Іменем сонця

– Вітаю і вас, пане Адаме! – спокійно вимовив він.

У звуках за зачиненою брамою дещо змінилось. Серед гудіння натовпу пролунали розпачливі жіночі зойки, іржання коней і дзвін обладунків. Почулись короткі військові команди й лемент поволі почав ущухати. Вочевидь жовніри, які прибули з Ґурським, змінили перевагу у протистоянні з мешканцями Сатанова, й ринкову площу почали зачищати від невдоволених. Анджей Ґурський кілька хвилин слухав звуки вулиці, після чого вдоволено розправив вуса.

– Лотри! Потрібно було наказати ротмістру упіймати кількох і всипати канчуків!

– Навряд чи це їх заспокоїть, – зауважив Костенко.

– Але заспокоїть мене! – каштелян простяг руку до одного з жовнірів, що його супроводжували. Той без зайвих слів вклав у руку свого пана схожу на невеличкий барабан срібну баклагу в шкіряному футлярі.

– Хтось бажає вина, панове? – скоріше для вигляду, аніж сподіваючись на згоду, запропонував Ґурський Костенку й Паливоді.

– Дякую, ваша ясновельможносте, – похитав головою Семен. – Надто багато роботи.

Відмовився і Костенко.

– Що ж, оглянемо місце злочину? – запросив прибулих Костенко.

У відповідь каштелян вилаявся у свої густі вуса і, пробубонівши щось на кшталт: «з мене вистачить того диявольського лайна», покрокував до воріт. За воротами, отримавши почет з ротмістра і кількох жовнірів, поспішив до шинку на протилежному боці майдану. Семен супроводив каштеляна поглядом і увійшов до будинку, на варті дверей якого застигли ще двоє драгун.

– Бачить Бог, я з радістю підтримав би компанію нашому поважному сенатору, – зітхнув Костенко. – Маю надію, ви не настільки вразливі?

Паливода похитав головою.

– Навряд. Хоча не вважаю це великим надбанням. Подібні речі мають жахати.

– Ви маєте рацію, друже.

Залита кров’ю підлога, розкидані речі, поламані меблі. Тут царювала смерть. Тіла убитих застигли на тих місцях, де їх зустріла немилосердна доля. За наказом каштеляна трупи не прибирали до приїзду Семена. І зараз вони, сині, з розтерзаними тулубами, лежачи у калюжах чорної крові, виглядали ще більш моторошно, аніж у мить, коли Януш Дубровицький повернувся від гетьманського посланця. Семен дістав нотатник і приготував олівець.

– Ви, пане Адам, я так розумію, уже все оглянули? – запитав він у Костенка.

– Звичайно. І все можу розповісти. Маю лишень прохання.

– Що саме?

– Давай без усіх цих «панів» і «ваших милостей». Я Адамек, до тебе як звертатись?

– Семен, – знизав плечами Паливода. Лікар одразу сподобався йому простою манерою спілкуватись і приязною усмішкою. Він був не старший за Микиту, який поїхав святкувати Різдво з родиною і мав бути відсутнім не менше місяця. Чимось Костенко навіть нагадував Семену Пилипенка.

– Отже, Семене, тут побували справжні звірі. Або звір. Поглянь.

Вони зайшли у першу з кімнат, посередині якої знаходився убитий лакей. Зодягнений у ліврею труп лежав на спині. Його пишна перука сповзла з голови. Живіт був розрізаний, як і у попереднього потерпілого – одним розмашистим ударом надзвичайно гострого ножа. А потім скоріш за все копирсались у нутрощах. Семен, зітхнувши, перевернув труп. На лисій потилиці у померлого були помітні три вогнепальні поранення, розташовані у ряд.

– Зайшли через двері, не ламали, – зауважив Костенко. – Лакей скоріш за все сам відчинив. Помітивши, хто до них завітав, спробував утекти. Але цієї миті у нього поцілили.

– З чого стріляли? – запитав Семен, роздивляючись поранення на голові нещасного.

– Важко сказати, можливо, заряджений картеччю мушкет…

Семен оглянув тіло і похитав головою.

