– Хвильку, – перервав його Голмс. – А куди веде ця алея?
– На шосе.
– Скiльки треба йти нею, щоб вийти на шосе?
– Ярдiв сто.
– Припустiмо, бiля самих ворiт на цiй алеi були слiди. Ви впевненi, що помiтили б iх?
– На жаль, у цьому мiсцi алея вимощена цеглою.
– Ну, а на шосе?
– І на шосе немае слiдiв. Воно все вкрите калюжами.
– Отакоi! А скажiть, якщо дослiдити слiди на травi, людина йшла до будинку чи вiд нього?
– Цього не можу сказати. У слiдiв не було якихось певних обрисiв.
– Слiди великоi ноги чи маленькоi?
– Також не можу сказати.
Голмс цокнув язиком, обличчя показувало, що вiн невдоволений.
– Дощ усе ще перiщить, i вiтер не затихае, – сказав вiн. – Розшифрувати слiди, можливо, буде важче, нiж стародавнiй рукопис! Ну що ж, нiчого не вдiеш. Отже, Гопкiнсе, ви виявили, що нiчого не виявили. Що ж ви пiсля цього зробили?
– Не вважаю, що нiчого не виявив, мiстере Голмс. По-перше, я з’ясував, що хтось проник до будинку ззовнi. Пiзнiше дослiдив пiдлогу коридору. На нiй лежить кокосова циновка, на якiй немае жодних слiдiв. Потiм подався до кабiнету. Меблiв у ньому майже немае, якщо не брати до уваги величезного письмового столу зi секретером. Бiчнi шухляди секретера були висуненi, середня ж – замкнена на ключ. Бiчнi шухляди, мабуть, нiколи не замикалися, i в них не було нiчого цiнного. У середнiй шухлядi зберiгали важливi папери, але вони залишилися на мiсцi. Професор запевнив мене, що нiчого не зникло. Ясно, що метою злочину був не грабунок. Потiм я оглянув тiло вбитого. Воно лежало дещо лiвiше вiд письмового столу – погляньте на мое креслення. Рана на правому боцi шиi завдана ззаду. Ясно, що вiн не мiг вчинити таке сам.
– Якщо лишень не впав на нiж, – втрутився Голмс.
– Саме так. Менi це також спало на думку. Але нiж лежав на вiдстанi кiлькох футiв вiд тiла. Отже, жертва на нiж не падала. Потiм звернiть увагу на останнi слова убитого. І, нарештi, у його правiй руцi був затиснутий дуже важливий матерiальний доказ.
Гопкiнс витягнув iз кишенi паперовий пакетик. Вiн розгорнув його та витягнув пенсне в золотiй оправi. З одного боку до нього була прикрiплена подвiйна чорна шовкова шворка. Обидва ii кiнцi були обiрванi.
– У Смiта був стовiдсотковий зiр, – зазначив Гопкiнс. – Отже, вiн зiрвав це пенсне з обличчя вбивцi.
Шерлок Голмс узяв пенсне й дуже ретельно його оглянув. Потiм вiн насунув пенсне собi на нiс, спробував читати, пiдiйшов до вiкна й роздивився найближчi споруди, потiм зняв пенсне та знову ретельно його оглянув, тримаючи близько вiд лампи, задоволено всмiхнувся, сiв за стiл i написав кiлька рядкiв на клаптику паперу, який простягнув Гопкiнсу.
– Ось найкраще, що можу зробити для вас, – сказав вiн. – Це, сподiваюся, допоможе.
Здивований детектив прочитав записку вголос:
– «Шукаемо ледi, добре одягнену, котра проживае в респектабельному будинку або помешканнi. У неi товстий, м’ясистий нiс i близько посадженi очi. Вона морщить чоло, короткозоро мружиться, i, ймовiрно, мае сутулi плечi. Є iнформацiя, що впродовж кiлькох останнiх мiсяцiв вона щонайменше двiчi зверталася до оптики. Оскiльки в ii пенсне дуже потужнi скельця, а оптикiв не так уже й багато, розшукати ii буде неважко».
Помiтивши на наших обличчях подив, Голмс усмiхнувся.
– Все це дуже просто, – сказав вiн. – Важко знайти предмет, який дозволяв би зробити бiльше висновкiв, нiж окуляри або пенсне, особливо з такими нетиповими скельцями. Звiдки я зробив висновок, що пенсне належить жiнцi? Звернiть увагу, яка витончена робота. Крiм цього, я пам’ятав слова убитого. Що ж стосуеться ii респектабельностi й одежi, то й це не таемниця: оправа дорога, iз чистого золота, i важко собi уявити, щоб ледi, котра носила таке пенсне, була б менш вишуканою в усьому iншому. Одягнiть пенсне, i побачите, що воно не триматиметься на вашому носi. Отже, вiн у цiеi жiнки доволi широкий. Такий нiс – зазвичай короткий, м’ясистий, хоча е цiлий ряд виняткiв, ось чому я не наполягаю на цiй подробицi в своему описi. Мое обличчя достатньо вузьке, однак, одягаючи пенсне, я бачу, що моi очi розставленi ширше, нiж скельця. Іншими словами, очi в цiеi мiсiс посадженi доволi близько. Звернiть увагу, Ватсоне, що скельця увiгнутi та надзвичайно потужнi. Коли жiнка так погано бачить, це неодмiнно мусить позначитися на ii зовнiшностi. Маю на увазi зморшки на чолi, звичку жмуритися, сутулi плечi.
