Українська модерна проза
Стояла за плечима і дивилась, слідила усміх і запал очей свого чоловіка.
– Ваню, ходи на чай! – сіпнувши за рукав, промовила вона.
– Дай мені спокій, пий сама! – відповів нехотя артист.
– А що я сама? Ходи, подивитися, як мені добре в тій сукні!
– Добре, ага! – бубонів неласкаво, мішаючи фарбу.
– Е, ти не дивишся, подивись, ходи на чай!
– Не піду, пий сама, не маю часу!
– Самій нудно мені та й сумно!
– Я не забавовий сміхун, – відрізав різко, – не маю часу, іди!
– Все не маю часу, так уже з тобою ні поговорити, ні з’їсти через ту якусь… – дорікала жінка.
– Краща мені з нею розмова, – відповів уїдливо Іван, – в неї душа! Видиш, кілько душі в тих очах…
– Така мавпа, – з досадою крикнула жінка.
– Мавпа ти сама, іди геть звідси! – І в нестямі скочив, мов ужалений.
– То мені життя, сиди, як у тюрмі, сама та й сама, а він сів та й смарує! Коби хоч що з того! Хто тобі що за те дасть?! От, краще малюй той образ до церкви, вже так довго ждуть… А він смарує ту зводницю якусь!
– Ідеш мені звідси! – крикнув люто Іван, відчинивши двері.
Жінка вийшла плачучи з кімнати. Він сів схвильований перед полотном і хвилину бубонів під носом:
– То гадь, плазун, ідіотка!
Небавом успокоївся, черкнув кистю об палітру і дивився на портрет… Дівчина так і сміється до нього, дише, пестить його, цілу душу вбирає у себе…
Непримітно минають години, а він дивиться на неї.
Дивиться і туга проймає його, якісь дивні радісні промені сипляться з очей, – вона така гарна, така гарна!
– Я чую тебе, чую, – говорить він до неї, – та як тебе змалювати? Що мені не дає вловити ту твою глибоку тугу за утраченим щастям?! Що є між нами, що ділить нас, що, дівчино кохана, зоре моя!
Дівчина наче оживає, далі уста її розхиляються і він чує виразно:
– Твоя жінка! Твоя жінка!
Вжахнувся і подався взад. Дивиться – вона сміється до нього, але не жива і не мертва – твір мистецтва.
Встав з крісла, став ходити по кімнаті, в душі прокидається жаль до жінки, серце окриває туга за самотою, туга за давньою волею, розростається, цілу душу туманом сповила…
– Що вона робить? – блиснуло йому в голові.
Станув, відхилив двері і тихо підійшов через спальню в іншу кімнату, якої два вікна виходили на вулицю.
Були відчинені, в однім хильцем оперта стояла його дружина. Навшпиньки підійшов ближче – не плакала! Глянув у друге вікно, дивиться – йде високий, рослий мужчина, славний лікар, багатий на ціле місто. Високе його чоло, здоровий вус, бистрі очі і ставна постава були приманою для жінок цілого міста, тим паче, що парубочив іще, та й багатир був.
Саме переходив попри друге вікно і вклонився його жінці.
– Добрий вечір! – промовив.
Відклонилась мовчки з вимушеною усмішкою. Лікар перейшов раз і другий раз повернув і знов…
«Чого він шукає під моїми вікнами?» – подумав Іван.
Страшна думка скребла за серце. Саме як переходив коло вікна, здавалось йому, що повернув очі на його жінку. Слідкував за ним – дійсно: лікар відвернувся лицем до неї і усміхнувся.
Серце Івана гей жаром обсипало.
– Ганно! – відозвався глухо.
Не ворухнулась, мов не чула, ждала, аж підійде до неї та й обійме, припрошувати стане.
– Ганно, геть від вікна! – крикнув суворо.
– Що, Ваня, що тобі? Такий голос! – заговорила з острахом.
– Відступись! кажу тобі, ти мене зі світа зженеш! – очі загоріли в нього, як дві свічки.
