Нічний репортер

– До чого ти ведеш?

– До того, що ти йолоп царя небесного. Тих кілька слів, про які думаєш, що вони зіграли вирішальну ролю, – пса варті. Ті хлопці так чи інак все одно чекали б на тебе цілу ніч. Їм треба було, щоб твоя стаття за будь-яку ціну з’явилася. І знаєш чому? Бо Томашевича було наперед заплановано вбити. Ясно тепер? Твоя стаття мала пояснити причину самогубства. До речі, дуже майстерно нарихтованого. Пояснити всім, але не мені. Мені якраз тої клепки не бракує.

– А де докази?

– Доказів нема.

– Тоді це просто твоя фантазія.

– Криміналіст без фантазії, як піп без кадила. Там, на віллі, я нічого не знайшов. Але я бачив саму віллу. Не може чоловік, який має таке багатство, застрелитися з-за дурниці. Були скандали куди гірші, а ніхто не стрілявся.

– Тобто думаєш, що його було вбито? Але за що?

– Якби я це знав, то здогадався б і хто. Взагалі це, сам розумієш, тільки підозра. Доказів ні на гріш. Просто здоровий глузд не може прийняти версії самогубства.

– Займешся розслідуванням?

– Хе-хе! Ко-лє-ґо! Я йно тільки простий собі комісар Обух з платнею 335 золотих і роблю те, що мені накаже пан інспектор з платнею 700 золотих, який пильно слухає, що йому скаже пан надінспектор з такою самою платнею або ж сам пан головний комендант поліції з платнею 1000 золотих. Мені наказали сьогодні ж здати рапорт про факт самогубства. Тож я не маю змоги виглуплюватися. Бо завтра мене вже чекають важливіші справи. Наприклад, пограбування церкви у Винниках.

– А ти що – вже поділився з кимось своїми підозрами?

– Не треба було й ділитися. Наш комендант інспектор Владислав Ґождзєвскі і шеф штабу контррозвідки Конарський застали мене на віллі у той момент, як я нишпорив довкола будівлі. Якщо перед тобою самогубство, очевидне самогубство, то який дурень буде шукати чиїсь сліди в саду?

– Але стій… – насторожився я, – шеф штабу контррозвідки?

– Уяви собі?

– Який дідько його туди приніс?

– От і я над цим задумався. Стіл, за яким сидів Томашевич, хтось обшукав. В шухлядах був розгардіяш. На підлозі лежали розкидані папки з паперами. В стелажі всі книжки перекинуті. Хтось там щось шукав. В підвалі теж сліди шпирання22. Мабуть, шукали щось, що цікавить контррозвідку. З того, що я знаю, Томашевич мав часті контакти з Німеччиною.

– Ну, добре, і що комендант?

– Підкликав мене і питає: «Чим це ви, голубе, займаєтеся?» Я й кажу: «Шукаю сліди». – «Чиї?» – «Ще не знаю». Він переглянувся з шефом контррозвідки і каже: «До семої прошу, аби рапорт лежав у мене на столі. Про самогубство». Він, як з’ясувалося, уже перебалакав з медиками і з фахівцем з балістики. Всі вони однієї думки: Томашевич застрелився. Але, як я зрозумів, не лише з ними переговорив, інакше б не почувався так упинено.

– А ти так нічого й не знайшов для своєї версії?

– Дещо знайшов. Газети по установах розносять перед восьмою. О восьмій Томашевич приходить до контори, сідає за бюрко, переглядає пресу. Так він робить щодня. Важко сказати, коли він добирається до твоєї статті. Скорше за все відразу, бо початок її вже на титульній сторінці. Огляд преси в нього триває переважно лише півгодини. Отже, він читає про себе, і що? Гадаєш, відразу запалюється бажанням застрелитися? Зривається з місця, кидається до авта і мчить на віллу? Ні. З кабінету він виходить квадранс по дев’ятій. Що він робив стільки часу? Обдумував своє становище? Телефонував комусь? Знищував якісь папери? В кабінеті є грубка, але попелу по паперах там не було, тільки жужель… Але… – Обух випростався і подивився на мене так, мовби на моєму чолі була якась підказка. – Але він це все міг зробити й раніше! Адже про твою статтю він уже знав. І йому не обов’язково було аж в конторі запанікувати. Він же ж начебто знав, про що йдеться в статті. Якого дідька взагалі було пертися в контору? Міг з самого ранку, коли йому доповіли, що не вдалося перешкодити виходу номера, поїхати до себе на віллу… Можна, звісно, думати, що він ще вагався, що якраз та кінцівка й добила його. Але це смішно. Словом, о пів на десяту він виходить з контори. На дворі дощ. Але такий – дрібненький. Багато людей на таку мжичку взагалі уваги не звертають. А що робить наш самогубець? Він заходить до крамниці й купує парасолю. І не будь-яку, найдешевшу, а таку, знаєш, з різьбленою ручкою, з позолоченими шприхами. І йде далі під пара-солею до свого авта, щоб не дай боже не застудитися перед смертю. Далі… Дорогою у квітникарки купує китицю хризантем, прибрану заячим холодком і букшпаном.

– Собі на смерть?

– Авжеж, смішно. Дорога до вілли займає півгодини. Смерть настала о пів на одинадцяту.

– Звідки знаєш про парасолю?

– Бо вона була мокра, а одяг його сухий. І він не відліпив з неї ціни. На столі у вітальні я застав порожню пляшку шампана, чотири помаранчі, лушпайки по інших чотирьох і порожнє пуделко дорогих чоколядових цукерок фірми «Нова фортуна». Також там було два келихи. Але пили тільки з одного. На комоді лежала цупка паперова торбина фірми «Аякс», з якої він виклав те вгощення. Отже, він його привіз із собою. Для чого? Чекав гостей? Як гадаєш, кого можна вгощати шампаном, помаранчами і цукерками?

– Якусь кралю.

– І я так гадаю. В креденсі в нього чудовий набір алкоголю, але якраз ані шампану, ані легкого лікеру нема. Якби мав завітати чоловік, то господар його вгощав би тим, що є, а не віз би шампана… Тепер питання: хто випив шампан і з’їв цукерки? Томашевич чи його гостя? Далі. В лазничці я знайшов ще вологу зубну щітку. Отже, він перед смертю ще й зуби почистив. Тямиш? Все вказувало на те, що він готувався до візиту якоїсь кралі.

– Щітка могла бути вологою ще зранку.

– Ні, бо він не ночував на віллі, в нього є помешкання в центрі міста. Він почистив зуби ще раз. Може, вона не любить запаху тютюну. Крім того, він ще й підрівняв собі вусики! На дзеркалі я помітив обтинки волосинок. На пляшечці одеколону і на пляшечці з відсвіжувачем для рота залишилися сліди недавнього використання. Нє-нє, тут без кралі не могло обійтися.

– Гадаєш, його застрелила жінка?