У вiдповiдь – жодного слова, лише легкий шурхiт десь неподалiк.
– Пан Левi!
Януш Дубровицький вдарив кресалом, пiдпалив трут i вiдшукав на пiдлозi поламану свiчку. Срiбний канделябр, у якому вона знаходилась ранiше, лежав поряд. Освiтлюючи собi дорогу, швидко минув вiтальню i по черзi почав заходити до кiмнат. Перше, що кинулось у очi, був повний безлад, який панував у будинку. Меблi хтось нещадно потрощив, скринi з майном перевернутi, а домашнi речi розкиданi на пiдлозi. Вiн не мiг зрозумiти, що вiдбулось, але з кожною секундою серце все бiльше стискалось вiд недоброго передчуття.
Передчуття не обдурило.
Першим, кого Януш знайшов, був старий Йозеф, який прислуговував iм за вечерею. Лакей лежав посерединi невеличкоi кiмнати серед купи простирадл i подушок, у калюжi темноi кровi. Вишита золотом лiврея була розiрвана i також залита кров’ю. Дубровицький вiдчув, як руки йому дрiбно затремтiли. Вiн повiльно наблизився. У тому, що перед ним лежить труп, сумнiвiв бути не могло – обличчя убитого встигло пожовтiти, а риси загостритись. Але навiть не це скувало крижаним страхом королiвського жовнiра, який за свое життя встиг побувати у боях i бачив смерть на власнi очi. У трупа було розрiзано живiт, а нутрощi лежали на пiдлозi.
– Що тут вiдбуваеться? – вигукнув пан Януш i сам злякався свого голосу.
У вiдповiдь – тиша.
Наступним Януш знайшов Левi Сатанiвського. Лiкар знаходився посерединi кiмнати, де вони вечеряли, поряд з перевернутим столом i розкинутим у безладi посудом. Його сива борода, одяг, все навколо було залите кров’ю. Як i у попереднього убитого, живiт Левi нiс на собi слiди кривого розрiзу, з якого було видно нутрощi.
– Ірено! Петрусю! – несамовито заволав пан Януш i кинувся далi.
Дружину вiн знайшов ще живою. Скорiш за все вона намагалась утекти вiд убивць у ту мить, коли тi були зайнятi Левi Сатанiвським. І, природно, побiгла у кiмнату, де поклали у лiжечко ii сина. Спробувала хоч якось захистити його i себе.
Їй це не вдалося.
Вiдчуваючи, як волосся на його головi заворушилось, Дубровицький закам’янiв.
Ірена лежала бiля того самого лiжечка. Шурхотiння, яке вiн чув, створювала вона. Жiнка билась в агонii, але тепер, помiтивши його, схлипнула.
– Януше, вiн… Я не змогла… Вiн…
– Ірено, мила…
Дубровицька зойкнула i затихла. Смерть нарештi змилувалась над нею, i лише струмок кровi повiльно малював собi дорiжку бiлоснiжною шкiрою пiдборiддя. Тiею шкiрою, яку пан Януш так любив цiлувати. Поглянувши у лiжечко сина, шляхтич уже нiчого не вiдчув. Вiн якусь мить дивився на закривавлене дитяче тiльце з розрiзаним животом, пiсля чого знепритомнiв i гепнувся на пiдлогу.