– Пістолет. Зовсім невеликий – поранення сліпі. Але стріляли тричі, – сказав він.

– Для чого?

– Цього я поки не знаю. Що ж, продовжимо огляд.

Вони перейшли до світлиці, у якій поряд з перевернутим столом лежав сам господар. Семен неквапно оглянув розтерзане тіло, потім пройшовся кімнатою, відзначивши, що у ньому щось пильно шукали. Про це красномовно свідчили перевернуті речі на полицях, потрощені скрині й відкриті навстіж дверцята шаф, вміст яких був розсипаний на підлозі. Однак дуже швидко у поле зору потрапило зірване з стіни зображення менори[10]. Навіть здалеку було помітно, що рамка картини виконана зі щирого срібла. Проте вона, вочевидь, не зацікавила убивцю. Як і кілька срібних підсвічників на підлозі. Семен старанно замалював щось у нотатнику, після чого наблизився до убитого. Вже звичним рухом повернув його долілиць.

– Та ж картина, – у задумі мовив він. – Три кулі у потилицю. Але окрім них рана на тім’і. Очевидно, цього чоловіка просто позбавили здатності рухатись перед тим, як убити.

– Для чого?

– Хоча б для того, щоб мати можливість перезарядити пістолет.

– Тричі?

– Навряд. Це зайняло б надто багато часу. Але кулі три.

– Дивно, – у задумі хмикнув Костенко.

Огляд найбільш трагічної частини місця злочину не додав майже нічого нового. Хіба той факт, що Ірену Дубровицьку і її маленького сина було убито в інший спосіб, аніж решту нещасних. Матір кілька разів ударили холодною зброєю. Дитині перерізали горлянку. Тіло жінки розрізати не намагались. Але у тулубі дитини нишпорили, як і у тілах попередніх жертв. Семен відчув, що з нього досить. Жорстокість невідомого убивці перевершувала усілякі межі. І коли убивство матері можна було пояснити хоча б усуненням свідка, то кому завадив хлопчик, який, судячи з усього, не умів говорити? Цього Семен Паливода пояснити не міг. Тим більше не міг пояснити, для чого було розтинати тіло. Хіба убивця не був людиною.

– Різник, – немов прочитавши його думки, сказав Костенко. – Це міг зробити лише різник.

Паливода підійшов до вікна і став так, щоб трупи і кров залишились поза межами поля зору.

– Я мав би звикнути до подібних видовищ, – знизав він плечима. – Але не можу.

– Навряд чи до такого хтось взагалі спроможний звикнути, – відповів Костенко. – Власне, це все, що я мав показати. Бажаєш вийти на повітря?

– Так. І негайно, – рвучко повернувшись, Семен вийшов з кімнати. Пройшовся коридорами, перетнув вітальню й зупинився на ґанку. Похапцем відшукав у кишені люльку й тютюн. Вдарив кресалом, припалив. Незважаючи на лютий мороз, завмер у задумі. Відчував, як руки, які щойно дрібно тремтіли, поволі почали заспокоюватись. Спробував уявити, що відчував Януш Дубровицький, і не зміг.

– Ваша милосте! – перервав хід думок Семена хрипкий голос.

Повернувшись, помітив жовніра.

– Ваша милосте, ви закінчили?

– Закінчили? – Паливода не одразу зрозумів, що від нього потрібно.

– Їх мость, пан Адам, запитують, чи можна прибирати трупи?

Семен, погоджуючись, хитнув головою.

– Так, забирайте…

На ґанок вийшов Костенко. Став поряд, але продовжувати розмову не поспішав. Мовчки спостерігав за рухом на подвір’ї Леві Сатанівського. За чверть години повз них почали виносити ноші з тілами загиблих. Спочатку челядники винесли і влаштували у санях лікаря, після нього лакея. Ірену Дубровицьку і її хлопчика винесли останніми, прикривши ноші білими простирадлами. Цвьохнув батіг, і коні, порипуючи втрамбованим снігом, потягли сані у південному напрямку.

– Адаме, як це відбувається? – запитав Семен у Костенка, коли господа Леві Сатанівського спустіла і біля воріт залишились тільки драгуни міської сторожі.

