Дочка снігів
Там, де горішній край луки стикався з вузькою темною смугою гаю, серед кульбаб із голими стеблами та яскравих зозулиних черевичків вона знайшла пучок великих фіалок, того різновиду, що росте на Алясці. Впавши на землю, вона заховала обличчя в запашні свіжі квітки, руками прихиляючи до скронь пурпурові голівки. Вона не соромилась своєї експансивності. Багато років блукала вона серед знегод, бруду і гарячковості великого світу, а тепер повернулась назад, усе така сама проста, чиста й здорова. І вона раділа, лежачи на землі, поринаючи думками в минуле, в ті часи, коли весь світ для неї вміщався в обрії, коли вона хотіла опинитись за Перевалом, щоб побачити «край світу».
В дитинстві вона жила невимушено й вільно і знала небагато життєвих приписів, зате дуже суворих. Їх можна було сформулювати виразом, який вона вичитала в пізніші роки: «Віра в їжу та притулок». «Це була батькова віра», – думала Фрона, згадуючи, з якою пошаною вимовляли люди його ім’я. Вона перейнялася цією вірою, – вірою, що вона перенесла з собою через «край світу», – туди, де людина, відійшовши від давньої правди, створила собі нові, егоїстичні догми, казуїстикою підперті. Цю віру вона зберегла й принесла з собою назад і залишилась така ж чиста, молода, радісна. Все це дуже просте, – думала вона. – Чому б їм не вірити в те, у що вона вірить – в їжу та притулок? Чому б не вірити в довгі мандрівки, в мисливський табір? Чому б не бути однієї віри з дужими, міцними духом людьми, що сміливо ставлять чоло несподіваній небезпеці, що одважно зустрічають смерть на суходолі чи на морі? Чому б не так? Віра Джекоба Велса, Мета Маккарті, індіянських хлопчиків, з якими вона колись гралась, індіянських дівчаток, з якими вона ладнала війни, віра вовкодавів, що везли санки і що бігали разом з нею по снігу, – це здорова, життєва, потрібна віра. Так вона думала і була щаслива.
Вільшанки дзвінко вітали її з березового гаю, і слух її наповнили звуки дня. Десь далеко подавала голос куріпка, пищала білка, перескакуючи над її головою з гілки на гілку, з дерева на дерево. Річки не видно було, та звідти долинали людські голоси. То шукачі золота, розбудившися, торували далі свій важкий шлях на Північ.
Фрона підвелася, відкинула волосся й машинально пішла старою стежкою поміж дерев, прямуючи до табору Джорджа, ватага племені дая. Дорогою їй спіткався голий, наче мусянжовий божок, хлопчик у лахмітних штаненятах. Він збирав хмиз і скинув на неї пильним поглядом через бронзове плече. Фрона весело привіталась до нього на мові дая. Та він тільки крутнув головою, глузливо зареготав і, покинувши свою роботу, гидко вилаявся. Вона не могла зрозуміти, чому він так повівся – давніш такого не бувало, – одначе, коли далі здибала рослявого похмурого індіянина-сітху, то пройшла мовчки, нічого не сказавши.
Табір розташувався на узліссі. Побачивши його, вона зупинилась, вражена. Це не був уже колишній табір, де тісно тулився який десяток халупчин. Тепер тут виросло ціле містечко. Починалось воно на узліссі, потім розбігалося поміж купами дерев у долині і тяглося ген понад річкою, де на причалі стояли в десять і дванадцять рядів довгі каное. Сюди зійшлося стільки племен, скільки в давні часи не сходилось ніколи. Берег захряс ними на добру тисячу миль. Тут були індіяни не знаних їй племен з жінками, майном, собаками. Побачила тут Фрона людей з островів Джуно і Ренгела, побачила стіків з-поза Перевалу, що з подивом приглядалися до неї, лютих чілкетів та прибульців з островів Королеви Шарлотти. Одні насуплено й грізно дивились на Фрону, інші знов, – а це було ще гірше – задерикувато, запанібрата накидали її веселим оком і, сміючися, говорили погані слова.
