Олмейрова примха

Оповідання «Аванпост прогресу» (1896) теж належить до раннього періоду творчості автора. В останню декаду ХІХ століття в усіх європейських літературах відбувалося відродження мистецького та читацького інтересу до малих форм прози. Для британського культурного контексту таке оновлення оповідання й новели було знаковим явищем: після тривалого домінування роману в літературі що вікторіанського, що раннього едвардіанського періоду ця тенденція, серед інших імпульсів до зміни жанрових пріоритетів, свідчила про зростання естетичного запиту на суб’єктивні форми відтворення дійсності, що закономірно є визначальними для малої прози. Стосовно англійського культурного контексту, в зростанні інтересу до новелістичних форм можна вбачати сигнал про певне розхитування коду британського ізоляціонізму від континентальних впливів, адже у Західній Європі, зокрема у Франції, відродження новели на той час уже активно тривало. Досвід французьких майстрів цього жанру – Флобера, Золя та Мопассана – багато важив для Конрада-початківця. Практика інших неоромантиків – майстрів власне колоніальної теми Кіплінга, Хаґарда, А. Конан Дойла так само могла впливати на ранні твори Конрада-новеліста.

«Аванпост прогресу» увійшов до збірки Дж. Конрада «Розповіді про неспокій» (1898), яка об’єднала п’ять оповідань досить різної тематики. Втім єдність задуму очевидна – метафорична назва циклу найкращим чином означувала домінанту авторського ставлення до життя. Настрій авторського морального спротиву ницій реальності втілений саме в «Аванпості прогресу», в якому автор вперше відтворив свої враження від подорожі до Бельгійського Конго 1890—1891 років.

Побачене й пережите в Африці фіксує щоденник Конрада, коментарі в листах, зокрема й такий: «Уся гіркота, що її я відчував у ті дні, весь той незбагненний подив від того, що я побачив, увесь гнів від тої замаскованої під філантропію брехні, ожили в мені, поки я писав». «Аванпост прогресу» – своєрідний ескіз мотивів пізнішої повісті автора «Серце пітьми», навколо якої і зараз не припиняється критична й читацька полеміка. Без врахування образу колоніального Конго в «Аванпості прогресу» навряд чи можна вповні розкрити смисли тієї найвідомішої Конрадо-вої притчі. До того ж, рання новела драматично увиразнює той глибинний переворот, що його пережив Конрад під час подорожі до Африки. Видатний американський конрадо-знавець Здіслав Найдер вважав пережите автором розчарування у системі колоніалізму абсолютним і незворотним, а визнання Конрадом руйнівної ролі європейської цивілізації в житті колонізованих народів – однією з причин кардинальної зміни світогляду автора на початку нового століття.

Між тим є підстави вважати художній потенціал «Аванпосту прогресу» недооціненим. Серед знаних критиків Конрадової прози Альбер Герар називав його «цікавою невдачею» серед ранніх новел, зокрема й через звернення до концепту всезнаючого наратора в структурі оповіді. Справді, в цьому творі ефект поліфонії та іронізації менш витончений. Однак гра характеристик подій та людей, яку демонструє анонімний оповідач, увиразнює гіркоту й гнів, що її викликає повсякденна колізія на одному із так званих «форпостів прогресу» на березі величної ріки Конго.

Побіжна згадка про смерть попереднього «директора» станції, з фактом якої стикаються нові торгові агенти, бельгійці Кайєр та Карльє, пророкує подальший розвиток подій. Позірно стримані й іронічно-поблажливі характеристики новоприбулих службовців, які опановують новий простір, тримаючись за руки, мов діти, насправді перейняті гірким авторським сарказмом. Обидвоє білих наділені відповідальними повноваженнями: один – директор, інший – його заступник. Колишні службовець і офіцер, якими б не були мотиви їхньої колоніальної авантюри, постійно демонструють неспроможність зберігати хоч видимість приналежності до цивілізації, яку вони за визначенням вважають вищою за рівень колонізованого племені, що проживає поблизу й від якого залежать їхні життя та безпека. Доброту й лояльність африканців, що працюють на станції, простодушну наївність їхнього вождя Гобіле вони сприймають як знак слабкості й покори. Нездатні дотримуватись порядку, ліниві та безініціативні Кайєр та Карльє не мають самостійної думки, але, дізнавшись зі старих газет та книжок про святість своєї «просвітницької місії», переймаються ще більшим самозамилуванням.

