Олмейрова примха
Після того, як переможена місіс Олмейр утекла з поля бойовища, Ніна, зневажливо скрикнувши: «Це лише торговець!» – підняла запинало й спинилася, яскраво вся освітлена на темному тлі передпокою. Уста її були злегка розтулені, волосся розмаяне після боротьби, і вогонь гніву ще не погас у блискучих її очах. Скинувши швидким оком на гурток одягнених у біле вбрання списоношів, що стояли нерухомо в далекому кутку веранди, вона спинила цікавий погляд на господареві цього пишного почту. Він стояв майже проти неї, трохи-трохи набік і, вражений красою цього несподіваного видовища, низько вклонявся, піднісши складені руки над головою в ознаку глибокої пошани, з якою малайці вітають лише великих владарів. Яскраве світло лампи відбивалося на золотому гаптованні його чорного шовкового жакета, розбиваючись на тисячі блискучих скалок, на прикрашеному самоцвітами держалні кріса, що виглядав з численних бганок червоного його саронґа, перехопленого поясом на стані, й грало на самоцвітах перснів на темних його пальцях. Низько вклонившись, він одразу випроставсь і зграбно й непримушено поклав руку на держално важкого короткого меча, облямоване барвистою то-рочкою з фарбованого кінського волосу. Ніна нерішучо спинилася на порозі, дивлячись на рівну гнучку постать середнього зросту з широкими плечами, що говорили про неабияку силу. Із-під бганок блакитного тюрбана, облямовані торочкою кінці якого падали зграбно на ліве його плече, дивилося сміливе, зважливе, добродушне обличчя, не позбавлене певної величі. Масивна нижня щелепа, повні червоні уста, тремтливі ніздрі та горда постава голови робили враження натури напівдикої, свавільної, можливо, жорстокої, але це враження пом’якшувалось лагідною ніжністю майже жіночих очей, загальною властивістю усієї раси. Тепер, коли минула перша хвилина здивування, Ніна побачила, що ці очі дивляться на неї з таким нестримним виразом захоплення й бажання, що відчула досі невідоме їй почуття сорому, яке, перемішуючись із занепокоєнням і радістю, охопило всю її істоту. Зніяковівши від цих незвичних для неї вражень, спинилась у дверях, інстинктивно прикривши запиналом обличчя й лишивши на видноті тільки половину округлої щоки, розмаяне пасмо волосся й одне око, що дивилось, не одриваючись, на пишну й сміливу істоту, яка зовсім не скидалася на тих купців, що відвідували зрідка їхню оселю і яких вона бачила раніше на цій самій веранді.
Засліплений несподіваним видивом, Дейн Марула забув зніяковілого Олмейра, забув про свій бриг та про людей почту, що стояли, пороззявлявши роти, зчудовано дивлячись на дівчину, забув про мету своїх одвідин і про все інше, охоплений могутнім бажанням якнайдовше дивитися на цю чарівну істоту, що він несподівано тут побачив на місці, яке, на його думку, зовсім не пасувало до такої зустрічі.
– Це моя дочка, – зніяковіло промовив Ол-мейр. – Та дарма, білі жінки мають власні свої звичаї, як ти це, певно, знаєш, туане, бо кажеш, що чимало попоїздив світами. До речі, вже пізно. Ми скінчимо нашу розмову взавтра.
Дейн низько вклонився, скинувши востаннє на дівчину сміливим поглядом, яким намагався висловити все своє захоплення. За хвилину з поважною поштивістю стискав Олмейрову руку, а на обличчі йому відбився вираз цілковитої байдужости до присутності тут якої б там не було жінки. Почет його рушив довгою низкою вперед, і він поспішив слідом за ним, у супроводі кремезного, лютого вигляду суматрійця, якого він, знайомлячи його з Олмейром, назвав капітаном свого брига. Наблизившись до бильців веранди, Ніна дивилася на відблиск місячного сяйва на сталевих кінцівках списів і слухала ритмічний дзенькіт мідяних бранзолетів на щиколотках людей, які тяглися низкою до причалу. Ще хвилина, і човен зрушив з місця, то чітко вимальовуючись у всю свою величінь під світлом місяця, то розпливаючись невиразною масою в легенькому мороці, що оповивав річку. Дівчині здавалося, що вона бачить струнку постать купця, який стоїть, випроставшись, на кормі, але незабаром усе притьмарилось і зникло, розтанувши в білих пасмах туману, що заховав середину річки.
