Чорт зна що. У кігтях Хапуна

«Kазаннє руське» – вперше надруковано у книзі «Dawna facecja polska (XVI–XVIII)» (Варшава, 1960). На думку публікаторів, твір було транслітеровано латинкою із кириличного тексту. У зворотній транслітерації «Казання» вміщено у книзі Л. Махновця «Сатира і гумор української прози XVI–XVIII ст.» (К., 1964). Подається за цим виданням.

Твір виник найімовірніше в греко-католицькому середовищі у XVII ст. як пародія на проповіді малоосвічених православних священиків, а може, є виплодом мандрованих дяків.

Казаннє руське

Перед початком, мої дітоньки, світа не било нічого. Хоч запали – то б не тресло.

Нічого нікому не далося ані видати, ані відати. І нікому не далося сиротини вигнати. І ніщо нікому не придалося. І, яко пишет акафіст в розділі 22 і яко мовить псалмиста святий Харитон з латинниками: Ex nihilio nihil[1].

Чи скажете ж ви мні, мої дітоньки, где на той час Господь Бог пробивав, що їв і пив і що теж робив, коли неба і землі не било? А, правда, мовчите, бо не знаєте, з чого Господь Бог світ сотворив?

Наперед сотворив небо і землю. На небі сотворив ангели сребрнії, золотії, мальованії, з очима соколовими. Под небесі сотворив птаки – ворони, сороки, круки, кавки, вороб’ї і тетери. На землі сотворив свині, корови, воли, медведі і вовчиська. Так же сотворив лисиці, горностаї, коти, миші і иньшії преутішнії звірята.

І побудував їм Господь рай, плотом моцним огородив і податтю його подперл. Там же насіяв дубини, грабини, ліщини, ольшини. В огородах насіяв свікли, ріпи, редьки, моркви, пастернаку і іншого хвасту і дерева.

І ходить собі Господь, глядить, щоб якоє порося не вилізло. Коли одним оком гляне на небо, аж ся небо засолопіло, сонце вуха спустило і звісило.

І рече Господь сам до себе:

– Ой, не дармо! Ах, Бог мя, не дармо!

А то таки-м, мої дітуньки, преподобенством на небі било. Аж Люципер, найстарший архангил, которий ся з Михайлом бив побратав, посватав, покумав, бо оба-два з собою робляли, пивали і, як роднії браття, все з собою і спали. Аж, яко мовлять, ut compleretur[2] знати, же ся і побили. Яко ж ся і так стало. Того ж бовім часу Михайло упився, як світач, а Люципер, злодій, почав ся бунтувати. Достерігши тоє, іншії ангели скочать до Михайла. І кликне на нього один ангел:

– Гаразд, пане Михайло! Спиш, щоби-сь не встав!

А Михайло порветься, ні проспавшися, ні прочумавшися, скочить з великим галасом до Люципера:

– А що ти, пане Люципере, робиш? Чи вже то ти бунти підносиш? А чім ся ти, пане-брате, не контентуєш тим, що тобі Господь надав?

На що Люципер рече:

– А ось бо я собі збудую другий варштат і буду подобен Господу!

На що Михайло рече:

– Ото ж то ти, куме, бредиш! Бити тобі чортом – не попом! Їсти тобі говно – не проскури!

А Люципер Михайла хопить в щоку, аж ся поточив. Порветься Михайло і кликне:

– Ей! Тепер же не бивши кума – не пити пива!

Кинеться до оружжя – до ножа, до чечуги, до мачуги, до меча, до бича, до самопалу, щоби бити Люципера непомалу. Скоро ся до такого оружжя порвав – зараз неборак пан Люципер од страху аж перднув. А Михайло його потім то по руках, то по ногах, то по плечах. Посік, порубав, покалічив і к чорту за землю струтив. А других побратимів його так же покалічив, порубав, постинав. Там же, діру в небі продравши, за першим Люципером до пекла скинув.

І стоїть собі Михайло з мечом, стурбований, задихався, утомився. Аж сунеться Господь і рече до Михайла:

– А що, Михайле, чи гаразд ті ся діє?

На що Михайло одказав:

– Ой, Господи! Все не гаразд, коли тебе в дому немаш!