– Ваня, Ванечко, – защебетала солодко, – хіба ж я що? Я тобі неба рада прихилити!
– Не солодись, знаюся на тих солодощах, бісова тварюко!.. – кричав несамовито Іван, падучи на отоману.
Припала до нього, як ясочка.
– Геть! – відтрунув її, понурившись, як ніч; встав і відійшов у іншу кімнату. Жінка припала до отомани, як збита лелія, і захлипала гірко.
Три дні не заглядав до свого ательє, а хоч і зайшов, думки його були далеко не при образі – забрала думки червона зависть та краплями гарячого олова скапувала на серце. Ходив, як хмара, а зазирці слідив, куди жінка не повернеться; не говорив до неї ні слова, а очі його падали на кожний її рух, падали на її чудово різьблену постать і цілували її високе лоно, стан її гнучкий і високий.
Він любив її, ах! як він любив її тепер, яким палким коханням голубив її! Вона така красна, чудова, зоря його єдина, – вона його любка, його!.. А прецінь вона…
Три дні були з собою нарізно. Третього дня не видержав, упав біля неї і ревно заридав, як дитина.
– Ти плачеш?! Ваня, Ванечку, голубе мій! Чого тобі? – залебеділа вона, припавши йому на груди. Обняв її, приголубив до себе, так ніжно, так щиро, так дуже…
– Моя, моя Ганнуся, на віки моя!
– Твоя, твоя, голубе мій! Ти мене любиш? Любиш, правда?! – щебетала, променіючи радістю.
– Люблю, дуже люблю, дуже!
– А чого так гнівався на мене, чого так?..
– Я думав… – увірвав, зітхнувши глибоко.
– Що думав, скажи? Чому зітхаєш?
– Що ти мене покидаєш, той… той доктор… – процідив він тяжко, мов би його щось за горло душило, і захлипав.
– Що ти, Ваня? Я ж так тебе люблю, я нуджу світом без тебе. Коби ти знав, як мені тяжко, коли ти хмуришся, я люблю тебе на віки!
Притиснув її до себе, як мати дитину, і вона його палко поцілувала.
Над ними стелилася оксамитна тиха, тепла, солодка ніч…
Тої ночі зачалось життя в лоні Ганни, а вічні зорі дивились холодно і мерехтіли сміхом холодної іронії над артистом, ..
Та він не видів, він жив тоді, як звичайна людина. Три тижні не заглядав до свого ательє, а все сидів біля своєї дружини. Встане рано, одягає її, наряджає, ходить за нею, очей з неї не зводить… Після обіду сяде та й гомонять обоє, як голуби, а під вечір іде він з нею в парк, грається м’ячиком та смішками розвеселяє.
II
Сходять непримітно дні за днями серед насолоди. Аби нудьгу відігнати, взявся за той образ замовлений до церкви. Приніс шталюґи до жінчиного покою, поставив, малює Матір Божу з дитиною. Жінка дивиться, сяде на отомані побіч нього та й шиє, гаптує – сорочки дитині… От і мрією в очах щастя: «Чоловік такий добрий… він добрий, тільки часом роздразнений чогось… як він любить її, доглядає, наряджає, який добрий!.. Добрий батько буде! Коби хоч син прийшов, син! Такий маленький пустунчик, подібний до батька… Зголубила б вона його, як ота Матір Божа, – як з води ріс би! Бігає по хаті, а мама – мама за ним, а він сховається, так і регочеться, перлами сипле!..
Скінчив Іван образ, віддав – усім до вподоби, за зразком Рафаеля, як бажали собі. «Так гарно зробив!» – думає вона. «Незвичайний талант!» – кажуть усі.
Заплатили три сотні – купив жінці футро і золоту брошку і ще нову сукню замовив – таку пишну, дорогу, кращу за всі у місті. От і вже готова, яка гарна! Убрав її, нарядив, як паву, – провів на прохід: очі всіх бере на себе Анна, горда та пишна. Вона йому під стать, всі дивляться – така гарна пара! Вертається додому, ходить вона коло нього, піклується ним, сама рада, щаслива, очі в неї горять, лице пашить, з радості землі під собою не чує.
