду, нетривкі відносини між Парижем і Льондоном спонукали його негайно і твердо прийняти своє рішення (що фактично було б тяжко зробити в демократичній державі з її важким апаратом – парляментом, партіями, групами тощо). Правдоподібно, що і в сучасній кризі німецький канцлер не знає, як він остаточно поступить».
– Ну, власне. Але не тільки Гітлер непередбачуваний, а й Сталін теж. Поки що обоє нарощують сили.
– І на чиєму боці опинимося ми? – сумно зітхнув він. – Знову як зерна під жорнами.
– Ну, певно, що ані на німецькому, ані на совєтському. Якщо ми вже раз боронили Польщу, то будемо боронили і вдруге. Може, того разу вона не відречеться від нас.
– Будемо боронили хіба з розпачу, бо встояти не вдасться.
– Але, прошу я вас, по Австрії – черга на Чехословаччину, – він підняв догори вказівного пальця. – Муссоліні зажадав плебісциту в Чехії не тільки для німців, але і для поляків, мадярів та інших національностей. А ця «інша» національність – українці Закарпаття. Якщо вдасться, то вони могли б проголосити свою самостійність. Що ви на це?
– Непогана нагода, отче. Але що більше я вчитуюся в такі новини, то все більше занурююся в свій невиліковний песимізм.
– А я нє, – похитав він головою, – я нє. Я вірю, що того разу нам вдасться.
Не хотілося його розчаровувати в його мріях і надіях і я перевів розмову на інші теми, а відтак розпрощався. Була друга, коли я вернувся до Львова і ще з двірця зателефонував до редакції.
– Де ти волочишся? – вибухнув пан редактор.
– Я відкопав карколомний матеріал. Лишіть для мене сторінку на завтрашнє число.
– Дідька тобі лисого, а не сторінку! Вже все спляновано.
– За три дні почнуться вибори. Моя стаття повинна з’явитися завтра, інакше все намарне. Послухайте, пане Левку, якщо моя стаття затримається бодай на день, вона вже не буде варта картопляної лушпайки. Уся робота піде коту під хвіст. Зрештою, самі переконаєтесь. Ви ж мене знаєте не віднині. Я не буду робити з мухи слона.
Весь той час, поки я торохтів, він невдоволено бурчав. Врешті видушив:
– Та воно так… але… коли ти її доставиш?
– До десятої вечора привезу в типографію.
– То вона ще не написана? – Він аж захлинувся праведним обуренням, і, доки ще не опам’ятався, я сипонув:
– Майже написана. На чорно. Мушу то все видрукувати на машині. Не переживайте, до десятої привезу.
– Ну, дивись. Рівно о десятій я накажу набирати сторінку з заплянованим матер’ялом.
– Згода.
Пфу-у-у! тепер щодуху додому і за роботу.
7
– А, пане Марку, шо то ви так рано додому? – привітав мене сторож чи то пак шимон, як називали сторожів у Львові.
– Маю роботу, а ніде мені так добре не працюється, як вдома.
– А так-так, по собі знаю. В рідному кубельці тепліше і затишніше, як деінде.
Пан Амброзяк був милим уклінним старушком, інколи я з ним перекидався кількома словами і вгощав чаркою, коли він приходив вітати з Різдвом чи Великоднем. Сторожі не отримували платні, але мали право на службове помешкання в партері і збирали оплату від мешканців за відкривання брами після десятої вечора. Тому за пів години до десятої на вулицях Львова можна було помітити велике пожвавлення: всі намагалися дістатися дому вчасно, хоч і було це лише спортивним завзяттям, а не проявом скупості, бо ті традиційні десять грошів, які отримував шимон за відкривання брами, жодної поважної ролі не грали, але за ці гроші він міг купити на вибір дві булочки, головку капусти або кільо бульби. Ще сторожам перепадало щось від вуличних музиків та мандрованих продавців, яких впускали на подвір’я, але то все були дрібні гроші, більше заробляла пані шимонова пранням та вудженням м’ясива для всієї кам’яниці перед святами.
