– Дозволиш? – зиркнув каштелян на Семена. – Чи, можливо, виженеш, як вигнав мого посланця?
– Прошу вибачення, сенаторе, – Паливода зрозумiв, що слiд розрядити ситуацiю. – Можливо, я не надто гарно повiвся з вашим служником, але маю на те причини…
Анджей Гурський стомлено здiйняв руку, немов захищаючись вiд потоку слiв. Вiн стяг з голови шапку, розстебнув застiбку киреi i без запрошення сiв на один зi стiльцiв. З грудей у нього виривалось важке дихання, яке часто супроводжуе людей його комплекцii.
– До бiса реверанси, Ольховський, – сказав, дещо вiдхекавшись. – Не до них. Я надто старий для речей, якi раптом упали на мою голову. Хоча нiхто не зможе сказати, що я застарий, аби зайняти свое мiсце у шерензi гусар. Панi Беата, моя дружина, вважае, що це не так. Вона наголошуе, що ризикувати життям у битвах мають молодi. А я вiддав молодiсть королiвськiй службi й тепер маю пожинати плоди своеi служби. Саме тому я стою на чолi такоi фортецi, як Кам’янець. Як вважаеш, вона мае рацiю?
Семен знизав плечами.
– З вашою дружиною важко не погодитись, – ска- зав вiн.
– Але я не погоджуюсь! Те, що мушу пережити тут, зведе мене в могилу скорiше, анiж ворожi клинки.
– Справдi?
Гурський вдав, що не помiтив iронii.
– Маю до тебе справу, подобаеться тобi це чи нi, – сказав вiн.
Семен випустив мале кiлечко тютюнового диму.
– Настiльки нагальну, що ясний пан був змушений шукати мого товариства у таку пiзню годину?
– Саме так. Справа не терпить зволiкання.
Семен зiтхнув.
– Власне, не знаю, чи спроможний допомогти, – сказав вiн. – Вранцi я збираюсь покинути Кам’янець.
Вiд погляду, яким змiряв Семена Гурський, стало зрозумiло, що його плани вiдрiзняються вiд планiв каштеляна докорiнним чином. Вiн повернувся до супроводжуючих мушкетерiв i помахом руки видалив iх за дверi. Пiсля цього поглянув на Паливоду.
– Ольховський, я прожив довге життя i бачив досить багато поганого. Але подiбного не бачив у своему життi нiхто з живих. Сам диявол покинув пекло i розпочав творити своi нечестивi дiяння зовсiм поруч! Ти маеш допомогти менi!
Каштелян наблизився настiльки, що Семен мiг розрiзнити сорт вина, який той вживав пiд час вечерi.
– Чому саме я? – запротестував вiн i спробував вiдсторонитись.
– Тому, що я тебе прошу, чорт забирай! Ольховський, я не часто прохаю. Але коли прохаю, менi не вiдмовляють! Цьому е безлiч причин. І одна з них – золото. Багато золота.
– Золота багато не бувае, – спробував пожартувати Паливода.
– Але бувае забагато теревенiв. Ольховський, ти шляхтич, i я не зможу покарати тебе так, як караю своiх жовнiрiв. Але зiпсувати життя я здатен. І зараз саме той час, коли я готовий на все. Тож будемо розмовляти чи ускладнимо один одному життя?
Семен роздумував лише коротку мить. Сперечатися з головним чоловiком у Кам’янцi вiн намiру не мав. Крiм того, швидко зрозумiв, що гостя просто так не позбутись. Вiн пiднявся з фотелю, пiдiйшов до вiкна. Вiдчувши спиною холодний камiнь пiдвiконня, поглянув на Гурського.
– Готовий вислухати вас, сенаторе.
Каштелян вiдкашлявся. Семен помiтив, що руки у нього тремтiли.
– Випити маеш? – вiдкинувши манери, сказав Гурський.
– Але пiст, ваша ясновельможнiсть…
– Не патякай!
– Знайду.
За хвилину на столi стояла плетена сулiя з вином, а каштелян, вiдпивши не менше половини вмiсту чималенького срiбного кубка, засопiв ще сильнiше.
– Чорт забирай, Ольховський, я не у тому вiцi, щоб такоi днини долати сiмдесят верст. І не у тому вiцi, щоб дивитися на речi, на якi змушений був споглядати! – видихнув вiн.
