Публіцистика

Отже, Індивідуалізм є тим, чого ми досягнемо шляхом Соціалізму. Із цього логічно виливає, що Держава мусить відкинути будь-які міркування щодо правління. Мусить вона це зробити тому, що, як сказав один мудрець за багато століть до Христа, існування людства самого по собі можливе; існування людства, яким хтось керує, – ні. Усі форми правління є недосконалими. Деспотизм[20] – це несправедливість щодо всіх, у тому числі й деспота, який прийшов у цей світ із кращою метою. Олігархія[21] – це несправедливість щодо багатьох, а охлократія[22] – несправедливість щодо кількох. Свого часу великі надії покладалися на демократію; але демократія означає всього лише грубий примус народу цим же народом задля цього ж народу. Так розсудила історія. Мушу сказати: хоч із запізненням, але добре, що розсудила, бо будь-яка влада призводить до цілковитого занепаду моралі. Вона розбещує як тих, у чиїх руках перебуває, так і тих, над ким здійснюється. Коли владою користуються по-насильницьки грубо й жорстоко, вона робить користь тим, що створює (або принаймні викликає) повстанський Індивідуалістичний дух, якому судиться покласти їй кінець. Коли ж владою користуються поблажливо, супроводжуючи її заохоченнями й нагородами, то мораль узагалі стрімголов котиться в прірву. Тоді люди ще менше відчувають руйнівний тиск, який чиниться на них, і проживають власне життя в удаваному комфорті, наче домашні тваринки, навіть не усвідомлюючи, що вони мислять не своїми думками, живуть не за своїми переконаннями, носять, цілком можна сказати, чийсь поношений одяг і навіть на мить не бувають самими собою. «Той, хто прагне свободи, – зауважив один із видатних мислителів, – не повинен пристосовуватися». А влада, підкуповуючи людей комфортом, набиває наші кендюхи й вихолощує уми з особливою грубістю.

Разом із владою відійде в минуле й покарання. Це стане вагомим здобутком – здобутком справді безцінним. Той, хто вчить історію – не за куцими підручниками для школярів та студентів, а авторитетними виданнями своєї епохи, – відчуває цілковиту огиду не до злочинної природи лихого, а до каральної природи доброго; бо ж будь-яку людську спільноту набагато жорстокішою робить звичка карати, ніж випадковий злочин. Звідси очевидно випливає: чим більше покарань, тим більше злочинів. Це визнається й у сучасній законодавчій думці, яка ставить собі за мету якнайбільше пом’якшити покарання. Там, де цього вдавалося досягти, ситуація завжди змінювалася на краще. Менше покарань – менше злочинів. А де покарань узагалі немає, злочинність або зникне взагалі, або визначиться лікарями як особливо загострена форма слабоумства, яку належить лікувати турботою й милосердям. Причина в тому, що нині злочинцями називають узагалі не тих людей. Голод, а не гріх, породжує нині злочинність. Ось це – справжня причина того, чому психологія наших злочинців як класу не викликає жодного зацікавлення. Вони ж не видовищні макбети чи ошалілі вотрени. Вони – лише звичайні, варті поваги люди, яким раптом не стало що їсти. Зі скасуванням приватної власності не буде ні необхідності, ні потреби в злочинах; злочинність просто зникне. Звісно, не всі злочини зазіхають на приватну власність, хоч саме за них англійське право, для якого власність цінніша за її власника, присуджує найсуворіші та найжорстокіші покарання, за винятком хіба вбивства (якщо вважати смертний вирок гіршим за каторжні роботи, з чим, мені видається, більшість злочинців не погодиться). Хай злочинець і не зазіхає на чужу власність, та його діяння може мати коріння в злиднях, злості й зневірі, яку породжує наша недосконала система власності, тож зі зникненням цієї системи злочинність теж зникне. Коли кожний член людської спільноти зможе сам вдовольнити свою нужду і буде вільний від зазіхань іншого, йому й на думку не спаде самому на когось зазіхати. Заздрість – чи не найбільше джерело злочинності в наш час – це емоційний стан, тісно пов’язаний з нашими уявленнями про власність, який за Соціалізму й Індивідуалізму виродиться. Примітно, що племена, ці осередки комунізму, не знають гріха заздрості.

