Максим Рильський

До Рильського Маланюк повернеться і в епілозі до «Посланія» – тепер уже в контексті своїх пророкувань щодо «Християнського Ренесансу», а також інвектив, суттю яких є болісна національна самокритика («Прогаяли великі дні / Скалічені й маленькі люди…»). Ведучи мовчазну розмову з Рильським, він і собі дорікнув:

Чи ж не трагічно, що колиВітри історії гулиНад скитським степовим простором,Ми не гукали «диким хором»,Бо нас тоді так вабив Блок…

Колишня зосередженість на «естетських» утіхах для Євгена Маланюка 1926 р. – гріх: він став прихильником войовничо-будівничої поезії. Тож і його ставлення до поезії і самої постаті Максима Рильського двоїсте: почасти осудливе, почасти виправдальне: «Це не Ви / Труїли ту сліпу і хвору / Потвору припонтійських піль. / Ви – лиш рефлекс відвічних хвиль, / Ви – лиш інерція Еллади, / Еллади скитської…» Маланюків гнів адресований передусім тій-таки «потворі припонтійських піль», себто покірній, слабосилій Малоросії, яка й дітей своїх покоління за поколінням зрощувала занадто «мрійливими», слухняними, байдужими до власної долі: «Ви син самої серцевини / Слабої нації, якій / Понад майбутнє України / Дорожче теплий супокій – / Їй барва крові серце крає…»

Чи знав Максим Рильський про адресоване йому (і не тільки йому) «Посланіє»? Судячи з матеріалів його слідчої справи 1931 р., – знав. Проте Маланюкові він тоді не відповів…

Валер’ян Підмогильний у статті «Без стерна» також дорікав Рильському за втечу від дійсності в країну мрій; за «специфічну побожність» у ставленні до рибальства; за «комплекс дикунства» (себто – за поетизацію самітницького «первісного життя» серед незачепленої цивілізацією природи)… Чимало полемічних суджень висловив він щодо поетичного трактування Рильським природи, кохання і мистецтва, часом навіть іронізуючи над польотами уяви автора «Синьої далечіні» (характерними в цьому сенсі є міркування критика про комплекс «далекої царівни», «неземне» мистецтво, екзотику незвіданих країв у перших збірках Рильського). Підмогильний вважав, що «мрійний човен поета» відносить його далеко в бік від «грішної» дійсності; що М. Рильський – «повний внутрішніх противенств Дон Кіхот дитячих мрій», тож завершував він свою статтю рішучим закликом: «Будь цільний, поете! Через які хочеш моря веди свій корабель, але ти веди, а не воля бур».

Підмогильний, як бачимо, докоряє Рильському за те, що його романтичний «корабель» пливе мовби «без стерна», наосліп (звідси – по-максималістськи суворий фінал статті: «М. Рильському нема чого очей в’язати – і так він сліпий»).

І все ж, попри полемічні перехльости, статтю В. Підмогильного не варто ставити в один ряд зі схожими на публічні доноси памфлетами Я. Савченка. Це все-таки фахова полеміка, хай і загострена міжгруповою літературною боротьбою: у 1926 р. Підмогильний разом із Плужником, Антоненком-Давидовичем, Косинкою, Марією Галич, Осьмачкою, входив до групи «Ланка», яка оформилася після розриву цих письменників зі старшими від них «неокласиками» (певний час і ті, й ті збиралися під «дахом» Аспису – Асоціації письменників).

Складніше було з розгорнутою рецензією Бориса Якубського на поетичну збірку М. Рильського «Де сходяться дороги» («Не в ритм з добою», «Літературна газета», 1929, № 7). Літературознавець, дуже близький до «неокласиків», зокрема – Миколи Зерова, Якубський несподівано оголосив нову збірку поета «явищем реакційного романтизму»! Тут уже йшлося, по суті, про речі ідеологічні: «поривання всіх зв’язків з дійсністю, симпатія до всього старого, ота сама «світова скорбота», що шукає самотности, сповненої розчаруванням…»

Якубський демонстрував, що сам він уже ідеологічно «перелаштувався» на новий лад…

Рильський відреагував на рецензію вчорашнього «майже неокласика» іронічним віршем, що поширювався у літературних колах у списках. Були в ньому й саркастичні строфи:

Як корячат і ковалят(себто – прибічників одіозних критиків В. Коряка і Б. Коваленка. – В. П.)Побачивши перед собою,Додолу пада літерат, —Це означає в ритм з добою.А як під лайку, свист і зикЗ несхиленою головоюПоет прожити хоче вік, —Ну, певна річ: не в ритм з добою.……………………Нехай живе учений муж,Що кличе уперед до бою!Нехай накульгує чимдужЗа Коряком і за добою!А ми – ми славимо буйнеЖиття з блакиттю і грозою,І як доба нас дожене, —То й ми підемо в ритм з добою.