Їхнє зухвальство не лякало, а сердило її. Їй було прикро, радість, що відчувала вона, повернувшись у рідний край, затьмарилась. Але Фрона невдовзі зрозуміла, що сталося: патріархальні звичаї, до яких вона звикла, живучи при батькові, відійшли назавжди. Ці люди занадто швидко скуштували здобутків цивілізації, і вона далась їм узнаки, мов огнем обпаливши.
Полотнище в одному шатрі було відхилене. Заглянувши туди, Фрона побачила кількох виснажених індіян, що сиділи півколом, підігнувши під себе ноги. Купа побитих пляшок біля входу свідчила, що вони цієї ночі не спали. Якийсь білий, з підступним і хитрим обличчям, здавав карти, а на укривалі, що правило їм за стіл, лежали купами золоті та срібні монети. Ступивши ще кілька кроків, Фрона почула гудіння лотерейного колеса й побачила індіян, чоловіків і жінок, які охоплені азартом пускали на вітер свої загорьовані гроші заради якоїсь там фарбованої нікчемної цяцьки. По деяких халупах було чути недоладні розбиті звуки катеринки.
Одна стара баба, що обдирала коло шатра кору з вербової хворостини, підвела голову й верескливо скрикнула.
– Гі-гі! Тенас Гі-гі! – хвилюючись, прошамкотіла вона беззубим ротом.
Фрона, почувши цей голос, здригнулася. Тенас Гі-гі, Крихітка-Сміх! Це ж індіяни так її колись прозвали. Вона обернулась і підійшла до старої.
– Невже ти мене не пам’ятаєш, Тенас Гі-гі? – бурмотіла стара. – А в тебе ж молоді, бистрі очі! Але Ніпоза так скоро не забуває.
– Так це ти, Ніпозо? – гукнула Фрона, повільно підбираючи слова. Вона ж так давно не розмовляла по-індіянському!
– Еге ж, це я, – відповіла стара жінка й увела її в шатро, меткого хлопчика виславши з якимсь дорученням. Вони посідали на землі. Стара ніжно гладила Фронину руку, заглядала їй у лице своїми каправими примерхлими очима.
– Еге ж, я Ніпоза. Я рано постарілась, як і всі наші жінки. Та сама Ніпоза, що вигляділа тебе, на руках виносила, коли ти ще була малою. Та Ніпоза, що прозвала тебе Тенас Гі-гі. Та Ніпоза, що рятувала тебе від смерті, коли ти хворіла, що збирала в лісі та в полі зілля, варила його та давала тобі пити. Ти мало змінилася, і я зразу тебе впізнала. Я підняла голову, як тільки помітила на землі твою тінь. Але ти таки де в чому й змінилася. Ти виросла велика, струнка, як верба, і сонце вже менше цілує твої щоки, ніж колись цілувало, хоч волосся твоє все таке ж неслухняне і такої ж самої барви, – морської трави, що пливе за водою, – і уста ті самі, що завжди ладні всміхнутися, але не плачуть ніколи. І очі в тебе такі ясні, правдиві, як були в ті часи, коли Ніпоза гудила тебе за пустощі, а твій язик не хотів вимовити брехливих слів. Гай-гай! А інші жінки, що тепер прибувають сюди, не такі, як ти!
– Чому в вас уже не поважають білих жінок? – запитала Фрона. – Коли я проходила вашим табором, чоловіки обсипали мене поганими словами, а коли я йшла через ліс, то навіть хлопчаки казали таке саме. Цього колись не було, в ті давні часи, коли я ще з ними гралась.
– Еге ж, еге ж! – відповіла Ніпоза. – Тепер це так. Але ти на них не нарікай. Не гнівайся на них. Кажу тобі, винні в цьому ваші жінки, що сюди приїжджають. Вони ні про кого з чоловіків не можуть сказати: це мій муж. А це зле. Жінки не повинні такі бути. Вони дивляться на всіх чоловіків безсоромними очима, говорять стидкі слова, серце у них нехороше. Ось чому в нас не поважають ваших жінок. Кажеш ти про хлопчаків – то на те вони й хлопчаки! А чоловіки… Звідки їм знати?
