– А як iнакше, мiстере Голмс?
– Гм! Чудово! Справжнiй подвиг! Ну, гаразд, iз алеею все. Ходiмо далi. Ця хвiртка зазвичай вiдчинена? Отже, не довелося докладати зусиль, аби проникнути в парк. Ясно, що вбивство вона не планувала. Інакше прихопила б iз собою якусь зброю, а не скористалася б ножем iз письмового столу. Вона пройшла цим коридором, не залишивши слiдiв на рогожi. Потiм увiйшла в кабiнет. Як довго пробула в кабiнетi? Знати цього ми не можемо.
– Вона пробула там кiлька хвилин, сер. Я забув сказати, що мiсiс Маркер прибирала в кабiнетi приблизно за чверть години до того, що сталося. Так вона каже.
– Отже, не бiльше чвертi години. Вiдтак наша ледi входить до покою. Йде до столу. Що вона хоче? У бiчних шухлядах iй, либонь, нiчого не треба. Інакше вони були б замкненi. Отже, ii цiкавить середня шухляда. Ага! А це що за подряпина? Ватсоне, запалiть, будь ласка, сiрника. Що ж ви нiчого менi про це не сказали, Гопкiнсе?
Слiд, який ми побачили, починався на бронзовiй прикрасi навколо щiлини для ключа праворуч, а потiм тягнувся приблизно на чотири дюйми по лакованому дереву.
– Я помiтив цю подряпину, мiстере Голмс. Але навколо щiлин для ключа завжди е подряпини.
– Ця подряпина зроблена недавно, зовсiм нещодавно. Подивiться, як виблискуе бронза. Стара подряпина швидко б потьмянiла та була б такого ж кольору, як i вся бронзова поверхня. Погляньте на подряпину крiзь лупу. Як свiжозорана земля з обидвох бокiв борозни. А де мiсiс Маркер?
Лiтня жiнка з втомленим, сумним обличчям увiйшла в кiмнату.
– Ви витирали тут пилюку вчора вранцi?
– Авжеж, сер.
– Бачили цю подряпину?
– Нi, сер, не бачила.
– Звiсно, нi. Якби подряпина була тодi, коли ви витирали пилюку, то ганчiрка скинула б ось цi крихти лаку. У кого е ключ вiд секретера?
– Професор тримае ключ на своему ланцюжку вiд годинника.
– Ключ простий?
– Нi, сер, фiгурний.
– Дуже добре. Можете йти, мiсiс Маркер. Так, справа прояснюеться. Наша вiдвiдувачка входить до кiмнати, йде до середньоi шухляди, вiдмикае ii або принаймнi намагаеться вiдiмкнути. А в цей час з’являеться молодий Смiт. Вона витягуе ключ iз таким поспiхом, що залишае глибоку подряпину. Вiн хоче затримати ii, а вона, схопивши перше, що трапилося пiд руку (а цим предметом виявився той ножик), б’е Смiта, той падае навзнак, i вона втiкае, можливо, затиснувши в iншiй руцi те, заради чого сюди прийшла. Служниця Сьюзен тут е? Як вважаете, Сьюзен, мiг хтось вислизнути крiзь цi дверi пiсля того, як ви почули крик?
– Нi, сер, нiхто не мiг. Я бiгла сходами й побачила б, якби хтось був у коридорi. Крiм того, цi дверi взагалi не вiдчинялися: бо коли вiдчиняються, то скриплять.
– Отож жiнка не могла втекти тим самим шляхом, яким прийшла. Цей коридор веде до спальнi професора? З нього немае виходу назовнi?
– Нi, сер.
– А тепер ходiмо знайомитися з професором. Звернiть увагу, Гопкiнсе! На пiдлозi коридору до кабiнету професора лежить така сама кокосова циновка. Це дуже важливо, запам’ятайте!
– Важливо?
– Хiба ви не бачите, який тут зв’язок? Втiм, можливо, я й помиляюся. Хоча… Ну, гаразд, представте мене професору.
Ми пiшли коридором. Вiн був приблизно такоi самоi довжини, як i той, дверi якого виходили в сад. Наприкiнцi коридору було кiлька сходинок, пiсля них – дверi. Наш супутник постукав, i ми увiйшли в спальню професора.
Кiмната була великою, стiни суцiльно заставленi книжковими полицями, частина книжок лежала на пiдлозi, по кутах та уздовж полиць. Лiжко стояло посерединi. Господар будинку напiвлежав-напiвсидiв у подушках. Його обличчя мене вразило: худе, з орлиним носом, пронизливими чорними очима, якi наче причаiлися в глибоких орбiтах пiд густими, навислими бровами. Його волосся та борода були зовсiм сивi, якщо не брати до уваги певноi нехарактерноi жовтизни навколо рота. З гущi сивого волосся стирчала цигарка, i в кiмнатi було важко дихати вiд густого тютюнового диму. Коли вiн простягнув руку Голмсу, я помiтив, що пальцi в стариганя також жовтi вiд нiкотину.
– Ви курите, мiстере Голмс? – спитав професор. Вiн говорив, ретельно добираючи слова, i в його мовi вiдчувався якийсь дивний акцент. – Прошу, не соромтеся. А ви, сер? Рекомендую вам цi цигарки. Їх зумисне набивають для мене в Александрii. Висилають тисячу штук одразу, i, на жаль, кожнi два тижнi доводиться замовляти нову партiю. Кепсько, сер, дуже зле. Але в старого занадто мало задоволень. Тютюн i робота. Ось i все, що менi залишилося в життi.