– Що саме?

– Убиті. Ти якось оглядаєш тіла?

– Ти маєш на увазі розтин? – Костенко дивився услід сумній кавалькаді, що повільно віддалялась.

– Так.

– Взагалі розтин робиться не часто. Ти знаєш, як до цього ставиться церква. Проте іноді доводиться. Убитих доправляють у фортецю, лише потім повертають рідним. Тож коли хтось хоче дізнатись справжню причину смерті й на те є відповідний наказ, мені доводиться брати на себе такі обов’язки, за виконання яких їх превелебності приходять у стан праведного гніву.

Семен подивився Костенку у очі.

– Зробиш це для мене?

– Чому б ні? Потрібен лише наказ каштеляна…

– Я про це подбаю. Жінку, думаю, можна не чіпати. Мене цікавлять кулі, якими убили невідомого на шляху і двох чоловіків у будинку. І що вони, чорт забирай, хотіли знайти серед нутрощів?

Костенко здійняв комір жупану.

– Зроблю, як приїдемо.

– Дякую, Адамеку, – простягнув руку Семен. – Останнє запитання.

– Запитуй.

– Окрім убитого челядника, тут були інші слуги?

– Так, звичайно.

– Де вони?

– У будинку для челяді. Зачинились, відмовляються виходити.

– Справді? – хмикнув Паливода. – Чому?

– З тієї ж причини, з якої відбуваються заворушення на площі. Люди налякані і звинувачують у всьому тих, хто має відповідати за їхню безпеку. В даному випадку жовнірів, каштеляна і мене. Тепер ще й тебе.

– Цікава реакція.

– Цікава. Були ще візник і форейтор Дубровицьких. Їх одразу допитали, але обидва стверджують, що нічого не бачили. Були у конюшні за зачиненими воротами. Це підтверджують інші слуги. Я хотів їх залишити до твого приїзду, але вони мусили негайно везти свого пана у маєток. Дубровицькому стало зле. Я зробив кровопускання і дав заспокійливе. Маю надію, йому полегшає.

– Інші теж нічого не бачили?

– Так вони стверджують. Втім, схоже на правду. Все відбулось у будинку, а туди ніхто, окрім загиблого мажордому, не мав права заходити.

– Не бачили… – роздумував уголос Паливода. – Мабуть зайшли досить тихо. І навряд чи нападників було багато. Велику групу людей завжди хтось помітить. Але одинокий перехожий має значно більше шансів залишитись непоміченим.

– Тобі видніше, – погодився Костенко. – Однак не можу собі уявити, що подібне під силу вчинити одній людині.

– Ми багато чого не можемо уявити з речей, які відбуваються повсякчас, – зауважив Паливода.

– Тоді це мав би бути досвідчений різник. Такий, що одним ударом звалює вола.

– Мені теж це спадало на думку. Але волів не ріжуть подібним чином.

Костенко зітхнув.

– Здається, з мене теж достатньо цього диявольського лайна.

– Я так і думав. Коли плануєш вирушати?

Костенко знизав плечами:

– Власне, якщо ти не проти, поїду негайно.

– Я не проти. Зустрінемось у Кам’янці, Адамеку. Приємно було познайомитись, шкода що за таких обставин, – Семен попрощався з новим знайомим і пішов у бік будинку для слуг.

Челядь загиблого лікаря Паливода знайшов у далекому кутку подвір’я. Слуги перебували у невеличкій приземистій мазанці. За вікном, схожим на виставлені чотирикутником блюдця, блимало ледь помітне світло каганця. З комину у нічне небо вився сивий дим. Семен хотів відкрити вузькі двері, проте вони, рипнувши на петлях, відчинились за мить до того, як він устиг до них торкнутись. На порозі стояв дебелий чолов’яга у кожусі з високим коміром. З-поза спини у нього виглядало ще два переляканих обличчя.

– Хто такий? – непривітно буркнув чолов’яга, і Паливоду обдало розкішним горілчаним перегаром. Від несподіванки він навіть на крок відступив.