Присутність на станції Маколи, «цінного» для торговельної компанії чорного управителя та посередника, що воліє називати себе Генрі Прайсом, обертається для «носіїв прогресу» крахом: вони не витримують спокуси. За їхню мовчазну згоду не втручатися у продаж Маколою работоргівцям частини африканського племені за партію слонової кістки вони заплатять фізичною й психологічною деградацією. Моральне падіння функціонерів колоніальної торгівлі стане тією сюжетною пружиною, яка доведе їх до зіткнення й самознищення. Тільки страх перед неминучим покаранням, а не каяття, спонукає Кайєра до самогубства.

У передмові до «Розповідей про неспокій» автор напрямки звертався до своїх читачів, щоб наголосити на своєму розумінні завдань літератури – «об’єднати людей на основі їхнього усвідомлення спільної долі». Демаскуючи в «Аванпості прогресу» людські вади, автор не провадить демаркаційних ліній між расами та культурами, адже Мако-ла – такий самий расист і цинічний маніпулятор іншими, як і його зайди білі господарі. Безжальна бездушність боротьби в колоніальному просторі як за торгову вигоду, так і за виживання, не зустрічає морального спротиву ні з боку Маколи, ані бельгійців, а регулятори соціальної відповідальності перед законом не спрацьовують в умовах відтвореного Конрадом протистояння цивілізаційних моделей. Згодом Конрад ускладнюватиме в творах колоніальної тематики і психологічні характеристики учасників конфлікту, і форми авторського діалогу з читачем. Однак і в ранній прозі ми відчитуємо ті етичні й мистецькі пріоритети, які автор задекларував у передмові до роману «Негр з “Нарциса”», своєрідному творчому маніфесті письменника: «мистецтво <> це звернення однієї особистості до нескінченності досвіду інших заради того, щоб наділити відтворені події моральним почуттям і так передати емоційну атмосферу часу й місця».

Повість Дж. Конрада «Кінець неволі» (1902) знайомить читачів з особливим первнем його прози, який умовно можна назвати «епосом капітанів». У більшості текстів, пов’язаних зі змалюванням морських подорожей, Конрад розвивав мотив «морського братерства». За влучним спостереженням польського письменника Стефана Жеромського, «розкидане по всіх морях земної кулі морське товариство, по суті було вітчизною Джозефа Конрада». Тож він характеризує ту спільноту, яка справила формуючий вплив на його власну свідомість, зусібіч, і постійно шукає в ній риси того стоїчного морального кодексу, який обстоював. Автор прагне максимальної об’єктивності, тому він чесний з читачем, коли зриває маски з тих, хто лише прикидається належним до тієї спільноти. У більшості текстів цього плану саме капітани перебирають на себе основну увагу автора та читачів – чи вони свідки та наратори, як Марлоу, чи суб’єкти гострих конфліктів, як Мак-Вір у «Тайфуні» та Еллістоун у «Негрі з “Нарциса”», чи персонажі, що опиняються у складній системі професійних і особистісних колізій, як капітан Уолей з «Кінця неволі».

Автор уводить читача в історію Уоллея, коли він перебуває в злагоді зі світом і з самим собою. Навряд чи його можна вважати щасливим, адже кохана дружина померла, єдина дочка Айві виросла, одружилася й живе далеко від нього, в Австралії. Однак Уоллей ще повний сил, має підстави питатися своїм минулим мореплавця (на його честь названо острів та морську протоку в Південних морях), і вправна команда на його власному судні «Красуня» працює, як злагоджений механізм, як годинник, за яким Уоллей постійно звіряє ритм свого життя. Капітан ніколи не займався комерцією, його судно каботажне, тільки перевозить вантажі та пасажирів, отже совість його неза-плямована компромісами. Подібно до Каспара Олмейра, Конрад випробовує свого Уоллея батьківською любов’ю: заради благополуччя Айві та онуків той зважився віддати найдорожче – продав свій корабель. Проста життєва колізія дозволяє Конраду об’єднати в повісті романтичне та прозаїчне, високе та низьке. У момент кардинального життєвого повороту Уоллею відкривається панорама південного портового міста, яке він пам’ятає невеликим рибальським поселенням, розбудові якого він прислужився. Тепер місто прикрашають вишукані колоніальні особняки, хоч поруч тягнуться квартали занедбаних халуп, а в морському відомстві процвітають хабарництво і безлад. Доля закидає Уоллея на нове місце служби. Подальша скрута дочки спонукає його погодитися на контракт із пройдисвітом Массі й стати співвласником та шкіпером на старому пароплаві «Софала». Компаньйонство з вискочнем, якому «Софала» дісталася за виграні в лотерею гроші, обертається для Уоллея новими втратами, моральними та фізичними. Команда «Со-фали» – збіговисько негідників і п’яниць, Массі вимагає від нього грошей, шантажує розривом контракту. Між тим Уоллей сліпне, і якби не вірний серанґ-малаєць, він ніколи не витримав би цієї неволі упродовж трьох років.