Олмейр наблизився до дочки й спинився, спершись обома руками на бильця веранди й похмуро дивлячись униз на купу сміття й порозбиваних пляшок.
– Що то був за гармидер? – роздратовано пробурчав він не обертаючись. – Як вам з матір’ю не соромно? Чого вона хотіла? І навіщо ти вийшла?
– Мати не хотіла, щоб я виходила, – відповіла Ніна. – Вона дуже розгнівалася. Каже, що чоловік, який допіру пішов, – раджа. І тепер, я вважаю, вона мала рацію.
– Ви обидві несповна разуму, – буркнув Олмейр. – Що вам до цього чоловіка? Він хоче збирати трепангів та пташині гнізда на острові, оцей ваш раджа. Прийде ще і взавтра. Я хотів би, щоб ви з матір’ю тримались десь поза домом і дали мені можливість спокійно провадити свої справи.
Дейн Марула прийшов другого дня й держав довгу розмову з Олмейром. З цього часу поміж них почалася приязнь, на яку спочатку населення Самбіру звернуло велику увагу, а потім звикли, часто бачачи, що в садибі Олмейровій палає сила багать, біля яких люди Марули гріються холодними ночами під час північно-східних мусонів, тоді як господар їхній веде довгі наради з туаном Путай, як вони називали Ол-мейра. Новий купець викликав величезну цікавість у Самбірі. Чи бачив він султана? Що йому султан сказав? Чи давав він які подарунки? Що він купуватиме? Що продаватиме? Такі питання палко обговорювали мешканці бамбукових халуп понад річкою. Навіть у солідніших будівлях, як оселя Абдули, що правила за резиденцію головним купцям – арабам, китайцям і бугісам, панував піднесений настрій, який тривав багато часу. З властивою їм підозрілістю вони не йняли віри тим звичайним поясненням, які завжди готовий був дати сам молодий купець. Хоч усе видавалося дуже ймовірним. Він казав, що продає рис. Гутаперчі або воску купувати не хотів, бо мав намір доручити численному своєму екіпажеві збирати трепангів на коралових рифах поза гирлом річки, а також і пошукати пташиних гнізд на острові. Оцей крам він залюбки купить, якщо хто має його на продаж. Казав, що він з Балі, брамін, і це останнє доводив тим, що завжди відмовлявся від їжі, частенько одвідуючи Лакамбову та Олмейрову оселі. До Лакамби ходив переважно ввечері, маючи довгі наради. Балабатчі, що завжди був третьою особою в цих нарадах владаря з купцем, умів одвадити всіх цікавих, що хотіли довідатися про зміст цих частих довгих нарад. Коли поважний Абдула з лінькуватою цікавістю питав його, він, уставившись у просторінь єдиним своїм оком, надавав собі придуркуватого виразу.
