Чорт зна що. У кігтях Хапуна
Заклубилися потвори і гаркнули на зірки. В потоках води втопили вітер, одним помахом зжерли зірнички, потім самі спустилися на верхи і їх перевертали, перемішували, вирівнювали.
– Рятуй, – застогнали Біла Кобила, Великий і Малий Погар та Магура і, вирвавши кількасот смерек, перекинули їх через Кринти, мов великанську розсипану китицю, прохаючи помочі в Чорногори і приносячи їй дар.
Зникали верхи за верхами, топилися долини за долинами, роздушувані страшними стопами потвор. Тільки Говірля, Петрос і Мунчел, піднісши гордо свої широкі чола, дерли шпицями волохаті лаби на шматки і кидали їх поза себе.
Злісно заскавуліли ранені потвори і з усієї сили наперли на чорногірські верхи. Мов велетенським кресалом черкнув би хто об чорний кремінь, так сипнули вони на гори градом іскор і небо запалили. Страшенний грохіт потряс підніжжям, розколов небо надвоє і розкотився на північ і південь, схід і захід. В розколеному небі розпукувалися серед розшалілих гуків кремені за кременями, кам’яними ріками спливали по обочах Чорногір та стирали їх сірі гребені. Всі дикі потвори збиралися в одно місце, дикими вигуками до нього накликувалися, в боротьбі з Чорногорами напружувалися, крилами їх розшарпували, дзьобами закльовували і як Говірля, Петрос, Мунчел і Піп Іван знеможені лягли, з усієї сили кинулися в Несамовите Озеро і пірнули в ньому на дно.
Чорт за чортом, щезник за щезником плили в божевільному поспіху темними підземними ріками, густими, мов дьоготь морями, одну землю за другою минаючи, до Тридев’ятої Землі прямуючи, в якій Арідник, найстарший Сатана, що чортює над чортами і щезниками, очікує кожного року своїх підвладних зі звідомленням.
І вже видається Земля, мов невеличкий колачик з малесенькою діркою посередині, що розлягся на безмежних морях, а чорти за чортами, щезник за щезниками далі пливуть і Тридев’ятої Землі навіть не бачать. Розпінені ріки з лоскотом прориваються в щораз більші глибини, несучи з собою всіх огидних ворогів світу, що товпляться, одні на одних налягають, щоби приспішити свій хід.
Пливуть води, пливуть, пливуть, аж нарешті перестали води грати і вже своїми силами допливають чорти і щезники до Тридев’ятої Землі, до самого Преспода. Чорні слизькі скали підносяться від самого берега в безмежній висоті вгору, гостра рінь покриває їх вершки. Ніде ні одної живої деревинки, лише темні потайники видихають з своїх пащек страх. Плутаються потайники, перехрищуються між собою мов розкинені нитки розкуйовдженого клубка. На мокрих скелях розсілося охляле козлоноге плем’я, мов гидкою рухливою веретою їх вкрило, та ні один із щезників не має відваги всунутися під скелю, що мов одноокий велет присліпкувато на них глядить.
По дорозі знемігся старий чорт, і всі чекають на нього, коли він вирине з горішніх вод. Врешті, почав лізти по розораних скелях кривоногий чортяка, смішно штигулькаючи на ногах та, не глянувши навіть на змучену ватагу, далі продирався крізь навислі каменюки, що боронили входу в дикі потайники, і незабаром пірнув у розжертому гирлі скелі. Печеру за печерою минав, зігнувшися вдвоє – низькими норами просмикався, каміння собою обтовкав, аж врешті прибув до стіни, що нею замикався потайник. Тут він спинився і вклонився три рази перед темнотою. На покарбованій могутніми зломами стіні висів Арідник, прикований великанськими обручами за шию, залізними шинами за руки і ноги. Цап’ячі лаби не дотикали грузької ріпи. Він висів на ланцюгах, викривлений в нап’ятий лук.
– Привіт тобі, володарю Преспода, Тридев’ятої Землі і вожде всіх сил могутніх.