Та не відгадає, хоч видить, який це знов смуток налягає на його душу. Але, може, це хвилина така часом прийде; само прийде – само відійде! А в Івана рій радісних думок знов вертається у незглиблену тугу – охопила його нова радість, озивається творча сила, чує в собі голос: «Ти геть звівся, ледарюєш, непотріб ти, не творець!»
Узяла туга його серце з жінчиної кімнати та й занесла до тої коханої красуні-дів-чини, що жде на нього в ательє вже три тижні. Та як піти від неї, треба зачинитись самому на довший час, треба бути собою – а жінка що? Вона тут буде плакати, бідна, сама, молода дружина. Коби хоч дитинка в неї найшлася, – треба заждати. Коби скоріше!.. Говорить він до неї та думка слова йому відриває, жаль і досада точать його серце… Не витримав три тижні – вранці пішов і замкнувся у робітні з думкою не виходити, аж не скінчить свого твору.
Сидить проти своєї красуні, а вона знову сміється до нього, наче дише, пестить його очі – цілу його душу бере до себе…
Полотно обсохло, гей порохом припало. Бере палітру, розтягає фарби, розроблює… малює, справляє, відступає – дивиться на образ, то на свій твір… ні, де йому до ориґіналу! Знов здирає фарби, затирає кольори, наливає вина до чарки, п’є і малює…
Ідуть години непримітно, а він іще нічого не зробив. Сонце підступило під обідню пору, до дверей хтось застукав.
– Хто там?! – гукнув, здригнувшись на кріслі.
– Я, ходи обідати, – озвався голос жінки.
– Дай мені спокій, подай мені обід сюди…
– Ще що! Хіба ти шлюб узяв з тою відьмою!
– Забирайся геть! – крикнув люто Іван.
Жінка відступила. За годину принесла служниця Оксана обід і поставила на від-сувальне вікно. Та артистові ні при думці обід.
Потягнув трохи не пів пляшки вина і став малювати далі. Ніколи ще так багато не справляв, як нині, – а все на гірше та й на гірше. Від обіду здавалось йому, ще погіршало, що було путнє, це понівечилось…
Став понурий та вражливий, як мімоза.
О четвертій годині знов застукала жінка.
– Ходи хоч тепер на чай!
– Забирайся від мене, – крикнув він.
– Та миршавій собі там, я не торкну вже тебе! – з пересердям тріснула жінка дверима в іншій кімнаті…
Аж підскочив на кріслі. Гадав іти на розправу та отямився, сів назад і став знову малювати.
Та й тепер не йшло – досада його росла в розпуку, кляв себе, жінку, образ, цілий світ…
Тепер здавалося йому, що жінка забрала йому цілий хист, забрала з душі все велике, всю справність рук відняла… За тих три тижні ледарювання перегризла все, що творило його вартість… Змій, жінка-пух!
Сонце сіло серед кривавої заграви, засяло довкола, заливаючи пурпуровим світлом робітню. Іван опустив руки, сів на канапі проти образу, став пити чарку по чарці, похнюпився і шептав:
– Сонце гасне, сонце гасне!
А як посутеніло, здавалось йому, що вже згасло його життя, велике, вартне життя.
Лежав, як камінь, наче в домовині…
Нараз зірвався, обернув крючок – у хаті блиснуло світло. Проти нього дивиться його красуня і сміється, дише цілим тілом.
Лице стало оживати, кількома почерками кисти викликав тайну, блистіли золоті розпущені кучері, дивились на нього сумовиті глибокі очі, ясніло високе чоло, пашіло біле, рум’яне личко, як рожа, тільки ще та усмішка, та гірка сльозава усмішка, черк!..
Стук у двері – кинувся як опарений.
– Чого, сновидо?! – крикнув він і одним почерком знівечив обриси уст… Жінка відійшла – став поправляти уста. Як не докладався, як не добирав кольорів – замрячив живий рум’янець.