Якщо Державі не належить правити, то, питається, у чому буде її роль? Держава стане добровільним об’єднанням, яке займатиметься організацією праці та вироблятиме й розподілятиме товари першої необхідності. Держава перейматиметься питаннями корисності. Індивід же – питаннями краси. Оскільки я згадав слово «праця», то не можу не зауважити, скільки дурниць нині пишуть і говорять про гідну фізичну працю. У фізичній праці немає майже нічого гідного: вона чи не завжди є заняттям принизливим. Людина завдає шкоди своєму розуму й духу, коли займається тим, що не приносить їй задоволення. При цьому багато занять не може в принципі бути приємними, і до них повинне бути відповідне ставлення. Вісім годин розчищати сльотаве перехрестя від снігу під завивання холодного вітру – нестерпна робота. Мені невтямки, як можна з лопатою в руках зберігати гідність розуму, духу й тіла. Радіти такому заняттю – протиприродно. Людина народжена для чогось кращого, аніж замішування багнюки. Таку роботу повинна виконувати машина.

І я не сумніваюся, що так воно й буде. Досі людина певною мірою була рабом техніки, і тому викликає гірку іронію та обставина, що вона стала животіти одразу ж після винайдення собі залізного помічника. Це все, звісно, є наслідком нашої системи власності й конкуренції. Одна людина має машину, яка замінює працю п’яти сотень робітників. Так ці п’ять сотень лишаються без роботи і, не маючи чим заробити собі на хліб, відчувають голод і починають красти. Одна людина відповідальна за справну роботу машини й має в п’ять сотень разів більше, ніж їй належить і – що для нас набагато важливіше – ніж вона справді бажає. Якби ця машина була власністю всіх, то виграв би кожен із нас. Для суспільства це було б незрівнянною користю. Уся невибаглива до розуму, монотонна, нудна праця, що виконується грубими знаряддями в некомфортних умовах, має виконуватися машинами. Машини мають працювати в шахтах, очищати стічні води, підкидати вугілля в топку пароплава, прибирати вулиці, розносити пошту в негоду – тобто займатися невдячною й виснажливою роботою. Нині машина конкурує з людиною. За належних умов машина служитиме людині. Нема й тіні сумніву, що це і є майбутнє машин, і як дерева ростуть без людського втручання, так і Людство знаходитиме собі розваги, влаштовуватиме собі вишукане дозвілля – саме воно, а не праця, і є метою людського життя, – втілюватиме красу у власних творіннях, віднаходитиме її на сторінках прочитаних книг або ж із захопленням і натхненням споглядатиме цей світ тоді, коли машини виконуватимуть усю необхідну й неприємну роботу. Цивілізація потребує рабів, це факт. Тут стародавні греки цілком мали рацію. Без рабів, які займаються потворною, жахливою, нудною роботою, не буде поживи для душі й розуму. Робити рабом людину неправильно, ненадійно й принизливо. Та від машинного рабства – рабства машин – залежить майбутнє світу. Тоді людей науки вже не проситимуть навідатися в нетрі Іст-Енду й роздати гидке какао й заяложені ковдри нужденним, і вони можуть на приємному дозвіллі створити чудові й дивовижні винаходи на втіху собі й усім іншим. У кожному місті, а якщо буде треба – й у кожному домі будуть зведені величезні сховища енергії, яку людина, залежно від власних потреб, перетворюватиме на тепло, світло чи рух. Чи не Утопія[23] все це? Мапа світу, на якій нема Утопії, не варта й одного погляду, бо на ній немає місця, куди прямує корабель Людства. І коли він нарешті причалить до свого місця призначення, Людство озирнеться і, забачивши кращої місцини, знову напне вітрила. Поступ – це перетворення Утопій на реальність.