Голмс закурив. Очi його непомiтно вивчали кiмнату.
– Авжеж, тютюн i робота. А тепер знову лише тютюн, – гiрко зiтхнув господар. – Який жахливий випадок перервав мою роботу! Хто мiг передбачити настiльки жахливий злочин? Такий гiдний юнак. Пiсля кiлькох мiсяцiв навчання вiн став чудовим помiчником. Що думаете про всю цю справу, мiстере Голмс?
– Поки що важко щось сказати.
– Було б добре, якби ви пролили трохи свiтла на цю темну справу. Для старого книжкового хробака та ще й хворого це справжнiй удар. Менi здаеться, що я втратив здатнiсть мислити. Але ви людина справи, людина дii. Для вас це звичайна, буденна робота. Ви зберiгаете незворушнiсть при будь-якiй катастрофi. Нам пощастило, що саме ви взялися за розслiдування.
Поки професор говорив, Голмс ходив туди й сюди кiмнатою. Я помiтив, що вiн курив одну цигарку за iншою. Мабуть, вiн подiляв пристрасть нашого господаря до тютюну, присланого з Александрii.
– Звичайно, сер, це жахливий удар, – продовжив професор. – Ось там, на маленькому столику, лежить купа паперiв, це мiй magnum opus[2 - Magnum opus (лат.) – велика робота.]. Аналiз документiв, знайдених у коптських монастирях Сирii та Єгипту. Це дуже серйозне дослiдження основ знову вiдкритоi релiгii. Мое здоров’я таке кепське, що й не знаю, чи зможу закiнчити мою працю без помiчника, котрого так несподiвано позбувся. Ой-ой-ой, мiстере Голмс! Та ви, бачу, ще запеклiший курець, нiж я!
Голмс усмiхнувся:
– Атож, я розумiюся на тютюнi, – сказав вiн i взяв четверту цигарку зi скриньки та припалив ii вiд недопалку попередньоi. – Не докучатиму вам розпитуваннями, професоре Корем, оскiльки ви були в лiжку на момент злочину i, природно, не можете нiчого про нього знати. Я лише задам вам одне запитання: як гадаете, що мав на увазi нещасний, коли сказав: «Професоре, це була вона»?
Вчений похитав головою.
– Сьюзен – сiльське дiвчисько, – сказав вiн. – А ви знаете, наскiльки недоумкуватий простолюд. Гадаю, що бiдолаха пробурмотiв щось невиразне в мареннi, а вона уявила казна-що.
– Розумiю. А ви самi нiяк не можете пояснити цю трагедiю?
– Можливо, нещасний випадок. А, може, кажу це тiльки мiж нами, i самогубство. У молодi завжди е якiсь таемнi пристрастi, наприклад, нещасне кохання, про яке ми нiчого не знали. Й ось вiн наклав на себе руки. Це бiльше схоже на правду, нiж убивство.
– Ну, а пенсне?
– Пенсне? А, звiсно, пенсне! На жаль, я всього лише науковець, людина, котра ширяе в захмарних висотах. І я нiчого не тямлю в практичному життi. Але погодьтеся, мiй друже, що запорукою любовi можуть бути хiба старовиннi предмети. Берiть, берiть iще. Радий, що вам засмакували цi цигарки. Так от: вiяло, або рукавичка, або пенсне – хтозна, що може стискати в останню мить рука самогубцi. Ось цей джентльмен розповiдае про слiди на травi. Але врештi-решт вiн може й помилятися. Що ж стосуеться ножа, то вiн мiг вiдлетiти вбiк, коли нещасний юнак впав горiлиць. Можливо, я мiркую про справу, як дитина, але менi здаеться, що Вiллоубi Смiт сам вкоротив собi вiку.
Ця теорiя, здаеться, справила на Голмса враження, i вiн продовжував крокувати кiмнатою, занурений у своi думки, курячи одну цигарку за iншою.
– Скажiть, професоре Корем, – озвався вiн нарештi, – а що ви тримаете в середнiй шухлядi вашого секретера?
– Нiчого такого, що могло б зацiкавити злодiя. Сiмейнi папери, листи вiд моеi бiдноi дружини, дипломи тих унiверситетiв, якi удостоiли мене цiеi честi. Ось ключ. Самi переконайтеся.
Голмс узяв ключа й зиркнув на професора. Потiм повернув ключа назад.
– Дякую, але зараз це не мае значення, – сказав вiн. – З вашого дозволу я пiду в сад i все обмiркую на дозвiллi. У вашiй теорii самогубства щось е. Тому вибачте нам за вторгнення, професоре Корем. Обiцяю, що наразi не турбуватиму вас. Ми зайдемо десь о другiй годинi, пiсля другого снiданку, якщо дозволите, i я розповiм про все, що сталося за цей час.
Голмс здавався чимось дуже засмучений i довго мовчки ходив алеею саду.
– Знайшли нитку? – спитав я його нарештi.
– Все залежить вiд тих цигарок, якi я курив, – сказав вiн. – Можливо, я й на хибному шляху. Але попiл покаже.
– Мiй любий Голмсе, – вигукнув я, – як же попiл…
– Самi побачите. Якщо я помилився, нiчого страшного не станеться. Пiдемо лiнiею пенсне. Я люблю скоротити шлях у будь-якому розслiдуваннi, якщо це можливо… А ось i наша люба мiсiс Маркер. Поговоримо з нею п’ять хвилин, може, дiзнаемося ще щось.