За хвилину з живого обличчя красуні зробилось безвиразне лице, перетягнене червоною смугою. Люто шморгнув артист пензлем через цілі груди, жбурнув ним об землю і упав на канапу.
Нараз зірвався і повісив образ на стіні.
Годинник чикав одноманітно, цвіркунчики сюрчали в садку, лист падав з деревини, місячна ніч шуміла зорями, а всюди так тихісько, тихісько…
Ось муха десь забриніла, перелетіла через кімнату і сіла на лице його красуні…
А вона так і сміється до нього, просить зігнати ту мушку з погожого личка… Але він не має сили руку простягнути… Коли гляне – вона гарна з нею, така спокійна, непорушна, чиста, непорочна.
Мушка злетіла – постать наче порушилась – виступає, сходить з образу – Боже, що це?!..
– Я жива, – говорить до нього тихим оксамитним голосом, – я жива і вічна!
Забув ти за мене, сину гір! Обкрутила кліщами крила твої солодка змія. П’яний ме дом закопуєш талант свій! Скинь із себе обійми її тіла, а то не прийду до тебе, не буду твоя ніколи!
Івана обняв страх. Стрепенувся і мерщій кинувся у спальню. Було темно, у третім покою блимало світло. Жінка стояла у вікні, почула його кроки, ані ворухнулась, заговорила до когось знадвору:
– Що ж ви так під вечір нудите світом, зорі лічите!
– Так, як ви, обом нам та сама доля! Вийшли б трохи на прохід, – відповів хтось.
– Годі, пізно вже!
– А чоловіка нема дома?
– Та є, але заперся зі своєю музою, не їсть, не п’є – а з нею воркує, – говорила з натиском, знаючи, що це слухає її чоловік.
– То ви самі? Мені вас жаль, вийдіть…
– Я дуже радо, він собі, а я собі – але вже таки пізно, хіба колись іншим разом, як чоловік не відлюбиться від тої своєї паперової ляльки, – сказала якби з погрозою до власного чоловіка.
А він приступив до вікна, остовпів – це був лікар.
Лікар, побачивши його, відійшов і не поздоровкався з ним, тільки з жінкою.
– Ганно, – крикнув він, – що це?!
– Га, що? – відповіла холодно Анна, – не було до кого слова заговорити…
Його очі загорілися, як ножі вогню.
– З ким?! Чого він!..
– Миліший хто-небудь, як немова!
– Як ти смієш?! – скричав Іван, білий, як стіна.
– Може, ще руку піднесеш, бити будеш? Замкнувся на цілий день, а я тут маю німіти зі стінами?
Він цілий аж трусився. Зірвався з місця, вхопив за капелюх і вийшов. А жінка плакала…
III
Була дванадцята година опівночі, як в Cafe de Theatre довговолосий, чорний, як смола, циган з виразистим типовим своїй расі обличчям прихилив скрипку над вухом якогось чорнявого панка і грав дику степову арію. Ціла каварня театральних гостей звернула очі в ту сторону й обдивляла того незвичайного чоловіка.
Був це 30-літній мужчина. На його голові волосся завивалось кучерями. Високе його чоло блищало, показувало глибоку зморшку над довгим орлиним носом, а з чорних очей стелилася незбагнута меланхолія. Уста вузькі, кругло витяті, жіночі, грались демонічною усмішкою, тільки щоки відбивались на білому, холодному обличчі… Він затиснув щоки і рвав малою, майже жіночою рукою чорний довгий вус, слухаючи, як грає циган.
– Хто це? Хто це?! – питалися гості.
– Це той маляр Красович, що намалював чудову Мадонну у вівтарі, – говорила синьоока блондина в елеґантній сукні, прихиляючись до безвусих товаришів свого стола.
– А-а, то він? Видно, що незвичайний чоловік, коли зміг сотворити такий твір, – сказав один з акторів.
