Каїн і Авель

– Що це?

– На цій мапі вказано, як втекти з Росії.

– А чому ти хочеш покинути Росію, коли можеш залишитися тут і об’єднатися зі мною? – здивувався Степан. – Ми могли б стати партнерами.

– Ні, мені треба дістатися до Туреччини, там я буду вільною людиною. Чому б тобі не податися зі мною, Степане?

– Я ніколи не зміг би покинути Одесу. Це мій дім, і це люди, яких я знаю все життя. Тут не надто добре, але в Туреччині може бути іще гірше. Але якщо це те, чого ти прагнеш, то, можливо, я зможу тобі допомогти.

– Як мені знайти корабель, який пливе до Туреччини? – поцікавився Владек.

– Легко. Я знаю, як дізнатися, куди прямує кожен корабель. Ми запитаємо про це Однозубого Івана, який живе в самому кінці пірсу. Але тобі доведеться заплатити йому рубль.

– Я впевнений, що він розділить ці гроші з тобою.

– П’ятдесят на п’ятдесят, – визнав Степан. – Ти швидко вчишся, москвичу, – додав він і вистрибнув із вагона.

Владек подався за ним, знову усвідомлюючи, як легко рухалися інші хлопці, а він кульгав. Коли підлітки дійшли до кінця пристані, Степан завів його в маленьку кімнату, повну запилюжених книжок і пошарпаних розкладів руху. Владек нікого не побачив, але почув голос із-за великої купи книжок:

– Що треба, волоцюго? Не маю бажання гаяти на тебе час.

– Мені потрібна певна інформація для мого товариша, Іване. Коли буде наступний лайнер до Туреччини?

– Гроші наперед, – вимагав старигань, чия голова вигулькнула з-за книг – обвітрене, зморщене обличчя під безкозиркою моряка. Його чорні очі пильно вивчали Владека.

– Однозубий був справжнім морським вовком, – прошепотів Степан достатньо голосно, щоб почув Іван.

– Лестощі не допоможуть, хлопче. Давай рубля.

– Гаманець у мого приятеля, – виправдовувався Степан. – Дай йому руб, Владеку.

Той подав монетку. Іван куснув її єдиним зубом, який у нього іще залишився, почовгав до книжкової шафи і витягнув звідти велику зелену книгу. Пилюка розлетілася на всі боки. Дідуган закашлявся, гортаючи брудні сторінки і водячи коротким пальцем із мозолем довгими стовпчиками назв.

– У четвер «Ренаска» прибуде, щоб забрати вугілля. Ймовірно, повернеться до Константинополя в суботу. Якщо вдасться її досить швидко завантажити, то може навіть відплисти у п’ятницю ввечері, щоб зекономити на орендній платні. Вона пришвартується до сімнадцятого причалу.

– Спасибі, Однозубий, – подякував Степан. – Я спробую і надалі водити до тебе своїх багатих партнерів.

Однозубий Іван помахав п’ястуком і вилаявся, а Степан із Владеком побігли назад на пристань.

Упродовж трьох наступних днів двійко хлопці крали їжу, вантажили зерно та спали. До того часу, як у четвер прибув турецький корабель, Степан майже переконав Владека, що тому буде краще залишитися з ним в Одесі. Але побоювання Владека, що росіяни можуть його знайти і повернути назад до таборів, переважили перспективи його нового життя зі Степаном.

Вони стояли на набережній, спостерігаючи, як «Ренаска» швартується біля причалу № 17.

– Як можна потрапити на облавок? – поцікавився Владек.

– Просто, – сказав Степан. – Завтра вранці ми приєднаємося до бригади вантажників. Я займу місце за тобою, і коли вугіллям майже заповнять трюм, ти стрибнеш туди і сховаєшся, а я заберу твій кошик і зійду вниз.

– І забереш мою частку грошей, без сумніву, – всміхнувся Владек.

– Природно, – підтвердив Степан. – За мої чудові ідеї належиться певна фінансова винагорода. Як інакше я можу сподіватися на підтримку своєї віри у свободу підприємницької діяльності?

Вони приєдналися до вантажників о шостій годині наступного ранку, підіймали та засипали вугілля в трюм, валилися з ніг, але цього було недостатньо. Трюм був заповнений лише наполовину до темряви, хоча Владек уже був чорнішим, ніж тоді, коли перебував у неволі. Двійко хлопців міцно спали тієї ночі. А наступного ранку вони все почали знову, і до середини дня, коли трюм був уже майже заповнений, Степан копнув Владека в литку.