І рече до нього Господь:

– Не фрасуйся, диваку! Уже я знаю, що ти Люципера і других побратимів його поскидав к чорту на землю, за що я тебе уконтетую.

І, взявши його за руку, як веде, так веде. І завів його на найвищую гору. І рече до нього:

– Ото ти, Михайле, будеш найстаршим ангелом і трубачом, і в трубу затрубиш на онії суди.

Казав ся йому вертати до неба, а сам пішов до раю.

Коли прийде до раю – аж там свині морков викопали, вороб’ї просо виклювали, зайці щепи поламали.

Розсердився Господь і, не знаючи, що далей чинити, ходить собі од стіни до стіни, од кута до кута.

Аж надибав глину. І, взявши тую глину, як ліпить, так ліпить. Уліпив руки, уліпив ноги, уліпив голову з очима. І, уліпивши чоловіка, крикне на нього:

– Адаме, встань!

Аж Адам, як на тоє, встав.

Возрадувався Господь, що чоловік встав. Пішов до раю. Адам за ним здалека поволікся.

Оглянеться Господь назад – аж Адам іде. І рече до нього:

– А ти, Адаме, чого ідеш? Любо тобі жінки треба?

На що Адам одповів:

– Та треба, Господи, бо не маю з ким спати.

І перепустив Господь на Адама сон. І, винявши йому ребро з лівого боку, сотворив Адамові жону Єву.

Питаюся вас, мої дітоньки, чом то не з правого боку, але з лівого винявши ребро, сотворив йому Єву?

Одповідаю. Для того, щоби жона послушна була, щоби ся мужика бояла.

Казав же їм Господь у раю їсти свіклу, ріпу, редьку, морков, сливки, грушки, яблика і помаранчі. Оно їм одного дерева заказав їсти.

Що ж чинить Єва, сука незбожная? Не витерпіла собі з лихом і заказу не слухала, щоб її тяжкеє, великеє лихо порвало. Урвала яблико, з’їла і Адамові огризок дала.

А Адам, не хотівши розгнівити жінки, з’їв.

Аж приходить Господь. Лічить яблика. Не долічився одного. Домислився Господь, що Адам урвав. Розсердившися, узяв бича, як у нашого пастуха або як у панського возниці, бич дратований, і вигнав Адама з раю.

Од того часу, мої дітуньки, на світі як лихо, так лихо, як біда, так біда. Казав же Господь панщизну робити, до церкви не казав ходити, в запусти Господу нічого не дати, корчми не минути, за нюю ся, як за матір’ю, бити. І перепустив на нас орду – татаре, турки, жиди і тії нечистії ляхи, которії стовпи, на которих ся наша руськая віра розпирає, вколо підгризли. Ой, Бог мя, підгризли! Петрівку підгризли, Спасівку підгризли і Пилипівку. Оно єще один стовп, то єст Великий піст[3], стоїть, вже підгризений, а коли б і його до остатка підгризли, то би нашу усю благовірную Русь чорт побрав і в трапезу до його матері заніс. Чого нас, Господи, борони.

Амінь.

Сотвореннє світа та злих духів

Коли не було ні неба, ні землі, іно тьма і вода, і Дух святий літав понад водою і безоднею, то побачив у воді тінь свою, і визвав її з води і нарік іменем Іл. І став він старшим слугою Богу, а через гордість свою став прозиватися Сатанаїл.

Послухай, чоловіче побожний: створив собі Бог слугу із води, то є Іла, а другого слугу із світлости і нарік його Михаїлом, третього із світлости, а нарік його Гавриїлом. Служили вони Богу достойно, якоже є писано: основав землю на воді, покрив землю небом, небо украсив сонцем, місяцем і звіздами, а землю украсив квітами, насадив рай, подля раю поставив сторожа, вужа золотого, котрого створив зі свого пальця. Рече Бог:

– Сотворю чоловіка по образу свому і подобію.

Сотворив Бог чоловіка з глини шостого дня, а день сьомий відпочивав Бог, Отець небесний. Узяв від облака кости Адаму, від моря – кров, від вітру – мисль. Потім Бог, Отець небесний, дмухнув на члонки глинянії Духом своїм Святим, уділив свого Духа Святого чоловікові і рече ім’я йому Адам. І був той Адам заввишки на сім ліктів і одну п’ядь.