Небавом його ім’я було на устах усіх. Він не чув на собі зору людей, тільки слухав, як грає циган, і дивився вгору непорушними, як шкло, чорними очима. Циган грав дику степову арію.
У диких тонах музики причувався артистові якийсь шалений шум вітру, клекіт, свист, рев, боротьба могутніх стихій. Піднялися думи в його душі, як хмара, росли, як вітер, розкуйовдались, як завірюха, блискали громами, шуміли гураґаном, трясли небесами, звіздами стріляли в безмеж… І виринув перед ним образ давно колись бачений на Всесвітній виставі. Блиснув перед очима та став як живий мінитись під такт шаленої музики:
Широкий степ без краю, тільки на одному краю гори синіють. Вітер гуляє та свище. От, несе два орли попід небесами… Два орли впали – один чорний, другий білий, упали та й б’ються, аж летить пір’я – котрий буде переможець?!
Чорний орел білого з ніг валяє, топче ногами, груди розбиває, рине кров чорна.
Ой той чорний орел переможець!
А орел чорний та червону кров має і дуже кривавий, хоч він переможець!
Циган вірвав – артист стрепенувся.
– Грай ще! Маєш п’ятизолотник, грай! – крикнув він, кинувши золотом на мозаїковий стіл.
Циган заграв знов, та вже сумовитої пісні, не тої понурої, як шум нетрів, а тихої, як вода у степовій ріці.
Іванові пригадалась пісня десь між людом перечута:
Ой на степу дві зозулі пали та й сіли, то дві дівчини, чорна та й біла, залебеділи, самі собі смерть завдавали, та за того, за того козака молодого…
Йому здавалось, що перед ним станула, гей жива, його красуня з портрету і його жінка, обі криваві – Боже, що це?!
– Досить! – крикнув він, кинув п’ятизолотник кельнерові, вхопив капелюх і вибіг з каварні.
– Не побореш, ні, не побореш її, вона безсмертна, а ти що?! Тіло бездушне! – викликував, йдучи вулицею.
Була перша година, як Іван гримав до свого помешкання. Наймичка відсунула засуву.
– Пані сплять!
Побіг до своєї робітні, блиснуло світло – образу не було на стіні – насередині лежала перевернена шталюґа. Задзвонив на наймичку. Прибігла бліда старенька.
– Де образ? – гримнув суворо.
– Я не знаю, – прогомоніла Оксана.
– Брешеш, ти знаєш, зараз говори, де образ? Що зробила пані з образом, – скрикнув він несамовито.
– Та пані спалили!
– Що? Спалили?
– Порубали на кусні і спалили!..
– Геть!
Упав без сили і закрив лице руками. Сльози душили його, як джерело камінну опоку. Побіг як скажений до спальні. З робітні крізь відчинені двері упало світло на бліде обличчя Ганни. Кинувся до неї:
– Вставай, котику скажений, досить нагріла тіло, вставай!
Жінка з острахом прокинулась.
– Чого хочеш від мене?
– Чого я хочу? Не твого тіла! Де образ?!
– Який образ?! Я не знаю, дай мені спокій, п’янюго!
Кинувся на неї, як звір шалений.
– Я – п’янюга? Але ти, бісова тварюко, де образ?! Спалила?! Яким правом?! Будь собі остання… але до святої речі тобі зась!
Стягнув її з постелі на землю. На біле тіло сипалось довгим стовпом блідаве світло з ательє і цілувало лоно точене з мармуру.