Вулиця Длуґоша11 піднімається вгору до вильоту вулиці Святого Марка12, а потім спадає на діл до Супінського13, по її лівому боці вишикувалися кам’яниці, а праворуч височить сірий мур, за яким розкинувся університетський ботанічний сад, повний екзотики. З мого вікна видніються в шклярнях пальми, фігові й цитринові дерева, навіть справжній товстелезний баобаб, і якщо уважно приглянутися, то можна помітити, як пурхають барвисті пташки. Біля кожного дерева табличка з латинською назвою рослини. Кажуть, що Карл XII, здобувши Львів, перескочив той мур на коні, але то хіба мусив бути кінь з крилами. Тепер під тим муром мають зупинку усі песики, а як стемніє, то не лише песики. Коли я пізнив до школи, то стрімкість моєї вулички помагала добігти вчасно. В самому низу прилаштувалася маленька крамничка «Масло, цвяхи, мило, мастило, шварц». Пан Покізяк, як нема покупців, сидить перед входом на ослінчику і вітається з кожним, хто його минає. Моя кам’яниця виросла на розі Длуґоша і, мабуть, найстрімкішої у Львові вулиці Святого Марка, де розмістилася старовинна студня зі смачною водою, яка не раз рятувала львів’ян під час облог, коли місто було відтяте від добростанських водотягів.
Я так захоплено клацав на машині, що й не помітив, як почало сутеніти, отож, зробив перерву, щоб очі відпочили, і, не запалюючи світла, підійшов до вікна, поклавши до вуст папіроску. Сутінки витікали з хащів ботанічного саду і заполонювали вулицю. Проторохтів фіякр і зупинився в самому низу на початку Святого Миколая14 під ліхтарем, дорожкар15 розгорнув газету, користаючи снопиком світла, і захопився читанням новин. Я черкнув сірником та відразу ж його погасив, коли мою увагу привернула чиясь тінь попід муром: хтось чаївся за акацією. Я завмер, катуляючи папіросу у вустах, і став уважніше вдивлятися. З горішнього краю вулиці хтось спускався швидким кроком. Тінь з-за акації вигулькнула йому назустріч. Здається, це той червонопикий бурмило, що стежив за мною. Він нетерпляче зиркав то на браму мого будинку, то на годинник. Коли той, що спускався згори, наблизився, я впізнав у ньому мого другого переслідувача. Порівнявшись, вони перекинулися кількома словами, зиркнули в мій бік і почали прогулюватися туди й назад. Цікаво, хто їх підіслав? Томашевич чи та дивна організація?
Стаття вже майже готова. Ще година – і я її завершу. Потім вичитаю, а відтак буду мати ще з пів години на дорогу до типографії на Зеленій. Я зашторив вікна, запалив світло і сів за стіл. О пів на десяту я склав машинопис учетверо і сховав під сорочкою за спиною. Зверху одягнув вітрівку, а до внутрішньої кишені поклав машинопис минулорічної статті, яка мала напрочуд вдалу назву «З життя одного афериста».
Моя брама не мала вильоту на рівнобіжну вулицю. Вийти я мусив просто на моїх переслідувачів. Я мав знайомого комісара поліції Романа Обуха і думав, чи не варто йому зателефонувати, щоб прислав кого-небудь захистити мене. Однак ця спасенна думка навідала мене запізно, бо його не виявилося ані в комендатурі, ані вдома, а ні до кого іншого я з такою просьбою звернутися не міг. Ще можна було б зателефонувати пожежникам і зголосити на вулиці пожежу, але така забава робиться тільки з телефонної буди, а не з помешкання. Задорого мені вийде.
Я вимкнув світло і подивився у вікно. Ті двоє вже не прогулювалися, а помітивши, що світло згасло, стали проти моєї брами і навіть не вдавали, що зайняті розмовою. Правда, я не вчорашній і вже потрапляв у подібні ситуації. Але не скажу, що це було приємно. Моя вуличка фактично рідко бувала людною, цим вона й подобалася – своїм затишком і меланхолійним настроєм. Але в цій ситуації нічого привабливого не було. Тепер затишок став моїм ворогом. Ніхто мені не прийде на допомогу. Я болісно роздумував, що маю чинити. Годинник показував за двадцять п’ять десяту. Ну, що ж, зволікати нема як.
Я відчинив на кухні шафку, де зберігалися крупи, і всипав собі до кишені дві жмені гороху. Потім спустився, тихенько підійшов до брами, щоб не почув сторож, і визирнув крізь вузеньку щілину. Переслідувачі стирчали непорушно. Раптом мені здалося, що вони мене вже бачать, бо бурмило вийняв руки з кишень. В правій руці щось було. Щось невелике. Револьвер? Я зволікав. Глянув на годинник – за двадцять десята. Час летить, як скажений.