Мовчки дивиться Арідник на свого старшину, не глянув на всіх иньших, що мов сарана всі закутки вкрили, перейняті страхом навіть перед Закутим; шукає радісної вістки в очах свого заступника. Але даремно. Потусклі очі мовчать.
– Ходять ще колядники по білих плаях Гуцульщини?
– Ходять ще колядники, – глухо промовив чорт.
– Пишуть ще писанки гуцули?
– Пишуть ще писанки, – винувато видушив із горла.
– Горить ще свята Вічна Ватра Гуцульщини?
– Горить ще ватра… – простогнував найстарший на землі чорт і закрив очі червоними повіками.
Заскреготів зубами Арідник, в колесо зігнувся, натягаючи ланцюги, іскрами сипнув з розгніваних очей.
– Кожного року, – заревів з болю, – повторюються витерті слова, ані одної вістки не принесете, щоб радість потрясла Пресподом. І так минають століття за століттями і тисячоліття за тисячоліттями пливуть.
Мовчки стояли похнюплені чорти і не мали відваги глянути в заіскрені очі вождя. Старий чорт почав:
– Сталевими зубами розточує час усі народи, розкидує і вимішує раси, теребить племена, лише Гуцульщина стоїть неначе кам’яна. Зміняються володарі світів, гинуть і розгнивають їх підвладні, тільки гуцульські мольфарі[12] так само, як перед віками, збирають на високих полонинах чародійне зілля, тільки гуцули так само виробляють товсті будзи, складають співанки й успішно бороняться перед злом.
– Певно, як ви, непотріби, швендяєтеся бездільно по горах і лишили їх їхнім опікунам, богам. Хто з вас у минулому році розпочав був відкриту боротьбу з тим царством світла? Хто намагався вбити споконвічного сторожа Святої Ватри? Ваші очі посліпли, ваші вуха поглухли.
З гурту висунувся молодий, моторний щезник і пискливо заговорив:
– Нашому кривундрі маємо за це подякувати, що ми з грізних сил перемінилися в уяві гуцулів у жалюгідні і смішні істоти. Вже майже ніхто нас не боїться, вже майже ніхто нас не ненавидить і хіба яка розізлена старуха прикличе нас на поміч.
– Не я цьому винен, – боронився напалений, – а дух, що з гомоном трембіти розкочується по верхах і просвічує плаї між гуцульськими родами, розсвареними непам’ятними звадами… Що ж я цьому винен, що дух гуцульського Велета, що закував тебе, Аріднику, перед віками в цьому Пресподі, оживає в кожній дитині з її першим віддихом і оживляє її на ціле життя? Не я, ти завинив. Нащо ж ти визивав Велета до боротьби і після його перемоги дався закувати і страшними клятвами заморозити? Навіщо ти дав цим гуцульському племені предивну богатирську силу, що відсвіжує його кожне покоління оповіданнями при вечірній ватрі про силу їх давніх родів, про побіди Велетів, про спадщинну путерію[13], яка приспана в котромусь із них? Ці перекази роблять кожного з них Велетом, кожне покоління відмолоджують і кожне з них готове станути до нової боротьби, якби його предків не торкнулася тисячолітня бувальщина.
– Бачиш, до чого ти договорився. Мене обвинувачуєш у своєму безділлі за мою сміливість! Я завжди рушійний був і завжди шукав боротьби з тим, хто виростав мені понад голову, ти хіба шукаєш природнього загину нащадків Велетів на переломі вічности.
– Не висмівай, Аріднику, природніх законів, бо вони кермують і богами й чортами. Чому ти у своїй злості не видиш, що кров гуцулів ми запорошили вже тепер гниллю і її поволі розкладаємо? Чому не зиркнеш на врожайні долини, покриті кублами наших помічників? Чому недоглянеш курних гуцульських димарок, що мов ластів’ячі гнізда поприліплювалися до обочей гір і кожної хвилини можуть зсунутися у пропасть?