Ганна трималась цілою силою прибічки ліжка і стогнала. Він відірвав її і жбурнув на червону ковдру. З огненними очима припав до неї і придавив коліном білі груди…
IV
Сонце звертає з півдня над диким гірським провалом. По однім боці зеленою стіною підіймається з провалу на гребенястій горі темний бір. По другім боці провалу станула висока скельна стіна, завершена чатинним лісом. А на дні пропасті котиться з гуком і шумом зелено-біла ріка. На середині стіни до одної каменюки причепилася береза. Під нею сидить Іван, блідий як смерть…
Його волосся покудовчене та запорошене світиться від поту, на чолі зарисувалася глибока зморшка – тільки очі дивно світяться…
Він дивиться в пропасть. Вода розбивається по бовдурах і вивертах білою піною, паде вгнутими водопадами, відкачується спіненими валами вгору і взад та розпливається зелено-білим шумом на глибіні, міниться до сонця. А сонце прище огнистими іскрами, пестить золотим світлом розбурхане плесо, красить воду сміхом золото-цвітним. Сміється до сонця вода, гуде якимсь глухим ревом. Той рев відбивається від скелистої стіни і несеться на темний бір, розливаючись жалісним шумом по лісовій глуші. А з темних нетрів щось наче стогне, жалібно квилить, іде по лісі і плаче…
А ріка так шумить і шумить…
Заслуханий Іван дивиться в барвисту глибінь під водопадом. Йому здається, що звідти виходить той плач, вода розбивається об каменисті звали, в ній товчеться об каміння щось живе, людське, побите, покривавлене і плаче з пінявої хвилі… І стелиться той плач до нього по спадистій скелі, чіпається за бур’ян, що вихопився з-під каміння, повзе вгору по мохові, драпається на камінний виприск під його ногами, лягає на його душу та й тягне його за серце…
А вода так шумить і шумить…
Тягне його до тої води, до тої крутежі осрібленої шумом. А з неї викочується хвиля, піниться живою струєю, міниться веселкою, біла та ясна, звивається під ударами об камінь, як жива людина. Ось і виринає з піни біле тіло, жіночі груди, личко… личко його жінки!
Закрив очі руками і впав на камінь.
В очах його потемніло, – знявся рій дум над головою, закуйовдився чорним снігом і надовго стало темно, темно та глухо. Шум розлягається коло його, розливається клекотом, його тіло облите довкола срібною піною. А з неї виринає якась біла рука, бере його за серце і тягне до води.
А вода так шумить і шумить…
Що це? То його дружина – така ясна та біла тягне його до себе серед срібної піни та шуму! Притягає його раменами до свого тіла білого, як сніг, обкручується коло нього, як вуж, і лоскоче сміючись, залоскотала його з пожадливим реготом, вп’ялилась в уста гарячими устами, як п’явка, і несе його, несе кудись під воду!..
А вода так шумить і шумить…
Хвиля носить ними повз наїжені кременисті гребені, ударила його грудьми об камінь, тріснула головою об скалу, а жінка все сміється, така рада, втішена, несе його щораз глибше і глибше під воду.
А вода так шумить і шумить…
Він покривавлений виривається з її обіймів, та жінка держить його цілою силою. Ослаб, знесилений опустив руки і пливе безсильно в її раменах у море темне – як ніч, незглибне – як світ, холодне – як могила…
Прокинувся, був увесь у воді, зірвався, протер очі – було темно. У горах шаліла буря, дощ лив, як з відра, з темного неба. Глухий бір гудів понуро, а в пропасті ревіла ріка серед тріскоту дерев і грюкоту каміння…
V
На другий день вже високо підбилося сонце на чисте небо, як Іван вертавсь на-вправці городами з залізниці додому.
Страшний був – перемоклий, похилений, а на обличчі ввесь чорний. Як злодій підкрадався до міста, ховаючись від стрічі з людьми, стежками через вільшину доходив пиняво до свого саду. Опинився біля звалу під базником посередині саду, що зеленів городиною, аж світився до сонця. Поглянув на каміння визбиране пильно жінкою з грядок і призадумався – аж дивиться: сидить між камінцями здорова гадюка, аж іскриться до сонця своїм зиґзаковатим хребтом… Усміхнувся лукаво, нараз незвичайна думка блисла йому в очах, аж засміявся!
Мерщій кинувся в сад, перебіг до малої веранди, відчинив своїм ключем вітальню і ввійшов тихцем до ательє. Зняв клітку з соловейком і вибіг. Відчинив її і випустив пташку з усмішкою дивної відради.
