“There are the lights of my house,” he murmured, pointing to a glimmer among the trees. “And here is the cottage which I am going to enter.”
We turned a corner in the lane as he spoke, and there was the building close beside us. a yellow bar falling across the black foreground showed that the door was not quite closed, and one window in the upper story was brightly illuminated. As we looked, we saw a dark blur moving across the blind.
“There is that creature!” cried Grant Munro. “You can see for yourselves that someone is there. Now follow me, and we shall soon know all.”
We approached the door; but suddenly a woman appeared out of the shadow and stood in the golden track of the lamp-light. I could not see her face in the darkness, but her arms were thrown out in an attitude of entreaty.
“For God’s sake, don’t Jack!” she cried. “I had a presentiment that you would come this evening. Think better of it, dear! Trust me again, and you will never have cause to regret it.”
“I have trusted you too long, Effie,” he cried, sternly. “Leave go of me! I must pass you. My friends and I are going to settle this matter once and forever!” He pushed her to one side, and we followed closely after him. As he threw the door open an old woman ran out in front of him and tried to bar his passage, but he thrust her back, and an instant afterwards we were all upon the stairs. Grant Munro rushed into the lighted room at the top, and we entered at his heels.
It was a cosey, well-furnished apartment, with two candles burning upon the table and two upon the mantelpiece. In the corner, stooping over a desk, there sat what appeared to be a little girl. Her face was turned away as we entered, but we could see that she was dressed in a red frock, and that she had long white gloves on. As she whisked round to us, I gave a cry of surprise and horror. The face which she turned towards us was of the strangest livid tint, and the features were absolutely devoid of any expression. An instant later the mystery was explained. Holmes, with a laugh, passed his hand behind the child’s ear, a mask peeled off from her countenance, and there was a little coal black negress, with all her white teeth flashing in amusement at our amazed faces. I burst out laughing, out of sympathy with her merriment; but Grant Munro stood staring, with his hand clutching his throat.
“My God!” he cried. “What can be the meaning of this?”
“I will tell you the meaning of it,” cried the lady, sweeping into the room with a proud, set face. “You have forced me, against my own judgment, to tell you, and now we must both make the best of it. My husband died at Atlanta. My child survived.”
“Your child?”
She drew a large silver locket from her bosom. “You have never seen this open.”
“I understood that it did not open.”
She touched a spring, and the front hinged back. There was a portrait within of a man strikingly handsome and intelligent-looking, but bearing unmistakable signs upon his features of his African descent.
“That is John Hebron, of Atlanta,” said the lady, “and a nobler man never walked the earth. I cut myself off from my race in order to wed him, but never once while he lived did I for an instant regret it. It was our misfortune that our only child took after his people rather than mine. It is often so in such matches, and little Lucy is darker far than ever her father was. But dark or fair, she is my own dear little girlie, and her mother’s pet.” The little creature ran across at the words and nestled up against the lady’s dress. “When I left her in America,” she continued, “it was only because her health was weak, and the change might have done her harm. She was given to the care of a faithful Scotch woman who had once been our servant. Never for an instant did I dream of disowning her as my child. But when chance threw you in my way, Jack, and I learned to love you, I feared to tell you about my child. God forgive me, I feared that I should lose you, and I had not the courage to tell you. I had to choose between you, and in my weakness I turned away from my own little girl. For three years I have kept her existence a secret from you, but I heard from the nurse, and I knew that all was well with her. At last, however, there came an overwhelming desire to see the child once more. I struggled against it, but in vain. Though I knew the danger, I determined to have the child over, if it were but for a few weeks. I sent a hundred pounds to the nurse, and I gave her instructions about this cottage, so that she might come as a neighbor, without my appearing to be in any way connected with her. I pushed my precautions so far as to order her to keep the child in the house during the daytime, and to cover up her little face and hands so that even those who might see her at the window should not gossip about there being a black child in the neighborhood. If I had been less cautious I might have been more wise, but I was half crazy with fear that you should learn the truth.
“It was you who told me first that the cottage was occupied. I should have waited for the morning, but I could not sleep for excitement, and so at last I slipped out, knowing how difficult it is to awake you. But you saw me go, and that was the beginning of my troubles. Next day you had my secret at your mercy, but you nobly refrained from pursuing your advantage. Three days later, however, the nurse and child only just escaped from the back door as you rushed in at the front one. And now to-night you at last know all, and I ask you what is to become of us, my child and me?” She clasped her hands and waited for an answer.
It was a long ten minutes before Grant Munro broke the silence, and when his answer came it was one of which I love to think. He lifted the little child, kissed her, and then, still carrying her, he held his other hand out to his wife and turned towards the door.
“We can talk it over more comfortably at home,” said he. “I am not a very good man, Effie, but I think that I am a better one than you have given me credit for being.”
