Семен присiв навпочiпки бiля убитого.
– Не буду сперечатися з приводу милосердя i вiдповiдальностi нащадкiв, пане каштеляне, – сказав задумливо. – Але спочатку iх потрiбно упiймати. І саме цим нам з вами доведеться зайнятись.
– Чортiвня! – не мiг угамуватись каштелян. – Триклята чортiвня!
Семен продовжив огляд. Судячи з усього, перед ним знаходився не шляхтич i не купець. Вкрите зморшками обличчя людини, що розмiняла шостий десяток. Неохайна борода i зачiска, пошите з простого полотна спiдне. Паливода, оглянувши труп, обережно взяв його за плече i перевернув на груди. Окрiм трьох вогнепальних ран на потилицi, з цього боку жодних ушкоджень на тiлi не було. Вiн пiдвiвся i повернувся до каштеляна.
– Пане Анджей, куди ви зазвичай доставляете тiло у подiбних випадках?
Гурський знизав плечами.
– Вiдомо куди, у фортецю.
– І що з ним вiдбуваеться далi?
– Пiсля огляду лiкарем, слiдства i усiх необхiдних процедур вiддаемо родичам, якщо такi знаходяться. В iншому випадку iх погребають коштом магiстрату.
Семен вiдступив вiд трупа, зачерпнув пригоршню снiгу й почав розтирати ним руки.
– Дуже добре, – сказав вiн. – Я прохав би вас дати наказ лiкарю, який оглядатиме убитого, щоб вiн пiдтримував зв’язок зi мною.
– Неодмiнно, – погодився каштелян. – Зараз вiн у Сатановi, очiкуе на нас iз вами. Там про все й домовимось.
Залишивши на мiсцi вбивства двох жовнiрiв i сани, загiн продовжив подорож. Важкi хмари, що вiд ранку вкривали небо, розступились, i слiпуче сонячне сяйво залило заснiженi поля обабiч шляху. Однак пiсля ранковоi пригоди настрiй було зiпсовано. Певний час Гурський мовчав, втупившись у пейзажi за вiкном. Не розпочинав розмови i Семен, вирiшивши побути наодинцi з власними думками. Так iхали близько години. Нарештi каштелян не витримав:
– Я нiчого не розумiю. Це якесь прокляття! На моiй пам’ятi такого не вiдбувалось вiд часiв, коли Кам’янець обступили орди Кантемира-мурзи![8 - Маються на увазi подii Хотинськоi кампанii 1621 року, коли союзники Османа ІІ, кримськi татари пiд командуванням Кантемира-мурзи плюндрували Подiлля.] – обурено сказав вiн.
– Що ви маете на увазi?
– А ти не помiтив? Просто так, прямо на дорозi лежить труп. Я мiг це зрозумiти у той час, коли пiд Хотином стояли турки, а увесь край зазнав навали триклятих бусурман. Але тепер!
– Ви хочете сказати, що злочиннiсть у Кам’янцi подолано? – скептично поглянув на Гурського Семен.
Каштелян похитав головою:
– Ольховський, ти доросла людина. Тож мусиш розумiти, я особа на королiвськiй службi. Поставлений тут з метою дати пiдлеглим його величностi вiдчути силу закону. І я виконую своi обов’язки. Незважаючи на те, що завжди поблизу може знайтись мерзота, яка вважатиме, що iй дозволено жити, нехтуючи тим самим законом. Проте у мене з ними розмова коротка: куля, шибениця або паля. Рiзного штибу злодii, бунтiвники та iнша наволоч обходять моi володiння десятою дорогою. Якщо не вiриш, запитай у кого завгодно. У лотрiв[9 - Лотр – розбiйник, грабiжник.] пiджилки починають трястися вiд самого iменi Анджея Гурського! Ще навеснi мною було вiддано наказ про страту кiлькох з них. І результат не примусив на себе довго очiкувати – за останнi пiвроку жоден не наважився украсти бодай мiшок збiжжя з селянськоi хати. У байраках над Днiстром ще переховуються кiлька десяткiв негiдникiв. Але менi про них вiдомо, i навеснi уся ця наволоч висiтиме на шибеницях. І раптом вiдбуваеться таке! Я просто не в змозi повiрити…
Семен промовчав, похитавши головою на знак згоди. Гурський зiтхнув.
– Скажи хоч щось, Ольховський! Не мовчи.
– Що ви хочете почути, сенаторе?
– Чому, чорт забирай, це вiдбуваеться?