– Я лише раб своєму господареві, – бурмотів він, ніби вагаючись, а тоді, немов раптом зважившись на безоглядну щирість, повідав Абдулі про якусь торговельну справу з рисом, повторюючи слова: «Сто великих чувалів купив султан, аж сто, туане», – таємничо-урочистим голосом. Абдула, твердо переконаний, що відбулися далеко крупніші операції, приймав, проте, ці інформації з усіма ознаками чемного здивування. Тоді обидва розходились, араб – кленучи в душі хитрого собаку Балабатчі, а сам Балабатчі простував далі запорошеною стежкою, похитуючись і задравши догори ріденьку сиву борідку та скидаючись на цікавого цапа, що вирушив кудись у шкоду. А за кожним його рухом стежили цікаві очі. Джім Енг, угледівши здалека Балабатчі, струшував з себе апатію, властиву затятому курцеві опію, і шкандибав назустріч значній цій особі, гостинно запрошуючи завітати до його оселі. Але стриманості Балабатчі не могла навіть подолати мішанина міцного джину з запевненнями в щирій приязні простодушного китайця, і Джім Енг, так і не дізнавшись новин, мусів визнати себе переможеним і сидів, сумно дивлячись на порожню пляшку та на постать самбірського державного мужа, який похитуючись простував своїм шляхом, що звичайно доводив його до Олмейрової садиби. З того часу, як Дейн Марула замирив білого свого приятеля з раджею, одноокий дипломат знов зробився частим гостем у оселі голландця. На величезне незадоволення Олмейрове, він здибував його повсякчас, або як він з байдужим виглядом шкандибав верандою, або прокрадався передпокоєм і взагалі несподівано з’являвся у різних кутках, завжди готовий розпочати конфіденційну розмову з місіс Олмейр. Боявся лише самого господаря, ніби непевний, чи не виллються почуття до нього білої людини несподіваним стусаном. Та кухонне накриття було улюбленим його місцем, і він зробився звичайним гостем там, цілими годинами сидячи навпочіпки поміж заклопотаних жінок, спершись підборіддям на коліна й обхопивши тонкі ноги худими руками, тоді як єдине його око неспокійно позирало навкруги – справжнє втілення сторожкої потворності. Не раз хотів Олмейр поскаржитись Лакамбі на настирливість першого його міністра, та Дейн Марула розраджував його.
– Ми слова не можемо промовити, щоб він не чув, – нарікав Олмейр.
– Тоді приходь розмовляти до мене на бриг, – говорив зі спокійною посмішкою Дейн. – Але краще хай він залишається тут. Лакамба вважає, що він багато знає. Можливо, султан гадає, що я можу втекти.
Краще хай уже одноокий крокодил гріється на сонечку в твоїй садибі, туане.
І Олмейр незадоволено поступався, бурмочучи невиразні загрози, що колись таки викине геть нахабу, й зі зненавистю дивлячись на старого дипломата, що з спокійною настирливістю сидів біля його родинного огнища, де варився рис.
Розділ V
Кінець кінцем хвилювання в Самбірі заспокоїлось. Мешканці його звикли до того, що поміж Олмейро-вою оселею та об’якореним біля протилежного берега бригом частенько сновигали човни, а обговорення гарячкової праці Олмейрових човнярів перестало одривати від домашніх обов’язків жінок селища. Навіть одурений у своїх сподіванках Джім Енг облишив турбувати затуманений свій мозок торговельними таємницями і знову взявся до люльки з опієм, яка давала йому можливість зазнавати райських утіх, не звертаючи більш уваги на Балабатчі, коли той проходив повз його оселю.
Отож цього гарячого дня, коли порожня річка вилискувалась під прямовисним сонячним промінням, державний муж самбірський без перепон з боку цікавих приятелів міг одв’язати маленького човна з-під кущів, куди він звичайно ховав його на час од-відин Олмейрової оселі. Зігнувшись у човні, Балабатчі повільно гріб, ховаючись, оскільки можливо, під велетенськими крисами свого бриля від нестерпної спеки, сонячного проміння, що відбивалось од води. Він не поспішав. Його господар Лакамба відпочивав, звичайно, в цю пору дня. Він мав досить багато часу, щоб переплисти річку й привітати його по пробудженні важливими новинами. Як він до них поставиться? Чи застукотить сердито ціпком з чорного дерева об підлогу, лякаючи його вибухом безглуздої лайки, а чи приклякне навпочіпки з добродушною посмішкою на обличчі і, розтираючи черево, знайомим йому рухом почне відхаркуватись рясно у мідяну плювальницю, задоволено щось бурмочучи? Отакі думки опосіли Балабатчі, поки він повагом гріб, простуючи річкою до раджевої садиби, огорожа якої виглядала з-поміж густого листя насупроти Олмейрового бунгало на протилежному березі.