З помешкання шимона долинав брязкіт начиння і запах смаженої картоплі, шимонова щось чоловікові вичитувала, а він ліниво боронився. Ні, їх я не маю бажання вплутувати в це – від тих бузувірів на вулиці можна очікувати всього.
Першою думкою було рвучко розчахнути браму й кулею вилетіти на вулицю. Але я пересилив себе і вийшов з брами цілком спокійно, навіть не зиркнувши на них. Я йшов, краєм ока стежачи за переслідувачами. Вони рушили водночас зі мною, якийсь час ішли протилежним хідником, та ось почали переходити вулицю, і я втратив їх з поля зору, лише чув їхні кроки – одні важкі, слонячі, другі – дріботливі. Я наддав ходи. Та кроки позаду мене усе ближчали й ближчали. Вони йшли швидше за мене. Як це їм вдавалося? А на вулиці й далі жодної живої душі. Пан Покізяк зачинив свою крамничку і погасив світло.
Я вже чув за плечима їхній надривний сап і шморгання носом. Мабуть, нас розділяло зо два метри, не більше. Я відчув жар на своїх плечах. Ну, що ж – либонь пора… І я рвонув, як жеребець на перегонах. Я мчав щодуху, вкладаючи у цей біг всі свої сили, я біг, а мої очі дивилися на рятівне світло ліхтаря, де закінчувалася моя вуличка, і хоч фіякр уже поїхав, але там таки мусить бути людно, і я вже навіть розрізняв окремі постаті, освітлені вітринами.
Чути було, як важко хекають мої переслідувачі, не далеко ж я від них одірвався. Тоді я сипонув позад себе горохом, хтось із них поїхав ногами і гепнувся, але притьма зірвався на ноги й, сиплючи прокльони, далі біг. Зненацька хтось вискочив мені навперейми, я зробив карколомне сальто, перечепившись за його ногу і, охнувши, важко впав на брук. Удар забив мені подих. А за мить мене вже шарпали з усіх боків чиїсь руки, і, хоча я ще не зовсім отямився, але відчайдушно намагався захистити внутрішню кишеню вітрівки. Цим спровокував нападників, і після короткого борюкання вони врешті добралися до кишені й забрали папери.
– Ось воно! – вигукнув хтось із них, кинувши оком на заголовок.
– Ну, чого став! – кинув другий, і той, до кого звернулися, розмахнувся – в його руці був той невеличкий предмет, який я уже зауважив, – металева рурка.
Зараз він опустить її на мою бідолашну голову і до самого ранку я дивитимуся захоплюючий сон, який складатиметься з мерехтіння зірок і спалахів падаючих метеоритів. Я викинув руки вперед – це все, що я міг встигнути, але удар забарився. Раптом пролунав чийсь приглушений скрик, клекотливий хрип, щось чвакнуло, на ноги мені впало чиєсь тіло. Я відповз назад і не повірив очам: кілька чоловіків немилосердно гамселили один одного. Той, що впав мені на ноги, худий, довготелесий, звівся навкарачки і, заточуючись та спльовуючи кров, побіг у темряву. Бурмило з зусиллям відірвався від тієї недружелюбної компанії і теж кинувся навтьоки. Троє задиханих незнайомців залишилося біля мене. Один з них запитав:
– Стаття при вас?
– Так.
Я впізнав голос того, що дав мені адресу Дутчака.
– Слава богу, – він допоміг мені підвестися. – Здається, ми вчасно наспіли. Вас не дуже потовкли?
– Та ні, – промовив я, обтріпуючи одяг. – Я лише боляче вдарився об брук.
– Але ж вони щось витягли у вас із кишені.
– То стара стаття. Я навмисне її сховав у куртці. А ця ось, – я поплескав себе по спині.
– Ви в типографію?
Я глянув на годинник – за вісім десята.
– Якщо встигну.
– Ми вас підкинемо на авті.
Авто стояло за рогом.
– Як вам вдалося так вчасно? – запитав я.
– А ми тут прогулювалися неподалік. Бачимо – комусь хочуть завдати хвилеву клямру16. Ну ми й підбігли.
