Дочка снігів

Розділ VI

– Отже, я гадаю, капітане, ви погодитесь, що до цієї справи ми повинні поставитись з якнайбільшою увагою. – Джекоб Велс допоміг гостеві надягти хутро і мовив далі: – Становище серйозне, а надалі воно може стати ще серйозніше. Ми з вами знаємо, що таке голод. Ми повинні їх налякати зараз, поки ще не пізно. Коли в Доусоні поменшає людей тисяч на п’ять, то для решти вистачить запасів, ще й залишиться. Нехай-но тільки ці п’ять тисяч рознесуть чутку про голод до Даї та Скагвея, тоді ми будемо впевнені, що сюди не прибудуть ще п’ять тисяч, коли стане лід.

– Маєте рацію. І поліція допоможе вам, будьте певні. – Співрозмовник Велсів – сивий, кремезний чоловік з енергійним обличчям і військовою поставою підняв коміра в хутрі й узявся за ручку дверей. – Я бачу, що завдяки вам недавніші прибульці вже починають розпродувати свої речі і купують собак. Ви собі уявляєте, які перегони будуть на кризі, коли замерзне річка? І кожен, хто продасть тисячу фунтів продуктів та виїде звідси, зменшить на один порожні шлунки і рівночасно наповнить шлунок одного з тих, що тут залишаться. Коли відпливає «Лора»?

– Сьогодні вранці, з трьома сотнями пасажирів. Не везуть з собою ніяких припасів. Я хотів би, щоб їх було три тисячі!

– Цілком слушно. А коли, між іншим, прибуде ваша дочка?

– Жду її з дня на день. – Очі в Джекоба Велса потеплішали. – Приходьте обідати, як вона приїде, та приведіть зі своїх казарм кількох молодих офіцерів. Я їх не знаю на ймення, та це нічого. Запросіть їх від мене. Я не дуже буваю в товаристві, не маю на це часу, але хотів би, щоб моїй дочці було тут не сумно. Адже весь час вона жила в Лондоні та в Штатах, то щоб тут часом не занудьгувала. Ви мене розумієте.

Джекоб Велс причинив за гостем двері, присунув крісло до коминка й поставив ноги на гратки. Вдивляючись у мерехтливе полум’я, він на мить уявив собі постать молодої дівчини, а за нею промайнула в його уяві ще постать вродливої жінки англосаксонського типу.

Двері відчинились.

– Містере Велс, містер Форстер послав мене запитати, чи видавати йому харчі під продовольчі ордери.

– Безумовно, містере Сміт. Тільки нехай він переполовинює їх. У кого ордер на тисячу фунтів – видавайте йому лише п’ятсот.

Він закурив сигару і сперся на спинку крісла.

– Вас хоче бачити капітан Макгрегор, сер.

– Просіть.

Капітан Макгрегор увійшов і став біля крісла свого господаря. Важка рука Нового Світу з дитинства лягла шотландцеві на плечі, але в кожній рисі його поораного глибокими зморшками обличчя проступала непохитна чесність. Випнуте підборіддя свідчило про те, що чесність – це найкраща політика, бо вже при першому погляді кожен був не від того, щоб мати справу з власником цього випнутого підборіддя. Про те свідчив і його перебитий ніс, скручений трохи набік, та довгастий шрам, що перетинав чоло, ховаючись у сивому волоссі.

– Ми піднімаємо якір через годину, сер. Я прийшов за останніми наказами.

– Гаразд. – Джекоб Велс повернувся до нього з кріслом. – Капітане Макгрегор!

– Так.

– На цю зиму я мав вам доручити іншу справу. Але потім я роздумав і призначив вас на «Лору». Ви здогадуєтесь, чому я так зробив?

Капітан Макгрегор переступив з ноги на ногу, й хитра посмішка блиснула в його очах.

– Сподіваєтесь, що постануть труднощі, – буркнув він.