А в нього справді були новини. Нарешті щось певніше від щоденних оповідань про ознаки близькості поміж Дейном Марулою та Олмейровою дочкою, приховані погляди, які йому щастило спостерегти, та уривчасті палкі слова, які траплялося перехопити. Лакамба слухав ці його оповідання спокійно, з виразною неймовірністю. Та тепер він переконає Лакамбу, бо має певні докази, які здобув цього самого ранку, вудячи вдосвіта рибу в струмку біля оселі Буланджі. Сидячи в своєму човнику, він угледів довгий каюк Ніни, що плив повз нього, а на кормі сиділа сама дівчина, схилившись над Дейном, що лежав на дні, поклавши їй голову на коліна. Поплив за ними назирці, але за коротку мить обоє взялися за весла й зникли у нього з очей. За кілька хвилин побачив невільницю Буланджі, що їхала каюком до міста, везучи пиріжки на продаж. Вона теж бачила у сірому світанку закохану пару. І Балабатчі посміхнувся, згадавши стурбоване обличчя дівчини, сумний вираз її очей, та як тремтів їй голос, коли вона відповідала на його запитання. Маленька Таміна, певно, сама закохана в Дейна Ма-рулу. Так ще краще. І Балабатчі голосно засміявся на цю думку, але враз споважнів і за якоїсь дивної асоціації почав міркувати, за яку ціну може продати дівчину Буланджі. Журливо похитав головою, згадавши, що зажерливий Буланджі відмовився продати цю саму Таміну за сто доларів лише кілька тижнів тому. Тоді зненацька спостеріг, що, поки він міркував, човен однесло течією далеко вниз. Одкинувши сумні думки з приводу скнарості Буланджі, взявся за весла й, ударивши ними кілька разів, пристав біля причалу раджевої садиби.
Сьогодні, як і весь останній час, Олмейр вештався на березі, доглядаючи за працею біля човнів. Нарешті він зважився. Прочитавши з старої Лінгардової записної книжки уривки деяких інформацій, він надумав відшукати золоті розсипи, такі багаті, що треба лише нахилитися, аби взяти незчисленні скарби й здійснити нарешті юнацькі свої мрії. Потребуючи допомоги, мусів поділитися своїми відомостями з Дейном Ма-рулою і взяти до спілки Лакамбу, який обіцяв свою допомогу, якщо йому дадуть певну частину скарбів. Олмейр приніс в офіру свою гордість, честь і відданість урядові задля неймовірних труднощів, якими загрожувала експедиція, опріч того, ще й засліплений блискучими наслідками, які дасть ця неприємна, але потрібна спілка. Небезпека була величезна, але Ма-рула мав безоглядну відвагу, а люди його скидались у цьому на свого господаря, та й допомога Лакамби забезпечувала успіх. Останні два тижні, захоплений лаштуванням до експедиції, Олмейр, немов сновида, тинявся поміж робітників та невільників. Практичні міркування, як лагодити човни, перемішувались у нього з мріями про нечувані скарби, і всі невигоди сучасного, пекуче сонце, багнисті нездорові береги річки зникали в блискучому видиві пишного майбутнього для його й Ніни. Він ледве чи бачив цими останніми днями Ніну, хоч образ улюбленої дочки панував увесь час у нього в уяві. Не звертав уваги й на Дейна, чия постійна присутність у його оселі зробилася для нього звичайною справою, тепер, коли їх з’єднували спільні інтереси. Зустрічаючи молодого ватажка, він неуважно вітався з ним і йшов собі далі, певно уникаючи його, прагнучи забути осоружне сучасне за працею, або поринувши у мрії, коли думки залітають понад верхівки пальм, линучи на величезних білих хмарах на захід, туди, де рай Європи чекає на майбутнього східного мільйонера. І Марула тепер, коли умову було складено й усі справи обговорено, не шукав товариства білої людини. Але Дейн завжди никав біля оселі, хоч рідко лишався довго на березі. Щоденно відвідуючи білу людину, малайський ватажок волів тихенько прослизнути крізь головний передпокій дому й вийти до саду позад його, де горіло багаття під кухонним накриттям і гойдалися над ним казани з рисом під дбайливим доглядом господині. Обминаючи це накриття з його чорним димом та гомоном ніжних жіночих голосів, Дейн повертав ліворуч. Тут, край бананової плантації, росла купка бананів та мангових дерев, утворюючи затінок. Кілька кущів зовсім відокремлювали це місце від усього світу, й лише коли-не-коли сюди линув гомін голосів невільниць та випадковий вибух реготу. Заходячи в цей захисток, він ховався від усіх очей і, прихилившись до рівного стовбура високої пальми, чекав з блискучими очима та упевненою посмішкою на устах, поки не зашарудить злегка суха трава під легкими кроками Ніни.
