І тому, хоч як прикро було Мейсону припиняти в цю хвилину розмову, вiн сказав:
– Ну, от що, Грiфiтс, поки що ми дамо вам перепочити. Можливо, все було так, як ви сказали, не знаю. Вiд душi сподiваюсь, заради вас же самого, що все це правда. У всякому разi ви пiдете зараз з мiстером Краутом, – вiн покаже вам, куди.
Потiм вiн обернувся до Суенка i Краута:
– Тепер, друзi, ми от що зробимо. Стае пiзно, i нам треба поспiшати, якщо ми хочемо сьогоднi ночувати пiд покрiвлею. Мiстер Краут, ви одведете цього молодого чоловiка до тих двох човнiв i зачекаете там. По дорозi крикнете шерифовi i Сiсселу: повiдомите iх, що ми готовi. А ми з Суенком пiд’iдемо до вас другим човном, як тiльки справимось.
Мейсон i Суенк у темнiючих сутiнках рушили в напрямi до табору, а Краут i Клайд пiшли на захiд; Краут весь час гукав шерифа i його помiчника, поки вони не озвалися.
Роздiл X
Удруге з’явившись у таборi, Мейсон повiдомив спершу Френка Гаррiета, а потiм Харлея Бегота i Грента Кренстона про арешт Клайда i про його зiзнання в тому, що вiн був з Робертою на озерi Бiг-Бiтерн, хоч, як вiн каже, i не вбивав ii; Мейсон пояснив також, що вони з Суенком мусять забрати всi речi, що належать Клайду.
Вiд цiеi звiстки вмить зникла вся принаднiсть веселоi екскурсii. Правда, слова Мейсона викликали у всiх надзвичайний подив, недовiр’я i певне збентеження, але перед ними був прокурор, який вимагав показати йому, де лежать речi Клайда, i запевняв, що, тiльки зглянувшись на просьбу Клайда, його не привели сюди, щоб вiн сам вказав своi речi.
Френк Гаррiет, найпрактичнiший з усiеi компанii, першим вiдчув усю силу правди в словах Мейсона i зразу ж привiв його в намет Клайда, де Мейсон почав оглядати чемодан i одяг арештованого; тимчасом Грент Кренстон i Бегот, знаючи про захоплення Сондри, викликали спочатку Стюарта, потiм Бертiну i, нарештi, Сондру, яку вiдвели далi, щоб без свiдкiв розповiсти про подiю. Коли Сондра усвiдомила значення ii, вона зблiдла i непритомна впала на руки Грента. Їi вiднесли в намет, привели до тями, i вона закричала:
– Не вiрю жодному слову! Це неправда! Цього не може бути! Бiдолашний хлопчик! Клайд! Клайд! Де вiн? Куди його вiдвезли?
Але Стюарт i Грент, зовсiм не такi емоцiональнi, порадили iй бути обережнiшою i замовкнути. Може, все це правда. А що, коли так? Тодi всi почують про це. А коли неправда, то вiн швидко доведе, що невинуватий, i його звiльнять, правда ж? У всякому разi, не слiд пiднiмати шум.
І тут Сондра й сама замислилась: а що, як усе це можливо… ту дiвчину на Бiг-Бiтернi убив Клайд… його арештували i вiдвезли… i всi – принаймнi вся ця компанiя – знають, як вона ним захоплювалась… усе стане вiдоме батькам, а може, i широкiй публiцi…
Але нi, Клайд, звичайно, нi в чому не винний! Усе це просто помилка. І тут же вона згадала, як уперше почула по телефону у Гаррiетiв про потонулу дiвчину, i потiм – ця страшна блiдiсть Клайда… його хвороба… адже вiн тодi мало не знепритомнiв… Нi, нi! Тiльки не це! Але ж вiн приiхав з Лiкурга iз запiзненням, тiльки в п’ятницю. І не писав iй звiдти… І знову вiдчувши весь жах подii, вона раптом ще раз знепритомнiла. Вона лежала в наметi нерухома i мертвотно-блiда, а тимчасом Грент i iншi, порадившись, вирiшили, що найрозумнiше зразу ж або хоч принаймнi завтра вранцi згорнути табiр i повернутись у Шейрон.