Holmes and I followed them down the lane, and my friend plucked at my sleeve as we came out.
“I think,” said he, “that we shall be of more use in London than in Norbury.”
Not another word did he say of the case until late that night, when he was turning away, with his lighted candle, for his bedroom.
“Watson,” said he, “if it should ever strike you that I am getting a little over-confident in my powers, or giving less pains to a case than it deserves, kindly whisper ‘Norbury’ in my ear, and I shall be infinitely obliged to you.”
Пригоди зi Золотим пенсне
Нотатки про нашу працю 1894 року помiстилися аж у три важких томи. Мушу зiзнатися, що менi важко вибрати з цiеi величезноi маси матерiалiв випадки, якi були б цiкавими самi собою, але б водночас якнайяскравiше викривали своерiдний талант мого приятеля. Я нерiшуче гортаю сторiнки своiх записiв. Ось жахливий випадок про червону п’явку, що викликае почуття вiдрази, а ось страшна смерть банкiра Кросбi. Того року сталася й трагедiя в Едлтонi та незвичайна знахiдка в старовинному курганi. Скандальна справа про спадщину Смiт-Мортiмера також вiдбулася тодi ж, як i вистеження та затримання Гарета, бульварного вбивцi, за що Голмс отримав вдячного листа вiд президента Францii та орден Почесного легiону. Всi цi випадки заслуговують уваги читачiв, але загалом менi здаеться, жоден iз них не е настiльки цiкавим, як випадок у Йокслi-Олд-плейс. Маю на увазi не лише трагiчну смерть молодого Вiллоубi Смiта, але й наступнi подii, якi показали мотиви злочину пiд напрочуд незвичайним кутом.
Одного вечора наприкiнцi листопада (погода була огидна, справжня буря) ми сидiли разом iз Голмсом у нашiй вiтальнi на Бейкер-стрит. Я заглибився в найновiше дослiдження з хiрургii, а Шерлок намагався прочитати залишки первинного тексту на палiмпсестi[1 - Палiмпсест – пергамент, на якому стерли первiсний текст, а поверх нього написали новий.] за допомогою потужноi лупи. Ми мовчали, оскiльки кожен iз нас був iз головою занурений у свою справу. Дощ люто перiщив у шибки, а вiтер iз завиванням пролiтав по Бейкер-стрит. Дивно, чи не так? Ми перебували в самому центрi мiста, i творiння рук людських оточували нас iз усiх бокiв на добрi десять миль, i водночас ми перебували в полонi стихii, для якоi весь Лондон – не бiльш, нiж горбочки крота в чистому полi. Я пiдiйшов до вiкна й задивився на порожню вулицю. То тут, то там дрiбнилися вогнi вуличних лiхтарiв у калюжах на брукiвцi та тротуарi. Самотнiй кеб виiхав iз Оксфорд-стрит, колеса його плюскали по калюжах.
– Авжеж, Ватсоне, як добре, що такого вечора нам не треба виходити, – зауважив Голмс, вiдклавши лупу та згортаючи стародавнiй рукопис. – На сьогоднi годi. Вiд цiеi роботи дуже втомлюються очi. Наскiльки я змiг розiбрати, це всього лише монастирськi рахунки з другоi половини XV столiття. Стривайте! А це що означае? – останнi слова вiн промовив, коли крiзь виття вiтру ми почули тупiт копит, а потiм скрегiт колеса об край тротуару. Мабуть, кеб, який я побачив через вiкно, зупинився бiля дверей нашого будинку.
– Що йому потрiбно? – здивувався я, побачивши, як хтось виходить iз кебу.
– Що йому потрiбно? Хоче бачити нас. А нам, мiй бiдний Ватсоне, доведеться одягати плащi, шалики, калошi й усе, що вигадала людина на випадок негоди. Стривайте! Кеб iде! Тодi ще е надiя. Якби вiн хотiв, щоб ми поiхали з ним, не став би вiдпускати кеб. Доведеться вам вiдчинити дверi, адже всi поряднi люди вже давно сплять.
Свiтло лампи в передпокоi впало на обличчя нашого опiвнiчного гостя. І я одразу його впiзнав. Це був Стенлi Гопкiнс, молодий, перспективний детектив, службовою кар’ерою котрого Голмс дуже цiкавився.
– Вiн удома? – перепитав Гопкiнс.
– Пiдiймайтеся, мiй любий сер, – почувся згори голос Шерлока. – Сподiваюся, ви не потягнете нас кудись у таку нiч.
Гiсть пiднявся нагору. У свiтлi лампи його плащ виблискував, як мокра луска. Поки Голмс ворушив дрова в камiнi, я допомагав детективу роздягатися.