– Я виджу це все, та хибну дорогу ти вибрав. Розгниває гуцульська кров, звивають собі гуцули на скальних зломах гнізда, але не ластів’ячі, тільки вірлині, з яких одного світанку ринуть не у пропасть, лише на ваші голови і голови ваших помічників та заклюють вас своїми гострими дзюбатими бартками, бо кров стародавніх родів лишилася чиста як була перед тим.
– Ми робимо, що в нашій силі, але гуцульського духа ніяк не можемо зломити, – оправдувався заступник Арідника.
– Ти добре підмітив той подих старовини, що леготом випещує кожне нове покоління, – продовжував далі Арідник. – У споконвіку він родився і з ним я ставав також до боротьби. Що ж, гуцульський Велет побідив мене та закляв іменем Вічної Ватри. І від того часу ви не посунулися до перемоги ні на п’ядь. Я, Арідник, завжди вам повторяв: Вічну Ватру конечно треба загасити, бо з неї випливає вся життєтворча сила гуцулів. Чому ж ви її досі не загасили? Чому ви її, сторожа, не задусили? Гуцульська погорда пражить вас колючими батогами, ви скам’яніли у скелях, засниділи в болотах. Чи ж знаєте ви принайменше, де горить Вічна Ватра?
– Про це мало хто знає навіть із найбільше втаємничених гуцулів. Та цього ж їм і не треба знати, бо кожному з них уділюється вона невидимим полум’ям до його серця, розширює його, кров гуками гонить.
– Я завжди радив, – вмішався до розмови молодий щезник, – щоб за помічників узяти людей з долів, з їх вогнем і залізом.
– Вилізьте і ви зі своїх боліт, ударними ровтами[14] впадьте на гуцульські карки, Вічну Ватру заплюйте, згасіть. Перед нами високе завдання запанувати над світом! Коли ж його можна буде сповнити, як ви навіть Гуцульщину, серце світу, не можете опанувати і її кров затамувати? Коли ж мої окови опадуть при вашому безділлі і безсиллі?
І став Арідник витися у своїх могутніх кайданах, лютий рев, мов лоскіт скель, видирався з його розпащеного гирла, уста щезників замкнув, їх усіх у дрижання кинув і десь глухим рокотанням бездонних потайниках загубився. Наточена піна цілими клубами розприскувалася з його пащі, щезників прикривала і собою купала. Молодий щезник відізвався знову:
– Кожного року складаємо тобі, вожде, звідомлення з цілої нашої праці, ти завжди тільки про Вічну Ватру питаєш. Чому ж не вислухаєш, що в иньших країнах ми зробили?
– Бо визволитися сам хочу, моя ж воля чи неволя залежна від ударів серця світу. Згасіть Вічну Ватру, розкуйте мої ланцюги і тоді сама робота попливе, що коштує тепер велетенських зусиль. Не дряпанням у нешкідливі для життя місця, але ударами в серце випробовуйте свої сили. Якщо ви його переможете, все иньше згине від самого жаху, як мене розкутого почує земля на своїй шкурі.
– Що ж маємо робити, щоб Вічну Ватру загасити? Хіба від ґражди до ґражди ходити, весь гуцульський рід губити, щоб між ними і сторожів Вічної Ватри, нащадків Велетів, задусити.
– На південний схід пріться у своїх прямуваннях і між головицями Білої Ріки і Білої Річки Вічної Ватри шукайте, на долах знайдіть собі помічників та цілого племени не зачіпайте, бо збудите прямого нащадка Велетів, що десь на полонині при роботі нудьгує і своєї власної сили не знає, не чує. Ходіть, робіть, але одного не забувайте: зближається переломова хвилина, коли клятьба лишиться вічною і тоді вже ніяка сила її не зломить. Я ж назавжди лишуся в кайданах. Та заки це станеться, я кину і на нас клятьбу, щоб вас загнати у Преспід і тішитися тут вашим товариством.
Заступник Арідника зверещав:
– Вічна Ватра мусить згаснути, хай приказ Вождя висить над нашими головами. Хай гонить він нас батогом і заохочує до діла: за визволення Вождя, за нас усіх, за наше панування над світом.