– І ви саме той чоловік, якого тут треба. Перед відплиттям ви одержите від містера Белі докладні вказівки. Одно тільки вам тепер скажу: коли ми не викуримо звідси досить люду, у Форті Юконі битимуться за кожен фунт продуктів. Ви мене розумієте?

– Так.

– Перш за все – ощадність. Сьогодні ви вивозите триста чоловік. Я гадаю, що вдвоє більше поїде по річці, як тільки замерзне лід. Отож вам доведеться цілу зиму харчувати тисячу душ. Визначте їм пайку – що треба робітникові – і дивіться, щоб вони працювали. Заготовляли дрова по шість доларів за стос. Складати їх треба при березі, в такому місці, де легко причалити пароплавом. Хто не працює – позбавляється пайки. Зрозуміли?

– Так.

– Тисяча людей може наробити великого бешкету, коли вони будуть байдики бити. Мало що може трапитись! Пильнуйте, щоб не грабували, не брали нічого з ям, де переховуються продукти. Коли не коритимуться, виконуйте свій обов’язок.

Капітан похмуро хитнув головою. Мимохіть він зціпив кулаки, і шрам у нього на чолі побілів.

– В кригу вмерзло п’ять пароплавів. Зробіть усе, щоб їх не потрощило, коли навесні крига скресне. А перш за все розвантажте їх та позносьте все в одну велику яму. Вам зручніше буде її боронити і зробити неприступною. Пошліть кого-небудь до форту Бер і попросіть містера Картера, щоб він дав вам до помочі трьох своїх службовців. Без них він обійдеться, в Серкл-Сіті робота абияка. Повертаючись звідти, візьміть з собою половину службовців містера Бердвела. Вони вам будуть потрібні. Вам доведеться мати справу з багатьма добрими стрільцями. Будьте непохитні й пильні од самого початку. Пам’ятайте, – хто вистрілить перший, той врятує свою шкуру. А найбільше слідкуйте за продуктами.

– Та за револьверами отих розбишак, – муркнув капітан Макгрегор, причиняючи за собою двері.

– Джон Мелтон, містер Мелтон, сер. Можете його прийняти?

– Слухайте, Велсе, що це таке? – Розгніваний Джон Мелтон вскочив услід за клерком, мало не збивши того з ніг. Він вимахував якимсь документом, тицяв його голові товариства – Велсові. – Читайте! Що тут написано?

– Тисяча фунтів продуктів, – спокійно відказав Джекоб Велс, поглянувши на документ.

– Так і я кажу, а ваш комірник не погоджується. Він запевняє, що мені належить одержати тільки п’ятсот фунтів.

– І він правду каже.

– Одначе…

– В документі стоїть тисяча фунтів, а ви одержите на складі тільки п’ятсот.

– Хіба це не ваш підпис? – Мелтон тицьнув документом Велсові під самий ніс.

– Мій.

– То як же ви думаєте зробити?

– Я вам дам п’ятсот фунтів. А ви як думаєте зробити?

– Я відмовляюсь, не візьму.

– Ото й добре. Нам більше ні про що балакати.

– Навпаки! Я не хочу нічого мати з вами спільного. Я досить багатий, щоб самому привозити через Перевал усе, що мені потрібно. І я це зроблю в наступному році. Наші ділові стосунки припиняються з цієї хвилини назавжди.

– Не заперечую. Ви маєте в мене вкладу на триста тисяч доларів золотого піску. Підіть до містера Етшлера й скажіть йому, щоб зараз же видав їх вам.

Мелтон у безсилому гніві бігав по кімнаті.

– Невже я не одержу від вас отих других п’ятсот фунтів? Боже мій! Та я ж за них заплатив! Чи ви хочете заморити мене голодом?

– Слухайте, Мелтоне! – Джекоб Велс замовк і обтрусив попіл з сигари. – Чого ви ось зараз хочете? Що ви хочете одержати?

– Тисячу фунтів продуктів.

– На власну потребу?

Мелтон, король золотих копалень на Бонанзі, хитнув головою.

– Так я і думав. – Зморшки на чолі Джекоба Велса проступили виразніше. – Ви дбаєте лише про власний шлунок. А я дбаю про двадцять тисяч шлунків.