– Ви мусили iздити за межi мiста? – запитав Семен, намагаючись пiдтримати розмову. Вiн взяв до рук свого кубка, але, поглянувши на темне густе вино, вiдставив його. Пити не хотiлось, крiм того, вiн вирiшив пускатися в дорогу до свiтанку.
Каштелян мовчки вказав на свiй кубок. Коли Семен наповнив його вдруге, випив залпом, знову шумно видихнувши повiтря. Семену на мить здалося, що в грудях у каштеляна знаходиться великий ковальський мiх, за допомогою якого вiн намагаеться роздмухати невидиме полум’я.
– Мусив, – нарештi вiдповiв вiн. – Щойно повернувся з Сатанова. Там вiдбулась страшна трагедiя. Настiльки страшна, що мiсто досi лихоманить. Я змушений був вiдправити туди хоругву драгун. Клятi голландцi, яких було вiдряджено для охорони мiста, нi на що не здатнi! Я велiв позбавити iх жалування i на двадцять дiб кинути до карцеру. Лайдаки, пся крев! Ти маеш допомогти менi.
Семен знизав плечами.
– Чому ви вважаете, що я здатен допомогти?
Каштелян роздратовано змахнув рукою:
– Зараз недоречно розпочинати виставу й набивати собi цiну. У Сатановi скоено страшний злочин. Убито дружину мого племiнника, його маленького сина i ще кiлькох людей. І спосiб, за допомогою якого iх убито, наштовхуе на думку, яку я висловив щойно. Це диявольський промисел. І бачить Бог, я не маю на метi подiбним твердженням додати ваги своiм словам. Менi вiдомо, чим ти заробляеш собi на життя, тож бажаю, щоб ти допомiг нам знайти убивцю. Клянусь святим престолом, мешканцi Кам’янця мають побачити злочинця на палi. Інакше…
– Що iнакше?
– Інакше фортецi потрiбен буде новий каштелян. А у плани панi Беати це не входить. Як, власне, i у моi особистi плани!
Семен не вiдповiв. Лише вiдчув, що поiздка крiзь Дике Поле i битва з вовчими зграями вiдкладаеться на невизначений час. До вiзиту каштеляна вiн, звичайно, не був готовий. Як не був готовий i до початку роботи над новим розслiдуванням. Але щось у поглядi й голосi Гурського пiдказувало – ця справа мае стати основним зайняттям Семена Паливоди на наступнi кiлька тижнiв. Вiн мiг виставити за дверi посланця каштеляна. Мiг, врештi-решт, вiдмовити й самому сенатору. Але факт учинення убивства проiгнорувати Семену Паливодi було не пiд силу. Тим бiльше убивства, про яке повiдомили з такими емоцiями, якi вiн мiг спостерiгати щойно. Це було би чимось на кшталт – закинути шаблю у пiхви й пiти геть, отримавши виклик на двобiй вiд фехтувальника, слава про якого лунае значно далi, анiж слава самого Семена Паливоди. Чи знав це Анджей Гурський, Семену було невiдомо. Але, сам того не вiдаючи, каштелян торкнув найбiльш чутливi струни його душi. І зробив усе для залучення до справи найкращого спецiалiста з розкриття злочинiв в Украiнi.
Паливода деякий час спостерiгав за краевидами за вiкном, пiсля чого поглянув на Гурського.
– Сенаторе, а ви чули про подiю, яка мае вiдбутись за кiлька тижнiв? – запитав вiн.
Гурський похитав головою i влив у горлянку чергову порцiю вина.
– Досить з мене подiй. Я хочу спокою.
– Ну, на цю подiю навряд чи вплинуть нашi з вами побажання. Згiдно з пiдрахунками астрологiв, мае вiдбутись затемнення сонця. Рiдкiсна подiя.
– Здаеться, щось чув… – буркнув каштелян. – Яке це мае вiдношення до нашоi справи?
– Можливо, й нiякого вiдношення. Проте iснуе теорiя, що пiд час цього природного явища у суспiльствi посилюються негативнi процеси. Якщо говорити простiше, значно зростае кiлькiсть рiзноманiтних бовдурiв. Можливо, убивця з Сатанова один з них?
Кiлькiсть випитого, здавалось, дозволила Гурському заспокоiтись.
– Отже, тi, хто менi порадив звернутись до тебе, мали рацiю. У тебе глузд працюе у потрiбному напрямку, – з хитруватою посмiшкою мовив вiн.