– Ходiть-но сюди, любий Гопкiнсе, i погрiйтеся бiля вогню, – запросив Шерлок. – Ось сигара, а в нашого доктора е чудовий елiксир iз гарячоi води та цитрини. Такоi ночi немае кращих лiкiв. Щось дуже важливе вигнало вас iз дому в таку негоду, правда?
– Ви не помилилися, мiстере Голмс. Який я мав сьогоднi день! Ви читали останнi новини про йокслiйську справу?
– Останнi новини, якi я сьогоднi читав, походять iз XV столiття.
– Ну, це нiчого. Повiдомлення складаеться лише з одного абзацу, та й у ньому все перебрехали так, що ви нiчого не втратили. Маю вам повiдомити, що я не сидiв, склавши руки. Йокслi мiститься в Кентi, за сiм миль вiд Четема й за три милi вiд залiзницi. Я отримав телеграму о третiй п’ятнадцять, був у Йокслi о п’ятiй, провiв слiдство, приiхав останнiм потягом до Лондона й зi станцii Черiнг-Кросс попрямував просто до вас.
– З чого я можу зробити висновок, що ви не все зрозумiли в цiй справi.
– Не все? Та я нiчого не зрозумiв. Такоi заплутаноi справи нiколи не мав, спочатку я подумав, що вона зовсiм простенька, i я ii легко розплутаю. Немае мотиву злочину, мiстере Голмс. Ось що не дае менi спокою: немае мотиву! Людину вбили, цього заперечувати не можна, але не можу збагнути, хто мiг бажати жертвi смертi.
Голмс закурив i вiдкинувся в крiслi.
– Розказуйте, – запропонував вiн.
– Усi факти я вивчив досконально, – почав Стенлi Гопкiнс, – але хотiв би зрозумiти, що вони означають. Кiлька рокiв тому той замiський будинок, Йокслi-Олд-плейс, орендував один чоловiк, котрий назвався професором Коремом. Вiн дуже хворий. Тому лежить у лiжку або шкутильгае з паличкою своiм помешканням, часом садiвник возить його у вiзочку парком. Сусiдам вiн подобаеться, вони його навiдують, професора вважають авторитетним фахiвцем. Слуг небагато – лiтня економка мiсiс Маркер i служниця Сьюзен Терлтон. Вони жили в обiйстi з того часу, як професор оселився там, i репутацiю мають бездоганну. Професор пише якусь вчену працю. Десь рiк тому вiн вирiшив, що йому потрiбен секретар. Першi два секретарi не впоралися, але третiй, мiстер Вiллоубi Смiт, юнак, котрий тiльки-но закiнчив унiверситет, виявився саме тим, про кого професор мрiяв. Вранцi вiн записував те, що йому диктував професор, а ввечерi пiдбирав матерiал, потрiбний для роботи наступного дня. Той Смiт не викликав жодних пiдозр: нi коли вчився в Аппiнгемi, нi в Кембриджi. Я бачив характеристики, з яких випливае, що вiн завжди був ввiчливим, спокiйним, старанним студентом, у котрого зовсiм не було недолiкiв. І ось цього ранку цей юнак гине в кабiнетi професора за обставин, якi однозначно вказують на вбивство.
Гопкiнс замовк. Вiтер гудiв, i шибки жалiбно деренчали пiд його натиском. Голмс i я також пiдсунулися ближче до вогню, слухаючи цiкаву оповiдку молодого детектива, яку вiн викладав неквапливо та послiдовно.
– Обшукайте всю Англiю, – продовжував вiн, – але не знайдете приязнiшого гурту людей, вiдгородженого вiд будь-яких зовнiшнiх чинникiв. Тижнями нiхто з них не виходив за ворота. Професор занурений у свою роботу, i нiчого бiльше для нього не iснуе. Молодий Смiт не знав нiкого з сусiдiв, i спосiб його життя мало чим вiдрiзнявся вiд розмiреного життя професора. У жiнок немае жодних справ за межами оселi. Мортiмер, котрий возив професора у вiзочку парком, – старий вояк на пенсii, ветеран Кримськоi вiйни, чоловiк iз бездоганною репутацiею. Вiн живе не в самому будинку, а в трикiмнатному котеджi з iншого боку парку. Бiльше в садибi не було нiкого. Варто, однак, додати, що за сто ярдiв вiд брами парку проходить Лондонське шосе на Четем. Ворота зачиняються на клямку, i сторонньому, звiсно, неважко проникнути до парку.
