Київські митрополити ХVІІ–ХVІІІ ст.

Св. Петро Могила

До чільних представників молдавської еліти, яка прагнула визволити свою батьківщину від османського панування, зважаючи на Польсько-Литовську державу, належав господарський рід Могил (Мовил). В українській мові слово «могила» однозначно пов’язується з «могилою», «курганом». Інакше – в молдавській, що належить до групи романських мов. Тільки дієслово «movere – movi» в латинській мові має понад 20 (!) різноманітних значень, зокрема: «міркувати», «розкривати», «породжувати», «рухатися», «хитати», «грати», «орати», «збуджувати», «пропливати» і т. ін. Генеалогічний переказ, типовий для того часу, виводив Могил від легендарного давньоримського героя VI ст. до н. е. Гая Муція Сцеволи. Схоплений ворогами, він мужньо тримався. Доводячи ворогам, що не боїться тортур, він поклав свою праву руку у полум’я і спалив її, не виявляючи свого страждання. Вражені вороги визволили героя і уклали з римлянами мир. За це Гая Муція було прозвано «Сцеволою», тобто лівшею. Навряд, щоб цей переказ, ґрунтувався на дійсних підставах. Але важливим є те, що сам Петро Могила вірив у цю генеалогічну легенду і вочевидь не без його згоди Софроній Почаський зі своїми студентами Києво-Печерської школи наводить її у панегірику «Євхарістіон» (1632).

Молдавський генеалогічний переказ виглядає достовірнішим: під час битви з угорцями на березі р. Серет (1486) молдавський господар Стефан ІІІ Великий втратив коня. Один з його наближених Пуріче, віддав йому свого коня. Він ще й став навколішки, щоб спершись на нього, малий зростом господар швидше скочив у сідло і продовжив битву, яка стала переможною для молдаван. За це Стефан ІІІ винагородив Пуріче й назвав його Могилою на знак того, як з малого («пуріче» по-молдавськи означає «воша») він став великим як Могила (курган).

Дід майбутнього святителя – Іван був великим логофетом (канцлером) Молдавського князівства. Один з трьох його синів (Георгій) став молдавським митрополитом, інші двоє (Ієремія і Симеон) – господарями (правителями) Молдавії та Валахії наприкінці XVI – початку XVIІ ст. Симеон одружився з Маргіт (Маргаритою) – Меланією, яка походила зі старовинного угорського роду. Від цього шлюбу у нього було шестеро синів і дві дочки. Наймолодшим сином був Петро, який народився 31(21) грудня 1596 р.

Дитинство майбутнього митрополита припало на час війн між Османською імперією та Річчю Посполитою, що провадились за Молдавію та братовбивчих міжусобиць. Унаслідок останніх 1607 р. глава сімейства був отруєний, саме тоді померли брат (Павло) і сестра (Роксанда), а матері довелося залишити молдавські землі та переїхати до сусідньої Речі Посполитої, на західноукраїнські землі (Львів). Це давало змогу їм бути ближче до батьківщини, надійніше зберігати православну віру. Мати майбутнього святителя померла за якийсь час. Брати Петра, забезпечені спадщиною батьків, маючи добрих покровителів, енергійно боролися за місце під сонцем і трьом з них удалося стати господарями в Молдавії або Валахії. Четвертий (Іоанн) не піднявся так високо, але його дочка Олена пізніше вийшла заміж за найзнаменитішого молдавського літописця XVIІ ст. Мирона Костіна. Слід зважити на те, що Петро Могила мав ще трьох двоюрідних братів і чотирьох сестер, з яких двоє синів були молдавським господарями, а третій… турецьким пашею. Однак пізніше Богдан Хмельницький вів з останнім переговори, розглядаючи його як кандидата на молдавське господарство і майбутнього союзника України-Гетьманщини. До речі, Роксанда – невістка Богдана Хмельницького і дружина його сина Тимоша – доводилася ріднею Петру Могилі. його двоюрідні сестри одружилися з представниками польських та українських князівських і шляхетських родин, наприклад з Вишне-вецькими, Корецькими, Потоцькими тощо, мали численних нащадків. Отже, якщо проаналізувати генеалогію Могил, виявляється майбутній митрополит був родичем австрійських імператорів, королів Баварії, Бельгії, Греції, Саксонії, Франції, не кажучи про князів та герцогів…

Ще в дитинстві він здобув добру домашню освіту (відоме ім’я одного з учителів господарича – ієромонах Христофор Волкови-цький). Навчання продовжив у Львівській братській православній школі, можливо, і в Київській братській школі та Замойській академії. його рівень освіти значно перевищував звичайні стандарти. Так, крім рідної молдавської мови, він володів українською (русинською), церковнослов’янською, польською, латинською, грецькою, можливо і французькою. Поза сумнівом, він наполегливо займався самоосвітою все своє життя, колекціонував книги, особливо з богослов’я, філософії та історії.