Серед інших творів Конрада, написаних на межі століть, конфлікт повісті «Кінець неволі» викликає асоціації із колізіями роману «Лорд Джім», адже в його основі відчуваємо той же глибинний фаталізм, з яким споглядає Конрад життєві та духовні процеси не лише своїх героїв, а й цілого цивілізаційного зламу. Схоже складається примхлива доля персонажів обох творів, і хоч поруч із протагоністами постають не лише покидьки роду людського, а й мудрі порадники й помічники (Марлоу і Штейн для Джіма, колишній морський офіцер, голландець Ван-Вік і слуга-серанґ – для Уоллея), катастрофізм неухильно наростає, і трагічна розв’язка неминуча. Гюбріс як передпорогова форма стихійних процесів ще піддається аналітиці: Конрад і в одному, й в іншому тексті звертався до свідчення про ситуацію з боку різних учасників конфлікту. Однак система руйнівних подій, ірраціональних і раціональних мотивацій вже запущена, і дія, як коментує подібні процеси Ганна Арендт, яким би не був її зміст і спрямованість, має внутрішню тенденцію розривати всі обмеження й порушувати всі кордони. Фінал «Кінця неволі» пришвидшений саме такою конструкцією художніх подій. Ірраціональний стан Массі, одержимого черговою візією «правильного числа» для виграшу в манільській лотереї, провокує його до махінації з магнітами, що мають відхилити «Софалу» від безпечного курсу, завдати судну шкоди й принести йому, Массі, чималий куш страховки за корабель. Виснажений морально й фізично, Уоллей втім віднаходить у безвихідній ситуації свій шлях: смерть разом із потопаючим кораблем як свідому спокуту в традиціях морських ритуалів минулого. В образі сліпого капітана Уоллея, скутого своїм батьківським обов’язком й почуттям професійної честі, нерідко прочитують біблійний образ Самсона – в кайданах, осліпленого філістимлянами, але все одно нескореного.

«Визволення. Роман мілин» (1920) – один з останніх романів Конрада і перший великий твір, написаний ним після закінчення Першої світової війни. Ідея повернутися до історії Тома Лінґарда не полишала Конрада від початку його письменницької праці: він не раз згадував про намір завершити «трилогію Лінгарда», однак інші задуми та видавничі плани тому заважали. У «Визволенні» автор повернувся до морського роману, підсиливши у структурі риси романтичної оповіді (англ. romance), інтерес читацької публіки до якої зміцнів у міжвоєнний період як в англійській, так і в американській прозі. Сюжетні колізії «Визволення» позначені відтінком ностальгії за минулим морської професії, коли море як шлях, сфера праці та звитяги, як терен випробування формувало таких непересічних особистостей, як капітан бригу «Блискавка». Лінґард – умілий практик, спроможний долати будь-які виклики стихій, бо ставиться до свого корабля як до живої істоти. Його комерційна діяльність дає прибуток, адже з ним – беззастережно віддана йому команда, його стосунки з місцевим населенням засновані на довірі й взаємній повазі сторін, про що свідчить, зокрема, лінія його відносин із вождем Беларабом, і навіть конкуренти й заздрісники не в змозі поставити під сумнів його авторитет.