– Одначе, вчора ви видали Тімові Макреді тисячу фунтів!

– Тільки сьогодні постановлено скоротити видачу.

– Чому ж це якраз мені доводиться першому одержувати за новим розпорядком?

– А чого ви не прийшли вчора, а Тім Макреді не сьогодні?

Мелтон не знайшовся, що сказати, і Джекоб Велс сам відповів на своє запитання, знизавши плечима.

– Такі-то справи, Мелтоне. Винятку ні для кого не буде. Коли ви колотимете мені очі Макреді, я всю вину складатиму на вас, бо чому ви вчора не прийшли? Та тут ніхто не винен. Краще складім це все на провидіння. Ви вже пережили голод на Сороковій Милі. Ви людина білої раси. Те, що ви власник Бонанзи, чи частини Бонанзи, не дає вам права одержати ні на один фунт більше, ніж має одержати найдавніший бідний старожитець чи навіть немовля, що тільки народилось. Повірте мені, доки я матиму хоч фунт продуктів, ви не помрете з голоду. Опануйте себе. Дайте руку. Усміхніться та примиріться з тим, що сталося.

Все ще сердитий, але значно пом’якшавши, золотий король стис Велсові руку й вибіг з кімнати. Ще й двері за ним не зачинилися, як у кімнату незграбною ходою увійшов янкі. Ногою, взутою в мокасин, він присунув собі стільця й сів.

– Слухайте, – почав він таємниче, – люди, здається мені, починають хвилюватись із приводу того, що обмежено видачу продуктів.

– Гелло, Дейве, це ви?

– Та хто ж іще? От я й кажу – звідсіля тікатимуть хто куди, як тільки замерзне річка.

– Ви так гадаєте?

– Ага.

– Дуже радий таке почути. Це якраз те, чого мені потрібно. І ви рушите за всіма?

– І не подумаю, – Дейв Гарней чванькувато підвів голову. – Вчора я відіслав свою поклажу до копалень. Вважаю, що зробив це своєчасно. Тільки ось що… З цукром у мене не гаразд. Він був у мене на задніх санках, і якраз на тому місці, де дорога повертає від Клондайку на Бонанзу, санки провалились під кригу. Більше я їх і не бачив. Розумієте, задні санки, а на них був увесь мій цукор! От я й надумався зайти до вас сьогодні, позичити фунтів сто. Чи білий, чи темний – мені байдуже.

Джекоб Велс похитав головою й посміхнувся. Дейв Гарней присунувся ближче.

– Ваш клерк каже, що він нічого не знає, то й не було жодної рації до нього чіплятися, і я сказав, що зайду до вас. Мені однаково, який буде цукор, дайте тільки сто фунтів, і з мене досить.

– Чуєте? – заговорив він знову, помітивши, що його співрозмовник ставиться до такої пропозиції цілком негативно. – Адже ви знаєте, який з мене ласун. Згадайте, які ото на Проповідницькому ручаї цукерки я робив! Подумати лишень, як час проходить! Вже буде шість років! А може, й більше. Сім, чорти на його батька! То я й кажу: краще мені лишитись без тютюну, аніж без цукру!.. Ну, як же воно буде? Я тут з собаками. Чи не піти нам до складу за цукром? А це добре я надумався!

Помітивши враз, що Джекобові губи ворушаться, щоб вимовити «ні», він посипав, як з мішка, не даючи тому й слова сказати:

– Певна річ, я не хочу по-свинському всього забирати. Нізащо у світі не зроблю цього. То як у вас обмаль цукру, я пристану й на сімдесят п’ять фунтів, – він пильно поглянув на Велса. – Навіть вистачить з мене, я думаю, і п’ятдесят фунтів. Я розумію ваше становище, я не така нікчемна тварюка, що в’язне…

– До чого ця мова, Дейве? Ми не маємо жодного зайвого фунта цукру…

– Ну, гаразд, я ж не такий, щоб когось грабувати. Зважаючи на вас, я пристану й на двадцять п’ять…

– Ані унції!