– Ви мені так і не скажете, звідки ви?
– Я ж вам уже сказав.
– Такої організації не існує.
– А ви уявіть собі, що існує, і все стане на свої місця. Так простіше.
Водій, видно, був неабияким зухом, гнав мов шалений, аж гальма вищали на закрутах.
– А ті, що напали на мене, – люди Томашевича? – поцікавився я.
– Напевно.
– Уявляю їхні писки, коли вони принесуть шефові ту статтю. Як ви гадаєте – яким буде його наступний крок?
– Вирядить своїх хлопчиків до типографії, – відповів мій рятівник цілком буденно.
– Що? – я отерп. – Томашевич піде й на це?
– Чом би й ні? Цього разу вони можуть прихопити пукавки. Що ви їм зробите голіруч?
– Там є охоронець.
– Той старигань? Не смішіть мене.
– Ч-чорт… я викличу поліцію.
– І що? Приїде два набурмосених вуйка, покрутяться з годину, пояснять, що у вас, видно, не всі вдома, та й заберуться.
– Який же вихід?
– Допишіть в кінці своєї статті ще кілька слів.
– Кілька слів? Яких?
– Зовсім невинних. А я з хлопцями чергуватиму біля типографії аж до ранку. Ми маємо чим привітати гостей.
– То що я повинен дописати?
Він продиктував, я занотував і здивувався:
– Тільки й усього?
– Звичайно. А ви думали казна-що?
– Ці слова для вас мають якесь значення?
– Хочемо, щоб було ясно – Томашевич зійшов назавжди з арени. Щоб ні в кого не закралися сумніви, що на нього чекатиме суд. Ну, ось ми й на місці. Щасливо.
– Дякую за все, – сказав я, вилазячи з авта. – Ми більше не побачимося?
– Хтозна. Львів тісний.
Редактор вже на мене чекав і поспіхом вихопив з моїх рук статтю та почав читати, час від часу гмикаючи, шлякаючи та огокаючи, а в міру прочитання чергової сторінки відразу передавав набірникам. Коли закінчив, подивився на мене зі співчуттям і зітхнув:
– Ну, не знаю… Не знаю, чим це закінчиться. Але якщо Томашевич подасть до суду, то цього разу підеш до цюпи ти.
Так він натякав на ті трафунки, коли доводилося йому відсиджувати, бо редакція не могла собі дозволити заплатити штраф.
Я пробув у типографії всю ніч. Невідомо, чи хтось намагався нам перешкодити, бо друкарські машини так гучно джеркотіли, що до наших вух не долинуло нічого підозрілого.
На світанку з’явилися газетоноші, і я нарешті полегшено зітхнув – все вже позаду. Я пішов до вмивальника, кілька разів хлюпнув холодною водою в обличчя, потім витерся чистим газетним папером і відчув, що просто валюся з ніг.
– Бувайте, хлопці! – гукнув я. – Передайте шефові, щоб до обіду мене не рухав.
Світанок зустрів мене голосним пташиним щебетом, вулиці щойно почали прокидатися, двірники якраз припинили шурхати мітлами і розходилися по своїх закамарках. Я йшов з почуттям виконаного обов’язку, з задоволенням уявляючи, як читають мою статтю ті, хто стояв за Томашевичем, та й сам Томашевич. Але це ще був не кінець. Я й не здогадувався, що до кінця ще дуже далеко і що нинішній день – це тільки початок справжніх клопотів.
ДЕНЬ ДРУГИЙ
П’ятниця
23 вересня 1938 року
1
Мене розбудив дзвінок. Прокляття! Таки не дадуть відіспатися, але, глянувши на годинник, я заспокоївся – перша! Шість годин сну – це навіть більше, ніж я розраховував про-спати. Тому я одразу прокинувся невимовною симпатією до того невідомого, хто мене цілком вчасно розбудив. Дзвонив редактор. Голос його був похмурий і захриплий. Таке враження, що це не я, а він усю ніч провів у типографії. Перші ж його слова змусили мене охляп впасти у крісло і відчути, як усередині все захололо. Я спазматично ковтнув липку слину і прохрипів:
– По-повторіть…
– Повторюю: годину тому Томашевича знайдено мертвим. Він застрелився.