Заключні рядки вірша свідчили: Максим Рильський зовсім не вважав, що його поетичний корабель пливе «без стерна». Він навіть зухвало дражнив своїх опонентів – мовляв, нехай доба наздоганяє нас, тоді й будемо йти з нею в одному ритмі.

Календар показував ще тільки початок 1929 року. Дискусії, гумор тоді ще були можливі.

5

А восени 1929-го почалася історія зі «Спілкою визволення України» (себто – сфабрикованою радянською спецслужбою справою, стратегічною метою якої був розгром української інтелігенції).

Репресії наздогнали Максима Рильського рівно через рік після того, як у Харкові відбувся показовий процес над обвинуваченими у справі «СВУ». 19 березня 1931 р. (у день народження поета!) чекісти виписали ордер на його арешт, і Рильський опинився у Лук’янівській тюрмі. Звинувачували його в причетності до таємної української контрреволюційної організації, у якій він начебто був одним із керівників «військового відділу». Протоколів допиту підозрюваного в архіві КДБ, де зберігалася справа № 272, не виявлено; натомість, до нас дійшли лише «Автобіографія» М. Рильського, написана ним 23 березня 1931 р., а також низка свідчень («Мої знайомі», «Додаткові свідчення Максима Тадеєвича Рильського» від 30 березня, 1, 4, 8, 9, 17 і 28 квітня)[13].

До Лук’янівки поета повели під конвоєм із вулиці Бульйонської (нині – Казимира Малевича): там, у будинку № 14 він мешкав із дружиною Катериною Миколаївною, 11-річним пасинком Георгієм та 4-місячним сином Богданом. На допити возили на Інститутську, в приміщення ДПУ. Максим Тадейович добре пам’ятав цей будинок: раніше тут розміщувалася музична школа, в якій викладав Микола Віталійович Лисенко (в домівці композитора Рильський мешкав у свої гімназійні часи).

В автобіографії, написаній під наглядом слідчих, Рильський намагався розставити акценти так, щоб відгородити себе від підозр. «В нашім домі, в нашій сім’ї завжди панував революційний дух», – писав він, і це було правдою, тільки ж… Серед революціонерів, які переховувалися у Рильських, був і Володимир Винниченко, «старий вовк української контрреволюції», якого з’їзд Рад у Харкові ще в 1920-му оголосив «поза законом». Своєю людиною у романівській домівці Тадея Розеславовича й Меланії Федорівни Рильських був Левко Юркевич, той самий, який ще в 1913 р. різко полемізував зі Сталіним і Леніним щодо національного питання…

Рильський згадує, як ще 10-річним хлопчиком (себто, в 1905-му) разом із приятелем, проходячи повз «волостное правление», співав «Марсельєзу» й «Дубинушку», – і нарікає, що в київській гімназії бракувало «відповідного революційного середовища». А водночас шпетить себе за те, що «провадив досить легковажне життя, цікавився більше полюванням, гулянками тощо» (він і далі не раз згадуватиме про «чарку», постійно педалюючи тему своєї легковажності). Відхрещується від «буржуазної» газети «Рада», в якій він начебто «не друкувався», вміщуючи «свої речі в інших тодішніх журналах» (серед «інших журналів» були й «Українська хата», і редагований Микитою Шаповалом «Шлях», що перебрав естафету від «Української хати»!). Намагається дистанціюватися від університетської «української громади» («був усього, здається, на одних тільки зборах»), а також від петлюрівців, гетьманців і денікінців. Наголошує на своїх добрих стосунках з «єврейською людністю» (чи не тому, що серед більшовиків загалом, а серед чекістів – зокрема, було чимало представників цієї людності?!). Охоче фіксує 1923 рік як «рік зламу» в своєму «внутрішньому житті»: звідтоді його світогляд еволюціонував «від пасивно-споглядального до активно-сучасного»… Згадує й гурток «неокласиків»: «Щодо так званого «неокласичного угруповання», то організації такої ніколи не було, а було кілька поетів (та й єсть вони), що напівжартома так себе назвали»… Зрештою, зізнається, що «титул «неокласика»» для нього «гидкий»…

Одне слово, автобіографія написана так, щоб наперед зняти з себе усякі підозри.