– Наступного разу, москвичу, – твердо сказав він.

Коли вони дійшли до вершини мостика, Владек скинув свій вантаж, жбурнув кошик на палубу і стрибнув у трюм.

– Прощавай, друже! – гукнув Степан. – Й удачі тобі з бусурманами турками…

Він схопив кошик Владека і повернувся вниз східцями, щось насвистуючи.

Владек затиснувся в кутку трюму, хоч вугілля продовжували засипати. Чорний пил був скрізь: у носі, роті, легенях та очах. З болісним зусиллям він намагався тамувати кашель через страх, що його почує хтось із екіпажу корабля. Коли ж усвідомив, що більше не зможе витримувати заповнене пилом повітря в трюмі і вирішив повернутися до Степана, щоб дочекатися іншої нагоди втечі, люк над ним опустився. Тепер хлопець нарешті відкашлявся.

За кілька хвилин він відчув, як щось укусило його за щиколотку. Кров у жилах заледеніла, коли підліток збагнув, що це могло бути. Йому вже доводилося мати справу із занадто великою кількістю паразитів у підземеллі. Хлопець жбурнув у монстра шматок вугілля і вцілив, але тут з’явився інший, потім іще й іще. Сміливіші кусали його за ноги. Здавалося, ніби вони з’являлися нізвідки; чорні, великі й украй голодні. Підліток роззирався, шукаючи їх. Він відчайдушно видерся на вершину вугілля і відкинув люк. Сонячне світло засліпило його, а щури миттю зникли у своїх тунелях під вугіллям. Хлопець узявся вилазити, але корабель уже добряче віддалився від берега. Він злякався й упав назад у трюм. Якби нелегала викрили і капітан вирішив повернутися до Одеси, щоб віддати його представникам влади, це означало б подорож в один бік до табору № 201 і товариство каторжан. Тому він вирішив за краще залишитися з чорними пацюками. Щойно він опустив люк, червоні очі з’явилися знову. Так само швидко, як він міг кидати грудки вугілля, з’являлися нові брудні істоти. Кожні кілька хвилин йому довелося відкидати люк, аби впускати світло, бо світло, здавалося, було його єдиним союзником.

Упродовж двох днів і трьох ночей Владек вів запеклу битву зі щурами, ні на мить не склепивши повік. Коли корабель нарешті підплив до Константинополя і моряки відчинили трюм, Владек був чорний від голови до ніг у вугільному пилу, і червоний від колін до п’ят від крові. Його витягнув матрос. Владек спробував підвестися, але впав грудкою на палубу.

Після того як Вільям прочитав у щоквартальній доповіді «Каїна й Кебота», що Генрі Осборн – «Генрі Осборн», – повторив він уголос, щоб переконатися, що не помилився, просить інвестувати півмільйона доларів у свою компанію, він визнав, що це невдалий день. Уперше за чотири роки навчання у школі Святого Павла він посів друге місце у тестуванні з математики. Метью Лестер, який випередив його, запитав, чи його товариш добре почувається. Той не відповів.

Того вечора Вільям зателефонував Алану Ллойду додому. Голова правління «Каїна і Кебота» не був здивований, почувши його голос у слухавці після того, як Анна розповіла про кепські стосунки між її сином і чоловіком.

– Вільяме, любий мій хлопчику. Як справи у школі Святого Павла?

– Тут усе гаразд, спасибі, сер, але я телефоную не з цієї причини.

– Я й не думав, що через це, – сухо зазначив Ллойд. – Що я можу зробити для тебе?

– Я б хотів зустрітися з вами завтра.

– У неділю, Вільяме?

– Атож, це єдиний день, коли я можу вийти зі школи, а мені потрібно якомога швидше вас побачити, – сказав підліток, змушуючи свою заяву звучати так, що це буцімто поступка з його боку. – І за жодних обставин про нашу зустріч не можна інформувати мою маму.

– Але, Вільяме… – почав було Ллойд.

Голос Вільяма став жорсткішим.

– Немає потреби нагадувати вам, пане Ллойд, що інвестування моїх трастових грошей у компанію мого вітчима, яке хоча й не є незаконним, але, без сумніву, може вважатися неетичним.

Примечания