З першої хвилини, як очі його угледіли цю, на його думку, досконалу вроду, він відчув у серці певність, що вона буде належати йому. Відчув легкий подих обопільного розуміння поміж первісних їхніх натур і зовсім не потребував посмішок місіс Олмейр, якими вона хотіла надати йому мужності, використовуючи всі можливості, аби зблизитись із дівчиною. І щоразу, коли він промовляв до неї, щоразу, коли дивився їй в очі, Ніна, хоч і одвертала обличчя, але почувала, що цього молодика із сміливими очима та палкими словами, які вона так залюбки слухала, судила їй, певне, доля. Він був немов втілення її мрій – відважний, жорстокий, завжди напоготові з метким ударом кріса для ворога й палкими обіймами для коханої – ідеал малайського ватажка за традиціями її матері.
З солодким тремтінням страху відчула таємну свідомість свого споріднення з його істотою. Прислухаючись до його слів, думала, що лише тепер справді на світ народилася, що живе лише біля нього й, піддаючись почуттю мрійливого щастя, напівзакривши обличчя, як звичай наказує малайській дівчині, мовчки слухала мову Дейнову, що розсипала перед нею всі скарби кохання й жаги первісної його натури, з палким захопленням людини, незачепленої впливом цивілізації й позбавленої стриманості.
Багато щасливих скороминучих годин пролинуло під захистом мангових дерев за густою запоною приязних кущів, поки верескливий голос місіс Олмейр не давав знаку, що настала мить небажаної розлуки. Місіс Олмейр поклала на себе приємне завдання стежити, щоб якось ненароком чоловік її не перешкодив плавкому ходові кохання її дочки, до якого вона ставилася з великою прихильністю й інтересом. Почувалася щасливою й гордою, бачачи пристрасне кохання Дейнове до Ніни. Вважала його за могутнього ватажка, а щедрість Дейнова задовольняла її користолюбство.
Наперододні того ранку, коли Балабатчі на власні очі побачив, що підозріння його мали рацію, Дейн та Ніна довше звичайного лишались у своєму захистку. На веранді вже залунали важкі кроки Олмейрові й нетерпляча вимога їжі, коли місіс Олмейр зважилась гукнути застереження. Марула, легко перестрибнувши через низьку бамбукову огорожу, прокрався непомітно крізь бананову плантацію до мулкого берега струмка, тоді як Ніна поволі попростувала додому подавати батькові їжу, як він того завжди вимагав. Цього вечора Олмейр почував себе досить щасливим. Всю працю було майже скінчено, взавтра він спустить на воду човни. В уяві вже бачив скарби майже в руках і, держачи олив’яну ложку, забув про тарілку рису, що стояла перед ним, упиваючись пишним бенкетом, який дадуть на честь його прибуття до Амстердама. Ніна, сидячи в довгому кріслі, слухала неуважно одрубисті беззмістовні речення, що зривалися з батькових уст. Експедиція! Золото! Хіба це все її обходить? Але коли батько згадав Дейна Марулу, дівчина вся насторожилась. Дейн поїде взавтра бригом униз річкою й повернеться за кілька день, говорив Олмейр. Дуже неприємна оця затримка. Лише Дейн повернеться, вони, не гаючи часу, вирушать у дорогу, бо вода в річці прибуває. Він не здивується, якщо почнеться повінь. Одсунувши нетерплячим рухом тарілку, встав од столу. Але Ніна вже не слухала його. Дейн поїде! Тому він і наказав їй тим лагідно-владним тоном, якому вона з такою радістю корилася, зустріти його на світанку в струмку Буланджі. Чи ж є весла в її човні? – думала вона. Чи все в ньому як слід? їй доведеться вирушати ще вдосвіта, о четвертій ранку, всього за кілька годин відтепер.