Трохи згодом Сондра прийшла до тями i зi сльозами заявила, що вона зразу ж виiде звiдси, що iй нестерпно залишатись у цьому жахливому мiсцi i що вона благае Бертiну та iнших не залишати ii одну i нiкому не говорити про те, як вона знепритомнiла i плакала, бо це тiльки дасть привiд для небажаних балачок. І весь час вона думала, як саме – коли це правда – добути листи, якi вона писала Клайдовi. Господи, який жах! А що як вони тепер потраплять до рук полiцii або iх надрукують у газетах! Все-таки вона любила його, i вперше за ii життя невблаганна, сувора дiйснiсть завдала iй такого жорстокого удару, вдершись в ii веселий, легковажний обмежений свiт.
Отже, негайно було вирiшено, що вона поiде разом з Стюартом, Бертiною i Грентом у готель «Метиський» в схiднiй частинi озера, – звiдти, як пояснив Бегот, вони зможуть на свiтанку виiхати в Олбенi i далi навкружним шляхом у Шейрон.
Тимчасом Мейсон, забравши з собою всi речi Клайда, спiшно подався на захiд до Рибальськоi затоки i до Бухти Третьоi милi; вiн тiльки один раз спинився в дорозi, щоб провести першу нiч на якiйсь фермi, i приiхав на мiсце пiзно ввечерi у вiвторок. По дорозi вiн, як i мав намiр, допитував Клайда, – головним чином у зв’язку з тим, що серед речей у таборi не знайшлося сiрого костюма, – в ньому, показували свiдки, Клайд був на Бiг-Бiтернi.
І Клайд, занепокоений цим новим ускладненням, почав заперечувати, що на ньому був сiрий костюм, запевняючи, нiбито й тодi був у тому самому костюмi, який на ньому зараз.
– Але ж вiн був наскрiзь мокрий?
– Так.
– Де ж вам його почистили i випрасували?
– У Шейронi.
– У Шейронi?
– Так, сер.
– Тамтешнiй кравець?
– Так, сер.
– Який кравець?
На жаль, Клайд не мiг пригадати.
– Значить, вiд Бiг-Бiтерну до Шейрона ви йшли в зiм’ятому i мокрому костюмi?
– Так, сер.
– І, звичайно, нiхто цього не помiтив?
– Як я пам’ятаю, нi.
– Ах, як ви пам’ятаете! Ну, гаразд, ми все це ще з’ясуемо.
І Мейсон прийшов до висновку, що Клайд, безперечно, вбив Роберту – i до того iз заздалегiдь обдуманим намiром – i що зрештою можна буде змусити його зiзнатись, де вiн сховав костюм або де вiддавав чистити.
Далi – е солом’яний капелюх, який знайшли на озерi. Що вiн може сказати про нього? Заявивши, неначе вiтер зiрвав його капелюх, Клайд тим самим визнав, що на озерi вiн був у капелюсi, хоч i не обов’язково в тому самому, який знайдено на водi. І тепер Мейсон у присутностi свiдкiв настiйливо намагався встановити, що Клайдовi належав знайдений капелюх i що iснуе другий, який Клайд носив пiзнiше.
– Ви казали, що вiтер зiрвав з вас солом’яний капелюх. Ну, i як, вiн залишився на водi? Ви тодi не пробували дiстати його?
– Нi, сер.
– Треба гадати, у своему хвилюваннi не подумали про це?
– Так, сер.
– Однак на вас був iнший солом’яний капелюх, коли ви йшли потiм через лiс. Де ж ви його взяли?
І спантеличений Клайд, почуваючи, що потрапив у пастку, на хвилину замовк, злякано мiркуючи, чи може бути доведено, що цей другий капелюх, який на ньому зараз, – той самий, в якому вiн iшов через лiс, i що перший, залишений на водi, було куплено в Утiцi. Вiн вирiшив збрехати.
– Але у мене не було другого солом’яного капелюха.
Не звертаючи уваги на цi слова, Мейсон простягнув руку, зняв з Клайда солом’яний капелюх i почав розглядати фабричну марку на пiдкладцi – «Старк i К°, Лiкург».
– У цього, я бачу, е пiдкладка. Куплено в Лiкурзi, га?
– Так, сер.
– Коли?
– Ще у червнi.
– Ви впевненi, що це не той капелюх, в якому ви йшли через лiс тiеi ночi?
– Не той, сер.
– Ну, а де ж був цей?
І знову Клайд замовк, почуваючи, що потрапив у пастку. «Господи, як же менi це пояснити? – думав вiн. – Нащо я зiзнався, що той капелюх на озерi мiй?». Але зразу вiн збагнув: чи заперечуе вiн це, чи нi – однаково на озерi Грасс i на Бiг-Бiтернi знайдуться люди, якi, звичайно, згадають, що вiн був тодi в солом’яному капелюсi.