Початки кар’єри Петра Могили нічим не відрізнялися типових життєвих шляхів представників панівного класу Речі Посполитої, тим паче, що його покровителем був київський воєвода та коронний гетьман Станіслав Жолкевський. Він навіть купив деякі маєтності у Галичині, щоб бути ближчим до гетьмана (поблизу Жовкви). Під началом цього полководця молодий аристократ узяв участь у трагічній для Речі Посполитої битві 1620 р. Цецорській битві, де поліг і сам Жолкевський. Пізніше Петро Могила став під прапори литовського гетьмана Ходкевича і брав участь у переможній Хотинській війні 1621 р. Там він познайомився з козацьким гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, який чимало сприяв відродженню вищої православної ієрархії в Україні, з його полковниками, побачив у дії хоробрих козаків, борців за віру православну.

Уже за своїм високим аристократичним походженням «воєводич земель молдавських» (так упродовж життя постійно називали Петра Могилу) мав право сподіватися на високі світські посади. Але він обрав духовний шлях. Прискорило його рішення й те, що господарич (поранений під Хотином), остаточно зцілився від хвороби 1624 року від мощів старця Гарасима, які знаходились у Крехівському монастирі під Львовом, а зцілившись, відрікся від молдавського та валаського престолів на користь молодших братів.

У цей час у свідомості Могили відбуваються глибокі зміни, що визначили його подальші кроки. Перш за все він залишив Белзьке воєводство, переселився до Києва, придбав тут маєтності, зокрема Рубежівку біля Ірпеня, зблизився з українським православним духовенством, в першу чергу, з київським митрополитом Іовом Борецьким; очевидно був присутнім при похороні гетьмана Сагайдачного, який помер 20(10) квітня 1622 р. Дії Петра Могили, який в цей момент став на стороні дискримінованої УПБЦ, на стороні гнобленого українського народу, не можна пояснити якимись кар’єристськими міркуваннями чи політичною кон’юнктурою. Це був свідомий і жертовний крок патріота Молдавії та України, вірного сина Православної Церкви. Вибір Петром Могилою нового життєвого шляху збігся в часі з новим етапом (1620—1632) боротьби між католиками та православними, який розпочався з відродження вищої православної ієрархії 1620 року і завершився легалізацією УБПЦ у Речі Посполитій.

У березні 1627 р. помер архімандрит Києво-Печерської лаври Захарій Копистенський. Найважливіший монастир у православному слов’янському світі залишився без свого пастиря. 16.09.1627 р. було скликано з ініціативи капітули Києво-Печерської лаври провінційний сеймик у Житомирі, на якому все духовенство разом із шляхтою обрали новим архімандритом одностайно обрали Петра Могилу, який перед цим став ченцем. Варто підкреслити, що важливу роль у підтримці кандидатури Петра Могили відіграв сам київський митрополит Йов Борецький.

Про лаврський домитрополичий період діяльності Петра Могили відомо відносно небагато. Але немає жодних сумнівів у тому, що він, очоливши найпрестижніший у слов’янському світі православний монастир, розгорнув надзвичайно енергійну працю як з відродження Києво-Печерської лаври, так і реформування УБПЦ у недалекій перспективі, тим паче, що до цих планів цілком прихильно поставився тодішній митрополит Йов Борецький. Слід відзначити, що нерідко між Софією (резиденцією київських митрополитів) та Лаврою існували розбіжності. До честі митрополита Іова Борецького й архімандрита Петра Могили вони поклали край цій нездоровій тенденції та спільно взялися за невтомну працю на благо Православної Церкви. (Пізніше, уже в новій якості, Петро Могила започаткує важливу традицію: київський митрополит буде одночасно й архімандритом лаври). Старіючий Іов Борецький без сумніву вбачав саме в Петрі Могилі свого майбутнього спадкоємця і небезпідставно сподівався на його провідну роль у реформуванні УБПЦ. Однак цю титанічну роботу неможливо було здійснити одній людині, не маючи надійних помічників. Усвідомлюючи це, молодий архімандрит почав гуртувати довкола себе енергійних та висококультурних сподвижників.

