Публіцистика

А втім, полишмо аналіз цього доволі огидного аспекту нашої теми й повернімося до питання контролю публіки над сферою Мистецтва, а саме нав’язування Громадською Думкою митцю форми творчості, способу її використання й матеріалу втілення. Я вже зауважував, що в Британії найбільше пощастило тим видам мистецтва, в яких публіка не була зацікавлена. Вона, втім, цікавиться театром, а оскільки там за останні десять-п’ятнадцять років намітився певний поступ, важливо підкреслити, що він є виключною заслугою кількох окремих митців, які відмовляються творити для задоволення потреб публіки і відмовляються розглядати Мистецтво в термінах попиту й пропозиції. Маючи таку дивовижну й яскраву особистість, стиль, що виграє непідробними барвами, і неповторну силу не простої імітації, а творення нових образів і смислів, пан Ірвінг[30] міг би створювати найпосередніші п’єси на найпосередніший лад і жити в славі та достатку, яких так прагне кожен, – варто йому було лиш захотіти піддатися бажанням публіки. Але його мета була іншою – досягти рівня своєї довершеності як митця за певних умов і в певних формах Мистецтва. Спершу коло його шанувальників було нечисленним: нині ж він став наставником для багатьох. Він прищепив публіці як смак, так і моральність. І публіка надзвичайно високо цінує його творчий успіх. Я, однак, часто питаю себе: чи розуміє ця публіка, що його успіх цілковито обумовлений тим, що він творив відповідно до власних принципів, а не їхніх? Через їхні принципи «Ліцеум»[31] уже давно став би низькосортним збіговиськом, що вже сталося з деякими популярними лондонськими театрами. Усвідомлює те публіка чи ні, але факт лишається фактом: певний смак і моральність у неї виник, і вона цілком здатна їх удосконалювати. Але чому тоді культура публіки не покращується? Вони ж можуть це зробити. Що їм заважає?

А заважає їм, повторюсь, їхнє бажання нав’язувати власну волю митцю й творам мистецтва. У такі театри, як «Ліцеум» і «Хеймаркет», публіка йде заздалегідь готовою. В обох цих театрах свого часу працювали справжні митці, яким вдалося виховати у свого глядача – а кожен лондонський театр має свого глядача – внутрішнє відчуття, до якого звертається Мистецтво. Що це за відчуття? Це відчуття сприйнятливості. Ось і все.

Якщо людина розглядає певний твір мистецтва, маючи хоча б найменше бажання нав’язати йому та його автору свою волю, їй ніяк на вдаватиметься оцінити цей твір під художнім кутом зору. Саме мистецький твір повинен оволодіти спостерігачем, а не навпаки. Останній повинен володіти вмінням сприйняття. Він має стати скрипкою, на якій гратиме маестро. І чим краще йому вдасться відкинути власні недалекі погляди, власні неоковирні судження й власні нелогічні уявлення про те, чим має (або не має) бути Мистецтво, тим більше в нього шансів зрозуміти й осягнути даний мистецький твір. Чи не найкращим прикладом, певна річ, є невибаглива чоловіча й жіноча аудиторія британських театрів. Але сказане стосується і людей, яких називають освіченими. Адже уявлення освіченої людини про Мистецтво вочевидь спираються на те, чим воно було раніше, тоді як новий витвір мистецтва прекрасний, бо є тим, чим Мистецтво ніколи до цього не було; тож міряти його мірилом минулого означає заздалегідь заперечувати його істинну довершеність. Лише та людська натура, яка здатна сприйняти через власну уяву й за уявних обставин нові та прекрасні враження, може осягнути мистецький твір. Це наочно підтверджується під час споглядання скульптур і картин, та ще наочніше підтвердження цьому можна знайти під час спостереження за театральною постановкою. Що картина, що статуя непідвладні дії Часу. Вони не зважають на його плин. Їхню сутність можна пізнати за одну мить. Не так із літературою. Аби вповні осягнути літературний твір, доведеться зачекати. Так і в театральній виставі: справжня художня цінність певної дії в першому акті може стати зрозумілою глядачеві лише на початку третього чи четвертого акту. То що, якогось недалекого простака має охопити лють, що він почне привселюдно обурюватися, втручатися в хід п’єси і заважати акторам? Ні. Чесна людина тихо сидітиме й буде насолоджуватися відчуттями здивування, зацікавлення й стривоженості. Вона ж не йде на спектакль, аби дати волю своїм примітивним почуттям. Вона йде, аби поглянути на світ очима митця. Вона йде, аби навчитися сприймати світ саме так. Не їй належить судити твір мистецтва. Та їй належить його споглядати, і якщо він виявляться того вартим – подолати під час його споглядання власну самозакоханість, що затьмарює її розум своїм незнанням чи обмеженістю. Ця особливість п’єс, мені видається, є значно недооціненою. Мені зрозуміло, чому публіка різко й рішуче заперечила б появі в першому акті «Макбета» відьом, якби його прем’єра відбулася в наші дні: їхня мова позбавлена логіки, а слова – сенсу. Та по завершенні цієї п’єси розумієш, що хихотіння макбетівських відьом не менш жахливий, ніж регіт божевілля в «Королі Лірі», і ще жахливіший за сміх Яго в трагедії про Мавра[32]. У жодному іншому виді мистецтва спостерігач не повинен бути настільки готовим до сприйняття чогось іншого, як у театрі. Щойно він починає заганяти Мистецтво в рамки власного сприйняття, то стає заклятим ворогом Мистецтва й самого себе. Мистецтво переживе. А от він страждатиме.