Подумала, що їй не завадить одпочити перед тим, як вирушати в довгу плавбу вдосвіта, й підвелася з крісла. Лампа горіла тьмяно, і батько, стомлений цілоденною працею, лежав уже в гамаку. Ніна погасила лампу й увійшла до великої кімнати, ліворуч передпокою, в якій жила разом із матір’ю. Вона побачила, що місіс Олмейр, уставши з купи мат у кутку кімнати, яка правила їй за постіль, нахилилася над одчиненою величезною дерев’яною своєю скринею. Долі стояла половинка кокосової шкаралупи, налита олією з бавовняною ганчірочкою, заправленою замість ґнота, і крізь чорний запашний дим на місіс Олмейр падав червоний ореол світла. Спина її була зігнута, а голова й плечі заховались у глибокій скрині. Вона нишпорила руками всередині, звідки лунав тихий дзенькіт немов срібних монет. Спочатку не помітила дочки, й Ніна, спинившись мовчки позад неї, дивилася на силу маленьких полотняних торбинок на дні скрині, звідки мати виймала жменями блискучі гульдени та мексиканські долари, пропускаючи їх струмочком крізь пальці, що скидалися на кігті. Її, здавалося, тішив музичний дзенькіт срібла, а в очах їй відбивався блиск новеньких монет. Буркотіла сама до себе: «Це, це й оце! Незабаром він дасть більше – стільки, скільки я забажаю. Він – великий раджа, син неба. А вона буде рані – він дав усе це за неї! Хто коли заплатив що за мене? Я – невільниця! Ні, я мати великої рані!» Зненацька зауважила присутність дочки й припинила своє бубоніння, з розгону зачинивши скриню. Тоді, не розгинаючись, глянула вгору на дочку, що стояла з невиразною посмішкою на замріянім обличчі.
– Ти бачила? Бачила? – верескливо гукнула вона. – Це все моє – за тебе. Але цього не досить! Він дасть більше, раніш ніж забере тебе на південний острів, де його батько королем. Ти чуєш мене? Ти варта більшого, внучка раджів! Більшого! Більшого!
З веранди долинув сонний голос Олмейрів, наказуючи мовчати. Місіс Олмейр, погасивши каганець, лягла в кутку кімнати. Ніна лежала горілиць на купі м’яких мат, закинувши за голову руки й дивлячися в дірку – вікно у стіні, на зорі, що мерехтіли в чорному небі. Вона чекала на той час, коли вирушить на призначене побачення. З почуттям тихого щастя думала про зустріч у величезному лісі, далеко від усіх людських очей і голосів. Її душа дикунки, охоплена знову примітивними пучуттями, а геній цивілізації під керівництвом місіс Вінк ніколи не міг їх цілком знищити, відчувала й гордість, і легеньке занепокоєння з тої високої ціни, що призначила за неї практична її матір, але, згадавши палкі погляди й слова Дейнові, заспокоїлась і заплющила очі, здригаючись од приємного передбачення майбутньої зустрічі.