Лінґард – ідеальний герой для романтичних пригод та несподіванок, що розгортатимуться у вже знайомому читачам Конрада колоніальному просторі Малайського архіпелагу. Однак історичний час дії, крім алюзій на реальні колізії так званої «китайської війни» 1859— 1860-х рр., має й інший вимір, опосередковано відсилаючи до реалій Першої світової війни. Актуалізується притаманний Конраду автобіографічний чинник, на що вказує посвята американському послу в Австрії Фредеріку Куртланду: «на згадку про визволення розгублених мандрівників, що опинилися під владою великого світового шторму року 1914». Саме Ф. Куртланд допоміг Конраду, який із усією родиною у серпні 1914 р. гостював у Польщі, в умовах початку бойових дій повернутися до Англії. Філософсько-історичний контекст «Визволення» набагато ширший за події, пов’язані з порятунком яхти містера Треверса чи визволення принца Гассіма та принцеси Імади. Як сучасник світової катастрофи, Конрад усвідомлював, що минула війна глибоко вразила колективну пам’ять та історичну свідомість, й тому всі механізми, що пов’язують минуле й теперішнє, потребують переосмислення. Конрад на цей раз не пише спеціальної передмови до роману, однак авторську точку зору представляє на першій же сторінці, й прочитуються в ній не лише коментарі до реалій відносин Сходу та Заходу, а уроки недавнього історичного минулого. Уводини присвячені не герою, як годилося б класичному романтичному твору, а середовищу, природному (як і в Британії – це земля і море) та соціальному, тим заохочуючи читачів до подальшого зіставлення історичних катаклізмів у Європі та на островах Малайського архіпелагу. Конрад створює тут власне другу посвяту: народу островів, який упродовж довгих літ мужньо боровся за свою свободу з чотирма націями – іспанцями, португальцями, голландцями та англійцями, зазнав неминучої поразки, однак «зберіг любов до волі, відданість своїм ватажкам, послідовність у приязні та ненависті, зокрема й до тих, хто силою меча та кропила відняв у них землю та воду». У таких же романтичних параметрах автор характеризуватиме Тома Лінґарда – «сміливого мандрівника, відданого своїм пориванням, людину високого розуму й чистого серця…», якому належить здійснити типовий для конрадівського персонажа екзистенційний вибір.

Конфлікт «Визволення» завдячує сюжетною таємницею випадку – значущому чинникові неоромантичної поетики. Випадок увів у життя капітана Тома Лінґарда двох молодих людей із князівства Ваджо – брата і сестру, принца і принцесу, яких він врятував від неминучої загибелі. Друга зустріч з Гассімом та Імадою невипадкова – втративши законну владу на своєму острові, молоді люди звертаються по допомогу до єдиного надійного друга, якого мають – до капітана-чужинця, який не може зрадити. І відмовити їм герой дійсно не здатен: «саме життя закликало його втрутитися, і найбільше значення в тому мала мовчазна, тотальна довіра цих людей». Підготовка визволення Ваджо від узурпатора потребує часу, зусиль і дотримання таємниці. Тут і відбувається нашарування іншої інтриги на колізію глибокого, морально значущого вибору й вчинків Лінґарда – навпроти місця таємних зустрічей і перемовин заради визволення на замуленій мілині надовго застрягає яхта мандрівників Треверсів.

Ще Андрій Ніковський – автор першої української передмови до «Визволення» й редактор українського перекладу 1929 р. іронізував з приводу, як йому здавалося, химерного бажання Конрада назвати історію капітана Лінґарда «романом мілин». Насправді, і в першому компоненті назви («визволення»), і в другому (роман мілин) маємо приклад двоїстості неоромантичної образності, ба навіть амбівалентності, близької модерністським принципам образотво-рення. Англійська назва твору (the rescue) може означати і визволення, й порятунок. Професійна вправність Лінґарда зможе зняти яхту Треверсів з мілини, його досвід допоможе визволити містера Треверса з полону, але чи порятує це учасників драматичних перипетій? Невелика затримка в часі загрожує успіху довгої і складної операції, задуманої для відновлення прав вигнанців із Ваджо – Гассіма та Імади. Ніякий екстремальний досвід не змінить соціальних, расових та особистих упереджень професійного дипломата Треверса стосовно Лінґарда та його друзів і союзників, яких він вважає авантюристами та дикунами. Зустріч з Томом Лінґардом, за законами романтичної історії, дає шанс місіс Треверс позбутися тієї моделі життя, яку вона зневажає, й врятувати себе від заскнілого існування під маскою вічної нудьги. Треба визнати, що до «Визволення» Конрад ніколи так відкрито не аналізував психології європейської жінки новітнього часу, начебто готової, як місіс Треверс, прийняти нову реальність. Сучасні нам критики цього роману порівнюють героїню «Визволення» із жіночими образами Д. Г. Лоуренса, втім, аж ніяк не на користь Едіт Треверс. Однак представники владної вертикалі – до речі, не лише колонізатори, але й колонізовані – воліють рухатися звичним фарватером і не міняти курсу свого життя.