Проте вже наступний документ зі слідчої справи № 272, датований 30 березня 1931 р., показує, що з Рильським добряче «попрацювали» слідчі: «додаткові свідчення», написані всього через тиждень, суттєво відрізняються від змісту й тону «Автобіографії». Фактично, це самообмова поета. Тепер він уже обвинувачує себе! Картає за роздвоєність («тяжку борню двох половин свого «Я»), за зв’язки «з деким із носіїв так званої «української ідеї»». Слідчих, вочевидь, найбільше цікавили контакти Рильського з Андрієм Ніковським, одним із фігурантів у справі «СВУ». І Максим Рильський починає грати в запропоновану йому гру: він визнає, що «підпав під його (Ніковського. – В. П.) ідейний вплив», «став знаряддям верхівки СВУ»…

Перелік «гріхів» наводити немає сенсу: підслідний називав їх явно з чужого голосу…

У свідченнях М. Рильського згадується чимало імен письменників, музикантів, видавців, тож закономірно виникає запитання, чи не зашкодило це тим, кого називав поет? Відповісти на нього, не знаючи геть усіх нюансів багатьох слідчих справ, непросто. Про більшість своїх знайомих Рильський висловлювався цілком нейтрально; осуд стосувався хіба що тих, хто вже був засуджений у справі «СВУ» (А. Ніковський, С. Єфремов, В. Ганцов, В. Дурдуківський…). Причому, не йшлося про якийсь фактаж, «компромат»: усе обмежувалося загальними словами. Ось, для прикладу, що писав М. Рильський про педагога й літератора Л. Пахаревського: «взагалі завжди Пахаревський здавався мені не тільки цілком лояльним до радянської влади, а навіть більше – завзятим прибічником нового життя»; трохи згодом ця характеристика коригувалася: «хоч він і додержувався завжди революційної фразеології, але в ньому можна було відчути отой самий повів ідеї «українського відродження», якому я часом улягав…»

«Повів ідеї «українського відродження»» – так кваліфікувався «гріх» Пахаревського, до якого сам Рильський одразу й приєднався!

Це характерний штрих: головний «обвинувачений» у свідченнях Максима Рильського – сам Максим Рильський. Намагаючись розібратися в усьому, що сталося і що відбувається тепер, він ревізував своє життя і свої вчинки, щоб, зрештою, зізнатися: «гостро засуджую свій дотеперішній шлях»… Але якщо «засуджую», то за що?! А ось за що: «Я винен не так у тому, що робив, як у тому чого не робив (! – В. П.), хоч і повинен був робити». Це називалося «злочинна пасивність».

Дивовижна річ: у «народній державі», виявляється, можна було добряче отримати на горіхи не за СКОЄНЕ, а за НЕСКОЄНЕ! Ну чим не ілюстрація до Орвелла?

Слідчі ДПУ, як відомо, були майстрами психологічного ламання своїх «клієнтів». Про це їхнє диявольське «мистецтво» Максим Тадейович через багато років розповідав синові Богдану: «Батько пояснював, що тривале перебування в тюрмі, одноманітні, від допиту до допиту повторювані запитання, безглузді звинувачення слідчого, усвідомлення власної безпорадності і цілковитої незахищеності – все це психологічно ламало не тільки слабодухих. Вривався терпець, людина була вже не в силах перебувати у невідомості щодо своєї подальшої долі і йшла на самообмову, аби тільки щось змінилось, хай і на гірше, хай буде табір з реальним строком, тільки б припинилось це животіння…»[14]

Протримавши Максима Рильського рівно півроку в Лук’янівці, його, зрештою, випустили на волю (19 вересня 1931 р.). Богдан Рильський згадував, що коли наступного дня «батьки поїхали до міста й гуляли бульваром Шевченка, батько знепритомнів. Мама потім казала, що це трапилося від свіжого повітря…»

Серед тих, хто підтримав поета у важкі для нього дні, був Остап Вишня. Невдовзі Рильський, аби прийти до тями після пережитого, поїхав до щойно відкритого будинку творчості в селі Лука над Сулою, а потім – у містечко Остер на Десні. Очевидно, там написалася й частина віршів, що увійшли до збірки М. Рильського «Знак терезів» (1932).