Преспід став порожніти, Арідник утішився сильною постановою щезників і своїм реготом товаришив їм далеко поза Тридев’яту Землю.
ІІ
Ой, та й плови ж ударили в Красноілі тієї ночі, коли згинув Василь Мартищук-Кринтів, най Бог криє. Зіграли потоки, розпінилися Річки, розкисли болота в жолобах, що кроку не можна було зробити. І хоч який він досвідчений був, а таки втопився у трясовищі. Не було на це ніякого рятунку. На очах людей поринав шух за шухом, якби його щось зі споду тягнуло. Ледве відтягли Юру, його сина, що рвався з грузького берега, щоб дєдика рятувати. Та як тут рятувати, коли навіть голови з-поза гнилого шувару[15] за хвилину вже не видно було.
– Щезники затягли, – переконано говорили в селі. Всі свідки того страшного випадку присягали, що чули бісівський регіт у болоті і в довколишніх лісах.
– Ой, біда нас буде шукати, як вже причка[16] навіть мольфареві сталася, – ворожили старі діди. – Та ж Мартищук таку путерію мав, що дотепер ніщо до нього приступу не мало. Ой, біда буде, біда!
І дійсно нещастя зловилося родини Мартищуків. З туги за чоловіком переставилася і Параска Мартищучка, а Юра, чотирнадцятилітній хлопець лишився сиротою. Найближчий сусіда, бездітний дід, взяв його за годованця до своєї хати.
Та хоч старенький дід сокотив новоприбраного сина, як ока в голові, Юра не знаходив спокою на новій батьківщині. Вдумувався в уривані слова покійного дєдика, старався їх зрозуміти, та ніяк не міг. Неясна сила тягнула його до власної хати. І прийде він, бувало, на власне обійстя, оглядає хату, нишпорить по кутах, розкопує попід підвалинами, заглядає під дах. І нічого не знаходить.
Не раз говорить голосно до себе, здивований своєю цілоденною роботою: чого я шукаю? Нічого я сам не поставив, не загубив, дєдик великих гараздів не мав, щоб їх аж закопувати, а мене гейби щось заставляло до роботи. Навіщо я зроблюю собі руки по лікті?
Сумний і розчарований вертався назад до своїх прибраних родичів, за якийсь час знову ж йому туск серце стискав і він знову, підбадьорений незрозумілою силою, шукав чогось коло опущеної хати.
Найчастіше приставав коло одвірка, на якому був вирізьблений хрест із рівними, але прямо заломаними при кінці раменами так, що один кінець другого доганяв. Хоч розглядався за таким знаком на иньших хатах, ніде його не знаходив.
– Що він має значити? – роздумує Юра, стоячи коло нього. Почорнілий зі старости ковбок давав підставу догадуватися, що його впущено в стіну, бо хоч як старо виглядала хата, він видавався ще старшим.
Хто його приніс і тут впустив? Звідки приніс? Таємниця.
– Чому дєдик про цей знак ніколи не говорив? А може? Та ж перед смертю з усієї сили намагався щось сказати, заки вона розчавила його гливкою стопою. Що хотів дєдик сказати? Знову – таємниця. І чого хоче той безглуздий крик душі, що жене до опущеної хати шукати невідомого?.. Безглуздий?!
Немає відповіді.
Шукає Юра відповіді на свої питання у прибраних родичів.
– Чи не могли би ви розказати що про мого покійного дєдика? Як він жив, що робив і що розказував про себе? Як я пригадую собі його, гейби мряка мені очі прикривала.
– Небагато про нього і можна сказати, – відізвався дід із печі. – Жив, як і кожний з нас, стародавніх гуцульських звичаїв строго придержувався, але що робив поза простою роботою – важко сказати. А мусів щось робити, бо завжди задуманий ходив. Хоч багачем не був, то велико стояв у людей. Щось такого було в його поставі, що як десь показався, – зараз люди йому дорогу робили. Найбільші дуки перші його поздоровляли, хоч він цього не забагав.
– А чи відходив він часто від хати?