Вище я вже зазначав, що суспільство шляхом організації машинної праці перейматиметься насущними потребами, а індивід тим часом перейматиметься питаннями краси. Це не просто необхідність, а єдиний шлях, завдяки якому ми можемо досягти й того, й іншого. Індивід, який мусить робити речі для інших з огляду на їхні потреби й побажання, не має охоти до праці й, відповідно, не може вкласти в неї все найкраще, що в ньому є. З іншого ж боку, якщо суспільство, переважна його частина чи будь-який уряд спробує вказати митцю, що той має творити, то Мистецтво зникне повністю, перетвориться на калькування або ж скотиться до рівня примітивного й ганебного ремесла. Твір мистецтва – це неповторний результат неповторної організації людської душі. Секрет його краси – в неповторності його творця, і аж ніяк не в бажаннях інших людей. І справді, лишень митець починає зважати на бажання інших та намагатися їх вдовольнити, він перестає бути митцем і стає посереднім чи вмілим ремісником, майстром або гендлярем. Він більше не має права називатися митцем. Мистецтво[24] є найвищим відомим нам проявом Індивідуалізму. Я схиляюся до думки, що це взагалі єдиний відомий нам справжній прояв Індивідуалізму. Злочинність, яку за певних обставин можна було б вважати предтечою Індивідуалізму, неможлива без інших людей та зазіхання на їхню свободу. Вона пов’язана зі сферою дії. А от митець може сам, не зважаючи на інших і не зазіхаючи на чужу свободу, створити щось прекрасне; і якщо він не робить це суто для власного задоволення, ніяким митцем він не є.

Слід зауважити: саме через те, що Мистецтво є найвищим проявом Індивідуалізму, публіка намагається нав’язати йому свою волю – рівною мірою аморальну й безглузду, руйнівну й неприйнятну. У цьому винна не лише публіка. Завжди, в усі часи, вона потерпала від невігластва. Публіка не втомлюється вимагати від Мистецтва бути більш зрозумілим для неї, задовольняти її смаки, тішити її надмірну пиху, з разу в раз повторювати їй одне й те саме, показувати їй те, що вже стомилися бачити очі, розважати її, розімлілу після ситної їжі, й відганяти подалі думки про її дурість. Мистецтво не повинно й намагатися бути зрозумілішим. Це публіка повинна намагатися стати освіченішою. Це далеко не одне й те саме. Уявіть собі науковця, якому сказали, що результати його експериментів та зроблені ним висновки не повинні суперечити загальноприйнятим уявленням чи упередженням або завдати шкоди почуттям тих, хто в науці не знається. Або філософа, якому сказали, що він може міркувати собі як завгодно й про що завгодно – лише за умови, що його висновки збігатимуться з думками людей, які ніколи не обтяжували себе мисленнєвою діяльністю. Певно, цей науковець і філософ у відповідь на таке розсміялися б. Та насправді ще кілька років тому й наука, й філософія перебували під безцеремонним наглядом публіки – по суті, під впливом чи то невігластва людських мас, чи то страху ласих до влади священиків або чиновників. Звісно, ми досить успішно спромоглися відвадити намагання публіки, Церкви й Уряду посягнути на індивідуалізм умоглядності, але посягання на індивідуалізм образного мистецтва продовжується й досі. І продовжується воно в агресивний, наступальний та жорстокий спосіб.