Збірка ця мала засвідчити цілковиту «радянізацію» Рильського. Побачила вона світ у видавництві «Рух» «до ХV роковин Жовтневої революції». Коментатори пояснювали, що «Знак терезів» – це «творчий відгук» поета на постанову ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій». Сам автор із цим погоджувався: «Це він, той квітень торішній, поміг мені восени здати збірку «Знак терезів», таку далеку від збірок попередніх – і «по-хорошому», здається мені, далеких…»[15]

Відкривалася нова книжка М. Рильського віршем «Декларація обов’язків поета й громадянина». Укладаючи в 1960 р. свій десятитомник, поет відмовився від деяких строф «Декларації…». В одній із них він згадував Є. Маланюка (під час слідства 1931 р. Рильського звинувачували в тому, що він не дав різкої відповіді авторові «Посланія»):

Право – це слово дрібне!От обов’язок – слово!Хай тут легенько ікнетьсяПанові Маланюкові!Він із хрестом та з мечем(Бутафорська тандита!) — Серп і молот несемоМи у світ!

Відмовився М. Рильський і від цієї строфи:

Рекрутом завжди будьСтати готовим до бою.Та не за Польщу чиЖмудь Маєш піднести зброю.Сину країн, Україн!Наша отчизна – праця!Нація – тільки трамплінДо єднання всіх націй.

Все-таки, дух 1960 р. (кульмінація хрущовської «відлиги»!) істотно відрізнявся від гнітючої атмосфери року 1932-го, коли поети мали почуватися «рекрутами» й людьми без національної прикмети, а критики вітали їхню «радянізацію» (характерною була назва однієї з рецензій 1933 р., авторка якої (Л. Ю., себто Єлизавета Старинкевич. – В. П.) не приховувала своєї радості від того, що Рильський після перебування у Лук’янівці узявся за публіцистично-плакатне декларування своєї політичної заангажованості соціалістичною вірою: «Юність після старості. Про нову книжку М. Рильського «Знак терезів», – так називався відгук Старинкевич, уміщений у «Літературній газеті» (1933, 30 квітня, – кульмінація Голодомору!).

Після збірки «Знак терезів» М. Рильський видав поему «Марина» (1933), збірки «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938), «Збір винограду» (1940). То був для нього час, коли промовляти доводилося «чужим» голосом, постійно прислухаючись до офіційних, партійних «камертонів». Хоча без догматичної критики не обійшлося і цього разу (див., наприклад, статтю Самійла Щупака «Про одну історичну поему («Марина») в «Літературній газеті» від 24 травня 1935 р.).

Нова смертельна загроза для Максима Рильського виникла у 1935-му, після арешту Миколи Зерова. Протоколи дописів і заяви Зерова свідчать, що слідчих найбільше цікавив епізод, який стосувався одного з останніх днів 1934 р. (приблизно 26 грудня). Микола Костьович тоді зайшов додому до Максима Тадейовича, аби перемовитися щодо списку творів Валерія Брюсова, що їх вони мали включити до збірки перекладів російського поета. Крім Рильського, Зеров застав у нього вдома молодого поета Сергія Жигалка. «Розмова відбувалася між мною і Рильським, – писав М. Зеров у своїй заяві слідчому Літману, датованій 8 травня 1935 р. – Рильський зауважив, що поети логічного ладу, як Брюсов, менше близькі йому і менше йому промовляють, ніж поети з безпосереднім ліричним обдаруванням – це й стало приводом перейти до цитування різних поетів, головним чином російських, починаючи з Фета. З українських авторів читалися окремі речі Шевченка, Куліша (1), Щоголева (1). Окремі місця Рильський коментував, звертаючись до Жигалка, дуже коротко, іноді просто вказавши на той чи інший образ або технічний прийом. Потім Жигалко пішов; перед тим я кількома словами обмінявся з ним про м. Бориспіль, його батьківщину. Увійшла дружина Рильського і за щось йому дорікнула. Потім пішов я, домовившись скласти список віршів Брюсова наступного дня» (письмова заява М. Зерова слідчому від 8 травня 1935 р.)[16].