Потім дав Бог Адаму рай, аби став паном у раю: дерева райськії, звірі, худобу, гади, пернаті і всяке диханіє. Потім рече Бог:

– Не добре чоловіку одному бути на землі! Се ж бо Адам сам один.

Потім наслав Бог сон на Адама і той заснув. А Господь узяв одно ребро з його боку лівого і створив із нього жону. Устав Адам і рече:

– Се нині кість від кости і плоть від плоті.

І рече Бог Адаму:

– Тобі даю під владу твою усяке диханіє райськоє, птиці, гади, дерева, худобу, пернатих. Тілько дерево одно, що є посеред раю, аби-сь із него овочі не їв, ані на лист йому не ступав. І даю тобі усі ріки райськії, а у раю чотири джерела: Физон, Геон, Тигрис, Ефратес – то є води солодкії.

Усі три Ангели служили Богу: Іл, що із тіні і з води Бог його визвав, Михаїл, воєвода небесний, і Гавриїл, що благовістив Діві Марії, жи породить Сина Божого.

Рече Бог до ангелів:

– Підімо на вселенную!

Понесли Бога Михаїл за правеє плече, Гавриїл за лівеє плече, а старший ангел Іл за ноги, як вельможного пана і князя, Створителя неба і землі, Бога Саваофа. Пішли Бог Отець із ангелами вселенную обзирати, як пан вітчизну свою. Сіли собі на пагорку: архангел Михаїл по правиці Бога сів, Гавриїл по лівиці, а Іл стояв перед паном своїм. Для тої-то причини із королем князі сидять, а слуги стоять, бо Михаїл і Гавриїл із світлого роду пішли, а старший слуга Іл із темности, з тіні, з води. Хоч же він був старший слуга, то тоє не помагало, бо Бог гнівен був на старшого ангела Іла. Коли іще Бог рай садив: овочі пречуднії, кедри, певги, циприси, дерева маслині та иньші, і послав Бог старшого слугу Іла до неба емпірейського по насіння, до неба одинадцятого по зернята, що мали ними рай садити. Той же слуга Божий Іл украв одно зерня і сховав його під язик, бо не мав де його инде сховати, не маючи на собі одіння. І тому то й тепер ангели не мають плоті, а й одіння не мають. Святий євангелист Лука свідчить: дух плоти і кости не має.

Посадив Бог насіння, а одного не дощитався і мусів Іл го вернути. Відоме пану стало то перше злодійство. Бог, Отець небесний, видячи його шаленство і злую мисль, узяв те зернятко і посадив його посеред раю. І сказав Бог до свого слуги:

– Темний бісе, тоє дерево тобі буде на прогнаніє, ти ся будеш сего дерева лякати.

А гордий слуга Іл не змовчав Пану своєму:

– Пане, коли мені буде сіє дерево на прогнаніє, на лякання, то тобі буде на розп’яття.

За то був Бог Отець не ласкавий до свого старшого слуги Іла. За то мусив він завше стояти перед паном своїм.

А коли ж Бог зоставив Адама у раю, пішов із ангелами оглядати вселенную, та сіли собі на горі Сигор Господь зі світлими ангелами, сказав Іл до Бога:

– Пане, он ту є купа камінная. Учини, Пане, з того каменя хліби, то буду вірити, жи ти єси правдивий Бог і Бог ангельський.

Рече до него Бог:

– Не хлібом єдиним жив чоловік, але всяким словом Божим, котре виходить із уст Божих.

Далі пішли з гори на вселенную, преч сіли собі на простореє місце, жи всю вселенную видати, на гору Арвань. Оглянули всеньку вселенную підсонячну, ріки, джерела, землю чисту, зелену, квітами украшену. Рече Іл Богу, Пану своєму:

– Пане, знаю тя, жи ти є Бог правдивий і Бог ангельський, відаю, жи створив-єс небо і землю, сонце, місяць, звізди, ріки, джерела і всякоє диханіє і чоловіка у раї. Ти є Бог правдивий, а я, Пане, старший слуга твій. А ми можемо рівнії собі бути. То твоє: небо, сонце, місяць, звізди, хори ангельські – маєш всього досить. А моєю буде земля.

Рече єму Бог:

– Не твоя, моя земля.