Полотнище в шатрі піднялося, і ввійшов старий дід. Він щось пробурмотів, побачивши Фрону, й сів на землі. Тільки з якоїсь нетерплячої жвавості його рухів можна було здогадатись, як він урадувався її присутністю.
– То, значить, Тенас Гі-гі вернулась до нас у ці погані дні? – промовив він різким одривчастим голосом.
– Чому погані, Мускиме? – запитала Фрона. – Хіба ваші жінки тепер не носять барвистішої одежі? Хіба у ваших шлунках не більш борошна, сала та іншої їжі білої людини? Хіба ваша молодь не багатіє, переносячи тягарі та з перевізництва? Хіба вже забувся давній звичай пожертви м’ясом, рибою та ковдрами? Чому ти кажеш, Мускиме, що настали погані часи?
– Все це правда, – відповів він урочистим тоном жерця, і спогад зблиснув йому давнім вогнем в очах. – Все це справді так. Наші жінки ходять у барвистішій одежі. Але тепер на них задивляються білі чоловіки, і вони не хочуть і поглянути на наших юнаків. І через те наше плем’я не росте, і маленькі діти не бігають гуртами по наших таборах. Ось як! У шлунках більш тепер їжі білої людини, але більше й поганого її віскі. Правда, молодь багатіє. Але юнаки проводять ночі за картами, і багатство їхнє зникає, і вони зневажають один одного неподобними словами, зчиняють сварки та бійки, часом і кров проливають. А старому Мускимові мало несуть тепер м’яса, риби та ковдр. Бо й молоді жінки забули давні звичаї, і юнаки вже не вірять у давніх богів. І через те тепер погані часи, Тенас Гі-гі, і старий Муским сумує, ждучи собі близької смерті.
– Ай, ай! Це правда! – хлипнула Ніпоза.
– Безумство твого народу перейшло й на мій народ, – казав далі Муским. – Люди з твого племені прибувають з-за солоного моря, мов ті хвилі морські. Хто знає, куди вони йдуть?
– Ай! Хто знає, куди вони йдуть? – голосила Ніпоза, хитаючись сюди й туди.
– Вони йдуть вперед і вперед, назустріч морозові й холодові, вони йдуть не вгаваючи, хвиля за хвилею!
– Ай, ай! Назустріч морозові й холодові. Це довгий шлях, шлях темряви та голоду. – Стара здригнулася й раптом схопила Фрону за руку, – І ти йдеш туди, за ними?
Дівчина кивнула головою.
– Тенас Гі-гі йде туди? Ай, ай, ай!
Полотнище заворушилось – у намет заглянув Маккарті.
– Так ось де ви, Фроно! А сніданок чекає вже на вас півгодини, і Енді, ця стара баба, аж тремтить з обурення. Добридень, Ніпозо, добридень, Мускиме, – звернувся він до Фрониних співрозмовників. – А втім, навряд чи ви запам’ятали моє обличчя.
Старі відповіли на привітання, але більш нічого не сказали.
– Не гайтеся, дитино моя, – звернувся Маккарті до Фрони. – Мій пароплав відпливає опівдні, і я не матиму коли й надивитись на вас. Та й Енді чекає з гарячим сніданком, і сам гарячкує.
Розділ III
Фрона махнула Енді на прощання рукою й вийшла на дорогу. Через плече в неї висів фотоапарат, на спині був маленький подорожній мішок, а в руці, замість альпенштока, вербовий патичок, що їй дала Ніпоза. Одягнена вона була в просту сіру одежу, пристосовану для мандрівки в горах. Матеріалу на таку одежу пішло мало, але вона була простора й не стримувала їй рухів.