– Друже, для початку з’ясуємо, хто ти такий, – сказав Семен, роздивляючись незнайомців.

– Сторож я, – буркнув чолов’яга. – Подвір’я охороняю.

– Погано охороняєш. Чужі ходять.

– Хто такий?! – вперто повторив незнайомець.

– Тебе це не стосується, друже, – зітхнув Семен. – Тебе стосується лише те, для чого я сюди прийшов.

– Для чого? – глипнув очима чолов’яга і голосно гикнув.

– Маю поговорити з слугами покійного лікаря. Ти не проти?

Незнайомець повільно похитав головою.

– Сюди не можна.

– Чому?

– А біс тебе знає, хто ти такий! У нас тут такі страхи відбуваються… Не пущу!

Семен зітхнув.

– Послухай, добродію, – терпляче сказав він. – За парканом люди каштеляна щойно розігнали натовп невдоволених владою. Ти, судячи з усього, з їх числа?

– До біса вашу владу! – рішуче сказав чолов’яга. – Ми самі себе захищатимемо! На вас надії немає!

– Захищайтесь самі, мені немає до цього діла. Але зараз я зайду у ці двері й виконуватиму свою роботу. А ви зайдете за мною і будете відповідати на мої запитання. Відбулось убивство, тож не до жартів.

Чолов’яга засопів і, підтверджуючи свою рішучість, видобув з-під поли самопала. З закріпленого на курку шматка мотузки угору вилась тоненька цівка диму.

– Не пущу! – сказав категорично. – Іди, вашмость, від гріха! А то стрелю, їй-бо стрелю! – тремтячою рукою він звів курок з тліючим ґнітом.

Паливода посміхнувся у вуса. Після того, що довелось бачити у будинку, настрій був далеко не благодушний. Він навіть зробив над собою зусилля, щоб не скалічити нахабу без зайвих розмов.

– Опусти самопал, дурню, – сказав майже ласкаво.

– Не пущу, йди геть! – не здавався сторож. – Стрелю!

– Справді?

Усе що відбулось далі, чолов’яга у дверях одразу не зрозумів. Помітив лишень, що замок його самопала відламався й упав на підлогу. Натомість шабля шляхтича незрозумілим чином перемістилась з піхов при боці у руку останнього.

– Але… так не можна! – прошепотів чолов’яга.

– Чому? – Паливода закинув зброю у піхви. – Стріляй.

До сторожа лише тепер почало доходити, на яку небезпеку він наразив себе власною необачною поведінкою. Шляхтичу варто лише доповісти, що на нього було вчинено збройний напад. Цього цілком вистачить для суду. Адже особа будь-кого з нобілітету Речі Посполитої є недоторканною. Результатом подібної сутички зазвичай був смертний вирок для нахаби з простого народу, який смів погрожувати зброєю людині з шляхетними привілеями.

– Не губи, ясний пане! – забубонів він. – Все розповім! Налякані ми… Не знаємо, кого боятись.

– От і добре, – Паливода вказав на двері будинку для слуг. – Проходьте, добродії. Розмова буде довгою.

Розділ VI

Коваль склав інструменти на полицю, довго й ретельно вимивав свої мозолисті руки, після чого витер їх рушником і оглянув закіптюжене приміщення кузні. Тут, серед гарячого вогню й дзвінкого металу, от уже два десятки літ він проводив переважну більшість свого часу. І ніколи не жалкував про обрану професію. Крихітне віконце, на стіні кілька полиць з різноманітними кліщами, гаками й молотками. Посередині велика дубова колода, на якій закріплено ковадло. Поряд кувалда з відполірованим до тьмяного блиску руків’ям. В кутку горнило з міхами, у якому коваль розігрівав крицю перед тим, як взятись за її перетворення. Поруч з горнилом купа вугілля і діжка з водою. Стара скриня з підковами, серпами, ножами і ще казна-яким металевим мотлохом. У горнилі все ще теплився вогник – там закінчували своє життя останні жаринки. На сьогодні роботу можна було закінчувати. Підмайстра і учня він відпустив годину тому, тож тепер настала пора самому вирушати додому. Туди, де чекали на нього тепла родинна атмосфера, гаряча вечеря і жаданий відпочинок від праведних трудів. Просте невигадливе життя трудящої людини.