У Британії найбільше пощастило тим видам мистецтва, на які публіка не зважає. Я маю на увазі поезію. Вишукана поезія з’явилася в нас саме тому, що публіка не читає її, а отже, і не впливає на неї. Публіка із задоволенням ганить поетів за їхню індивідуальність, а після цього одразу ж лишає їх у спокої. Що ж стосується прози й театру, до яких публіка охоча, вплив обивателів завдав їм непоправної шкоди. У жодній країні не пишуть такі прісні, нудні й посередні романи й не ставлять таких примітивних, хтивих п’єс, як у Британії. І це й не дивно. Смаки публіки не зможе вгадати жоден митець. Бути автором популярних романів – легко й водночас складно. Легко тому, що вимоги публіки до сюжету, стилю, характерів, ставлення до життя й ставлення до літератури можна задовольнити й без видатних письменницьких умінь та розвиненого інтелекту. А це надто складно тому, що для задоволення цих вимог письменник мусить переламати власну натуру й творити не заради художньої приємності письменства, а заради розваги неуків, цим придушуючи власний індивідуалізм, забуваючи про свою освіченість, убиваючи власний стиль та відмовляючись від усього цінного, що в ньому є. Дещо в кращих умовах перебуває театр: справді, аудиторії хочеться, щоб усе було просто – але не нудно; а два найпопулярніших жанри п’єс – бурлеск і комедія-фарс – стали окремими формами мистецтва. У межах як бурлеску, так і комедії-фарсу можна створити видатні твори, а для цього англійським драматургам надана значна свобода творчості. Вплив обивателів помічається у вищих формах театрального мистецтва. Серед іншого, публіка не терпить новаторства. Спробу осмислення чогось нового в мистецтві вона бере на кпини; але ж мистецтво може існувати й розвиватися значною мірою завдяки постійному пошуку нових тем. Публіка не терпить новаторства, оскільки боїться його. Для неї це – вияв Індивідуалізму, заява митця про те, що він вільний обирати тему власної творчості й тлумачити її, як забажає. Публіка цього не терпить – і має рацію. Мистецтво є Індивідуалізм, а Індивідуалізм є неприборканою роз’єднувальною силою. У цьому криється його надзвичайна цінність. Індивідуалізм прагне побороти одноманітність, рабство звичаю, диктат звички й виродження людини до подоби машини. Публіка не протестує проти того, що вже було створено в Мистецтві, оскільки не здатна його змінити, а не тому, що воно припадає їй до душі. Вона глитає твори класиків одне за одним, не відчуваючи їхнього смаку. Вона мириться з ними як чимось невідворотним і, нездатна завдати їм будь-якої шкоди, оспівує їх. Як не дивно – а чи не дивно, це як подивитися, – таке ставлення до класиків надзвичайно їм шкодить. Я маю на увазі буквальне прочитання Біблії й творів Шекспіра в Британії. Говорячи про Біблію, маємо справу з церковними догмами, тож про неї я тут писати не буду. Але у випадку Шекспіра кидається в очі, що публіка не помічає ані краси, ані недоліків його п’єс. Бо якби вони помічали їхню красу, то не протестували б проти розвитку театрального мистецтва; і якби бачили їхні недоліки, то теж не протестували б. На ділі публіка експлуатує своїх класиків для стримування поступу в Мистецтві. Вона опускає їх до рівня авторитетів. Використовує їх як засіб перешкоджання вільного вираження Краси в нових формах. Публіка не втомлюється допитуватися в письменника чи художника, чому вони не пишуть чи малюють так само, як хтось інший, геть забуваючи про те, що в такому разі вони перестануть бути митцями. Публіка не може сприйняти будь-який новий вияв Краси, а найменша його поява викликає в неї таке шаленство й розгубленість, що вона спроможна видати лише дві безглуздих відповіді: перша – що даний витвір мистецтва є до болю незрозумілим; друга – що даний витвір мистецтва є до болю аморальним. Ці слова я тлумачу таким чином. Якщо публіка називає витвір мистецтва до болю незрозумілим, то має на увазі, що митець сказав чи створив щось прекрасне й нове; якщо ж вона називає твір до болю аморальним, то має на увазі, що митець створив щось прекрасне й правдиве. Перше стосується стилю, друге – теми. Та вони, певно, послуговуються дуже обтічними висловлюваннями, так само, як і під час звичайного заворушення під час боротьби в хід іде бруківка. Протягом цього століття в Британії не було жодного поета чи письменника, на якому британська публіка урочисто не присвоювала звання розпусника, причому в нас такі звання роздають за те, за що у Франції приймають до складу Академії літератури, тож, на щастя, в нас нема потреби засновувати схожу установу. Слово «розпуста» в нас вживають за будь-якої нагоди. Проголошення Вордсворта[25] поетом-розпусником було лише питанням часу. Вордсворт таки був поетом. Але коли розпусником назвали письменника Чарльза Кінґслі[26] – це було чимось незбагненним. Адже твори в нього – далеко не найкращого ґатунку. Поза тим, є слово, і його вживають де тільки можна. Митець, звісно, від цього аж ніяк не страждає. Справжній митець – це той, хто цілковито вірить у себе, бо він цілковито є самим собою. Але мені неважко уявити, як якийсь англійський митець створює витвір мистецтва, який одразу ж після його появи публіка – за посередництва їхнього засобу комунікації, відомого як масова преса – визнає зрозумілим і моральним, і в автора твору закрадається небезпідставний сумнів, що при створенні цього витвору він не був самим собою і що цей витвір його взагалі не вартий, а є лише банальною кон’юнктурою або й позбавлений будь-якої художньої цінності.