З її багажем ще декілька годин тому вирушило дванадцять індіянів під доглядом Дела Бішопа. Напередодні, повернувшись із Метом Маккарті з табору сивашів, вона зустріла на складі Дела Бішопа – він там чекав на неї. Справу, в якій він прийшов, вони залагодили враз. Його пропозиція була ясна й проста. Фрона йде в глиб країни. Він також збирається туди. Їй потрібен провідник. Коли вона ще нікого не знайшла, то він саме той, кого треба. Він не сказав їй, як перевозив на берег, що вже бував у цій країні кілька років тому і знає її дуже добре. Щоправда, води він недолюблює, а мандрувати доведеться найбільше водою, та він цього не боїться. Він взагалі нічого не боїться. Крім того, він завжди ладен битися з ким завгодно й коли завгодно. Щодо платні, то з нього досить, щоб вона закинула за нього словечко Джекобові Велсу, коли вони прибудуть у Доусон, і він матиме все потрібне на цілий рік. Ні, ні, це не значить пайки в майбутній ділянці, він не хоче зв’язувати собі рук. Він заплатить за все, як тільки натовче у свій мішок золотого піску. Ну, то що вона думає з цього приводу? А Фрона таки надумалась, бо ще й не скінчила сніданку, як він уже пішов шукати для неї носіїв.
Вона помітила, що йде швидше, ніж більшість її товаришів подорожніх: всі вони несли на собі важкі клунки, і тому їм доводилось перепочивати що двісті-триста ярдів. Одначе вона насилу могла зійти з гуртом скандинавців, що йшли поперед неї. То були стрункі біляві велетні. Кожен ніс по сто фунтів поклажі, до того ж вони тягли за собою візка, на якому ще було добрих шістсот фунтів. Їхні обличчя сяяли, як сонце, радість життя грала-шумувала в них. Ця робота здавалася їм дитячою забавкою і зовсім не стомлювала. Вони жартували поміж себе на своїй незрозумілій мові, кожного зачіпали. З широких грудей у них виривався сміх і лунко розкочувався навкруги. Люди звертали їм з дороги, заздро дивились услід, бо вони підтюпцем бігли під гору, скоком летіли з гори, а ковані колеса на їхньому візку тільки гуркотіли по скелях. Нарешті вони зникли в темному мовчазному лісі і виринули знов уже поблизу річки, коло броду. На піщаній косі лежав утопленик, дивлячись мертвими очима просто на сонце. Якийсь чоловік безперестанку все питав роздратованим голосом: «А де ж його товариш? Хіба у нього не було товариша?» Інших двоє, поскидавши з себе клунки, байдуже перебирали мерцеві пожитки. Один голосно проказував назву кожної речі, другий перевіряв та записував на шматку брудного грубого паперу. На піску валялись мокрі листи та квитанції. На носовій хустинці лежало кілька золотих монет. А на річці метушилися люди в човнах і не вділяли мерцеві жодної уваги.
Скандинавці глянули на цю сцену, й обличчя у них на хвилину затьмарилися.
– А де ж його товариш? Хіба у нього не було товариша? – роздратовано спитав і їх чоловік.
Вони тільки похитали головами – вони не розуміли по-англійському.
Потім підійшли до берега, ступили у воду. З того боку хтось застережливо крикнув до них. Вони зупинилися й почали радитись. Тоді знову рушили вперед. Ті, що порались коло пожитків утопленика, повернулися й стали стежити за ними. Вода ледве сягала скандинавцям до пояса, але течія була прудка, і вони, бредучи, спотикались, а візка іноді потоком хилило вбік. Фрона відчувала, що у неї аж дух перехопило. Та найстрашніше місце вони вже перейшли. Двом переднім вода тепер доходила тільки до колін.
Раптом у того, що був ближче до візка, з плеча зсунувся ремінь. Клунок його перевісився набік, і він втратив рівновагу. В ту ж хвилину його сусід спіткнувся, й обидва враз попадали в воду. Інших двох також збило з ніг, коли візок перекинувся і вода потягла його від броду на глибину. Ті два, що були попереду і вже майже вийшли з води, кинулись назад і вхопились за мотузки, щоб витягти візок. Але навіть для них, велетнів, це було понад силу. Дюйм за дюймом вони подавалися вниз, до виру.