Серед найперших з них бачимо Сильвестра Косова, який стане спадкоємцем Петра Могили на митрополичому престолі, Йосифа Тризну, який стане спадкоємцем на печерському архімандритстві, Афанасія Кальнофойського, Павла Домжів-Лютковича, Філофея Кизаревича та багатьох інших. Добираючи кадри, Петро Могила брав до уваги їхню ревність у вірі православній, високі професійні якості як науковців, педагогів тощо. Добираючи у своє близьке й дальше оточення гідних осіб, Петро Могила не менш рішуче заходився очищати лави чернецтва від тих, хто прийняв постриг не за покликом душі, не з прагнення щирого служіння Богу, а з інших міркувань, переважно меркантильних. Від цього баласту у Лаврі Петро Могила звільнився дуже швидко. 1629 року новий архімандрит із-поміж 80 лаврських ченців залишив тільки 18! Прагнучи поставити освіту православного духовенства на належну висоту, Петро Могила першим серед українських православних діячів не тільки звернувся до здобутків європейської зарубіжної культури, але й пересадив 'їх на український ґрунт, запроваджуючи школи західного типу. Готуючи ґрунт для відкриття свого колегіуму, він послав декого з монахів навчатися за кордон, сплачуючи всі видатки своїм коштом, а 1631 року він уже відкрив колегіум при Києво-Печерській лаврі, також відродив лаврську типографію, значно збільшив бібліотеку. Він підкреслював важливість освіти у житті і Церкви в цілому, і конкретного храму чи монастиря. Уже тоді він поставив за мету здійснити великі книжкові проекти: видання Служебника (про що йшлося вище), Требника, Києво-Печерського Патерика і перевидання Острозької Біблії тощо. Ці грандіозні плани могли бути виконані тільки протягом тривалого часу і за допомогою сподвижників. Природно реалізація плану розпочалась з прославлення Лаври, де він був архімандритом. Косов видав «Раїегікоп» (1635), де не тільки подав житія лаврських святих, але й вдало полемізував з іновірцями, що заперечували святість обителі. Кальнофойський видав «Тератургіум» (1638), який став першим друкованим історико-краєзнавчим твором, своєрідним путівником Лаврою для численних паломників. У ньому, як і творі Косова «Патерикон» підкреслювалася безперервність зв’язку історії України від доби Київської Русі. Надзвичайне значення мали твори власне Петра Могили, зокрема «Літургіаріон, си есть Служебник» (1629) та «Крест Христа Спасителя й кождого человіка» (1631), «Номоканон» (1629).

Багато полемічних та літописних творів залишилися в рукописі, а деякі з них (насамперед полемічний «Літос») було надруковано наприкінці ХІХ ст. Невдовзі перед смертю, 1646 року з-під пера митрополита вийшла ще одна надзвичайно важлива книга – «Требник». На її сторінках було уніфіковано чини та обряди Православної Церкви. Характерно, що в творах святителя і його сподвижників виразно відчувається прагнення сформувати українську літературну мову.

Нереалізованим амбітним проектом Петра Могили була мрія про переклад слов’янською мовою і публікацію Житій святих.

2.03.1631 р. помер київський митрополит св. Іов Борецький. Боротьба за митрополичий престол виявилася гострою, бо зіштовхнулися дві основні течії у православному середовищі, які очолювали Петро Могила та Ісайя Копинський, прихильник орієнтації на Московію. Ця боротьба тривала на тлі міжкоролів’я (30.04.1632 р. помер король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ – фанатичний католик). Православні делегували на елекційний сейм Петра Могилу, який блискуче упорався з покладеним на нього завданням і, спираючись на нового короля Владислава IV, домігся легалізації вищої ієрархії УПБЦ. Це був надзвичайно великий успіх православних українців та білорусів, нарешті після понад двадцятирічного періоду гонінь і напівлегального існування УПБЦ була визнана королем Речі Посполитої, що значно розширило можливості подальшої боротьби за повноправне існування. Тільки за те, що завдяки організаторській діяльності Петра Могили насамперед було досягнуто легалізації православної ієрархії, його ім’я має бути навічно вписане золотими літерами в історію УБПЦ. Православна церква дістала сподіване полегшення свого становища, тепер стало можливим досягти у судовому порядку повернення забраних уніатами храмів, монастирів, церковних маєтностей. Це й визначило долю митрополичого престолу, заслужено посів Петро Могила у березні 1633 р. Копинський же, виявивши пасивність у боротьбі за віру православну, якого не сприймав ані король, ані уряд Речі Посполитої, змушений був поступитися, і врешті переїхав на Сіверщину.

Святитель розумів ненормальність розколу українського народу і запропонував перспективний шлях виходу з кризи, зокрема створення Київського Патріархату, фактично здобуття автокефалії. Але смерть святителя, а потім війни не дали можливості реалізувати цей величний намір.