– Хіба під рокові свята пропадав десь на цілі тижні. Переказували люди, що стрічали його під Марішевською, то на Лудовій, то коло Стога. Найбільше його в Чівчині стрічали, як ходив між скелями. Певно, чорногорського зілля шукав, бо примівник з нього був перший між мольфарами.
– А ви, певно, пам’ятаєте ще мого діда Петра та його цілу родину, – допитувався далі зацікавлений Юра. – Мені навіть баба Катерина розказувала, що дєдик їй про це оповідав.
– Ая, з бабами бесіду тримав! Видиш, рід Мартищуків якийсь чудатий. Відколи я пам’ятаю, завжди родився тільки один син. Твій дід був одинак, дєдя одинак і ти також. Але певно, що цілий рід один із найстарших. Видно те було й по твому дєдикові: що то за кучері мав красні, який хід рівний, яку поставу бутну і певну!
Та Юрі це нецікаве, він питається про свої таємниці:
– А що значить той закривлений хрест коло дверей?
– Не знаю. Раз хтось запитався дєдика, той відповів із усміхом, що він так із старости перекривився. Але зараз потім споважнів і не говорив нічого більше.
– А чому ніхто собі таких хрестів не робить?
– Та це нікому й на гадку не припливе. Та навіщо? Незрозумілого ніхто не робить, а хто його зрозуміє?
Незадоволений Юра з розмови з дідом і загадує сам розкрити таємниці, що не дають йому спокою. Яким способом? Та ж на Йвана, на Купала, папороть цвіте, хто її цвіт зірве – перед тим усі таємниці отвираються: про що пташки співають, як трава росте, в котрих місцях скарби горять і чистяться.
Нікому про це не говорить Юра ні слова, мовчки рахує дні, коли сонце підійметься якнайвище і передодень Івана надійде, а тим часом ніби ненароком розпитується у знайомих, де найбільше папороті росте.
– Над головицею[17] Білої Річки я найбільше надибував, – каже Йван Жикалюк, що вертав саме з полонини.
«Там я своїх таємниць буду шукати», – подумав Юра і на три дні перед Іваном Купалом прилучився до гурту людей, що йшли у Скупову по бриндзю.
Ще сонце не заходило, Юра вже розглянув добре чагарник, в якому йому доводилося ночувати. І дійсно Іван Жикалюк не прибріхував: товсті корчі папороті засіяли густо цілий лісок зеленими пугарами, аж радісно стало Юрі. Радісно? І радісно і страшно. Папоротин цвіт і чортівські збитки обертом перемішувалися в голові Юри. Але вертатися не буде.
Серед найгустішої папороті вигідно розсівся Юра й очікував її розцвіту та наїзду чортів, що прийдуть видурювати цвітку від нього, щоб він не став великим мольфаром.
Сонце капнуло за гори, сумерк підкрався з темних пропастей в чагарник і прислонив очі Юрі. Разом із сумерком проповз сон і Юра так захотів спати, аж страх.
«От уже щезник насилає сон, щоб я проспав північну годину, – подумав Юра. – Певно і Микулі Малишові спати хотілося, як він по цвіт вийшов, щоби зробитися мольфаром, і зробився. І я зроблюся».
Протирає очі Юра своїми дрібними п’ястучками, але це мало що помагає. Що протре одне око, друге лише скліпає й само затулюється. Сон за плечима сховався і від Юри не відступає.
«Хіба патичками попідбираю повіки», – подумав хитро Юра. Виломив два патички, підпер ними повіки і вдивляється в найбільший корч папороті, на якому цвіт, горицвіт розцвістися має.
Вдивляється Юра в корч і чує, що щезники темними могутніми постатями окружають його, мов перстенем. Та він не підводить голови, десь навіть остраху в нього нема, тільки ті очі, ах, ті очі печуть, патички вгризаються в м’яке тіло, сон із-за плечей лагідною долонею повіки гладить. Поволеньки зсунулися патички з-під очей, легенько стулилися повіки і хлопець, невиразно пробурмотівши кілька слів, простягнувся, осунувшись у пухку траву.
