– Де ж був цей? – наполягав Мейсон.
І Клайд сказав нарештi:
– Я вже колись iздив у ньому на дачу i забув його, виiжджаючи минулого разу. А тепер приiхав i знайшов.
– А, розумiю! Дуже зручно вийшло, мушу сказати!
Мейсон починав думати, що вiн мае справу з дуже промiтним суб’ектом… доведеться розставляти хитрiшi пастки. Одночасно вiн вирiшив спитати Кренстонiв i всiх учасникiв поiздки на Ведмеже озеро: може, хто-небудь згадае, чи був солом’яний капелюх на Клайдi, коли вiн приiхав до них у п’ятницю, i чи не залишив вiн у них капелюх минулого разу. Клайд, звичайно, бреше, i його треба спiймати.
І тому всю дорогу до Брiджбурга i до мiсцевоi окружноi тюрми у Клайда не було анi хвилини спокою. Скiльки вiн не вiдмовлявся вiдповiдати, Мейсон знову й знову накидався на нього з такими приблизно запитаннями: «Чому, коли ви справдi хотiли просто поснiдати на березi, ви надумали пливти так далеко, в пiвденний кiнець озера, хоч там зовсiм не така мальовнича мiсцевiсть, нiж деiнде?», або: «А де ви провели кiнець того дня? адже не на мiсцi катастрофи, звичайно?». Потiм вiн несподiвано повертався до листiв Сондри, знайдених у чемоданi. Чи давно Клайд знайомий з нею? Чи так вiн закоханий у неi, як, видно, вона в нього? Чи не тому, що Сондра обiцяла восени вийти за нього замiж, вiн вирiшив убити мiс Олден?
Клайд палко заперечував це останне обвинувачення, але майже всю решту часу сидiв мовчки, похмуро дивлячись перед собою змученими, нещасними очима.
А потiм – страшна нiч на горищi якоiсь ферми у захiднiй частинi озера, на сiннику, покладеному просто на пiдлогу; Сiссел, Суенк i Краут, чергуючись, стерегли його з револьвером у руцi, а Мейсон, шериф та iншi спали внизу, на першому поверсi. Уже поширились якiсь чутки, i тому на ранок з’явилось кiлька мiсцевих жителiв з запитанням: «Кажуть, у вас тут е хлопець, який убив дiвчину на Бiг-Бiтернi, – чи вiрно це?». І щоб подивитись на нього, вони дочекались тут свiтанку, коли арештований i його супутники виiхали на «фордах», добутих Мейсоном.
А в Рибальськiй затоцi i в Бухтi Третьоi милi зiбрались уже цiлi юрби – фермери, дачники, крамарi, лiсоруби, дiти: очевидно, по телефону заздалегiдь повiдомили, що везуть злочинця. В Бухтi Третьоi милi чекали Берлей, Хейт i Ньюком; попередженi по телефону, вони викликали в камеру до худого, дратiвливого i досвiдченого мирового суддi Габрiеля Грега всiх свiдкiв з Бiг-Бiтерну, потрiбних для того, щоб остаточно встановити особу Клайда. І от перед тутешнiм суддею Мейсон обвинувачуе Клайда у вбивствi Роберти i добиваеться законного, винесеного по всiй формi рiшення: ув’язнити пiдозрюваного в окружну тюрму у Брiджбурзi. Потiм Мейсон разом з Бертоном i шерифом вiдвозять Клайда у Брiджбург, де його одразу садять пiд замок.
Увiйшовши в камеру, Клайд кинувся на залiзну койку i схопився за голову в смертельному розпачi. Була третя година ранку, проте коли вони пiд’iздили до тюрми, там уже зiбралась юрба, принаймнi чоловiк у п’ятсот, – шумлива, злiсно-насмiшкувата, загрожуюча. Вже поширилась чутка, нiби вiн, бажаючи одружитись з багатою, по-звiрячому вбив молоду i красиву робiтницю, винну хiба тiльки в тому, що занадто любила його. Лунали погрози i рiзкi вигуки:
– Ось вiн, поганий виродок! Ну, стривай, дияволе, ти ще гойдатимешся на вiрьовцi! – Це кричав молодий лiсоруб типу Суенка, з жорстокими лютими очима.