Петро Могила продовжував наводити лад в УБПЦ, не зупиняючи темпу реформи. Характерно, що ця реформа була всебічною і не було жодної ділянки церковного життя, що їх не охопив би митрополит своєю невсипущою енергією і працею. Історик Іван Власовський назвав головні напрями реформаторської діяльності Петра Могили: «церковні собори; школи й духовна освіта, розвиток православної богословської науки; церковне богослужіння й видання богослужбових книг; будова й реставрація православних святинь; монастирське життя; праця православних братств, – все це… було предметом піклування митрополита».

Петро Могила створив також Духовну консисторію як потужний апарат для поширення впливу влади митрополита, надійного контролю над духовенством і насамперед дієвого церковного суду. З її допомогою він рішуче взявся за піднесення внутрішньо-церковної дисципліни, очищення лав духовенства від осіб, які вели аморальний спосіб життя, виявляли елементарний непослух своїм зверхникам.

1632 року він об’єднав Братську школу і Лаврський колегіум. Так виникнув навчальний заклад, який 1658 року здобув право називатися Академією (її знали як Києво-Могилянську). Тут відзначимо тільки, що цей православний навчальний заклад мав скласти гідну конкуренцію католицьким (і таки склав її), взорував на єзуїтські зразки. Тут використовувалися програми єзуїтських колегіумів, підручники, певні традиції, зокрема традиція шкільних вистав. Митрополит уперше запровадив у програми навчання польської та латинської мов крім звичних церковнослов’янської та грецької. Влучно підмітив вдалий спосіб викладання в КМА відомий історик

Ігор Шевченко: «Не дивно, що колегія Могили багато що перейняла від єзуїтської системи навчання – з ворогом потрібно було боротися його ж зброєю». КМА стала знаменитим центром духовного життя, науки та освіти не тільки України, але й усього православного світу. Подібні колегіуми він заснував у Вінниці, Гощі, Кременці, Більську (ці через несприятливі умови занепали по смерті святителя), в Яссах. Дивно, що енергії митрополита вистачало не тільки на Україну й Білорусь, але на Молдавію та Валахію!

Винятково важливою у вселенському масштабі була діяльність митрополита у справі систематизації православного вчення. 1640 року скликав церковний Собор, що завжди був неординарною подією в житті Церкви. Далеко не кожному митрополиту вдавалося скликати в ті часи помісні собори, що вимагали і ретельної підготовки, і великих коштів. На цьому Соборі головним питанням було ухвалення Катехізису Петра Могили та Ісайї Трофимовича-Козловського. його було спішно перекладено латиною і послано константинопольському патріарху Парфенію І. Останній зрозумів колосальне значення цієї книги і тому вжив заходів, щоб проект Петра Могили був розглянутий на Собор в Яссах. Дещо доповнений він був затверджений усіма православними патріархами (крім московського) 1643 року. Потім твір неодноразово перевидавався і по суті діє у нині у Православній Церкві. Необхідно було створити «Требник», тобто виклад молитов, священодій, чинопослідувань, що стосуються виконання різноманітних таїнств і треб (хрещення тощо). Ця книга стала останньою прижиттєво виданою книгою Петра Могили. Він устиг побачити її у видрукуваному вигляді на власні очі буквально перед смертю. Але книзі судилося довге життя. Вона була в активному обігу ще у ХІХ ст., стала основою новіших видань. Ще важливіший проект – видання Біблії він, на жаль, не здійснив.

Ще 1645 року київський митрополит почувався досить добре. Він навіть подорожував до Ясс, де молдавський господар Василь Лупу видавав свою старшу доньку Марію (сестру Роксанди, яка потім стане дружиною Тиміша Хмельницького) заміж за князя Януша Радзівіла.

Але через певний час святитель тяжко захворів. Це сталося принаймні в останній рік його життя. Імовірно це була якась серцева хвороба. Відчуваючи близьку смерть, Петро Могила уклав заповіт. Майже все своє особисте майно він заповів насамперед Богоявленському Братському монастиреві та КМА, потім – Києво-Печерській лаврі та Софійському собору, православним монастирям та шпиталям, а відносно невелику його частину – братові Мойсею Могилі, в своєму духівникові, о. архідияконові Родіону, цирульнику (лікарю) Росохацькому, слугам, звісно залишив гроші на свій похорон. Своє тіло він просив поховати у Києво-Печерській лаврі, «при лівому крилосі між стовпами». Петро Могила помер проти ночі 11(1) січня 1647 р., проживши всього 50 років.