Рече Іл до Бога:

– Пане, поклонися мені: я тобі дам усю вселенную, а я тобі буду слуга предобрий.

Рече йому Бог:

– Іди за мною, сатано! Не будеш ти спокушати Бога твого во віки!

І враз усе тіло почорніло його як головня. І тоді то прозвали його ангели Сатанаіл. Бо той ангел мав мисль будувати собі столицю на землі і так мовив:

– А то є Бог на небі, має маєстат і престол, а я створю собі престолець на земли і буду подобен Вишньому.

Але того негоден був зробити.

Потім пішли до першого хору небесного. Сів Бог Отець на крилі небесному, тобто на краї хора небесного, на краї неба. Коли вийшов Бог Отець на небо з землі, зрадувалися йому всі ангели, архангели, херувими і серафими.

І от Сатанаіл у радости своїй, у пишній гордости свого пишного стану, рече до Бога Вседержителя:

– Я, Сатанаіл, котрого жахаються ангели і вся твар, Пане, просив-єм тебе, аби-сь учинив на землі хліби з каменя, коли ходили-сьмо по землі. Не хотів-єс. Просив-єм тебе, аби-сь мені ся поклонив за всю вселенную, щоби юж тобі віддав. Не хотів-єс. Пане, не хотів-єс то учинити, що-м тя просив на земли, але то учини – верзись долу, тобто скоч з високости, а голови не зломи! Отоді буду вірити, жи ти є Бог правдивий.

О злеє, злеє рік слово Пану Створителеви неба і землі! Ох, розгнівався Бог, Отец небесний, на слугу свого дуже. Пустив гнів свій строго на сатану, казав святому архангелу Михаїлу струтити його з небесної світлости і весь його полк шайтанський. І враз тоті вояки Сатанаілові усі почорніли, яко головня. А коли летіли додолу, то більше їх було як дощу і трави земної.

Оповідання про бунт Люципера і ангелів

…Живучи там, оний Денниця[4], ангел пресвітлий, що світився у великой славі і повазі, которою його Бог був украсив, та увидівши такую свою красоту і свою зацність і ясність, міць і своє старшинство, своїх слуг красних і свою потугу, то ся єще піднесло серце єго у більшую пиху і гордість. Сидячи на своєму престолі, яко монарха, сказав до слуг своїх:

– Послухайте ви мене, що вам скажу.

Відказали йому ангели:

– Пане наш, ми єсте-сьмо завше готовії твій розказ чинити, що ти нам повелиш.

Сказав їм Денниця:

– Видите мою ясність, славу і красоту? Прето ж єще хочу бути у більшій славі. Возьміте престол мій і знесіте єго вище звізд небесних просто на північ, і поставте єго зо мною на повітряних горах, і сяду я на облаках небесних ко сіверу, і буду подобен небесному, і буду яко Бог.

І скоро тоє Люципер помислив у своєму пишному серцю, зараз ся став від Бога з високости голос:

– О злий і лукавий слуго наш, гордий, пишний і невдячний ласки моєї! Се так ти служиш правдиве? На що ся важиш, чого не можеш доступити? Чи не досить ті було од мене твоєї слави і поваги, красоти і розкоші? Але тепер за свою гордість і пиху і тоє утратив-єсь. Був її пресвітлим і прекрасним Денницею, а тепер став-єсь темним, страшним демоном, то єсть шатаном пекельним, проклятим бісом і шпетним, темним дияволом. А слуги твої, коториє були ангели світлії, тепер нехай стануть шатанами крилатими, хованцями і дияволами, чортами проклятими! І ти сам будь чорен, як головня, страшен і поган!

А тоє прорікши, Господь Бог небесний затряс небом і ударив громом великим. І так полетів Люципер із неба зо всім полком своїм у преісподнюю. І тоті дияволи летіли так густо, як дощ 40 днів і 40 ночей, бо той полк його був більший над усі полки.