Коваль плеснув у горнило ківш води, остаточно загасивши жар. Скинув свій шкіряний фартух, повісив його на вбитий у стіну гак і збирався зняти з вішалки кожух. Саме цієї миті двері кузні відчинились. Коваль не очікував на відвідувачів, але й не здивувався. До кузні часто заходили незнайомі люди, на те вона й кузня. Найбільш важлива частина роботи – отримати замовлення від того, хто бажає заплатити кілька монет за його працю. Але не сьогодні. Надто пізно. І він надто стомився.

– Я закінчив роботу, чоловіче. Зможу допомогти лише завтра, тоді й приходь, – добродушно мовив коваль, роздивляючись візитера.

Перед ним стояв чоловік середнього зросту, зодягнений у шкіряний плащ з відлогою поверх овечого кожуха. Ретельно виголене обличчя, при поясі піхви з шаблею. Придивившись, коваль відзначив, що клинок незнайомця не був схожий на ті, які зазвичай йому доводилось бачити. Він був короткий, але надзвичайно широкий, з ледь вигнутим вістрям. Втім, навіть не шабля прикувала до себе увагу коваля. Його дивував, навіть лякав божевільний погляд сталевих очей незнайомця.

– Хіба? – з нахабною посмішкою сказав відвідувач.

– Так. На сьогодні з мене досить. Було багато роботи.

– До вечора ще далеко. Лише починає темніти, – заперечив відвідувач.

Коваль відчув, що спілкування з незнайомцем стає йому неприємним. Він нікому не дозволяв розмовляти з собою подібним тоном у себе в кузні. Зрештою, він не кріпак, а вільний майстер. Без п’яти хвилин цехмістер. Тож має право вимагати поваги до себе і своєї праці.

– Ось що, чоловіче, – зітхнув коваль. – Коли ти від світанку помахаєш кувалдою, я подивлюсь, чи надто важливим буде для тебе сонце, що не встигло опуститись за обрій.

– Сонце завжди буде важливим, – незрозуміло до чого бовкнув відвідувач.

Коваль зітхнув. Сперечатись він не мав наміру. Лише зачинити кузню й простувати додому.

– Так, сонце – це важливо. Але є інші важливі речі.

– Які?

– Руки. Вони почнуть боліти значно раніше. Крім того, навряд чи у моїй роботі є речі, які б не змогли потерпіти до завтра. Що у тебе?

– Є одна справа, – загадково знизав плечами відвідувач.

– Я кую ґрати, огорожі, цвяхи й скоби. Якщо тобі шаблю або шпагу, ти не туди потрапив.

Відвідувач посміхнувся ще ширше.

– Мені не потрібна шабля. У мене є, ти ж бачиш.

– Бачу, – коваль побіжно оглянув зброю при боці у візитера. – Дивний клинок. Я таких не зустрічав.

– Це абордажна шабля, – відповів незнайомець. – Клинок короткий, проте широкий і міцний. Таким зручно орудувати на палубі корабля. Більше шансів не зачепити такелаж або тих бідолах, що сидять на ній, зчеплені докупи за допомогою кайданів. Знаєш, на палубі завжди обмаль місця.

Коваль зняв з гачка кожух і заходився одягатись, демонструючи, що збирається йти.

– Отже, шабля тобі не потрібна, – сказав він.

– Свята правда, – з посмішкою відповів відвідувач.

– Що ж потрібно?

– Не що, а хто.

Коваль не зрозумів, до чого веде дивний незнайомець, але відчув у його словах загрозу. Він відступив на кілька кроків і взяв до рук молоток, що лежав поряд з ковадлом.

– Ось що, розумнику, – сказав рішуче. – Йди під три чорти. На сьогодні з мене досить роботи і пустих розмов. Я хочу чарку оковитої, полумисок борщу і відпочити у спокої. Прийдеш завтра вранці і розповідатимеш про абордажні шаблі й все, що у тебе наболіло. Домовились?

