А заважае iм, повторюсь, iхне бажання нав’язувати власну волю митцю й творам мистецтва. У такi театри, як «Лiцеум» i «Хеймаркет», публiка йде заздалегiдь готовою. В обох цих театрах свого часу працювали справжнi митцi, яким вдалося виховати у свого глядача – а кожен лондонський театр мае свого глядача – внутрiшне вiдчуття, до якого звертаеться Мистецтво. Що це за вiдчуття? Це вiдчуття сприйнятливостi. Ось i все.
Якщо людина розглядае певний твiр мистецтва, маючи хоча б найменше бажання нав’язати йому та його автору свою волю, iй нiяк на вдаватиметься оцiнити цей твiр пiд художнiм кутом зору. Саме мистецький твiр повинен оволодiти спостерiгачем, а не навпаки. Останнiй повинен володiти вмiнням сприйняття. Вiн мае стати скрипкою, на якiй гратиме маестро. І чим краще йому вдасться вiдкинути власнi недалекi погляди, власнi неоковирнi судження й власнi нелогiчнi уявлення про те, чим мае (або не мае) бути Мистецтво, тим бiльше в нього шансiв зрозумiти й осягнути даний мистецький твiр. Чи не найкращим прикладом, певна рiч, е невибаглива чоловiча й жiноча аудиторiя британських театрiв. Але сказане стосуеться i людей, яких називають освiченими. Адже уявлення освiченоi людини про Мистецтво вочевидь спираються на те, чим воно було ранiше, тодi як новий витвiр мистецтва прекрасний, бо е тим, чим Мистецтво нiколи до цього не було; тож мiряти його мiрилом минулого означае заздалегiдь заперечувати його iстинну довершенiсть. Лише та людська натура, яка здатна сприйняти через власну уяву й за уявних обставин новi та прекраснi враження, може осягнути мистецький твiр. Це наочно пiдтверджуеться пiд час споглядання скульптур i картин, та ще наочнiше пiдтвердження цьому можна знайти пiд час спостереження за театральною постановкою. Що картина, що статуя непiдвладнi дii Часу. Вони не зважають на його плин. Їхню сутнiсть можна пiзнати за одну мить. Не так iз лiтературою. Аби вповнi осягнути лiтературний твiр, доведеться зачекати. Так i в театральнiй виставi: справжня художня цiннiсть певноi дii в першому актi може стати зрозумiлою глядачевi лише на початку третього чи четвертого акту. То що, якогось недалекого простака мае охопити лють, що вiн почне привселюдно обурюватися, втручатися в хiд п’еси i заважати акторам? Нi. Чесна людина тихо сидiтиме й буде насолоджуватися вiдчуттями здивування, зацiкавлення й стривоженостi. Вона ж не йде на спектакль, аби дати волю своiм примiтивним почуттям. Вона йде, аби поглянути на свiт очима митця. Вона йде, аби навчитися сприймати свiт саме так. Не iй належить судити твiр мистецтва. Та iй належить його споглядати, i якщо вiн виявляться того вартим – подолати пiд час його споглядання власну самозакоханiсть, що затьмарюе ii розум своiм незнанням чи обмеженiстю. Ця особливiсть п’ес, менi видаеться, е значно недооцiненою. Менi зрозумiло, чому публiка рiзко й рiшуче заперечила б появi в першому актi «Макбета» вiдьом, якби його прем’ера вiдбулася в нашi днi: iхня мова позбавлена логiки, а слова – сенсу. Та по завершеннi цiеi п’еси розумiеш, що хихотiння макбетiвських вiдьом не менш жахливий, нiж регiт божевiлля в «Королi Лiрi», i ще жахливiший за смiх Яго в трагедii про Мавра[32 - «Макбет», «Король Лiр» – трагедii Вiльяма Шекспiра. «…смiх Яго в трагедii про Мавра…» – йдеться про трагедiю Вiльяма Шекспiра «Отелло».]. У жодному iншому видi мистецтва спостерiгач не повинен бути настiльки готовим до сприйняття чогось iншого, як у театрi. Щойно вiн починае заганяти Мистецтво в рамки власного сприйняття, то стае заклятим ворогом Мистецтва й самого себе. Мистецтво переживе. А от вiн страждатиме.