І тоє нам потреба знати, мої наймильшії християне, іж то не всі тоті проклятії ангели упали у преісподнюю сторону, але ся о тім ваша милість послухайте, де которії ся зостали. Єдні переднії полетіли зі своїм пишним паном крізь землю до пекла і там будуть сидіти навіки, яко то вигнанці і проступці Божії, бо вони юж утратили ласку Божую на віки вічнії. Бо пиха наробила їм лиха, і тоті суть лютійшії дияволи, которії під землею, аби то люде не виділи їх лиця. Другії зась, середнії, упали на землю. Тоті ся часом являють людям і розмаїто, і пакості людям чинять, і приводять людей до розмаїтих гріхів і спокус, інші людьми обладають і в них ся уселяють, і гонять їх і, рощибаючи, мордують; уходять і у звіри, і в потята, і во пси, і в свині, і во скоти і пакості чинять.

Потреба нам і тоє знати, де який той дух злий на якому місці на землі упав, і коли ся трафить якому чоловіку на том місці уснути, там на него злий дух наїде. Альбо коли там, на том місці, учинить дім або гумно, або кошари, або огород, або сад, або якоє подвір’я, то юж там не буде щастя і добра тому чоловікові. Навіть хочай би на тім місці і церков стала або монастир, або город, то вони пакості чинять, бо то їх місце навіки.

А іншії позастрявали на повітрі, на облаках, у хмарах ся носять, позастромлювавшись у них коториє ногами, коториє крилами, коториє руками, коториє боком, коториє стрімголов. Бо тії повішалися самі на Божий розказ до Страшного суда Божого. І тоті дияволи пакості чинять людям бурею, тучею поганою, градом, вихром, і тії ся називають люнатики. І то єсть люнатик, которий місячник, которий ходить місяць жоною і другий місяць мужчиною. А хто ся під тоту планиту уродить, якщо хлопець і коли виросте, то буде той чоловік люнатик, а коли буде дівка, то люнатичка. Бо в такому диявол смертельний жити буде і мордувати і до єго смерти ізлічитися не може. І то єсть лютії шайтани, люнатиці, і тоті ся і тепер дияволи уривають із повітря небесного, а урвавшися, летять через оболок або огнем, або іскрами, або звіздою, і тоті то падають дияволи на землю.

Єще нам потреба і тоє знати о тих то злих духах, коториє ся уривають звізди і летять на землю звіздою. Тепер ся послухай пильно і бери собі кождий на розум.

Суть межи нами такії люде: коли увидить, що звізда з неба на землю летить, і вони говорять, іж то ся звізда урвала. Але то єсть байка простацькая, бо то знай добре, чоловіче мізерний: коли би єдна звізда із неба на землю упала, то би увесь світ сей видимий загубила. Але то звізда не може від свого теченія переступити, де Бог єї поставив до Страшного суда Божого. Але то знай кождий і научися днесь з того казання: а то ся тоті дияволи і рвуть, і рватися будуть до Страшного суду Божого, і показуватися звіздою, може бо ся диявол перетворити, як сам схоче. Якщо схоче, то ся учинить звіздою, учиниться огнем і птахом, і звіром або скотиною, або чоловіком і дитиною, і навіть ангелом, як то о том познаваємо з різних письм і на різних місцях. Бо і дияволи не мають на собі тіла ані костей, ані крови, але тілько дух, і називаються духове злії, ангелове лукавії, звізди перелестнії, мрачнії.

Але нас, братіє, Письмо Святеє учить: коли ти, чоловіче вірний, увидиш звізду летячую альбо іскри по воздуху, а ти ся, у той час ставши, перехрести і плюй на мару, бо то єсть змій, і тогди він пропаде і щезне. І де той літавець упаде, то там місце злеє, плюгавеє і нещасливеє чоловікам і скотам.

І так то, братіє, Бог іскарав ангела пишного, як о том написав цар Давид: «Сего ізгонях гордим оком і неситим серцем». Гордеє око єсть сонце, а неситеє серце земля. І скрозь землю летів Сатанаїл, до преісподньої, за свою гордість і пиху став дияволом і слуги єго. Прошу вас, братіє, прето ж стережімося і ми тої то проклятої пихи і гордости, аби то нас не завела до пекельної сторони. Бо там сторона злая, темная, мрачная, смутная, страшная, гіркая, плачливая і всякої муки повная єсть. А в той стороні панує злий цар Сатана, а слуги єго і урядники немилостивії дияволи, лютії драпіжниці, а люде там живуть поганії і грішнії. Ніт там світа, ніт там покою, ніт там радости…

Автор книги «О духах злих і нечестивих», Львів, 1563.