Незнайомець поглянув на молоток, що його тримав у руках коваль, і повільно похитав головою.

– Завтра не вийде.

– Чому?

– Тебе не буде серед живих.

– З чого ти взяв? – коваль відчув, як у нього в грудях похолоділо.

Незнайомець розвів руками.

– Тому, що сонце хоче піти від нас. Залишити на самоті своїх дітей. Але сонце для нас – це все. Ти сам щойно підтвердив. Без сонця не буде нас.

Коваль відступив ще на крок і міцніше охопив руків’я молотка.

– Добродію, – сказав він. – Ти маєш піти. Цієї ж миті. Інакше я проломлю тобі голову.

– Голову? – у очах відвідувача спалахнули божевільні вогники. – Ні. Не проломиш.

– Ти впевнений?

– Так.

– І чому ж?

Незнайомець пройшовся кузнею, слідкуючи за тим, щоб залишатись між ковалем і дверима.

– Скажи мені своє ім’я, – мовив нарешті.

– Що? – коваль відчув, що перше роздратування і страх поступились у ньому місцем холодній ненависті. Скоріш за все до нього завітав звичайний злодюжка, який хоче розжитись за його рахунок. Хоч і надто дивний для злодюжки.

– Тобі мало лише проломленої голови, – зловісно сказав коваль. – Ти хочеш почути ім’я того, хто тобі її проломив! Що ж, мене звуть Казимир Сопронович. І моє ім’я у Кам’янці знає кожен!

– Радий познайомитись, – без загрози у голосі відповів відвідувач. – Моє ім’я – Мешика. Сонце обрало мене, щоб зібрати жертви й віддати йому.

– Жертви?

– Так, жертви. Бачиш, я не можу вчинити інакше. Бо вони повернуться і я не матиму чим їх зустріти.

– Кого зустріти? – прошепотів коваль неслухняними губами.

Відвідувач підняв руки і звернув їх долонями догори, немов намагався довести очевидне.

– У них безліч імен. Але імена тобі нічого не скажуть. Ти мені потрібен, тож просто прийми цей факт. Інакше у світ прийде темрява.

– Яка темрява?! Що ти верзеш?! – коваль утратив терпець. – Геть звідси, божевільний покидьку!

Він здійняв над головою молоток і кинувся на відвідувача. Але візитер не зрушив з місця. Його глузлива посмішка навіть не полишила обличчя. Одним рухом Мешика звів руку з крихітним пістолетом і вистрілив. Усі три кулі потрапили ковалю в обличчя. Він упав немов підкошений і забився в агонії. Мешика постояв над жертвою кілька хвилин, після чого видобув з кишені обсидіановий клинок і присів навколішки.

– Іцлі, настав твій час, – стиха сказав він і зашепотів слова чудернацької молитви невідомому богу.

Закінчивши молитву, Мешика розірвав одяг коваля і одним широким ударом розтяв йому живіт. Швидко стромив руку у тулуб убитого, знайшов там щось, рвонув і здійняв руку високо вгору.

На закривавленій долоні зі схожими на пазурі орла пальцями лежало серце. Воно, помираючи, ледь-ледь пульсувало. Свідомість Мешики, як не раз відбувалось раніше, полишила стіни кузні й помандрувала до іншого місця у часі і просторі.

* * *

Шлюпка з «Дельфіна» залишила його у баговинні, темному драглистому баговинні, яке відокремлювало морську блакить від темно-зеленої стрічки мангрів, що тяглись на багато миль у глиб суші. Боцман вилаявся наостанок, матроси налягли на весла, і скоро Степан залишився на самоті. З відчуттям розпуки спостерігав, як шхуна повільно розвернулась. Палубна команда витравила якірний канат і, прийнявши шлюпку на облавок, «Дельфін» здійняв вітрила і пішов геть. Протягом години за ним ще можна було спостерігати, але свіжий попутний вітер швидко підганяв судно і скоро воно майже зникло у лазурній імлі.

От і все.

