Украiнська модерна проза
Антология
Юрiй Павлович Винничук
Антологiя «Украiнська модерна проза» представляе майже невiдомi твори переважно забутих письменникiв початку XX сторiччя – Марка Черемшини, Євгена Мандичевського, Василя Пачовського, Івана Липи, Євгенii Ярошинськоi та багатьох iнших. Щоб якнайповнiше зазнайомити читачiв з працями саме цих, забутих митцiв, поза увагою залишенi хрестоматiйнi модернiстськi творiння класикiв нашоi лiтератури – Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянськоi, Володимира Винниченка.
Також обiйдено увагою украiнську модернiстську поезiю, оскiльки вона практично вся вже була опублiкована як в окремих авторських збiрках, так i в антологiях (зокрема в книгах «Невiдоме Розстрiляне Вiдродження» та «Львiвська Антологiя», якi вийшли друком у видавництвi «Фолiо»).
Переважна бiльшiсть оповiдань та повiстей, якi вiйшли до цiеi антологii, походить з давнiх часописiв – «Лiтературно-Наукового Вiстника», «Украiнськоi Хати», «Ілюстрованоi Украiни», «Будучини», «Буковини», «Шляху», «Шляхiв Мистецтва» та iнших.
Завершують книгу спогади Петра Карманського про львiвську богему; Галини Журби, Павла Богацького та Клима Полiщука – про киiвську. Справжнiм вiдкриттям для читачiв стане публiкацiя дуже вiдвертоi автобiографiчноi повiстi Клима Полiщука «Свiт червоний», де зображенi вiдомi киiвськi поети i прозаiки 1917—1919 рокiв.
На жаль, раннiй перiод украiнського модерну тривав не довго. Перша свiтова вiйна внесла своi корективи, а нова доба вимагала вже iнших творiв.
Юрiй Винничук
Украiнська модерна проза
УКРАЇНСЬКА МОДЕРНА ПРОЗА
Ольга КОБИЛЯНСЬКА
27.11.1863, м. Гура-Гумора на Буковинi – 21.03.1942, Чернiвцi
Навчалася у нiмецькiй школi, украiнську мову вчила приватно. Першi твори писала нiмецькою та польською, тим бiльше, що нiмецька культура справила на письменницю велике враження. Проте у 1880-х роках О. Кобилянська поглиблено вивчае украiнську i починае нею писати.
Поруч iз реалiстичними творами бiльшого розмiру вона пише абстрактно-символiстськi етюди й новели, друкуючи iх в модернiстських журналах та альманахах. За це ii не раз критикували украiнськi лiтератори та критики.
Етюд «Моiлiлii» публiкувався в альманасi «З-над хмар i долин» (1903).
МОЇ ЛІЛІЇ
Пустинi дайте менi!
Далекоi, широкоi пустинi з пекучим сонцем… без гуку i життя – нехай я плачу.
Там я не стрiну нiчиiх очей. Нi очей матерi з вiщим серцем… нi батькових, готових усе до бою за щастя дитини своеi… нi очей брутальноi, буденноi, цiкавоi юрби, – нiкого не стрiну.
Зарию обличчя в запеклу землю й буду ii освiжувати своiми сльозами, доки стануть i затоплять жаль мiй смертельний i мене. А сонце буде iх усе пити й пити… жадiбне сонце болю…
Довiр’я?
Се маленька дитина зi щирими, невинними очима, що, набравши думок i почувань у подолок, бiжить до того, хто кличе ii до себе.
Не гамуе слiв своiх. Смiеться й плаче просто, – воно iншого не знае: се – властивiсть його iснування, краса його цiла i багатство!
І жде.
Великi очi його з вiрою, не прочуваючи горя, дивляться просто в лице того, хто його кличе. Жадiбно жде. Не знае – чого. Може, щастя якого. Або чого iншого, такого гарного й святого, як його душа, переповнена правдивими перлами.
Але нi.
Ось здiймаеться сильна рука розчарування й падае тяжким каменем на ясну голiвку його… його, що не знало iншого почуття, як прямостi, i правди, i вiри в почування своi сонячнi.
* * *
Є трояка любов.
Та, що годуеться ласощами, що годуеться поцiлунками, i та, що поважна, як смерть, годуе сама себе й других. Вона годуе себе i сльозами, i горем, i сумом, i самiтнiстю, а поза гробом – золотою тiнню пам’ятi – споминами про ii святу, несмертельну силу.
* * *
Самiтнiсть – убога?
Хто се докаже?
А от послухайте, яка хмара слiз здiймаеться з неi й гуляе! А рук бiлих, мармурових яка безлiч, що перетинае ii простiр у судорогах болю; а мрiй роздертих серпанки, що колишуться туди й назад, туди й назад; а думок роi, що напливають у неi брутальною силою, оббиваючи немилосердно, щоб кудись добiгти борше й борше…
Куди?
Господи великий – куди?
* * *
Слухайте.
Зачинiть дверi, збийтесь в гурток, зiпрiть в собi видих i слухайте.
Серна бiжить лiсом.
Зеленим, веселим, буйним, розкiшним лiсом i шукае чогось.
Бiжить. Квiтки пiд ногами ломить, угинае. Шелестить листя дерев, шепче щось. Колишеться ледве помiтно поважне галуззя староi лiсноi деревини.
Аж ось вона стала.
Чи вже добiгла? Не знае.
Думае, що добiгла. В рiзнi боки нею кидало. Високими, свавiльними скоками гнала вперед, а тепер зупинилася.
Їi очi вiдкрилися широко.
Жде так непорушно, аж тремтить.
Що се? Пострiл пiшов лiсом.
Нечутно починае щось ломитися, щось валитися, – i все на неi, все на неi. Їi широко вiдкритi очi побачили вiдразу, чого не бачили досi… а ii вуха почули, чого не чули досi. Тихий лiс заповнився таким, чого не знала досi, а з неi самоi побiгла кров.
Тому мусила зеленим лiсом гнати.