Те ж стосується й роману. Для нього диктат загальноприйнятої думки та підкорення йому є фатальним. «Есмонд» Теккерея[33] є чудовим твором мистецтва, бо той писав його для власного задоволення. В інших його творах – «Пенденніс», «Філіпп», навіть «Ярмарку марнославства» – відчувається вплив на нього публіки, тож вони або прямо підживлюють її сентименти або ж відверто їх висміюють, від чого страждає літературна цінність цих романів. Справжній митець не звертає ані найменшої уваги на публіку. Для нього вона просто не існує. Він не буде присипати це чудовисько опієм чи підгодовувати солодкими пиріжками. Це справа авторів популярних романів. Нині в Англії є один незрівнянний романіст – пан Джордж Мередіт[34]. У Франції є кращі автори, але світогляд жодного з них не зрівняється за широтою, різнобарв’ям і образною переконливістю зі світоглядом пана Мередіта. У Росії є оповідачі, які краще втілюють у літературній формі тему страждань. Та він опанував філософію цієї форми. Його герої не просто живуть – вони живуть і мислять. Їх можна розглядати з незліченної кількості сторін. Вони неоднозначні. Душа живе в них і навколо них. Вони є носіями смислів і символів. І пан Мередіт – автор цих дивовижних метушливих образів – створив їх заради власної втіхи й ніколи не цікавився бажаннями публіки, та й не хотів їх знати, ніколи не дозволяв публіці нав’язувати йому свою волю чи впливати на нього, натомість усе більше розвиваючи власну особистість та створюючи власний неповторний твір. Спершу його не помітив ніхто. Це нічого не змінило. Тоді його помітило кілька людей. Це його не змінило. Тепер його помітив багато хто. А він і досі такий, як був. Незрівнянний романіст. Те саме стосується й декоративного мистецтва. Раніше публіка з вартою жалю наполегливістю дотримувалася того, що я назвав би прямими традиціями Великої Демонстрації вселенської вульгарності, від яких віяло таким несмаком, що навіть оселі, в яких мешкали люди, були придатними хіба для сліпих. Та згодом починає створюватися прекрасне, кисть майстра виграє різноманіттям фарб, уява митця вражає довершеністю форм, і починається доба використання прекрасних речей, які цінують і бережуть. Публіка була вкрай обурена. Вона оскаженіла. Говорила якусь дурню. Нікому з митців до того не було діла. І гірше теж не стало. Ніхто з них не схилився перед диктатом громадської думки. І тепер ледь не в кожному сучасному будинку кидається в очі щось, що засвідчує гарний смак, засвідчує цінність приємного оточення, вказує на возвеличення прекрасного. Справді, нині житлові будинки, як правило, мають доволі привабливий вигляд. Культура людей значною мірою покращилася. Заради справедливості варто зауважити, що надзвичайний успіх революційних змін в оздобленні будинків, меблюванні тощо став можливим не через те, що більша частина публіки стала набагато краще тямити в дизайні. Головною причиною цього успіху стало те, що митці отримували таке задоволення від творення прекрасного й настільки ясно усвідомили мерзенність і вульгарність того, чого публіка просила до того, що просто перемогли її власною наполегливістю. Нині фактично неможливо оздобити житло так, як це робилося кілька років тому, якщо не придбати все необхідне на розпродажі уживаних меблів з якогось занедбаного будинку. Таке вже просто не виробляють. Як би публіка не хотіла цього уникнути, та кожен тепер має облаштовувати своє житло красивими речами. Як же їй пощастило, що її намагання встановити свій диктат у питаннях декоративного мистецтва з тріском провалились.

Примечания