– Як? Зовсім не дасте? Ну, годі, не гнівайтесь. Забудьмо, що я у вас чогось там просив. Я ще колись іншим разом зайду до вас. Бувайте здорові. Чуєте? – він нахилив голову і почав уважно прислухатись. – Це ж «Лора» свище! Незабаром вирушить. Ви підете подивитись, як вона відчалює? Ходімо разом.

Джекоб Велс надів ведмеже хутро й рукавиці, і вони пройшли через контору до головного складу. Він був такий великий, що яких дві сотні покупців коло прилавків скидалися на маленький гурт. У багатьох були похмурі обличчя, а дехто скоса поглядав на голову товариства, коли він проходив повз них. Прикажчики продавали все, тільки не харчі, а їх найбільше й питали. «Заховали, щоб ціну набити. Будуть «голодні» ціни!» – бурчав рудобородий гірник. Джекоб Велс почув його слова, але не звернув на них уваги. Він знав, що поки все втихомириться, йому ще не раз і не таке доведеться почути.

Ступивши на хідник, він зупинився поглянути на оголошення, що висіли на причілковій стіні будинку. Тут сповіщалося, хто загубив собак, хто знайшов, хто їх продавав, а найбільше про продаж дорожнього спорядження. Полохливі вже добре налякались. Спорядження, що важило п’ятсот фунтів, продавалося по долару за фунт, коли без борошна, а з борошном – по півтора долара. Джекоб Велс помітив, що Мелтон розмовляє з якимсь прибульцем, дуже заклопотаним з лиця, і що король Бонанзи задоволено всміхався – йому, видно, пощастило розжитись харчами на зиму.

– Чому б вам у такий спосіб не пошукати цукру, Дейве? – спитав Джекоб Велс, показуючи на оголошення.

Дейв Гарней докірливо глянув у відповідь.

– Ви думаєте, що я тут не шукав? Я скрізь об’їхав, від Клондайку до Шпиталю, аж собаки геть поприставали. І ніде нічого не знайшов, ні за гроші, ні так.

Вони пройшли хідником униз, поминули двері складу і довгий ряд санок, запряжених собаками, що, по-вовчому скрутившись, лежали на снігу. За всю осінь оце вперше випало доволі снігу, і шукачі золота змогли почати перевозити свої пожитки.

– Смішно, правда? – ще раз наздогад кинув Дейв, коли вони перетинали головну вулицю, що провадила до річки. – Смішно, що я, власник двох ділянок в Ельдорадо, – а кожна на п’ятсот футів з гаком, – що я, мавши добра на п’ять мільйонів, не маю чим підсолодити собі кави чи каші! Щоб вона провалилася чортові на втіху, ця сторона, щоб їй пуття не було! Я все розпродам! Все покину. Я… Я виїду в Штати!

– Е, кажіть! Не зробите ви цього, – сказав Джекоб Велс. – Я вже не раз чув про це! Коли не помиляюсь, ви цілий рік їли саме тільки м’ясо, як були у верхів’ї Стюарту. А на Танані хіба не їли ви собак та лососячих тельбухів? Не кажу вже про те, що ви два рази пережили голод. Одначе ви не виїхали звідси. І ніколи й не виїдете, тут ви й помрете. Це така ж правда, як те, що «Лора» зараз виходить у море. І я спокійно чекаю того часу, коли доведеться вивезти вас звідси в олов’яній труні. Скільки то буде клопоту в Сан-Франциско, поки зліквідують ваше майно! Ви тут засіли навіки, це ви самі добре знаєте.

Так розмовляючи, він весь час відповідав на привітання перехожих. Віталися з ним переважно старожитці, і кожного з них він знав на ім’я. Але й усім новакам знайомий він був з обличчя.

– Я можу з вами закластись, що в 1900 році буду в Парижі, – невпевнено заперечив король Ельдорадо, та Джекоб Велс не слухав його мови.