– Зачекайте, я зараз…
Я вискочив у лазничку, запхав голову під кран, потрусив нею і відчув, як там усе знову стає на місця. Тоді повернувся і знову приклав слухавку до вуха:
– Де його знайшли?
– В Брюховичах. Там у нього вілла. Зараз до тебе їде твій кумпель – комісар Обух. Я сказав йому, що ти вдома відсипаєшся. Я зле зробив? – у його голосі вчувалися кпини.
– Та ні. Рано чи пізно він однаково б мене знайшов.
– Марку, – тепер це було сказано з теплотою і батьківською турботою.
– Ну?
– Ти герой! Чуєш? Тисну тобі ґраби17.
Татусьо! Він знав, коли мене варто підбадьорити, а коли й по шиї дати. В цю мить я б його розцілував.
– Дякую. Я не знав, що так вийде.
– Нічого. Було б гірше, якби такий жевжик прорвався нагору. Кінцівка тобі вдалась – як у воду дивився. Ну, файно. Завтра будеш?
– Умгу.
– Честь.
Я поставив чайник на вогонь і закурив. Як він сказав? «Кінцівка тобі вдалась?» Я повторив це вголос і тоді зрозумів: це тих кілька слів! Он воно що! Мартинюк правду казав: я потрапив у спритно нарихтовану пастку. Я просто підказав Томашевичу вихід зі становища – застрелитися. Бо тих кілька слів не мали жодної двозначності, вони звучали цілком ясно: «Що ж, для пана Томашевича залишається тепер лише одна перспектива. Невмолима, невідворотна і правдива… Там – у шухляді стола причаївся рішенець».
Авжеж! Я ж бо думав, що мова про в’язницю! І натяк на те, що в шухляді стола лежать затверджені документи кандидата на посаду президента міста. Які він тепер мусить знищити і відмовитися від виборів. Так я собі думав. А однак це не було про в’язницю.
Я налив собі кави і сів біля вікна. За вікном моросив дощ.
За кілька хвилин ввалився Обух, мокрий як хлющ.
– Я просто звідти, – пояснив. – Поки обнишпорив усе довкола тієї вілли, вимок до рубця. Дай мені халат, нехай те все підсохне. У нас буде довга розмова. Тож зроби і мені кави. І канапку не пошкодуй.
Я заварив йому каву, намастив хліб маслом, зверху поклав сир. Він перевдягся в мій халат і закутався, як лялька.
– Я змерз, як пес. Дай мені ще чогось міцнішого.
– «Stock» від Бачевського18?
– Те, що треба. Шеф тобі телефонував?
– Аякже.
– Ти що – спав?
– Я всю ніч був у типографії.
– Якого чорта? Без тебе не могли, чи що?
– Зараз тобі все розповім.
– Але спочатку я. – Він перехилив келишок, закусив канапкою, запив кавою і промовив: – Спочатку мушу тобі сказати, що ти свинтус вищої марки. Стільки літ знатися, а ти ні пари з вуст. Якби ти бодай учора передав мені назбирані матеріали, я б йому не дав так просто вислизнути з рук. Це, зрештою, й не по-товариськи. Чи я тобі мало помагав? Здається, вже давно було між нами домовлено ділитися інформацією. Я щось не так кажу?
– Та так, але на носі були вибори, і я квапився. Газета потребувала скандалу.
– Це не виправдання. Ти, бачу, й далі граєш такого собі фільмового супера. Воно, звичайно, приємно відчути себе героєм дня, але все має свої межі. Якби тобі ще одну клепку до голови, то з тебе, може, люди й були б, а так… Словом, ти фраєр і більше ніц. Але що вже тут пережовувати… Виливай мені все за порядком. Я уважно слухаю.
– Там усе в статті є.
– Е-е, не роби з тата вар’ята. Знаємо, що є, а чого нема. Розкажи, як ти цією справою зайнявся, де знайшов документи і так далі.
– Почалося з того, що зателефонував мені невідомий і запропонував зустрітися в Єзуїтському парку. Там він передав мені оцю папку і підказав, у кого я можу довідатися більше про минуле Томашевича.
Обух узяв папку і з цікавістю переглянув знимки.
– Ти його бачив? – запитав.
– Він стояв за спиною. Правда, я трохи роздивився його відображення в калюжі. Але пізніше він до мене вже відкрито підійшов, очевидно, коли переконався, що я клюнув. Решту інформації я довідався в Мартинюка.