Смереки опустили віття додолу, святойванівські мушки засвітилися в повітрі, папороть затріпотіла шелестливими листками. В чагарнику сів спочивати спокій.
Нараз із далини перелякав тишу ночі горластий рик розлогого оленя, що, розломлюючи корчі, продирався до водопою. Шум корчів розбудив Юру і він із здивуванням розглянуся довкола себе, стріпуючи сон із повік.
– Цвіт папороті, – свідомість прорізала думка і очі загоріли.
Всі корчі папороті довкола нього розцвілися барвистими цвітками, обабіч цілими оберемками. Кинув оком Юра далі – щезників ціла хмара. Отут-таки над ними нагнувся страшенно огидний щезник із двома великими рогами на лобі, трохи далі з косматою бородою, побіч нього третій, як смерека: на одній нозі стоїть він у високій шапці, ще далі, ой леле, ціла тьма. І всі вони присуваються, до нього нагинаються, горицвіт папороті розкидають у повітря, аби тільки подалеко від нього. І то мовчки, тільки пащеки викривили.
Отой щезник зірвав цвіт йому з-під ніг.
«Моє щастя вкрав», – мигнула думка. Хоче вставати – ані руш. Хоче простягнути руку – мов кам’яна, тільки жижки скачуть.
– Гай! – прорвалося несамовитим криком із горла Юри, – і вже на ногах, і вже повні жмені горицвітів, і вже пігнав удолину.
А за ним шум, а за ним крик, а за ним гармидер. Всі чорти знялися і йому дорогу забігти хочуть. Та цвіт уже його боронить. Не зближаються до нього, тільки разом із ним біжать навперейми високі, як смереки. А до них долучаються по дорозі ще иньші і свищуть, вівкають, гукають: віддай цвіт, віддай цвіт.
Та Юра не слухає, щораз дужче біжить, і хоч у грудях порожнеча грає, в душі – буйна радість і певність перемоги.
Вже лише кілька щезників по боках, ще лише два, один. Ого, вже всіх перебіг, тільки різкий свист щезників за ним: фі-і-і-і-в-в-в. Аж хвоя сиплеться зо смерек.
Ліс скінчився, Юра вибіг на полонину і пігнав далі. З розмаху налетів на якогось маленькою чортика, що лежав на землі. Цей розлючений вхопив Юру за ноги і вкинув у пропасть.
Розтиснув Юра п’ястуки, хапаючись повітря, горицвіти так і понеслися вгору, він сам скотився вдолину стрімголов. Надбережні корчі стримали розгін знепритомнілого вже хлопця, зеленастий мох простягнув м’які шовкові обійми.
Юра без більшого пошкодження спочив на березі глибокого потока.
III
Вже золотисті зірки на небі гасилися, як хлопець прочунявся і пошкандибав додому, легко дотикаючи свої костомахи та клянучи щезників, що таки відібрали в нього його майбутнє мольфарське знаття.
Іде Юра й розглядається. Довкола споконвічні смереки підперли небо, старезний дім хрускотить під ногами, недалеко розляглася страшна скала, над цілим яром нависла, неначе б доступ до чогось замикала.
З цікавістю розглядав Юра скалу, поцмокував із здивування устами і наткнувся ненадійно на широку щілину, що розколола її надвоє.
«Хоч випустив я горицвіт із жмені, то хай принайменше подивлюся на цю потайну дорогу», – подумав Юра.
– А що, як у скалі т о й сидить? То відберу свої цвіти, – підбадьорював себе хлопець…
Тісно протискається молодик крізь невеликий отвір, дреться по розсипах та замість до печери увійшов у широкий, отвертий вгорі камінний потайник, якого стіни, здавалося, хмари досягали. Іде далі, потайник то звужується, то розширюється, врешті випровадив Юру на широку царинку. З-під ніг Юри висмикується ледве слідча стежка, що крізь купки трави продирається до недалекого гаю. До гаю приперлася невеличка хатинка, з якої викочувався час до часу клубок диму і тоненькою ниткою розтягався в повітрі. Під хатиною побачив Юра старезного діда, в якого борода волочилася по землі, навислі брови накривали повіки. Старець мовчки дивився на схід сонця і, видавалося, ані гостя не бачив, ані його кроків не чув.