Клунки тягли скандинавців на дно. Лише один, той, у якого зсунувся ремінь, тримався. Він виринув і поплив, тільки не до берега, а за водою – хотів допомогти товаришам. Двісті футів нижче по течії з води стриміла гостра зубчаста скеля. Тут їх і винесло на поверхню. Візок, все ще навантажений, виплив перший. Одне його колесо було розбите геть удрузки. Він кілька разів перекинувся в воді і знову затонув. За візком виринули люди, всі купою, мішма. Їх било об гостре каміння й зносило все далі, всіх, крім одного. З десятеро човнів кинулось їх рятувати, і Фрона, теж у каное, бачила, як він чіплявся закривавленими пальцями за камінь. Вона бачила його бліде обличчя, його надлюдські зусилля. Одначе він не зміг утриматись, і його понесло далі, – саме в ту мить, як підпливав до нього товариш, вільний від клунка… Обидва знову зникли під водою, потім показались на хвилинку на мілкішому місці, все ще не здаючися.
Того, що плив окремо від інших, урятували з човна, а решта зникла в глибокій, прудкій річці. З чверть години човни даремно шукали їх. Нарешті знайшли їхні трупи на мілині, за виром. Від човна, що йшов проти течії, відв’язали мотуз, випрягли з чийогось воза пару коней і витягли страшну поклажу на берег.
Фрона подивилась на п’ятьох молодих велетнів, що з потрощеними кістками лежали в болоті. Тепер їм до всього вже було байдуже – все для них закінчилося. Вони все ще були припряжені до візка, непотрібні клунки все ще висіли за плечима. Шостий сидів коло них, мов громом прибитий, на очах ні сльозинки. А за яких десять кроків від них безупинним потоком котилося життя, і Фрона, замішавшись у цей потік, рушила далі.
Темні гори, вкриті ялиновим лісом, насувались аж до річища Даї, і волога земля, що ніколи не бачила сонячного проміння, під ногами перетворювалась у багнюку й трясовину. Тоді люди протоптували іншу стежку. І тих стежок скрізь було багато. Ідучи такою стежкою, Фрона натрапила на чоловіка, що безтурботно лежав боком у болоті, розкинувши ноги. Одну руку йому притисло до землі вагою його власного тіла та ще й клунком. Одна щока вгрузла в грязюку, проте обличчя його було спокійне. Побачивши Фрону, він одразу зрадів, і в очах йому заграла посмішка.
– Ну те й довго ви барилися! – звернувся він до неї. – Я вже тут вас цілу годину дожидаю.
– Отож-бо, – казав він далі, коли Фрона нагнулася над ним. – Відстебніть ременя. От каторжна пряжка! Я ніяк не міг до неї дістатись.
– Ви не забилися? – запитала Фрона.
Він скинув клунка, стрепенувся й помацав звихнену руку.
– Ні! Цілий, мов новенький долар! Спасибі вам. Навіть не вдарився. – Він випростався і обтер брудні руки об гілки найближчої ялини. – Завжди мені не щастить! Зате хоч добре віддихав, так що нічого нарікати. Бачте, я спіткнувся об корінь та й простягся. Лежу, як мала дитина, не підведусь ніяк. А все та пряжка: не дістану до неї, та й годі! Цілу годину пролежав. Бо люди всі беруться нижньою стежкою.
– Чом же ви не гукнули нікого?
– Щоб хтось ліз до мене на гору сюди? Вони й так потомились, аж падають. Ні, це вже пробачте. Нічого ж такого важливого не трапилось! Коли б хто примусив мене дертися до нього на гору тільки через те, що він спіткнувся, я, певне діло, витяг би його з болота, але потім втовкмачив би знову туди, ще й не раз. Врешті я був певний, що як-не-як, а хтось таки надійде.
– Е, то ви таки молодчага! – гукнула Фрона, згадавши слова Дела Бішопа. – Для цієї країни ви придатні.
– А так, – відповів він, закинувши на плечі клунок та бадьоро вирушаючи в дорогу. – Добре я одначе віддихав.