Найбільше підозр у слідчого Літмана викликав вірш Пантелеймона Куліша «До кобзи», продекламований – серед інших – у помешканні Рильського: Літман уперто повторював, що зустріч поетів насправді була «траурным совещанием», на якому вони словами Куліша про «мертвих братів» поминали розстріляних нещодавно літераторів Григорія Косинку, Дмитра Фальківського й Олексу Влизька (невдовзі після вбивства С. Кірова всі троє були звинувачені в тероризмі і розстріляні). Зеров намагався довести, що вірш «До кобзи» «не є ані прославленням борців минулого, ні, тим паче, солідаризацією з ними. Його тема – могуть і сила слова. Вірш написаний у першу річницю смерті Шевченка і незабаром був надрукований (1862 р.) – звідси й образ кобзи, що символізує для автора творчість народну і творчість Шевченка». А щодо рядків Куліша «Гей, хто на сум благородний багатий, / Сходьтеся мовчки до рідної хати, / Та посідаймо по голих лавках, та посумуймо по мертвих братах», – то Зеров наполягав, що в останньому рядку йдеться не про загиблих, а про вбогих братів: отож, усе це не більше, ніж «типова ліберально-дворянська фраза» (мовляв, журимося за вбогими «меншими» братами, та й тільки)…

Чи переконали слідчого Літмана такі показання? З усього видно – ні…

Цікаво, що в справі Миколи Зерова фігурує чимало обвинувачених, проте Максима Рильського серед них немає! Хоча, за логікою речей, саме він, господар квартири, де відбувалося «траурное совещание», мав би бути підозрюваним № 1…

Що це означало? Невже після самообмов 1931 р. і після всього, що було написано поетом згодом, його вже вирішили не чіпати? Навряд. Над Рильським знову згущувалися хмари; йому загрожував новий арешт. Порятунком для поета стала «Пісня про Сталіна», покладена на музику Левком Ревуцьким (її текст уперше надруковано в «Літературній газеті» 12 березня 1936 р.). Валер’ян Ревуцький, племінник композитора, згадував, що «Пісня про Сталіна» була створена на замовлення високопоставленого партійного функціонера Андрія Хвилі напередодні першої Декади української культури в Москві (1936 р.). По суті, то був вибір без вибору…

А в 1939 р. Максим Рильський став поетом-орденоносцем. Хоча, як пізніше розповідав Микита Хрущов, його життя в часи сталінщини не раз висіло на волосинці.

Пережити такі неймовірні «кульбіти» було, ясна річ, зовсім непросто.

6

Війна 1941–1945 рр., хоч як парадоксально, стала для підсовєтської літератури часом відносної творчої свободи. Але невдовзі після її завершення Сталін усе швидко повернув на круги своя. Знову почалися репресії.

Як свідчать архівні документи КДБ, Максим Рильський узагалі міг не дожити до завершення Другої світової: його могли вбити за тим самим сценарієм, що й Ярослава Галана! Принаймні такого висновку дійшли дослідники історії радянської спецслужби І. Білас[17], Д. Веденєєв та С. Шевченко[18]. Вони з’ясували, що навесні 1945 р. оперативна група НКДБ УРСР по Західній Україні спланувала спецопрацію, метою якої була підривна робота всередині структур ОУН на Волині. Маючи відповідний досвід, чекісти створили легендований (фіктивний) «Провід ОУН на східних українських землях», представники якого (насправді – агенти КДБ) повинні були проникнути в справдешній оунівський центр. А щоб утертися в довіру до націоналістів, київські «сценаристи» придумали, крім усього, ще й таке: на руках у агентів, які видавали себе за представників «Проводу ОУН на східних землях», був адресований Максимові Рильському лист, у якому «Провід…» закликав поета припинити «запроданство», інакше помсти від рук оунівців йому не уникнути…

Однак Службі безпеки ОУН вдалося переграти чекістів. Підісланих агентів викрили й перевербували, а грізний «лист Рильському», складений у високих кабінетах НКДБ УРСР, чудом уцілів, ставши звідтоді історичним документом…

Неабияких морально-психологічних тортур зазнав Рильський у 1947–1948 рр. Навесні 1947-го Сталін прислав у Київ свого «намісника» Лазаря Кагановича, який після «ліберала» Хрущова мав тут «закрутити гайки». Ідеологічна кампанія не забарилася. Головним об’єктом атаки стали Максим Рильський, Юрій Яновський та Іван Сенченко, яких звинуватили в усіх смертних гріхах, передусім, звісно, в буржуазно-націоналістичному ухилі…

Кульмінацією інспірованих партією нагінок став вересневий (1947 р.) пленум правління СРПУ, головну доповідь на якому виголошував Олександр Корнійчук, який нещодавно перебрав з рук Рильського керівництво письменницькою Спілкою. Тема доповіді – красномовна: «Про виконання Спілкою радянських письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” і “Ленинград”».