Отже, назва твору відповідає світогляду пізнього Конрада: не станеться ані визволення, ані порятунку, зокрема й для Конрадового останнього героя – Тома Лінґарда. Катастрофічний фінал «визволення» Гассіма та Імади провокує у читача ХХІ століття чимало питань. На відміну від композиційних рішень «Кінця неволі», природа трагізму в задумі «Визволення» представлена в іншому ключі. Категорія гюбріса, згадана вище, функціонує в параметрах не високої трагедії, а романтичного твору. В історії загибелі старого капітана Уоллея невідворотний тиск руйнівних стихійних процесів, які не піддаються контролю розуму, сили, мудрості, витримки, – не зміг знищити людське, як писав про це Конраду Г. Велс, адже в загибелі «Софали» та її капітана людське занурюється у неможливе, але й неможливе піднімається до рівня людського. Тому й читаємо «Кінець неволі» як притчу, із відповідними знаками-символами, навіть біблійними.

Катастрофізм фіналу у «Визволенні» залишає Лінґарда живим та неушкодженим, ба навіть вільним. Порівнюючи ескізні згадки про нього в ранніх творах – в «Олмейровій примсі» чи «Вигнанцеві з островів», – читач усвідомлює, що в ретроспекгиві цього образу у «Визволенні» Конрад тим чи іншим чином нагадував не лише про перемоги, а й про травми романтичної юності персонажа. Втім, реконструкція романтичної оповіді у «Визволенні», в контексті власне модерністичного переосмислення цього прозового жанру, не допускає суто катарсичних ефектів. Автору й читачеві доводиться вдовольнитися трагічною іронією.

Тим самим «Визволення», крім ностальгії за морською романтикою, за надзвичайними пригодами та почуттями, вочевидь підтверджує релевантність відтвореного в ньому світу для новітнього часу. Поширюється цей висновок і на інші твори, представлені на розсуд читача. Незалежно від того, чи поділяємо ми конрадівські фаталістичні висновки про розрив між цивілізацією та культурою, чи довіряємо тим його персонажам, які є речниками авторської філософії, чи дослухаємося до скепсису їхніх антагоністів, тексти видатного англійського прозаїка залишаються з нами, а отже, розпочатий століття тому діалог з ним має підстави тривати.

Олмейрова примха. Історія східної річки

Пам’яті Т. Б.

Роман

Розділ I

– Каспаре! Макан!

Знайомий верескливий голос одірвав Олмейра від приємних мрій про пишне майбутнє й вернув до неприємного сучасного. Осоружний голос. Багато років чув він його, і з кожним роком зростала в ньому огида. Та дарма! Незабаром усьому прийде край.

Переміг незадоволення й не звернув уваги на поклик. Сперся ліктями на бильця веранди й утупив очі у величезну річку, що байдуже котила прудкі хвилі у нього перед очима. Любив дивитись на Пантаї, надто коли заходило сонце, кидаючи на неї жмуття золотого проміння. Може, тому, що часто думав про золото. А золота йому не пощастило придбати; золото, здебільше кривдою, придбали інші; золота ж він хотів чесно здобути для себе і для Ніни. Поринув у мрії про могутність та багатство, далеко від цього берега, де прожив стільки років і забув навіть тяготи праці, наперед смакуючи велику нагороду. Вони житимуть в Європі – він та його дочка, багаті й усіма шановані.

Ніхто й не згадає про мішану кров дочки, споглядаючи її дивовижну вроду й знаючи про його незліченні скарби. Дивлячись на її тріумф, він і сам помолодшає та забуде двадцять п’ять років ненастанних тяжких змагань на цьому березі, де завжди почував себе в’язнем. І все це близько, аби лише здобути багатство. Та хай тільки Дейн повернеться! А він мусить незабаром вернутися у своїх же інтересах, бо і йому припаде дещиця. Правда, спізнився на тиждень. Та, можливо, буде сьогодні увечорі.

Так думав Олмейр, стоячи на веранді свого нового й уже зруйнованого будинку – остання його недоля – і дивлячись на широку річку. Та не золотилася вона сьогодні, бо вся набутніла від дощів, і він споглядав байдужим оком, як каламутні хвилі несли спорохнявілі стовбури, гілки та цілі, вивернуті з корінням дерева, сердито булькаючи й переливаючись поміж листя.