Текст, писаний латиною, подається в перекладі з 1932 року Лук’яна Сапіги.

Про те, які чорти бувають

Перший рід демонів називається огненним. Вони літають високо у воздухах і до Судного дня ніколи ся не спустять нижче, а пробуватимуть у підмісячному просторі. Вони ся не спілкують з людьми на землі. Про се святий Августин свідчить у своїй праці «Про християнське боріння» у такий спосіб: «демони не живуть на небі, де суть сонце і зірки, але усі вони обертаються в підмісячних краях». Се про них і Апулей сказав, же їхній демонічний рух є рухом огненних істот. Тому-то й Арістотель твердив, же в розпечених печах часто бачити можна дрібні живі істоти, які увесь свій вік проводять у вогні, бо у вогні вони ся народжують і у вогні вмирають.

Другий же рід демонів називається повітряним. Вони, хоч і блукають небесами, але живуть уже ближче. Декотрі з них можуть ся спустити і, створивши собі тіло з загуслого повітря, иноді є видимими для людей. Часто, з позвоління Божого, вони фалюють (хвилюють) повітря, пробуджують громи і грози, і усі разом рушають на знищення роду людського. Вони наділені великою гордістю і заздрістю, чинять безперервно ріжні збурення. Тіла їхні вкриті чимось твердим, але не перебувають вони в їдному місці, і не мають їдної форми, а часто ся міняють. Їх чарівниці викликають своїми заклинаннями і намовляють до злих дій. Вдачу вони мають жорстоку і грубу, повні сум’яття, і тільки й думають, яку б то капость встругнути, яке б то зло учинити, але, коли їдні прагнуть робити це потай, то иньші чинять лихо відкрито. Завдяки дружбі з цими демонами, чарівниці дістають велику силу для своїх чарів.

У житії святого Антонія божественний Атанасій говорив, же повітря повне демонами, про що раніше вістив і Меркурій: «вочевидь, жодна частина світу не позбавлена присутности демонів». Святий же Амвросій казав: «повний світ чеснот святих, тому що повен він зіпсутости». От чому і демони Платона, же ся мечуть у повітрі у вигляді яскравого снігу, видимі для бажаючих розповісти про них, якщо ті протягом якогось часу будуть безупинно ся дивити невідривним поглядом у небеса на виблискуюче сонце.

Третій рід демонів ми називаємо «земним». Вони були скинуті з неба на землю за свої гріхи. Про них святий отець і мученик Христовий Ігнатій Богоносець писав у посланні до жителів Ефеса так: «Немає нічого кращого, ніж мати світ, у якому знищена вся зброя як небесних, так і земних духів». З цих демонів їдні перебувають у лісах, а також у гаях, влаштовуючи пастки мисливцям. Інші живуть у відкритих полях, і уночі вони змушують блукати подорожніх. Деякі з них ховаються в неприступних нетрях, у печерах і урвищах. Інші ж, не такі грізні і неспокійні, насолоджуються тим, що затримують людей у темряві. І веде їх не їдна якась, а різні пристрасті, і всі вони сповнені злом. Їдні з них люблять постійно страшити людей маревами, інші воліють заманювати слухачів пророкуваннями майбутнього, викликаючи подив. Так, святий Іоанн Златоуст у третій книзі «Про провидіння» говорить: «Надмірна зневіра шкідливіша всякої демонської дії, тому що і демон, якщо в кому панує, то панує завдяки зневірі, а якщо зникла зневіра, то й демон уже нічим не зашкодить». Цей рід демонів безсумнівно знайомий чаклункам через мінливість настрою і легкодумства, тому що вони більше люблять змушувати тремтіти багатьох, ніж підкорятися владі якої-небудь жінки. Иноді ж вони затримуються й обіцяють божевільним жінкам, коли ті викличуть їх заклинанням у дзеркалі, келиху або кристалі, відповісти на всі запитання, і якщо хто збирається заподіяти їм якесь зло на їхньому шляху, то вони про це попереджають. І цей рід відьом дуже відрізняється від інших, бо те, що ті насилають за допомогою чаклунства, ці обіцяють зцілити. От чому церква забороняє християнам доступ до них, тому що своїм чаклунством вони багато чого заперечують.