Однак я, певно, ображаю публіку, обмежуючи її вокабуляр словами на кшталт «аморальний», «незрозумілий», «екзотичний» чи «шкідливий». У ньому є ще одне слово – слово «нездоровий». Ним послуговуються нечасто. Його значення настільки просте, що публіка боїться його вживання. Та все ж воно інколи використовується і вряди-годи вигулькує на сторінках тиражних газет. Описувати ним витвір мистецтва, ясна річ, абсурдно. Адже «нездоровість» – це стан неспроможності висловлення власних почуттів і думок. Хто справді нездоровий, то це публіка, яка ніколи не може нічого правильно описати. Митцю цей стан невідомий. Він може описати будь-що. Він немов виходить за межі своєї теми й шляхом її зображення створює незрівнянний художній вплив. Назвати митця «нездоровим» тільки тому, що його творчість зображає «нездоровість» – не менше дурніше ніж назвати Шекспіра божевільним за те, що він написав «Короля Ліра».

У цілому ж, критика лише загартовує британського митця. Його індивідуальність упевненіше заявляє про себе. Він ще більше стає самим собою. Певна річ, критика часто буває досить грубою, досить недоречною й досить образливою. Та хіба є митець, який розраховує на прихильність недалекого розуму чи вишуканий смак – від невігласа? Вульгарність та тупість – це дві яскраві риси нашого сучасного життя. Природно, що це не може не викликати жалю. Та нічого не вдієш. Їх, як і всі природні явища, слід досліджувати. І, заради справедливості, треба додати, що в особистих розмовах журналісти нині завжди вибачаються перед тими, кого вони привселюдно ганять на сторінках своїх газет.

За останні кілька років, треба відзначити, словник критиканів від мистецтва поповнився ще двома епітетами – це слова «шкідливий» і «екзотичний». Останнє – не більш ніж спалах гніву мухомора-одноденки від появи невмируще-чарівної, ідеально прекрасної орхідеї. Слово «шкідливий», однак, слід розглянути детальніше. Воно досить цікаве – причому настільки, що ті, хто ним послуговується, не розуміє його значення.

То що ж означає це слово? Чим є «шкідливий» і «корисний» витвір мистецтва? Слова, якими описують мистецький твір, стосуються його стилю, теми або того й іншого водночас. Якщо йдеться про стиль, то в корисному витворі мистецтва він виражає красу використаного матеріалу – слів, бронзи, кольорів чи слонової кістки – й за допомогою цієї краси досягає естетичного ефекту. Якщо мається на увазі тема, то в корисному мистецькому творі її вибір обумовлюється темпераментом митця й безпосередньо з нього випливає. Таким чином, корисний витвір мистецтва поєднує досконалість і неповторність. Звісно, відокремлення змісту від форми тут є цілком штучним; вони завжди постають як одне ціле. Але в контексті нашого розгляду, відкинувши чинник цілісності естетичного враження, ми цілком можемо їх розмежувати. На противагу цьому, у шкідливого витвору мистецтва очевидний, зашкарублий і посередній стиль, а тема обирається зумисне, і не тому, що вона подобається митцю, а тому, що, на його думку, публіка віддасть за неї гроші. Популярний роман, який публіка називає корисним, насправді завжди є шкідливим від першої до останньої сторінки, а роман, який вона ж називає шкідливим, неодмінно виявляється прекрасним і корисним витвором мистецтва.

Навряд чи мені треба пояснювати, що я в жодному разі не скаржуся на те, що публіка й масова преса зловживають цими словами. Нині я й гадки не маю, як вони взагалі можуть правильно їх вживати, не розуміючи суті Мистецтва. Я лише зауважую це зловживання; як воно виникло і що за ним стоїть, пояснити досить легко. Усьому виною варварське уявлення про владу. Вроджена нездатність людського колективу, ураженого владою, зрозуміти й визнати Індивідуалізм. Одним словом – потворна, неуцька річ, що її називають Громадською Думкою, яка в намаганні контролювати дії людей є втіленням кривди й злих намірів – і так само ганебна й лиха в намаганнях стримувати Думку чи Мистецтво.

Насправді на користь грубої сили натовпу можна навести набагато більше аргументів, ніж на підтримку громадської думки. Груба сила може й спрацювати. А от громадська думка напевно помиляється. Часто кажуть, що сила – не аргумент. Це, втім, залежить від предмету суперечки. Низка найважливіших проблем останніх кількох століть, як-от тривалий абсолютизм у Британії чи багатовіковий феодалізм у Франції, вирішувалася застосуванням виключно грубої сили. Насильницька природа революції може на мить піднести велич і вагу публіки. Та в один фатальний для себе день вона довідалася, що перо сильніше за шмат бруківки, і ним можна вразити не згірш, ніж уламком цеглини. Тоді публіка одразу взялася шукати журналіста, знайшла його, працевлаштувала й зробила своїм невтомним забезпеченим слугою. Викликає жаль доля і цієї публіки, і цього журналіста. За барикадами може критися багато благородного й героїчного. А що криється за передовицею в газеті, окрім упередженості, тупості, лицемірства й просторікування? А всі вони разом утворюють страшну силу, яка стає новою владою.