Вдарили в гонг, Макгрегор відсалютував Велсові, стоячи на капітанському містку, і «Лора» повільно відчалила. З берега вигукували мандрівцям побажання щасливої дороги, давали останні поради. Але триста невдах, що покинули на березі свої золоті надії, стояли мовчки, сумні та понурі. «Лора» пройшла каналом, прорубаним у надбережній кризі, далі течія підхопила її, і вона, свиснувши ще раз, швидко рушила вперед.

Люди розійшлися хто куди. На березі залишився Джекоб Велс у гурті чоловік дванадцяти. Розмовляли про голод, і це була чоловіча розмова. Навіть Дейв Гарней перестав клясти країну, де не можна добути цукру. Він тепер насміхався з новаків – «чечаків», як він називав їх, взявши це слово з мови сивашів. Раптом бистре його око помітило чорну цятку, що рухалася річкою серед крижин.

– Гляньте-но! – крикнув він. – Сюди пливе каное!

Спритно звиваючись, то веслуючи, то відкидаючись від крижин, двоє людей, що сиділи в човні, намагалися дістатись до суцільної крижаної смуги, щоб знайти в ній прохід до берега. Опинившись у каналі, що ним пройшов пароплав, вони налягли на весла і, мов стріла, полинули тихою глибокою водою. Ті, що були на суходолі, дуже радо зустріли їх, допомогли вибратись на берег та витягли туди човника. На дні його лежали дві шкіряні поштові сумки, кілька укривал, кавник, сковорода та маленький клунок з харчами. Щодо людей, то вони так померзли, так задубіли, що ледве на ногах стояли.

Дейв Гарней запропонував їм віскі й хотів їх зараз же забрати з собою, але один з прибульців загаявся і задубілою рукою стис руку Джекоба Велса.

– Вона близько, – сказав він. – Ми годину тому випередили її човен. Він от-от повинен виплисти з-за повороту. У мене є для вас листи, але я віддам їх трохи згодом. Спершу треба чогось випити! – Повертаючись, щоб іти з Гарнеєм, який його чекав, він раптом зупинився і показав на річку: – А он і вона! Оце тільки вигулькнула з-за скелі.

– Ну, біжіть, хлопці, черканіть віскі, – підганяв їх Гарней. – Скажете там, щоб записали на мій рахунок подвійну порцію. Вибачайте, що я не йду з вами. Я тут залишуся.

Клондайком несло лід. Був тут і твердий, і такий, що взявся водою. Сунучи лавою, він відкидав човна на середину річки. З берега було добре видно, як там люди напружували всі сили, щоб подолати стихію; чотири чоловіка стояли в човні й одпихались від навколишніх крижин. Посеред човна була юконська пічка, і голубуватий дим слався з її димаря. Коли човен наблизився, з берега розрізнили жіночу постать – жінка на кормі орудувала довгим стерновим веслом. Очі в Джекоба Велса заблищали, коли він її побачив. «Так і слід, – подумав він. – Це добрий знак! Вона й тепер із роду Велсів і не боїться роботи й боротьби. Роки, що вона пробула в умовах культурного життя, не послабили її. Відірвавшись на який час від рідного ґрунту, скуштувавши здобутків цивілізації, вона знову повертається до матері землі, повертається радісно і просто».

Так він міркував собі, дивлячись, як наближається човен, оточений крижинами. Один з гребців, єдиний білий чоловік між ними, вискочив із човна з гаком у руках, намагаючись зупинити човен та скерувати його в канал. Крига, що тільки звечора замерзла коло берега, провалилася під ним, і чоловік зник під водою. Велика крижина, напираючи на човен, повернула його назад, так що чоловік випірнув з води вже біля корми. Жінка швидко нагнулась і схопила його за комір. Голосно та владно наказала вона індіянам веслувати назад. Підтримуючи над водою голову того, що провалився, вона всім тілом налягла на стернове весло й повернула човен у прохід кормою вперед. Весла ще кілька разів збурили воду, й човен прибило до берега. Вона передала мокрого, що аж зубами цокотів, чоловіка Дейвові Гарнею. Той витяг його з води й наказав, не гаючись, доганяти тих хлопців, що привезли пошту.

