Олмейрова примха

Зненацька з-понад чорного муру дерев на березі Пантаї вибухнув величезний сніп жовтого проміння. Зорі згасли. Маленькі чорні хмарки на зеніті на мить спалахнули багрянцем. Легенький вітрець – подих пробудженої природи, – заворушивши густий туман, розірвав його й закрутив химерними пасмами й уривками, здмухуючи його із збриженої поверхні річки, що запроменіла лелітками під яскравим денним світлом. Величезні зграї білих птахів кигикаючи закружляли над верховіттям пальм. На східному березі встало сонце.

Дейн перший вернувся до турбот буденного життя. Підвівшись, скинув швидким поглядом угору й униз по річці. Угледів каюк Балабатчі позаду й маленьку чорну пляму на мерехтливій поверхні води спереду – це був човен Таміни. Обережно посунувся до прови й, приклякши навколішки, взявся за гребку. Ніна теж схопилася за весло. Обоє заповзято гребли, із кожним помахом весел кидаючи вгору бризки, й легенький каюк прудко летів уперед, лишаючи за кормою вузький слід, облямований блискучим білим мереживом піни. Дейн, не повертаючи голови, сказав:

– Позад нас хтось пливе, Ніно. Не треба, щоб він нас наздогнав. Гадаю, тепер він надто далеко, щоб упізнати нас.

– І попереду теж хтось, – уривчасто дихаючи, відповіла Ніна, не перестаючи гребти.

– Здається, я пізнаю, хто це, – мовив Дейн. – Хоч сонце й засліплює очі, але, я гадаю, це дівчина Тамі-на. Вона щоранку приїздить на мій бриг продавати пиріжки й часто лишається на цілий день. Та дарма, керуй до берега. Ми можемо заховатись у чагарнику. Недалеко звідси мій човен.

Говорячи це, він стежив очима за широколистими ніпа, які вони обсипали бризками, мовчки й швидко веслуючи.

– Глянь, Ніно, – мовив він нарешті. – Бачиш, де кінчаються пальми, стоїть дерево, схиливши віти? Кермуй на оту велику зелену гілку.

Він підвівся, чекаючи, а човен поволі наближався до берега. Ніна підганяла його легенькими ударами весла. Досить наблизившись, Дейн схопився за величезну гілку й, одкинувшись назад, проштовхнув човен під зелене склепіння гілки, рясно оповитої чіпкими рослинами, в маленький затишний куточок, немов у крихітну бухточку, яку розмила в березі вода під час останньої повені. Дейнів човен стояв тут, об’якорений закинутим у воду каменем, і Дейн переліз до нього, держачи руку на борту Ніниного каюка. За хвилину обидва човни гойдалися спокійно поруч, одбиваючись у чорній воді під тьмяним освітленням, що ринуло крізь зелений намет густого листя. Високо вгорі, на сонячному світлі, горіли полум’ям рясні багряні квіти, обсипаючи їм голови дощем великих червоних пелюсток, що, виблискуючи росою й повільно кружляючи, падали пахучим струмком. І вгорі, і внизу, і в сонній воді, усюди, навколо поміж буйної рослинності, що купалась у теплому повітрі, видихаючи міцні й терпкі пахощі, провадила інтенсивну роботу тропічна природа. Рослини тяглись угору, сплутуючись, переплітаючись у неймовірному безладді, в дикому божевільному прагненні, чіпляючись одна за одну й мовчки, в безнадійному зусиллі тягнучись угору до життєдайного сонячного світла, немовби їх опосів раптовий жах гнилої маси внизу, злякали смерть і гниття, з яких вони народилися.

– Тепер ми мусимо попрощатися, – мовив Дейн після довгої мовчанки. – Тобі треба вже вертатися, Ніно. Я чекатиму, поки сюди надійде бриг, і тоді сяду на борт.

– Тебе довго не буде, Дейне? – тихо спитала Ніна.

– Довго! – вигукнув Дейн. – Чи згодиться людина довго лишатись у темряві? Коли я далеко від тебе, Ніно, то я немов сліпий. Як можу я жити без світла?