Стежка через болото прикро спускалася до річки. Пінява вода, шумуючи, обмивала струнку сосну, що лежала впоперек річки замість кладки. Гнучкий стовбур під тиском течії ритмічно погойдувався, а ноги носіїв, що ним перейшли, вигладили його змиту водою поверхню. Перед Фроною було вісімдесят футів дуже небезпечного шляху. Вона ступила на стовбур, що захитався під її ногою, почула ревіння хвилі, побачила, як шалено рине вода, – і повернула назад. Тут вона порозв’язувала шнурівку у своїх черевиках – ніби для того, щоб міцніш її позатягати. Тим часом з лісу вийшов гурт індіян і почав болотом сходити до річки. Попереду було троє-четверо чоловіків, за ними багато жінок, усі навантажені величезними клунками. За жінками дріботіли діти, теж з клуночками на плечах, а позад усіх, висолопивши язики та важко дихаючи, йшли із вантажем п’ять чи шість собак.
Індіяни скоса поглянули на Фрону, і один щось промовив стиха. Фрона не почула його слів, але стриманий сміх, що перебіг натовпом, промовляв ясніше за слова. Обличчя її спалахнуло, вона почувала себе зневаженою, одначе вдала, що нічого не розуміє. Провідник їхній станув набік, і всі індіяни, один по одному, перейшли непевною кладкою через річку. На середині річки стовбур під вагою людського тіла вгинався аж під воду, і тоді доводилося ступати по кісточку в бурхливих холодних хвилях. Але навіть маленькі діти переходили не вагаючись. За ними перейшли собаки. Вони скиглили, відступали назад, але люди їх підгонили. Коли вже всі перейшли, старший їхній звернувся до Фрони.
– Ідіть битим шляхом, – сказав він, показуючи на гору. – Вам краще пройти битим шляхом. Хоч воно й далі, та для вас зручніше.
Але вона хитнула головою й почекала, поки він перейде на той бік. В ній прокинулись гордощі, не тільки її, а й цілої раси. І ці останні переважили над самолюбством. Вона ступила на кладку на очах у тубільців і рушила в білий пінявий вир.
Проходячи стежкою, вона побачила якогось чоловіка, що сидів край дороги й плакав. Клунок його, обв’язаний невмілими руками, валявся на землі. Одного чобота він скинув. Його нога вся вкрилася пухирями і страшенно розпухла.
– Що таке сталося? – спитала Фрона, зупинившись.
Він глянув перше на неї, потім униз, туди, де в темряві, немов живе срібло, виблискувала річка Дая. Сльози ще застилали йому очі, і він не переставав хлипати.
– Та що таке? – спитала вона знову. – Чи я не можу чим вам допомогти?
– Ні, – одказав він. – Як ви мені допоможете? Я покалічив собі ноги, мало не зламав хребта, стомився до смерті. Яка тут може бути поміч?
– Ну, це нічого! – сказала вона бадьоро. – Могло трапитись і гірше! Подумайте про тих, що тільки-но вийшли на берег. Мине добрих два тижні, доки вони доплентаються зі своїми клунками сюди. А ви вже тут!
– Але ж мої товариші покинули мене і пішли вперед, – хлипав чоловік, немов хотів розжалобити її своїм голосом. – Я один тут, як палець, – скаржився він далі. – І не можу ступити й кроку. Подумайте про мою жінку, про дітей. Вони залишилися в Штатах. Коли б вони тепер поглянули на мене! Я не можу до них повернутись, далі йти теж не можу. Сили не вистачає. Я не можу працювати, як коняка. Не на те я вродився, щоб робити конячу роботу. Я помру. Знаю, що помру, коли буду так важко працювати. Що маю чинити?
– А чому ваші товариші покинули вас?
– Бо я не такий дужий, як вони. Бо я не міг нести такої ваги, як вони. Вони насміхалися з мене і, нарешті, покинули зовсім.
– Вам ніколи не доводилось так надсаджуватися? – спитала Фрона.
– Ні.
– Ви маєте вигляд здорової, дужої людини. І важите ви не менш, як сто шістдесят п’ять фунтів, авжеж?
– Сто сімдесят, – поправив він.