Гiрше того: з юрби вискочила дiвчина в ситцьовому платтi, худа i вертка, – типова жителька мiських трущоб, – i закричала:
– Ах ти, гадюка потайна! Убивця! Думав утекти, та не вдалось?
І Клайд тулився до шерифа Слека i думав: «Вони i справдi вважають, що я вбив ii! Вони можуть навiть лiнчувати мене!». І такий вiн був змучений, наляканий, принижений i нещасний, що, побачивши залiзнi ворота тюрми, якi розчинились, щоб впустити його, вiн щиро зiтхнув з полегкiстю, бо вони провiщали захист.
Але, опинившись у камерi, вiн не заснув нi на хвилину, i цiлу нiч його мучили сумнi думки про все, що вiн назавжди втратив. Сондра! Грiфiтси! Бертiна! Знайомi по Лiкургу, якi вранцi про все дiзнаються. І, нарештi, його мати i всi… А де тепер Сондра? Мейсон, зрозумiло, все сказав i iй, i iншим, коли повертався в табiр по його речi. І тепер усi знають, хто вiн такий насправдi – злочинець i вбивця! Та коли б, коли-б хто-небудь знав, як усе це сталось! Коли б Сондра або його мати, або хоч хто-небудь мiг зрозумiти його!
Може, слiд було б розповiсти все цьому Мейсону, перш нiж справа пiде далi, пояснити, як саме все сталось. Але ж це значить – розповiсти правду про своi задуми, про свiй початковий намiр, про фотографiчний апарат, про те, як вiн вiдплив вiд неi, замiсть того щоб допомогти. І про ненавмисний удар (але хто повiрить йому?), i про те, як вiн потiм сховав штатив. І до того ж, коли це стане вiдомо, вiн – кiнчена людина i для Сондри, i для Грiфiтсiв – для всiх. Дуже можливо, що його однаково обвинуватять у вбивствi i стратять. О господи, вбивство! Його судитимуть за вбивство Роберти, i цей страшний злочин буде доведено. І тодi його однаково стратять, посадять на електричний стiлець! І пригнiчений безмiрним жахом перед цiею можливiстю (смерть… страта за вбивство!), вiн застиг на своiй койцi. Смерть! Боже! Якби тiльки вiн не залишив листiв Роберти i матерi в своiй кiмнатi у м-с Пейтон! Якби перед вiд’iздом вiн перенiс свою скриню куди-небудь в iншу кiмнату… Чому вiн не подумав про це? А втiм, зразу ж йому спало на думку, що i це було б помилкою: це здалося б пiдозрiлим. Але яким чином вони дiзнались, звiдки вiн i як його звуть? Тут його думки знову повернулись до листiв, що лежали у скринi. Вiн пригадав тепер, що мати в одному з своiх листiв згадувала про ту iсторiю в Канзас-Сiтi – i, значить, Мейсон повинен був дiзнатись про неi. Чому, чому вiн не знищив цих листiв – вiд Роберти, вiд матерi, – всiх! Чому? Вiн не мiг тепер вiдповiсти, чому, – мабуть, через безглузду звичку зберiгати на пам’ять усякi дрiбницi, кожний знак уваги, доброти i нiжностi… Якби вiн не надiв другий солом’яний капелюх… i не зустрiв отих трьох чоловiк у лiсi! Боже! Вiн повинен був зрозумiти, що його так або iнакше зможуть вистежити. Якби вiн зразу пiшов у лiс iз табору на Ведмежому озерi, забравши свiй чемодан i листи Сондри! Хто знае, може, в Бостонi, або в Нью-Йорку, або ще де-небудь вiн мiг би сховатися.