Корнійчук лютував: «Твори Рильського відірвані від сучасності, ігнорують боротьбу українського народу з побудови нового соціалістичного суспільства, позбавлені свідомості й почуття національної гордості. Рильський в своїх творах висловлює антинародні націоналістичні погляди, вихваляє реакційних українських націоналістичних діячів типу Антоновича, Науменка, Русова та ін., в прикрашеному вигляді зображує старий поміщицько-капіталістичний лад, намагається відродити реакційну теорію мистецтва для мистецтва…»[19]

На голову Рильського і двох його колег по перу посипався град убивчих звинувачень. Виступаючи перед учасниками пленуму, Каганович назвав Максима Тадейовича «петлюрівцем», а слова одного з віршів Рильського («Я – син Країни Рад») кваліфікував як політично двозначні: мовляв, різні бували ради, була й Центральна Рада, – тож чи не її сином уважає себе поет?!

Згідно з «ритуалом», до розносної ідеологічної кампанії мала долучатися й літературна молодь. Микола Руденко (згодом – легендарний український правозахисник) згадував, як його й інших представників «молодняка» готували до публічного виступу проти Рильського. Був виклик до ЦК, був «інструктаж». «Конкретні настанови ми отримували від Леоніда Новиченка, який тоді завідував сектором літератури в ЦК КПУ, – пояснював М. Руденко у спогадах «Найбільше диво – життя». – Саме він і запропонував мені виступити на нараді молодих письменників із критикою поеми Максима Рильського «Мандрівка в молодість». Новиченко доволі прозоро натякнув, що це особисте доручення Кагановича, а він тільки передає його. Проте слід зауважити, що Леонід Миколайович передавав його не без приємності. /…/ Далеко пізніше я усвідомив, що виконував роль бездушної зброї в руках сталінського сатрапа…»[20]

Утім, М. Руденко зауважує, що «видатні письменики, яких ми піддали моральному катуванню, ніскільки на нас не ображалися. Вони вже не раз потрапляли в такі ситуації і добре розуміли, що ніхто з нас не міг відмовитися від Кагановичевого доручення». Була, отож, у тому драматичному дійстві 1947 р. якась жорстока «театральність»; умови «гри» для учасників «спектаклю» були очевидними, проте хіба від того ставало легше? Л. Новиченко, посилаючись на «свідчення поінформованих осіб», стверджує, що Л. Каганович таємно готував пленум ЦК КП(б)У з головним питанням на черзі денній: «Про націоналістичний ухил у Компартії України»[21], – і це означало, що мав повторитися 1937 рік… Сталося, однак, по-іншому: наприкінці 1947-го Кагановича відкликали до Москви…

А репресивна машина за інерцією продовжувала свою лиху справу. Тим паче, що добровільних «інквізиторів» у таких випадках завжди вистачає. Одні савченки відійшли, інші прийшли на їхнє місце – й ім’я їм легіон.

Одна з найбільш одіозних статей 1947 р. належала перу Леоніда Хінкулова («Чому літають ластівки» – журнал «Дніпро», 1947, № 12). Її назва нагадувала про давній вірш М. Рильського, в якому були такі рядки:

Хай собі кружляє, обертаєтьсяХоч круг лампочки земля стара!Ластівки літають, бо літається,І Ганнуся плаче, бо пора…

І хоч Ганнуся Максима Рильського переживала те, що задовго до неї відбувалося із пушкінською Тетяною Ларіною («Пришла пора – она влюбилась…»), – для Хінкулова ні гра ремінісценцій, ані усмішка поета щодо натхненних ластівок, які літають за тільки їм відомими законами, не мали жодного значення. Він запідозрив Рильського в…агностицизмі, в «ідеалістичному запереченні можливості пізнання законів навколишнього світу»! І то було не єдине звинувачення на адресу поета. На карб Рильському було поставлено й те, що в юності він друкувався в «декадентському, буржуазно-націоналістичному журналі «Українська хата»»; що й сам він був декадентом; що належав до групи «неокласиків»; що «в його творах послідовно втілюються ідеї, чужі марксизму-ленінізму»… Дісталося Рильському й за поему «Мандрівка в молодість», цього разу за його «всепрощаючу, примирюючу лагідність до всього минулого», зокрема – за сентиментальні згадки про київську «гімназію Науменка», в якій колись навчався Максим Рильський (Хінкулов називає директора цієї гімназії Володимира Науменка «мерзенним ворогом українського народу, українсько-німецьким (!? – В. П.) націоналістом»)… До «ворогів» потрапили також однокласник поета Юрко Русов, професор Володимир Антонович, «активний діяч української буржуазно-націоналістичної контрреволюції» Володимир Самійленко…