Я розповів Обуху все, не приховуючи і вчорашнього інциденту. Він слухав не перебиваючи, він завше умів слухати. Колись ми з ним були не розлий вода, юнаками приєдналися до Шостої стрілецької дивізії армії УНР під командою полковника Марка Безручка. Скільки ж нам тоді було? По п’ятнадцять. Але вже голоси погрубшали, заросилися вуса, й ми збрехали, що нам по вісімнадцять. Пережили ми разом облогу Замостя в 1920 році, разом і вискоки уночі робили, забиваючи сонних будьонівців. За оборону Замостя ми отримали медалі, але до українського університету вступити не змогли, бо його не було. Ми змушені були навчатися в Таємному українському університеті. Ромко вчився на юридичному, а я на філософському факультеті. Коли університет розігнали, ми довчалися в Празі. А повернувшись до Львова, кожен пішов своєю дорогою – я на роботу в газету, а Ромко, завдяки своїм фронтовим заслугам, зміг дослужитися до комісара поліції. Комісаром поліції він, мабуть, і на емеритуру піде, бо ранг інспектора йому не світить, хіба би в католицизм перейшов. Що й казати – то колєґа на амінь19, не раз мене з тарапатів20 витягав, не раз і життя рятував, бо якась сила постійно мене пхала туди, де можна ґудза набити, а фіґу з маком заробити.
– Ага, таки попікся! – радісно вигукнув він, дослухавши мою історію. – А я казав не раз, що твоя самодіяльність до добра не приведе. Ну-ну, сів ти з ними до авта, і що далі?
– Дорогою питаю, що тепер буде чинити Томашевич, а той каже: пошле своїх хлопців у типографію. Це мені, звісно, не сподобалося. Але він запропонував, що буде зі своїми хлопцями чергувати всю ніч. А за це я маю дописати кілька слів.
– Ага! Це часом не про те, що «в шухляді причаївся рішенець»? – Я винувато кивнув. – Тепер здогадуєшся, який рішенець причаївся у його шухляді?
– Тепер здогадуюся – там був револьвер. Комусь було відомо, що тримає він його саме там.
– Хе! Тут не треба великого розуму. Більшість саме там і тримають зброю, щоб була напохваті. – Обух підвівся і став міряти кімнату. Мусив притримувати халат руками, бо його атлетична фігура ледве в ньому вміщалася. – То тебе, Марку, взули капіта-а-ально. А бач, Мартинюк відразу розкусив. То мудрий хлоп. Не такий, як ти, беньо21. Шляк трафить! – Він спинився переді мною. – Дав би я тобі зараз доброго лупня! Але ти ще мені потрібен. Навіть без тої останньої клепки. Подумати тільки! І тобі навіть на думку не спало зі мною зв’язатись!
– Чому ні? Спало, коли побачив з вікна, що мене пантрують. Навіть телефонував тобі.
Обух налив собі ще коньяку і сів на канапу.
– Та-ак, поставмо все на свої місця. Комусь треба було, щоб Томашевич врізав дуба. Але делікатно і без зайвого галасу. Вбити – складно, клопоту не оберешся. Тоді вирішують інсценізувати самогубство. Для цього нацьковують тебе. А ти, як хорт, зачувши запах скандалу, кинувся в атаку. І ось ти публікуєш свою бомбову статтю. Томашевич читає, гарячково шукає вихід. Біда! Мріям про президентство кінець! Життя йде під укіс! Але кінцівка, як і кожна кінцівка, особливо врізається в пам’ять. Вихід є. Він у шухляді. Томашевич їде на віллу, бере револьвер і стріляє собі до рота.
– До рота?
– А я тобі не казав? Але тут, мій любий, не все купи тримається. На місці Томашевича ти б застрелився?
– М-м… – замислився я. – Не знаю.
– Уяви собі – ти Томашевич. Твоя політична кар’єра полетіла шкереберть. Тебе чекає суд. Але суд це тільки формальність. Ти всього лише втратиш яких двадцять чи там тридцять тисяч золотих. А що тепер такі гроші для нього? Це тоді, коли він тільки починав свою кар’єру, були великі гроші і багато для нього важили. Зараз це при його маєтках – крапля в морі. Ну, а кар’єра… При його грошах! Дідько з нею. Поїде куди захоче і почне все з початку.