– Розумiю, – сказав я. – А чому ви вирiшили, що ледi двiчi вiдвiдувала оптику?
Голмс узяв пенсне.
– Звернiть увагу, що затискачi вкритi корком iз внутрiшнього боку, аби менше тиснути на шкiру. Одна коркова прокладка блiдiша та трiшки стерта, iнша ж зовсiм нова. Вочевидь, що нову одягнули нещодавно. Але й стара прокладка одягнена всього кiлька мiсяцiв тому. Оскiльки обидвi прокладки iдентичнi, роблю висновок, що жiнка двiчi ремонтувала пенсне в одному й тому ж мiсцi.
– Дивна рiч! – вигукнув Гопкiнс. – Хто б мiг подумати, що всi цi данi були в моiх руках, а я нi про що не здогадався! Правда, я таки мав намiр обiйти лондонських оптикiв.
– Обiйдiть обов’язково. А зараз розкажiть, що ще знаете про цю справу.
– Бiльше нiчого, мiстере Голмс. Тепер менi здаеться, що ви знаете не менше за мене, а може, й навiть бiльше! Ми з’ясовували, чи не з’являвся якийсь незнайомець на станцii або на найближчих дорогах. Нiхто наче не показувався. Що мене остаточно збивае з пантелику – це цiлковита вiдсутнiсть мотивiв злочину. Навiть натяку немае!
– У цьому не можу вам допомогти! Але гадаю, ви волiли б, аби ми завтра вирушили з вами на мiсце злочину.
– Якщо вам це буде не дуже важко, мiстере Голмс. О шостiй годинi ранку вiд вокзалу Черiнг-Кросс вiдходить потяг до Четема, i нам треба бути в Йокслi десь по восьмiй.
– Гаразд, поiдемо цим потягом. У вашоi справи е певнi цiкавi подробицi, i менi хотiлося б вивчити ii грунтовнiше. Але зараз уже за пiвнiч, а нам треба хоч кiлька годин поспати. Я вас влаштую ось на цьому диванi перед камiном. Вранцi на спиртiвцi зварю кави, i рушимо в дорогу.
Вранцi вiтер вщух. Сонце пiдiймалося над похмурими болотами в заплавах Темзи, але не грiло. Сумнi простори рiчки назавжди ототожнюються в моiй пам’ятi з переслiдуванням жителя Андаманських островiв на самих початках нашоi спiвпрацi. Пiсля довгоi та стомлюючоi подорожi ми вийшли на маленькiй станцii за кiлька миль вiд Чатема. Поки запрягали коня в мiсцевому заiздi, ми нашвидкуруч поснiдали, тож з’явившись у Йокслi, вiдразу ж взялися за справу. Полiсмен зустрiв нас бiля ворiт парку.
– Ну як, Вiлсоне, новини е?
– Нiяких, сер.
– Бачили якихось невiдомих?
– Нi, сер. Полiцiя впевнена, що вчора нiхто не приiжджав сюди та не вiд’iжджав.
– Обiйшли всi готелi та заiзди?
– Атож, сер. І не виявили нiкого, кого можна було б запiдозрити.
– Врештi-решт звiдси до Чатема можна дiйти пiшки. Невiдомий мiг сховатися там або сiсти на потяг непомiченим. А ось i та сама алея, про яку я вам казав, мiстере Голмс. Упевнений, що вчора слiдiв на нiй не було.
– А з якого боку помiтили слiди на травi?
– Ось iз цього, сер. Бачите вузьку смужку трави мiж алеею та грядкою квiтiв? Зараз слiдiв не бачу, але вчора вони були чiтко помiтнi.
– Авжеж, тут справдi хтось ходив, – пiдтвердив Голмс, нахиляючись i розглядаючи траву. – Наша ледi ступала дуже обережно, чи не так? Якби вона оступилася в той чи iнший бiк, слiди залишилися б i на алеi, i на м’якiй грядцi з квiтами, де вони були б ще помiтнiшими.
– Аякже, сер, жiнка мае сталевi нерви!
Я помiтив, як обличчя Голмса напружилося.
– Кажете, що вона повернулася тим самим шляхом?
– Звiсно, сер, iншого шляху немае.
– Тобто цiею самою смужкою трави?