Раніше ми мали дибу. Тепер у нас є преса. Прогрес відчутний. Але ситуація й досі лишається неправильною, несправедливою та принизливою. Хтось – Берк[27], здається – назвав журналістику четвертою владою. Тоді це було беззаперечною істиною. Але нині журналістика є єдиною владою. Інші три вона в собі розчинила. Світські члени Палати лордів[28] зберігають мовчання, їхнім церковним колегам нічого й сказати, а Палата громад[29] слів не має й прямо про це говорить. Нами всіма керує Журналістика. Президент в Америці керує країною чотири роки, тоді як Журналістика перебуває при владі й надалі. На щастя, влада Журналістики в Америці досягла своєї найбільш грубої та нахабної форми. І, природно, їй на противагу виник повстанський дух. Для одних американців журналісти – це герої, для інших – негідники. Утім Журналістика там уже втратила свою колишню силу. Її не сприймають серйозно. Журналістика в Британії, ще не досягши (за окремими відомими винятками) такого самого нахабства, і досі зберігає значний вплив і помітну силу. Диктат, який вона пропонує встановити над особистим життям людей, мені видається безпрецедентним. Відомо, що публіка має невгасиме бажання знати все, за винятком того, що варто знати. Розуміючи це, Журналістика задовольняє дану потребу, наче вправний ділок. Століття тому публіка прибивала газетярів за вуха до стовпів. Видовище було не з приємних. Нині вони самі прибивають себе за вуха до замкових шпарин, що набагато гірше. Ще гіршою ситуація виглядає тому, що найбільше провини лежить не на тих, хто пише невибагливі тексти в так званих світських газетах. Найбільше шкоди завдають серйозні, вдумливі, порядні журналісти, які (так само, як і нині) урочисто й привселюдно оголошують про якусь сварку в сім’ї видатного урядовця або популярного політика, а отже, людини впливової, і закликають публіку обговорювати цю сварку, давати їй власні оцінки й погляди, і не просто висловлюватися, а й активно діяти, навчити цього політика правилам сімейного життя і не тільки, навчити партію, яку він представляє, навчити всю країну; по суті, виставити себе на глум як людей кривдних і шкідливих. Особисте життя всіх чоловіків і жінок не є питанням публічного характеру. Публіка не має до нього жодного стосунку. У Франції це хоч якось регулюється: там не дозволяють оприлюднювати подробиці судових позовів у справах про розлучення, аби публіка не висміювала й не ганила їх. Їй належить знати лише про факт розлучення і про те, що воно відбулося за позовом однієї зі сторін або за взаємною згодою подружжя. У Франції загалом журналістів обмежують, а митцям надають майже цілковиту свободу. У нас же цілковита свобода надана журналістам, а митця в усьому обмежують. Громадська думка британців, скажімо так, намагається зв’язати руки й ноги тому, хто творить прекрасне за своєю суттю, і спонукає журналіста продавати свій потворний, огидний і відразливий газетний товар, через що в нашій країні працюють найбільш професійні журналісти у світі й друкується найбільш неподобна преса. Не буде перебільшенням сказати й про тиск із боку інших. Певно, деякі журналісти справді отримують задоволення від своєї жахливої писанини або ж через свою бідність очікують на скандальні події, які забезпечують їм постійний заробіток. Але, я певен, є й інші журналісти, освічені й культурні люди, які справді терпіти не можуть про таке писати, які свідомі того, що це неправильно, і роблять це лише через те, що руйнівне середовище, в якому розвивається їхня професія, покладає на них обов’язок давати публіці те, чого вона хоче, і конкурувати з іншими журналістами за те, щоб їхній внесок в задоволення потреб цієї публіки був якнайбільшим. Для будь-якої освіченої людини це вкрай принизливе становище, і в мене нема сумніву, що більшість із них важко його переживають.