Паливода поглянув на каштеляна i знову похитав головою:
– Не можу сказати надто багато. Звiдси далеко до Сатанова?
– Два десятки верст.
– Інший шлях е?
– Навряд. Якщо й iснують лiсовi дороги, нинi iх занесло снiгом.
– Тобто людина, яка вирiшила мандрувати з Сатанова у Кам’янець або навпаки, повинна проiхати саме тут?
– Напевне. Чому ти запитуеш?
Паливода поглянув на каштеляна.
– Очевидно, нещасний, якого ми знайшли, а також загиблi у Сатановi, ланки одного ланцюга, – сказав вiн.
– Це очевидно навiть для мене, – погодився Гурський. – Але чому у такий дикий спосiб? Заради чого?
Семен пiдняв комiр кунтуша, намагаючись врятуватись вiд протягiв, якi гуляли в салонi карети.
– Є багато пояснень навiть для того, що на перший погляд здаеться незрозумiлим, – пригадав вiн. – Одного разу я зустрiв святого iнквiзитора, який отруював людей сотнями. Здавалось би, святий отець i навмисне отруення – речi несумiснi. Але коли розiбратись бiльш прискiпливо, подiя набувае iншого забарвлення. Як нам оповiдае iсторiя, у Ватиканi традицiя труiти ближнiх досить стародавня. Проте усi ми вiримо, що церква веде нас до царства Господнього. І продовжуемо вiрити навiть пiсля того, як отруювачiв у рясах виведено на чисту воду. Скорiш за все убивця теж вiрить у щось. Принаймнi мае безлiч аргументiв для виправдання своiх дiй. Можливо, дiзнавшись якими е цi аргументи, ми зможемо знешкодити його досить швидко. Проте слiдство знаходиться на самому початку, тож зараз зарано робити будь-якi висновки.
– Ти говориш крамольнi речi! – сказав Гурський. – Якби твоi слова дiйшли до вух святоi iнквiзицii, мав би безлiч проблем.
– Вони намагались. Хоча й безуспiшно. Сенаторе, у мене е до вас невеличке прохання.
– Кажи.
– Не завадило б дiзнатись, кого ми знайшли. У мене не вистачить на це часу. Вiдрядiть кiлькох жовнiрiв у навколишнi села. Навряд чи цей чоловiк жив далi анiж за десять верст вiд мiсця, де ми його знайшли. Нехай дiзнаються, хто вiн.
Гурський, погоджуючись, хитнув головою.
– Я дам вказiвку. А зараз, прошу вибачення, моi сили вичерпано. Як фiзичнi, так i духовнi. Скоро буде трактир, там стаемо на вiдпочинок.
– І я буду останнiм, хто вас вiдмовлятиме, – пiдвiв пiдсумок бесiди Семен.
За чверть години дорога й справдi вивела загiн до селища, на околицi якого знаходився великий трактир. Ворота з рипiнням вiдчинились, i скоро на дворищi, яке до цього пустувало, стало велелюдно й гамiрно. Гурський у супроводi Паливоди i ротмiстра покрокував до будiвлi, решта жовнiрiв розташувались просто неба, розпалюючи багаття для обiгрiву й приготування iжi.
Роздiл IV
Снiгопад, який пройшов минулоi ночi, видався на диво рясним. Тож за кiлька верст вiд шляху, яким подорожували Семен Паливода i Анджей Гурський, снiгу навалило стiльки, що лiсовi дороги перестали iснувати, як справедливо вiдзначив каштелян. Бiлий лапатий, вiн йшов кiлька годин поспiль, все потовщуючи й потовщуючи ковдру, якою вкутались порослi лiсом схили гiр i безлiсi долини. А трiскучий мороз, незважаючи на снiгопад, не збирався випускати околицi зi своiх крижаних лабет. Здавалось, у бiлiй безмовностi, чистiй i холоднiй, не могло iснувати жодного руху, окрiм цього тихого падiння снiжинок.