Змучений i знесилений, вiн нiяк не мiг заснути i весь час ходив уперед i назад або сiдав на край незвичноi твердоi койки i думав, думав. А на свiтанку старий, кiстлявий, хворий на ревматизм тюремник у зношенiй бахматiй синiй формi принiс йому на чорному залiзному пiдносi кухоль кофе, скибку хлiба i шматочок шинки з яйцем.
І просуваючи пiднос крiзь вiконце у гратах, старий зацiкавлено i водночас байдуже дивився на Клайда. Але Клайдовi було не до iжi.
А потiм один по одному приходили Краут, Сiссел та Суенк i, нарештi, сам шериф, i кожен заглядав у камеру i питав: «Ну, Грiфiтс, як ви себе почуваете сьогоднi?», або: «Хелло, може, вам що-небудь потрiбно?». А погляди iх виявляли подив, огиду, пiдозрiливiсть i жах: адже вiн – убивця! І все-таки його присутнiсть викликала в них ще й iншого роду iнтерес i навiть шанобливу гордiсть. Хоч там як, вiн усе-таки був Грiфiтс, представник добре вiдомих кiл суспiльства у великому пiвденному мiстi. І притому для них, як i для безмiрно збудораженоi широкоi публiки, вiн був звiром, що потрапив у пастку; спiймано його в сiтi правосуддя завдяки iх надзвичайнiй умiлостi, – живий доказ iх талантiв! І газети, i публiка, безперечно, загомонять про цю справу, – iх чекае слава! Поряд з портретом Клайда надрукують i iх портрети, iх iмена згадуватимуться разом з його iм’ям!
А Клайд дивився на них крiзь залiзнi прутки i намагався бути ввiчливим: вiн тепер в iх руках, i вони можуть робити з ним усе, що захочуть.
Роздiл XI
Результати розтину, безперечно, були для Мейсона кроком назад, бо, хоч у протоколi, пiдписаному п’ятьма лiкарями, говорилось: «Удари бiля рота i носа; кiнчик носа, очевидно, був трохи сплющений; губи розпухли; один переднiй зуб трохи розхитаний; на слизовiй оболонцi внутрiшньоi сторони губiв е садна», – однак лiкарi одностайно запевняли, що всi цi пошкодження зовсiм не були небезпечнi для життя. Найсерйознiше поранення було на черепi: видно, по головi сильно вдарили «якимсь тупим iнструментом» – дуже невдалий вираз, якщо мати на увазi удар човна, коли вiн перекинувся (саме це твердив Клайд у своему першому зiзнаннi), «виявлено трiщини i внутрiшнiй крововилив, що мiг спричинити смерть».
Але при дослiдженнi легенiв виявилось, що, зануренi у воду, вони тонуть, – i це беззаперечно доводило одно: Роберта не була мертва, коли впала у воду, а була жива i потонула пiзнiше, як i запевняв Клайд. І бiльше нiяких ознак насильства чи боротьби, хоч, як видно з положення рук i пальцiв, було схоже, що Роберта до чогось тягнулась i намагалась за щось ухопитись. За борт човна? Чи можливо? А може, зрештою, в розповiдi Клайда е якась крихта iстини? Звичайно, всi цi обставини говорять почасти на його користь. Проте, як одностайно вважали Мейсон i iншi, цi данi ясно доводили, що коли вiн i не вбив ii, перш нiж кинути у воду, то в усякому разi ударив, а потiм, – може, коли вона знепритомнiла, – кинув за борт.
Але чим вiн ii ударив? Якби тiльки змусити Клайда сказати це!
І враз Мейсона осiнило: вiн повезе Клайда на Бiг-Бi-терн i, хоч закон охороняе обвинувачених вiд будь-якого силування, все-таки змусить його знову пройти крок за кроком усi стадii злочину. Можливо, i не вдасться примусити Клайда повнiстю виказати себе, а все ж, – потрапивши знову в ту обстановку, на те мiсце, де стався злочин, вiн може мимоволi чим-небудь указати хоч би на мiсце, де заховано костюм або знаряддя, яким Клайд ударив Роберту.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