Його викинули немов непотріб. Навіть не переймаючись тим, що мангрове болото, у якому висадили нещасного, кишіло алігаторами й іншою живністю, яка усіма силами намагалася вкоротити віку будь-кому, хто тут опиниться. Але зараз Степана це не хвилювало. Він щиро радів тому, що опинився за межами смердючої клітки з мертвяками. І хоч навряд чи повною мірою розумів, у якому місці йому судилось опинитись, відчував у собі сили боротися з небезпеками, які на нього чигатимуть. Принаймні над його головою світить сонце, чути шум прибою, а зелень рослин вселяє у душу слабку надію на порятунок. Струна в голові у Степана перестала бриніти, загрожуючи розірватись, і він відчув спокій. Можливо, страхи повернуться з настанням темряви, а жахливі видіння з чорношкірими мерцями, які жадають розірвати його своїми зубами, знову прийдуть уві сні. Але це буде потім. А зараз у нього є можливість боротись. Він повернувся спиною до мізерної крапки, у яку встиг перетворитись «Дельфін», і заглибився у мангрове болото, пробираючись крізь баговиння і коріння рослин.

Він ішов кілька годин, доки остаточно не вибився з сил. Сонце, закрите густою рослинністю мангрів, поволі схилилось до заходу й до настання темряви залишилось зовсім мало часу. У цих широтах темніло майже миттєво, і Степан знав це. Вирушаючи у свою небезпечну мандрівку, він плекав надію, що до темряви зможе відчути під ногами тверду поверхню, а не грузьке багно гниючих рослин. Але він помилився. Можливо, стрічка занурених у солону воду моря лісів виявилась ширшою, аніж він передбачав, а можливо, Степан просто збився і кружляв на одному місці. Трикляті мангри не давали можливості зорієнтуватись, і багатьох моряків, які сюди потрапляли, потім знаходили зовсім неподалік від морського берега. Вони помирали від спраги, голоду і втоми. Розповіді про мангрові болота Степан чув раніше, коли вперше опинився у Новому Світі. Але він твердо вирішив не здаватись і знайти вихід. Зрештою, після усього пережитого на судні йому мала посміхнутись фортуна.

Першого алігатора він помітив за півгодини до настання темряви. Великий, схожий на занурений у воду стовбур дерева, хижак тихо спостерігав за ним, очікуючи, коли настане можливість зробити вбивчий кидок. Степан відчув биття пульсу у скронях, і гнітюче відчуття натягнутої струни всередині власної голови повернулось. Він вихопив пістолет, але за мить зрозумів, що виглядає смішним. Протистояти чудовиську довжиною у два сажні з пістолетом, кулі якого не більші за кісточку вишні, було безглуздям. Та й вони навряд чи полишать ствол пістолета. Блукаючи манграми, Степан кілька разів падав у смердючу воду, занурюючись із головою. Була ще абордажна шабля, яку йому дав разом з пістолетом Самійло. Але від однієї думки про те, що алігатор може наблизитись до нього на відстань удару шаблею, Степан відчув, як його ноги підкошуються. Він озирнувся навсібіч і кинувся до дерева, стовбур якого був вищим за решту рослин і здіймався на кілька футів над болотом. Спиною відчував, як алігатор швидко скорочує відстань до нього, справедливо вважаючи людину своєю законною здобиччю.

Він устиг вилізти на віти дерева за кілька секунд до того, як хижак клацнув своїми жахливими щелепами усього на фут нижче його ніг. І лише цієї миті помітив ще двох алігаторів не далі як за десять кроків від себе. Кожен з них перевершував розміром того, від якого Степан щойно утік, майже удвічі. Потім у темряві, яка швидко згущувалась, з’явилися ще два. Темні нетрі мангрів озвались жахливим ревінням, криками і шелестом. Степан з усіх сил учепився у вогку кору й заплющив очі. Цієї миті він відчував такий страх, якого не знав, навіть сидячи поряд з мерцями у трюмі «Дельфіна». Струна у голові бриніла від натуги. Степан кілька хвилин тремтячим голосом шепотів слова майже забутої молитви, після чого заволав так, як волав востаннє на кораблі. Важко і натужно. Немов прощаючись із життям.