Втiм, рух таки був. Просiкою серед заснiжених ялин повiльно просувались сани, запряженi парою коней. Незважаючи на те що напередоднi дорога тут була гарно вторована дроворубами, якi вивозили нею дрова для продажу у Кам’янець, Чемерiвцi, Смотрич i Балин, зараз просiка була засипана снiгом завглибшки у два фути. Тож конi лише iм одним вiдомим чином розрiзняли просiку й досi не збилися. Вони невтомно долали замети й покiрно тягли свою поклажу у невiдомому напрямку. Одинокий наiзник у шкiряному морському плащi, який сидiв у санях, не мав чiткоi мети. Вiн накинув на голову вiдлогу, заплющив очi й не помiчав нiчого навкруг себе, немов полинув у невiдому далечiнь. На соломi за спиною у наiзника була вже майже непомiтною велика кривава пляма. Вона, як i все навколо, поступово зникала пiд бiлою ковдрою. І скоро зникла зовсiм. Лише кiлька соломинок, якi стирчали крiзь снiг, червонiли крихiтними краплинками кровi. На тлi бiлоi пустелi краплинки виглядали кволо й беззахисно, немов травневi квiти, якi раптом потрапили у зимову заметiль. Обличчя чоловiка у санях не виказувало жодних емоцiй. І тiльки коли раптовий порив вiтру посилював вплив морозу, вiн кутався у свiй одяг i щось говорив, звертаючись до лiсу навколо спiвучими словами невiдомоi мови. А перед внутрiшнiм поглядом у нього пропливали чужi, далекi краi. Краi, якi нiколи не бачили снiгу. Лише зелень тропiчного лiсу й ласкавий прибiй моря. Землi, що вiн боявся iх i ненавидiв. Кораблi, дерево яких просякло смертю. Безмежжя океану i зневiри. Мить – i заснiженi пейзажi пiвденного Подiлля перестали iснувати в уявi Мешики. На iх мiсце пам’ять перемiстила темний, просякнутий сопухом гниючоi плотi трюм, у якому його зачинили…
* * *
Вони були зовсiм поряд. І хоч Степан намагався переконати себе, що разом з ним у тiснiй клiтцi звичайнi покiйники, заспокоiтись не вдавалось. У примарному свiтлi, що потрапляв сюди крiзь люк у верхнiй палубi, вiн мiг розрiзнити iхнi темнi тiла, вiдкритi очi, якi уже нiчого не бачили, а також бiлi зуби. У деяких iз чорношкiрих були розкритi роти, i iхнi схожi на перлини зуби були не менш бiлоснiжними, анiж за життя. Здавалось, вони ось-ось зарухаються i почнуть жестикулювати, благаючи води i iжi, як робили це ранiше. Проте запах, який iшов вiд iхнiх тiл i доводив Степана до стану смертельного жаху, сповiщав: вони уже нiчого не бажають просити у бiлих людей, якi стали iхнiми катами. Натомiсть сам вигляд покiйникiв тепер примушував благати прощення у них. Степан не спав уже бiльше двох дiб. Як тiльки втома долала, йому здавалось, що мертвяки пiдiймаються з просяклих нечистотами дощок трюму i повзуть до нього, простягають своi чорнi руки й клацають зубами, намагаючись вчепитись у нього смертельною хваткою. У такi хвилини сон зникав, а на його мiсце приходило вiдчуття, що у головi Степана натягнуто струною тонку мотузку, яка дзвенить вiд напруження й ось-ось може лопнути, занурюючи його у важкий бiль. Першi кiльканадцять годин вiн намагався стукати у люк, кричав i вимагав випустити його. Нестримно лаявся або навiть плакав. Але у вiдповiдь чув лише регiт i насмiшки. Потiм хитавиця посилилась i з нього уже нiкому було насмiхатись. Судно боролось iз штормом, тож моряки зайнялись такелажем i зовсiм забули про Степана. Вiдповiддю на його крики й благання тепер слугувало рипiння канатiв, шипiння води, що падала на палубу, стiкаючи клюзами, а також ледь чутна лайка боцмана.
І саме тодi мерцi зарухались. Причиною цього слугував шторм, який примушував задубiлi тiла перекочуватись трюмом, проте розбурхана уява Степана малювала зовсiм iншi картини. Йому здавалось, що вони перетворюються на страшних зомбi. Живих мерцiв, творiння чорних шаманiв з нетрiв Екваторiальноi Африки. І Степан вiдчував, як крижаний жах все мiцнiше обвивае його. Це був усеохопний жах. Такий, що пiдминае пiд себе решту емоцiй i думок. Примушуе холодiти й тремтiти, немов у пропасницi. Виходу не було. Вiн залишився сам на сам з ними й знаходиться цiлковито у iхнiх руках. Тонка струна у головi Степана натягнулась iще сильнiше, i вiн змушений був охопити голову руками. Пiсля чого заволав. Волав довго i моторошно, iнодi перекриваючи гуркiт буремного моря. Але його нiхто не чув. У свiтi навколо залишився лише вiн i мертвi тiла чорношкiрих.
* * *