Буває часом становище, коли варвари й так звані цивілізовані люди мають однакові почуття. Можна припустити, що Дейн Марула не дуже захоплювався майбутньою своєю тещею, не дуже високої був думки і про апетит цієї шановної особи до блискучих доларів. Але цього туманного ранку, коли Балабатчі, відкинувши набік усі державні турботи, поїхав оглянути свої рибальські снасті в струмку Буланджі, Марула, не маючи жодних сумнівів і не почуваючи нічого, опріч нетерплячки та жаги, веслував до східного берега острова, що його оточував саме цей струмок. Заховавши човен у кущах, він мерщій пройшов острівець, нетерпляче продираючись крізь густий чагарник, що перетинав йому шлях. Із обережності він не під’їздив човном до самого місця зустрічі, як робила це Ніна, а лишав його в головному рукаві, тоді як сам простував пішки на той бік острова. Теплий густий туман щільно огорнув його, але він устиг побачити мерехтливий вогник ліворуч із оселі Буланджі і скерував відповідно свій шлях. Далі вже нічого не бачив у вогкому запиналі туману, що все густішав, і лише інстинктивно не збився зі стежки, що вивела його саме на те місце по той бік острівця, куди він хотів трапити. Вода прибила сюди величезну колоду, під прямим кутом до острова, й утворилося щось, немов невелика гатка, об яку, шумуючи й дзюркочучи, розбивалась прудка течія. Він ступнув швидким упевненим кроком на колоду й за два стрибки опинився з другого її краю, де біля ніг його пінячись вирувала вода.
Стоячи тут, самотній, відокремлений од усього світу, тоді як небо, землю і навіть річку, що шумувала біля нього, проковтнув густий ранішній туман, Дейн прошепотів ім’я Ніни в невидиму просторінь, певний, що вона його вчує, інстинктивно почуваючи, що кохана дівчина близько, що вона так само відчуває присутність його, як він її.
Над колодою виринула прова каюка Ніни. Вона високо стриміла над водою, бо дівчина сиділа на кормі. Марула схопився рукою за борт і легко стрибнув у каюк, сильно відштовхнувшись. Легенький човник, корючись новому напрямку, обігнув колоду, майже торкаючись її, а річка, немов вірний товариш, слухняно схопила його, повернула по течії і мовчки й прудко понесла поміж невидимих берегів. І знову біля ніг Ніни Дейн забув увесь світ, відчуваючи, що його підхопила могутня хвиля кохання, порив радості, гордості й жаги. Знову переконався, що життя його неможливе без цієї істоти, яку він стискає в палких, могутніх і довгих обіймах.
Ніна ніжно визволилася з його рук, тихенько засміявшись.
– Ти перекинеш човна, Дейне, – прошепотіла вона.
Він з хвилину палко дивився їй ув очі, а тоді, зітхнувши, відпустив її і ліг на дні каюка, поклавши голову їй на коліна, й, дивлячись угору, закинув назад руки, оповивши ними стан дівчини. Вона схилилася над ним, струсонувши головою, й довгі пасма її чорного волосся закрили обличчя обом.
Так вони пливли течією. Він говорив з грубим красномовством дикої натури, що цілком оддається могутньому почуттю жаги; вона, низько схилившись над ним, слухала гомін його слів, солодший для неї над саме життя. Для них обох не існувало нічого поза тендітним їхнім човником, тут був їхній власний світ, сповнений потужного всеосяжного їхнього кохання. Вони не бачили, що туман перед світанком усе густішає, а вітер ущух, забули про велетенські ліси, які оточували їх, і про всю тропічну природу, що завмерла в урочистій тиші, чекаючи сходу сонця.
Туман низько стелився над водою, ховаючи човен з двома переповненими щастя й жаги юними істотами, зорі зблідли, а зі східного обрію впала на небо сріблясто-сіра тінь. Вітрець ані подихав, і не ворушився причаївшись лист. Безмежної тиші широкої річки не порушувала сонним сплеском риба, й усі живі створіння немов завмерли на березі. Землю, небо й річку – все огорнув глибокий сон, від якого, здавалося, ніколи не буде пробудження. Всі вияви життя й руху тропічної природи немов зосередились у палких поглядах очей і бурхливому стукотінні сердець двох закоханих у хиткому човнику під білим запиналом туману на рівній поверхні річки.