Роздiл ІІ
Семен Паливода вiдклав книжку, яку читав протягом дня, поглянув на освiтленi смолоскипами вежi староi фортецi за вiкном i замислився. Вiн не звик до метушнi великого мiста, хоча й протягом певного часу вважав ii досить кумедною. Усi цi сповненi розумiння власноi важливостi шляхтичi навколо, натовпи мiщан, що бродили брукiвкою вулиць у лише iм вiдомих справах. Гамiр ринку, крики купцiв i пiснi украiнською, польською та вiрменською, що лунали з численних пивниць. Французька i голландська мова ландскнехтiв з фортецi, якi теревенили з мiщанками, не утруднюючи себе вивчанням iнших мов… За життям Кам’янця Семен спостерiгав з цiкавiстю кiлька тижнiв. Мiсто навiювало певнi аналогii з Вавилоном, якби останнiй за велiнням вищих сил було перенесено у скелястий каньйон Смотрича. Потiм цiкавiсть минула. Натомiсть прийшла важка нудьга. Паливода уже жалкував, що вирiшив залишитись у мiстi на зиму. І хоч рiшення було, певною мiрою, вимушеним, сидiння в чотирьох стiнах оптимiзму не додавало. Душа просилась на волю, на Запорiжжя. На матiнку Сiч, яка залишилось поза межами досяжностi Семена Паливоди вiд часiв щедрого на гарячi тони жовтня. І ось тепер вiн тут. Рiздво минуло i почалась та частина зими, котру не любить нiхто. А Семен Паливода, схоже, застряг надовго. Принаймнi запорожцi, яких вiн напередоднi вгощав у шинку на ринковiй площi так щедро, нiби зустрiв рiдних братiв, натякали саме на це. Вони iхали у Волощину з листом кошового отамана, i iм довелось нещодавно перетнути Дике Поле. Козаки розповiли Семену про велику кiлькiсть вовчих зграй навколо шляхiв, а також про напади хижакiв i навiть жертви таких нападiв. Тож коли, пiдвипивши, Паливода заявив, що найближчим часом вирушае на Запорiжжя, братчики похитали головами.
– Самому подорожувати у Полi, брате, дурна робота. Не вiдiб’ешся. Цих тварюк сотнi. Навiть якби мав десяток пiстолетiв, все одно мало. Голоднi, кидаються немов чорти. Себе ще шаблею обiйти здужаеш, а коня точно не вбережеш. Решту завершить мороз i втома. Такi ось справи.
І хоч Семен звик вважати себе не тiею людиною, яку може змусити змiнювати плани подiбна дрiбниця, вирiшив не поспiшати. Зрештою, тиждень тому, коли вiн зустрiв запорожцiв, необхiдностi термiново подорожувати на Сiч не було. Проте зараз, сидячи бiля камiну у теплiй свiтлицi, за вузькими стрiлчастими вiкнами якоi лежав засипаний снiгом каньйон Смотрича i проколювали небо шпилi фортечних веж, Паливода вiдверто нудьгував. Певною мiрою нудьгу розбавляло читання, але це дiяло не надто ефективно. Звиклий до походiв i добрячоi бiйки характер вимагав покинути метушню мiських вуличок i податись у чисте поле. На пошуки небезпек, назустрiч морозному вiтру й невiдомостi. Семен зiтхнув i знову взяв до рук книжку. Подумав, що вирушить на Запорiжжя завтра. З самого ранку. До того, як хтось спробуе його вiдрадити. Потрiбно лишень взяти бiльше пороху i пiстолетiв. Зрештою, навiть сам факт нападу вовчоi зграi можна перетворити на яскраву пригоду. Вiд такоi думки чоло Семена просвiтлiло, i вiн подумав, що рiшення вже обговорено i прийнято. Далi думки вились навколо практичного втiлення задуманого у життя. Проте це вiдбувалось не довго. За чверть години Паливода заглибився у читання, справедливо вважаючи, що проблеми дня завтрашнього потрiбно вирiшувати завтра.
Усе розпочалось саме тодi. Так несподiвано-буденно, як починаються усi неприемностi. У сiнях почулось дзеленчання острогiв i кроки, пiсля чого у дверi кiмнати безцеремонно загупали. І навiть не кулаком. Дубовi дошки гудiли скорiш за все пiд рукiв’ям гарапника. Семен зiтхнув i знову закрив книжку. На гостей вiн не очiкував, хоча й не мiг сказати, що iм не радий. Можливо, все ж таки вдасться розбавити нудьгу до ранку бодай якоюсь розмовою. Але ж не так настирливо ii починати!
Гупання повторилось.
– Пане Ольховський! – загудiв застуджений голос за дверима.
Семен спробував упiзнати вiзитера по голосу, але не змiг.