З неясним острахом зближався хлопець до старого діда і зоддалік поздоровив його голосно, скидаючи з голови крисаню:
– Миром, дідуню, поздоровляю вас.
Дід, обернувшись повагом, підніс двома пальцями брови з-над очей, глянув на Юру й обличчя його помітно прояснилося.
– Благословенний будь, Юро Мартищуків, – теплим голосом промовив.
Юра здивувався.
– Звідки знаєте мене, діду?
– Бо очі свого дєдика маєш, а що його вже нема, мусів його заступник до мене прийти.
– Та я нехотячи до вас забрів, – несміливо відізвався Юра.
– Що ж ти можеш говорити про свої діла, як не видиш ні того, що перед тобою, ні не розумієш того, що за тобою. В тобі ще тільки темний гін відзивається і ти напотемки шукаєш ключів до таємниць. Це крик нашої душі, сторожів Гуцульщини, в тобі будиться, щоб ти міг збагнути таємниці дідів.
– Хто ж ви є, дідуню, що знаєте мене, дєдика і моє шукання?
– Я прадід твій і сторож Вічної Ватри Гуцульщини.
– Вічної Ватри? Чи це, може, живий вогонь, що його кожної весни викручують на полонині?
– Ні, це Святий Вогонь, що його сам соняшний Бог дав у старину нашому родові, що ватажкував над гуцулами, щоб хоронити ним перед лихою долею наше плем’я.
– І сказав тоді Бог: як довго Вічна Ватра горіти буде, а гуцули будуть писати писанки, так довго ніяка сила не зможе їх ані перемогти, ані зломити.
– А чому дєдик не мав ніякої влади над гуцулами? Та ж не було в нього ні широких полонин, ні ботеїв овець, ні темних лісів. Щось дуже змаліла сила нашого роду, – з гірким усміхом промовив Юра.
– Ти не вмієш дивитися, – поважно сказав дід. – Сила чоловіка не в писаному ботею, але в його душевній напрузі, що опановує серця других. Твій дєдик був сильним, дуже сильним мольфаром та ватажком і до його слова прислухувалося багато гуцулів.
– Чому ж він сидів на своїй ґражді і не панував над гуцулами?
– Бо наш рід має стерегти Святу Ватру. Своєю службою він панує над гуцулами, не багатствами. Зрозумій, що коло тебе діється.
– Дивися: на долинах родиться хліб, на крутих кичерях ростуть шумливі ліси, повні бистроногих оленів, ще вище розложилися веселі полонини з чередами маржинки[18], найвище простяглися сірі скали з чародійним зіллям. І наш рід, ніби найвищі скали, без яких і не було б красної Гуцульщини. – Дід замовк. По хвилині мовчанки продовжив: – Так, так, ми – Чорногори гуцулів, ялові, видається, але кожний гуцул звертає на нас очі; чи то блуд його зловиться в непроглядній пітьмі долини, чи то зморений на постелі недугою шукає рятунку в наших примівках і зіллях, чи то ровта сталить топори. Ми нікому не накидуємося, але кожний до нас приходить, бо кожний своє знає і своє розуміє.
– А що сталося б, якби так Свята Ватра згасла?
– Най Бог боронить, – дрижачим голосом відповів дід. – Якби її не стало, не стало б і Гуцульщини, тріснуло б серце світу. Але це ніколи не станеться, бо наш рід вогонь стереже. І ти будеш його стерегти.
– Покажіть мені Святу Ватру, якщо я буду вашим наступником.
– Заким станеш наступником й я допущу тебе перед лице Святої Ватри, мусиш наперед очиститися. Це буде тривати сім днів, бо через сім вод ти мусиш перейти, заки чистим стане твій дух, твоя душа і твоє тіло. В тому часі житимеш у хоромах і слухатимеш моїх наук у глибокій мовчанці.