Ніна перехилилась через борт, щасливо й гордо посміхаючись, і, взявши поміж рук обличчя Дейно-ве, глянула йому в очі ніжним запитливим поглядом. Очевидячки, вона знайшла в них підтвердження слів, щойно сказаних, бо почуття радості полегшило їй сум розлуки. Вона вірила, що йому, нащадкові великих раджів, синові славетного ватажка, владареві життя й смерті сонце світить лише в її присутності. Могутня хвиля вдячності й кохання залила їй серце. Як зможе вона висловити свої почуття до того, хто дав їй стільки радості й гордості? І в бурхливому пориві жаги, немов блискавка, спалахнув у неї спогад про осоружну й майже забуту цивілізацію, на яку вона лише одним оком глянула в давні дні примусу, горя й гніву. У холодному попелі свого ненависного й гіркого минулого вона знайшла ознаку любові, гідний вияв безмежного захоплення, що відчувала в цю мить, і запоруку яскравого пишного майбутнього. Оповивши руками шию Дейнову, вона припала до його вуст довгим жагучим поцілунком. Він заплющив очі, здивований і зляканий бурею, яка знялась у нього в грудях од цього, досі йому незнаного дотику, й довго після того, як Ніна проштовхнула свій каюк у річку, він лишався нерухомим, не наважуючись розплющити очей, із страху втратити почуття п’янкого раювання, яке він уперше відчув.

Тепер, він гадав, йому бракує лише безсмертя, щоб стати богорівним, і істота, яка вміє так одчиняти йому браму раю, мусить належати йому – незабаром буде належати йому назавжди!

Розплющив очі саме вчасно, щоб побачити крізь зелене склепіння витких рослин прову брига, що повагом плив униз річкою. Йому треба було сідати на корабель, але брав жаль залишити те місце, де він зазнав стільки щастя. «Встигну ще. Хай собі пливе», – пробурмотів сам собі Дейн, знов заплющивши очі під червоним дощем пахучих пелюсток і намагаючись викликати в уяві минулу подію і розкоші раювання, і тремтіння страху.

Він мусів, кінець кінцем, вчасно сісти на бриг та виконати купу справ, і даремно Олмейр чекав на швидке повернення свого приятеля. Низ річки, куди так часто й так нетерпляче дивився Олмейр, лишався порожнім, хіба коли-не-коли промайне якийсь рибальський човен. Але з верховини сунули чорні хмари, й часті дощі вішували, що має установитися дощова пора з грозовицями та зливами, які зроблять річку неприступною для тубільних човнів.

Тиняючись мулким берегом біля своєї оселі, Олмейр занепокоєно стежив за річкою, що поволі бут-ніла цаль за цалем, підповзаючи до човнів, уже полагоджених та вишикуваних у шерег під накриття із мат. Доля, здавалося, насміялася з нього, й, чалапаючи знесилено туди й сюди під дошем, що лив безупинно з низького тепер неба, він відчував якусь безнадійну байдужість. Про що, зрештою, говорити? Таке вже його щастя. Ці два мерзенних дикуни – Ла-камба й Дейн, обіцяючи свою допомогу, підбили його витратити останні долари на устаткування човнів, а тепер один десь завіявся, а другий замкнувсь у своїй оселі, не подаючи жодних ознак життя. Навіть пройдисвіт Балабатчі, думав Олмейр, не показує носа з тої пори, як він продав йому весь рис, мідяні ґонґи та тканини на потреби експедиції. Витягли у нього останній гріш, а тепер їм байдуже, чи він поїде, а чи залишиться. І, безнадійно махнувши рукою, Олмейр починав поволі здиратися на веранду нового свого будинку, щоб заховатись од дощу і, схилившися на бильця та втягттти голову в плечі, поринав у гірку задуму, забувши й про час, і про голод, глухий до верескливого голосу дружини, що кликала його вечеряти. Тоді, відірвавшись од журливих думок при першому гуркоті вечірнього грому, він поволі волікся на мерехтливий огник старої своєї оселі. Напівзавмерла надія надприродно загострювала йому слух, роблячи його чутливим до найменшого згуку на річці. Кілька вечорів поспіль чув він плюскіт весел на воді й бачив невиразні обриси човна. Окликав людей, що маячили перед ним у млі, й серце йому тремтіло в раптовій надії почути Дейнів голос. Щоразу тяжко зневірявся, бо в одповідь чув, що це якісь араби їдуть одвідати сидня Лакамбу. Це спричинилося до багатьох безсонних ночей, витрачених на міркування, які ще підлоти надумують йому оці поважні люди. Нарешті, коли всі надії, здавалося, вмерли, він зрадів, почувши Дейнів голос. Хоч Дейн дуже хапався побачити Лакамбу, і Олмейр відчув занепокоєння, бо не вірив у приязнь Лакамби до нього. Проте Дейн вернувся кінець кінцем. Очевидячки, має намір виконати свою умову. Сподіванки його ожили знов, і цієї ночі Олмейр міцно спав, тоді як Ніна стежила за розгніваною річкою, що під бичем зливи бігла прудко до моря.