– Пане Ольховський, нагальна справа, вiдчинiть!
За дверима голосно вiдхекувались, як це зазвичай робить людина, що занадто поспiшае. Семен зiтхнув.
– Хто такий?
– Посланець каштеляна![6 - Каштелян – у XVII сторiччi у Речi Посполитiй посадова особа на королiвськiй службi, яка призначалась для управлiння фортецею i землями навколо неi.] – сповiстив голос.
Це вже цiкавiше.
– Якщо пан не волiе вибити дверi, а просто зайти, вiн може легко це зробити, вiдчинивши iх, – спокiйно вiдiзвався Паливода i клацнув кресалом, розпалюючи люльку.
Дверi вiдчинились, i на порозi застиг зарослий щетиною чолов’яга у кожусi й баранячiй шапцi. На шкiряному чересi мав, демонструючи свою належнiсть до вiйськових, карабелу[7 - Карабела – тип шаблi, поширений у XVI–XVII сторiччях.].
– Чи маю я честь бачити шляхтича Семена Ольховського? – запитав з порога прибулий, не переймаючись такою дрiбницею, як привiтання.
Семен випустив хмаринку сизого диму, деякий час слiдкував за ним, доки хмаринка не перетворилась на iмлу, пiсля чого перевiв погляд на прибулого.
– І я вас вiтаю, пане… не знаю вашого iменi.
Гiсть пропустив натяк повз вуха.
– Вас хоче бачити його ясновельможнiсть каштелян, прошу не баритись! – категорично заявив вiн i для бiльшоi поважностi порухав своiми пишними вусами.
Семен зiтхнув.
– Шановний, – сказав вiн голосом, у якому чути було важку, сiру й безпросвiтну нудьгу. – Чи не мiг би ти зачинити дверi?
– Для чого? – блимнув очима вiзитер.
– Бачиш, на вулицi не надто тепло, i кiмнату нагрiти досить важко без достатньоi кiлькостi дров. А з огляду на ту обставину, що мiй помiчник вiдсутнiй у Кам’янцi, рубати iх доводиться менi особисто. Я не вiд того, щоб попрацювати фiзично, але зараз не маю настрою.
– Але каштелян… – знову блимнув очима прибулий.
– Зачини дверi i бажано за собою! Пiшов геть! – пiдвищив голос Семен i звiвся зi свого зручного фотелю.
– Наказ каштеляна…
– Геть!!! – заволав Паливода голосом досвiдченого кавалериста.
Дверi з гуркотом зачинились. Паливода кiлька секунд дивився на них, пiсля чого повернувся у фотель i розкрив книжку. Спробував читати, але швидко зрозумiв, що думки лiтають зовсiм не у тому полi, до якого запрошував автор фiлософського трактату з латинською назвою. Вiн вiдклав книжку i вирiшив почекати наступного вiзитера. Можливо, сам каштелян?
Пiсля того як непроханий гiсть зник, минуло кiлька хвилин, i Семен навiть почав вважати, що помилився, коли в сiнях знову почувся рух i у дверi постукали. Цього разу значно галантнiше.
– Хто такий?!
У вiдповiдь жодного слова, а за мить знову стукiт.
– Увiйдiть! – Семен упiймав себе на думцi, що даремно вигнав посланця. Можливо, й справдi вiдбулось щось важливе? Втiм, вiн завжди з повагою ставився до бажання стороннiх побути наодинцi й вимагав такоi поваги до власних бажань. Але… Невже сам каштелян?
Так, це був каштелян. Середнього зросту товстун рокiв шiстдесяти, у шитому золотом кармазинi, з пишними сивими вусами. На головi насунута майже на очi боброва шапка. Маючи за спиною двох озброених мушкетерiв, навпроти Семена стояв Анджей Гурський. І хоча поважний сенатор сейму i управитель ключовоi фортецi пiвденного кордону Речi Посполитоi намагався виглядати так, як належить особi його статусу, Семен одразу ж помiтив, що той перебувае у вкрай розгубленому станi.