– По вас не видно, щоб ви коли на що хворіли. Були ви коли-небудь хворі?
– Ні.
– А хто ваші товариші? Гірники?
– Вони ніколи не були гірниками. Вони працювали в тій установі, що й я. Ось чому мені кривдно! Ми працювали разом багато років, а тепер вони пішли, покинули мене одного, і все тільки через те, що я не міг іти так швидко, як вони.
– Друже мій! – Фрона відчула, що в ній заговорила представниця її раси. – У вас стільки сили, як і в них. Ви можете так само працювати, як вони, можете понести таку саму вагу. Ви тільки слабкодухі. А тут не місце для слабкодухих. Ви не можете так працювати, як кінь, тільки тому, що не хочете. Ця країна таких не потребує. Для Півночі потрібні дужі люди, дужі духом, а не тілом. Тіло – то ще пусте. Тож вертайтеся в Штати. Ви нам не потрібні. Коли ви підете далі, то загинете. А що тоді буде з вашою жінкою, з діточками? Спродайтеся тут і повертайтесь додому. За три тижні будете вдома. Прощавайте!
Вона проминула Овечий табір. Десь вище в горах під тиском підземних вод рушив з місця величезний глетчер, і вузьким скелястим міжгір’ям посунули вниз тисячі тонн льоду й води. Стежка ще ослизла від намулу. Люди безнадійно метушилися серед перекинутих наметів і ям, де зберігалася живність. Дехто, гарячково поспішаючи, копав землю, а ті трупи, що непорушно лежали край дороги, без слів пояснювали причину цієї хапливої роботи. Кількасот ярдів далі усе ще тривала руїнницька робота потоку. Люди тікали, рятуючи життя. Щоб хоч хвильку відпочити, вони складали свої речі на каміння, що де-не-де витикалося, а тоді знову бралися до каторжної праці.
Полуденне сонячне проміння вогнем палило скелю Вага. Лісу тут уже не було, і від голого каміння розходилася страшенна пекота. По боках смугами тягнувся лід, місцями виглядала понура, гола земля, а над усім підносив свою обвітрену вершину Чілкут. По нерівному незарослому схилу виткою вервечкою караскалися люди. І цій вервечці кінця-краю не було. Починалась вона внизу, біля останніх карлуватих кущів, тяглася, чорніючи, блискучим крижаним полем, і вилася повз Фрону, що сиділа, підсилюючись, при дорозі. Вона в’юнилась усе вище та вище по крутовині, тоншала, ставала ледве помітною й зникала, нарешті, по той бік хребта.
У Фрони на очах вершина Чілкуту повилася туманом і хмарами. І закрутилася злива й хуртовина над пігмеями, що повзли по його узбіччю. Денне світло погасло, і ніч запала надворі, та Фрона знала, що десь там, угорі, довгою стрічкою, мов мурашки, все вище й далі дряпаються люди. І вона аж затремтіла від думки про одвічне прагнення людини панувати над природою, і ця думка додала їй нової сили, і вона відважно прилучилася до валки, яка виходила з бурі там, позаду, і знову ховалась у бурю онде попереду.
У вихристому тумані Фрона перейшла самий Перевал і, чіпляючись руками й ногами, сповзла схилом згаслого вулкана – могутнього пращура Чілкуту. На березі темного озера, що заповнило жерло вулкана, Фрона зупинилась. Озером ходили сердиті, вкриті білою піною хвилі. Берег був поритий сотнями ям, повних різної поклажі, що чекала перевозу. Та на озері не було видно жодного човна. На скелі під старою парусиною стояв хисткий наметик, зроблений з жердин. Фрона розшукала його власника, молодого хлопця з щирим обличчям, розумними чорними очима та енергійним підборіддям. Так, він справді перевізник; тільки сьогодні він не працює. Озеро занадто бурхливе, щоб перевозити. Звичайно він бере за перевіз по двадцять п’ять доларів з пасажира, але сьогодні він нікого не везтиме. Адже він уже сказав, що сьогодні розходилася завелика хвиля. Ото через це.