Значення діяльності св. Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурного життя України, важко перебільшити. Було впорядковано богослужбову практику, втілено низку ефективних реформ у церковному житті. І цим митрополит зажив собі слави серед минулих і майбутніх поколінь. Українська церковна історія недаремно один зі своїх періодів назвала Могилянською добою. Київська митрополія за св. Петра Могили була найбільш самостійною та авторитетною за ХІІІ—XVIІІ ст.

Ураховуючи видатні заслуги митрополита перед Православною Церквою та українським народом, Українська Православна Церква Київського Патріархату прилучила його до лику святих. Це сталося на Архієрейському соборі 12 грудня 1996 р. Пам’ять установлено творити святителеві 14 січня. Канонізовано митрополита Петра Могилу і Румунською Православною Церквою.

Сильвестр Косов (Косів)

Смерть митрополита Петра Могили завдала нестерпного болю всьому українському православному народу. Погас великий світильник Церкви. За всі роки святительства митрополит оточував себе освіченими людьми, які допомагали йому впроваджувати необхідні реформи для постання з кризи українського православ’я. Серед них був Сильвестр Косів – постать світла, розумна, яка особливо виділялася з-поміж іншої братії Києво-могилянського богословсько-просвітницького гуртка.

Сильвестр Косів походив з Білої Русі з містечка Жировичі. Народився у Вітебському воєводстві в православній шляхетській сім’ї. Початкову освіту здобув у Віленській братській школі, а потім навчався, як і багато інших його соратників за кордоном у єзуїтських школах Любліна та Замойській Академії. Після закінчення навчання прийняв чернечий постриг у Троїцькому монастирі у Вільні. У вересні 1632 р. став викладачем і префектом заснованої архімандритом Петром Могилою лаврської школи і саме тоді вписався до Київського братства разом зі своїм патроном та деякими лаврськими вчителями. Після об’єднання братської та лаврської шкіл в одну став професором і префектом київського колегіуму (1632—1635), викладав риторику та філософію, його вихованцем був зокрема Варлаам Ясинський. 1635 року він написав твір польською мовою «Exegesis», у якому захищав Колегіум від нападок єзуїтів та співвітчизників-прихильників слов’яно-візантійського типу освіти, доводив необхідність знання латини, «семи вільних наук».

У серпні 1635 р. Сильвестра Косова була висвячено на єпископа Мстиславського, Могилевського й Оршанського. Очевидним було враховане його тяжіння до рідного краю. Діяльність на цій кафедрі для Сильвестра Косова була нелегкою. Відлуння протистояння у Білорусі між православними та уніатами 20-х років XVII ст., перехід Мелетія Смотрицького з православ’я до унії негативно позначилися на релігійній ситуації цих земель. Єпископ Сильвестр Косов розумів, що тільки друкуванням книг та поширенням освіти можна виправити на краще становище православних. Він і сам подавав приклад у цій справі, продовжуючи реалізацію задумів Петра Могили. Особливу популярність здобув його «Paterikon» (1635), писаний польською мовою: скорочена версія Києво-печерського патерика (житія печерських святих) з цікавими полемічними додатками.

Після відходу у вічність Петра Могили на Соборі у Києві єпископ Сильвестр Косів одностайно був обраний новим митрополитом (25.02.1647). Все духовенство і запорізькі козаки, проігнорувавши привілей польського короля, попросили благословення на цю святу справу в Константинопольського патріарха Парфенія ІІ. Посвячення в митрополити Сильвестра Косова українськими єпископами відбулося 1647 року.

Наступного року в Україні вибухнула Національно-визвольна війна українського народу 1648—1658 рр. під проводом Богдана Хмельницького. Полум’я війни охопило всі українські землі, що перебували під владою Речі Посполитою, знайшло відгомін і в інших етнічних українських землях та за 'їх межами. Цю війну, що виникла і через утиски «людей грецької віри», підтримав і митрополит Сильвестр Косів. Разом з єрусалимським патріархом Паїсієм він урочисто вітав Богдана Хмельницького під час його тріумфального в’їзду у Київ 23 грудня 1648 р. після переможного походу, що завершився на берегах Вісли. Під час переговорів 1648 – початку 1649 рр. гетьман прагнув, щоб унію в Речі Посполитій було скасовано, православним було повернуто всі права і привілеї від «літ давніх», а єзуїти мали залишити територію України. Православні єпископи мали гарантоване місце в сеймі. Тільки перемога під Зборовом і підписана Зборівська угода 18(8) серпня 1649 року закріпила ці домовленості.