Одне дерево зачепилось біля похилого берега, саме проти будинку, й Олмейр, одірвавшись од думок, почав стежити за ним, трохи зацікавлений. Дерево повільно гойдалося на місці, тоді як навколо нього шумувала спінена вода, потім звільнилось і знову попливло вниз течією, поволі перекидаючись та підкидаючи вгору довге оголене гілля, ніби простягаючи до неба руки з німою скаргою на непотрібну жорстокість та насильство річки. Олмейрова зацікавленість долею дерева враз зросла. Він перехилився, стежачи, чи не зачепиться воно на мілині нижче. Дерево не зачепилося. Тоді одкинувся назад, думаючи, що тепер аж до самого моря воно плистиме вільно, і він позаздрив мертвій деревині, яка вже видавалася маленькою плямою, зникаючи в сутінку, що все темнішав. Деревина вже зникла з очей, а він думав, чи далеко вона випливе в море? На південь чи на північ винесе її течія? Певно, на південь, аж до Целебесу, можливо, до Макассару.

Макассар! Швидка Олмейрова уява випередила дерево в його гаданій мандрівці, а спогади вернулися щось років за двадцять назад, і він побачив одягненого в біле молодого, стрункого, соромливого Олмейра, побачив, як він зсідає з голландського поштового човна на вкритий порохом макассарський берег здобувати щастя-долі у старого Гедіґа. Знаменна це була подія – початок нового життя для нього. Олмейрів батько, службовець ботанічного саду в Бітенцоргу, залюбки пустив сина працювати до такої фірми, як у старого Гедіґа. Сам молодий Олмейр теж був не від того, щоб залишити нездорові береги Яви та мізерні статки батьківського бунгало, де цілими днями батько нарікав на глупоту садівників-тубільців, а мати, з глибини свого фотелю, оплакувала пишноту Амстердама звідки вона так далеко заїхала, та шкодувала, що втратила своє становище дочки цигарового купця.

Олмейр залишив рідну оселю з легким серцем та легким гаманцем. Добре розмовляючи англійською мовою та дужий в арифметиці, готовий був здобути весь світ, і на мить не припускаючи сумнівів, що його не здобуде.

І тепер, через двадцять років, стоячи тут у духоті борнейського вечора з почуттям солодкого суму, Олмейр згадував високі прохолодні Гедіґові комори з довгими рівними шерегами скриньок джину та сувоями манчестерської мануфактури; величезні двері, що відчинялися зовсім нечутно; тьмяне освітлення, таке приємне після блиску сонцем осяяних вулиць; маленьке огороджене місце поміж стосів краму, де китайці-клерки, чепурні, стримані, з сумними очима, мовчки, шпарко писали поміж гуркоту та гармидеру, що здіймавсь од роботи, коли гуртки робітників котили барила та переносили скриньки, співаючи монотонної пісні, яка кінчалася безнадійним зойком. Зверху, просто величезних дверей, огороджено було більше місця, добре освітленого. Гамір праці приглушувала тут просторінь, і навколо вставав лише дзенькіт срібних гульденів, що інші, так само стримані, китайці рахували й складали купками під доглядом містера Вінка, скарбника, духа-охоронця цього місця й правої руки господаревої.

На цьому освітленому місці сидів за своїм столом і Олмейр, недалеко зелених, пофарбованих маленьких дверей, де стояв завжди малаєць у червоному поясі та тюрбані, держачи в руці маленький мотузок, що звисав зверху, й, наче машина, вправним рухом то попускав його вгору, то смикав униз. Цей мотузок прив’язано було до величезного віяла по той бік зелених дверей у так званому особистому кабінеті, де сидів на троні сам господар – старий Гедіґ, приймаючи галасливих одвідувачів. Часом маленькі двері відчиняли, і крізь синювату імлу тютюнового диму видко було довгий стіл, застановлений різноманітними пляшками й високими глеками на воду. Галасливі люди лежали в зручних очеретяних фотелях, а господар виглядав крізь одчинені двері й, тримаючись за ручку, щось конфіденційно бурмотів Вінкові: може, посилав якогось грізного наказа вниз у комору, або, угледівши нерішучого чужинця, вітав його дружнім окликом: «Здорові, капітане! Здалека приїхали? З Балі, так? Привезли кістку? Мені саме треба кістки. Треба всього, що ви привезли. Ха-ха-ха! Заходьте!» – і під бурю вигуків тяг чужинця до кабінету. Двері зачинялися, і навколо знов лунав звичайний гамір – пісня робітників, гуркіт барил, рип швидких пер, а над усім панував мелодійний дзенькіт срібних грошей, що безупинним потоком точився крізь жовті пальці уважних китайців.