Тепер дозвольте менi повторити свiдчення Сьюзен Терлтон, оскiльки вона едина, хто може розказати щось певне про цю iсторiю. Десь пiсля сьомоi, коли професор усе ще був у лiжку (у негоду вiн лише зрiдка вставав до дванадцятоi), вона вiшала фiранки в спальнi нагорi, вiкна якоi розмiщенi по фасаду. Покоiвка займалася на кухнi якимось своiми справами. Смiт працював у своiй кiмнатi нагорi; служниця чула, як вiн iшов коридором i спустився до кабiнету, який розташований якраз пiд спальнею, де вона вiшала фiранки. Служниця впевнена, що це був мiстер Смiт, оскiльки добре розпiзнае його швидку, рiшучу ходу. Вона не чула, як дверi кабiнету зачинилися, але приблизно за хвилину внизу, у кабiнетi, пролунав жахливий крик. Це був хрипкий, несамовитий вереск, такий дивний i неприродний, що було незрозумiло, хто лементуе: чоловiк чи жiнка. Одразу почувся глухий удар тiла об пiдлогу – такий сильний, що затремтiв увесь будинок, а потiм настала тиша. Якусь мить служниця не могла ворухнутися вiд жаху, але потiм опритомнiла й прожогом кинулася вниз сходами. Вiдчинила дверi кабiнету. Молодий Смiт лежав розпростертий на пiдлозi. Спершу вона не помiтила нiчого особливого. Спробувала пiдняти його й раптом побачила кров, що тече з рани на шиi нижче потилицi. Рана була дуже дрiбна, але глибока, можливо, зачепили сонну артерiю. Поруч на килимi лежало й знаряддя злочину: нiж iз рукiв’ям зi слоновоi кiстки та негнучким лезом для зрiзання воскових печаток – такi часто прикрашають старовиннi набори для письма. Один iз подiбних постiйно стояв на столi професора.
Служниця вирiшила, що Смiт мрець, але коли облила йому обличчя водою з карафки, той на мить розплющив очi. «Професоре, – пробурмотiв вiн, – це була вона». Служниця готова присягнутися, що це його точнi слова. Нещасний вiдчайдушно намагався сказати ще щось, навiть пiдняв праву руку. Але вона вiдразу впала, i нещасний бiльше не ворухнувся.
Потiм до покою вбiгла економка. Але останнiх слiв Смiта вона не чула. Залишивши бiля тiла Сьюзен, економка поквапилася до професора. Той сидiв у лiжку. Був страшенно схвильований, бо також почув крик i зрозумiв, що в будинку сталося якесь нещастя. Мiсiс Маркер готова засвiдчити пiд присягою, що професор був у нiчнiй пiжамi, та вiн i не мiг одягнутися без Мортiмера, котрому звелiли прийти о дванадцятiй. Професор заявив, що чув крик десь у глибинi будинку, i це все, що вiн знае. Натомiсть i гадки не мае, як пояснити слова секретаря: «Професоре, це була вона». Ймовiрно, це було марення. На думку професора, Смiт ворогiв не мав, i в нього й гадки немае, якими можуть бути мотиви вбивства. Передусiм професор послав садiвника Мортiмера за полiцiею. А потiм констебль закликав мене. Нiчого в будинку не чiпали, поки не приiхав я, i суворо попередили, щоб нiхто не топтав стежки, що ведуть до дому. Таким чином, мiстере Голмс, випала чудова нагода застосувати на практицi вашi теорii. Для цього нiчого не бракуе.
– Крiм Шерлока Голмса, – додав мiй товариш дещо уiдливо. – Гаразд, а тепер послухаемо, що там зробили ви.
– Насамперед, мiстере Голмс, прошу поглянути на план розташування кiмнат. Зможете собi уявити, де розташований кабiнет професора й iншi кiмнати, i вам буде легше стежити за моею розповiддю.
Вiн розгорнув мапу й розстелив ii на колiнах Голмса. Я встав позаду Шерлока й також зосередився на документi.
– Це, звiсно, схема, я намалював лише важливе для справи. Решту ви побачите самi пiзнiше. Припустiмо, що вбивця проник у будинок ззовнi. Але яким чином? Певна рiч, вiн пройшов крiзь парк алеею й проник у будинок iз чорного ходу, звiдки легко потрапити в кабiнет. Будь-який iнший шлях надто складний. Утекти злочинець мiг лише тим самим шляхом, оскiльки два iнших можливих шляхи вiдступу були вiдрiзанi. Один – Сьюзен, вона бiгла на галас сходами. Інший веде в спальню професора. Природно, що всю увагу я звернув на алею в парку. Незадовго до цього йшов дощ, земля розмокла, i слiди на нiй мали б виднiтися цiлком чiтко.
Я оглянув стежку й збагнув, що маю справу з обережним i досвiдченим злочинцем. Жодних слiдiв на алеi не виявилося! Зате хтось пройшов газоном, щоб не залишити слiдiв, на землi чiтких вiдбиткiв також не було, але трава прим’ялася, отже, там таки хтось iшов. Це мiг бути лише вбивця: нi садiвник, та й узагалi нiхто зi слуг не ходили вранцi в цьому мiсцi, а вночi лив дощ.