Фрона підвелася. Щоки в неї зашарілися від напруги. Джекоб Велс стояв на місці, вагаючись. До неї було всього два кроки, але три роки розлуки, мов та безодня, розділяли їх. Їй тепер двадцять літ, а коли вони розлучалися, було сімнадцять. За цей час вона змінилася, змінилася далеко більше, ніж він сподівався. Він не знав, що робити, – чи міцно обняти цю молоду, осяйну дівчину, чи просто подати їй руку та допомогти вийти на берег. Але його вагання ніхто не помітив, бо вона сама хутко кинулась до нього і впала йому в обійми. Хто стояв вище, всі, як один, відвели погляди вбік, поки вони двоє, тримаючись за руки, зійшли берегом угору.

– Моя дочка, панове! – Обличчя в нього променіло з гордощів.

Фрона поглянула на всіх і приязно всміхнулася. І кожному здалося, що вона поглянула саме на нього.

Розділ VII

Що Вансу Корлісові захотілося знову побачити ту дівчину, з якою він ділився тоді своїми ковдрами, – цілком зрозуміло. Хоч він і не здогадався привезти з собою на Аляску фотоапарат, одначе внаслідок якогось складного процесу в його мозку відбився її образ. Це створилося миттю. Хвиля світла й кольорів, молекулярна вібрація та інтеграція, ледве помітна, але цілком певна зміна в закрутах мозку, – і ось маєте цілу картину. Сонячне проміння на чорній, стрімкій скелі; струнка жіноча постать в сірому вбранні відбивається на цьому тлі, де стикаються світло й тінь; молода, свіжа, як поранок, усмішка в сяйві золотого проміння.

Ця картина раз у раз поставала в нього перед очима, і що більше він її бачив, то більше бажалося йому знову побачити Фрону Велс. Він думав про майбутню зустріч з трепетним захопленням, передчуваючи, що ця зустріч матиме вплив на все його життя. Фрона Велс здавалась йому зовсім незвичайним новим типом жінки; таких він ще не спотикав у своєму житті. Із чарівної невідомості всміхались до нього карі очі, простягались руки, такі ніжні, коли на них поглянути, такі дужі в стискові. Її образ вабив його, спокушав, як гріх.

Не сказати, що Ванс Корліс був дурніший за інших, що він жив, як пустельник. Одначе виховання відбилося на ньому, надавши його життю трохи пуританських рис. Його природний розум і потяг до науки зменшили той вплив, що мала на нього з дитинства сувора мати, але не знищили його остаточно. Він залишився десь глибоко в душі, як ледве помітна частина його істоти. Корліс ніяк не міг позбутися цього впливу. Цей вплив викривлював його світосприймання, спотворював погляд на життя і дуже часто, коли це торкалося жінок, визначав його ставлення до них. Він пишався тим, що має широкий погляд на життя, бо поділяв жіноцтво на три категорії, в той час, як мати його визнавала тільки дві. Він переріс свою матір. Жінки, безперечно, поділяються на три категорії. Вони бувають порядні, непорядні і почасти порядні, почасти непорядні. Жінки останньої категорії, він був у цьому певний, неминуче переходять до категорії непорядних. Тривати в такому хисткому становищі довший час неможливо. Це була переходова стадія від величного до ганебного, від кращого до гіршого.

Міркування Ванса Корліса, як на нього, мали логічну підставу. Але коли виходити з готових формул, висновки завжди будуть догматичні. Що таке добро, а що таке зло? Отож-бо й є. Ось про це й були передсмертні слова його матері. Та не тільки воно від матері, а й від багатьох поколінь предків, скутих умовностями, аж до того далекого пращура, що перший відірвався від землі і почав дивитись на все згори. Між Вансом Корлісом та землею стояв довгий ряд поколінь, і, хоч він не усвідомлював цього, внутрішній голос кликав його назад до землі, перестерігаючи перед загибеллю.