Те ж стосуеться й роману. Для нього диктат загальноприйнятоi думки та пiдкорення йому е фатальним. «Есмонд» Теккерея[33 - Вiльям Теккерей (1811–1863) – англiйський письменник-сатирик. Найвiдомiший твiр – «Ярмарок марнославства».] е чудовим твором мистецтва, бо той писав його для власного задоволення. В iнших його творах – «Пенденнiс», «Фiлiпп», навiть «Ярмарку марнославства» – вiдчуваеться вплив на нього публiки, тож вони або прямо пiдживлюють ii сентименти або ж вiдверто iх висмiюють, вiд чого страждае лiтературна цiннiсть цих романiв. Справжнiй митець не звертае анi найменшоi уваги на публiку. Для нього вона просто не iснуе. Вiн не буде присипати це чудовисько опiем чи пiдгодовувати солодкими пирiжками. Це справа авторiв популярних романiв. Нинi в Англii е один незрiвнянний романiст – пан Джордж Мередiт[34 - Джордж Мередит (1828–1909) – англiйський письменник вiкторiанськоi епохи. Найвiдомiший твiр – «Егоiст».]. У Францii е кращi автори, але свiтогляд жодного з них не зрiвняеться за широтою, рiзнобарв’ям i образною переконливiстю зi свiтоглядом пана Мередiта. У Росii е оповiдачi, якi краще втiлюють у лiтературнiй формi тему страждань. Та вiн опанував фiлософiю цiеi форми. Його героi не просто живуть – вони живуть i мислять. Їх можна розглядати з незлiченноi кiлькостi сторiн. Вони неоднозначнi. Душа живе в них i навколо них. Вони е носiями смислiв i символiв. І пан Мередiт – автор цих дивовижних метушливих образiв – створив iх заради власноi втiхи й нiколи не цiкавився бажаннями публiки, та й не хотiв iх знати, нiколи не дозволяв публiцi нав’язувати йому свою волю чи впливати на нього, натомiсть усе бiльше розвиваючи власну особистiсть та створюючи власний неповторний твiр. Спершу його не помiтив нiхто. Це нiчого не змiнило. Тодi його помiтило кiлька людей. Це його не змiнило. Тепер його помiтив багато хто. А вiн i досi такий, як був. Незрiвнянний романiст. Те саме стосуеться й декоративного мистецтва. Ранiше публiка з вартою жалю наполегливiстю дотримувалася того, що я назвав би прямими традицiями Великоi Демонстрацii вселенськоi вульгарностi, вiд яких вiяло таким несмаком, що навiть оселi, в яких мешкали люди, були придатними хiба для слiпих. Та згодом починае створюватися прекрасне, кисть майстра виграе рiзноманiттям фарб, уява митця вражае довершенiстю форм, i починаеться доба використання прекрасних речей, якi цiнують i бережуть. Публiка була вкрай обурена. Вона оскаженiла. Говорила якусь дурню. Нiкому з митцiв до того не було дiла. І гiрше теж не стало. Нiхто з них не схилився перед диктатом громадськоi думки. І тепер ледь не в кожному сучасному будинку кидаеться в очi щось, що засвiдчуе гарний смак, засвiдчуе цiннiсть приемного оточення, вказуе на возвеличення прекрасного. Справдi, нинi житловi будинки, як правило, мають доволi привабливий вигляд. Культура людей значною мiрою покращилася. Заради справедливостi варто зауважити, що надзвичайний успiх революцiйних змiн в оздобленнi будинкiв, меблюваннi тощо став можливим не через те, що бiльша частина публiки стала набагато краще тямити в дизайнi. Головною причиною цього успiху стало те, що митцi отримували таке задоволення вiд творення прекрасного й настiльки ясно усвiдомили мерзеннiсть i вульгарнiсть того, чого публiка просила до того, що просто перемогли ii власною наполегливiстю. Нинi фактично неможливо оздобити житло так, як це робилося кiлька рокiв тому, якщо не придбати все необхiдне на розпродажi уживаних меблiв з якогось занедбаного будинку. Таке вже просто не виробляють. Як би публiка не хотiла цього уникнути, та кожен тепер мае облаштовувати свое житло красивими речами. Як же iй пощастило, що ii намагання встановити свiй диктат у питаннях декоративного мистецтва з трiском провалились.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