– Лети, лети на волю, співаче, замкнула тебе для мене, а мене для себе, лети на волю!
Пташка вирвалась, пурхнула і сіла на галузку вишні, розглянулась, затріпотала і стрибнула вгору понад сад. А Іван підкрадався, як кіт, край базника до купи каміння. На камені ще сиділа гадюка. Кинувся, як блискавка, і прибив її кліткою. Засичала, напнялась, звинулась і цілою вагою свого тіла метнулась у порожню клітку. Без ніякого остраху з поспіхом зачинив Іван клітку і поставив на землі.
Звірюка кидалась у клітці, шипіла, кусала, пінилась…
Виймив з кишені хустку, перестібнув через верх, зав’язав ключку і вхопивши за неї, подався в сад. Ішов, уважно розглядаючись довкола, крізь кущі порічок та аґрусу. Гадюка кидалась у клітці, а далі, знесилена, впала на долівку клітки та й світила кривавими очима. А Іван говорив, як демон, про себе:
– Завішу тебе в кімнаті, дивися, учися, спізнай, хто ти!.. Поки ти в клітці – лагідна, як ласичка, а як вийдеш поза стіну, кусаєш!..
Увійшов крізь відхилені двері навшпиньки через вітальню до ательє і задержався під дверима. Почув стогін – то стогнала Ганна! Слухав – стогнала і плакала. Обняв його дивний жаль – прокинувся з нестями. Поглянув на клітку і засоромився.
Підійшов до вікна і з цілою силою жбурнув кліткою у квітник.
– Я навіжений, навіжений! – шептав до себе.
Відвернувся від вікна – очі його впали на стіну, де був образ його красуні.
Наче хто проткнув ніж під його серце, знов бризнула кров із засклепленої рани – знявся в нього давній жаль до Ганни, великий жаль…
Вибіг з хати як одержимий, перебіг через сад і помчав садами у темну вільшину, як ранений звір.
VI
Була північ. Небо чисте – іскрилось золотими очима над сонним містом. Лампи у місті погасли. Де-не-де світила лампа на розі вулиці. В садах тихо, сюрчали коники та й ті притихли. В маляревій хаті блимало світло і ясною смугою падало в садок.
Крізь кущі від садів кралася понура постать Івана. Щохвилини приставав та дивився в освітлені вікна. Підійшов під саме вікно і глядів блідим лицем всередину спальні.
Над ліжком сиділа наймичка Оксана і дивилась у бліде обличчя Ганни. Ганна лежала з розкиненим волоссям, бліденька та спокійна, наче сонна, мабуть, засипляла. Її бліде обличчя викривилось край уст рисою великого терпіння, але було лагідне, безмежно добре та невинне.
Легко застукав до вікна. Наймичка встала і відчинила двері від веранди.
– Що там пані? – прошептав тихо.
Наймичка глянула на нього блідого, аж у долоні сплеснула.
– А панові що? Так змарніли, аж пожовкли!
– Пусте, що коло пані?
– Та захоріли дуже, цілий час стогнали, вчора і нині, я прикладала зимні обклади – трошки легше вже стало, цілу ніч не спали та й заснули недавно, тільки все марять крізь сон… гарячка така!
– А кликали доктора?
– Та де, пані не хотіли.
– Чому?
– Та вибачать пан, дуже синці та й стидно.
«Гм, жіноча причина!» – подумав він, усміхаючись гірко.
– А куди ж пан ходили? Та скиньте-бо сурдут та й от води дам, промийтеся, бо так чогось аж страшно!
– Не треба!
– Та як? От якби пані збудилися та й не спізнали би, згризлися би… Цілий час за паном питали, чи не прийшли. Чи не пан нині були, хтось був у вітальні і лишив двері навстіж. Пані казали, що то пан та й дуже їх узяв жаль. Обід розпорядили щонайліпший та й вчора також, що пан люблять казали зварити. Та й вечерю так само, от, може, ще тепла, може, пан будуть їсти?.. Чому би ні? Голодні! От я принесу… принести, прошу пана?!