Каїн і Авель

– Ні, я ще не студент, – заперечив Вільям, – але це лише питання часу.

Він перевів подих.

– Я повернуся за тиждень, пане Коен. Якщо почую хоч слово на цю тему від будь-кого, можете вважати, що стосунки між нами скінчилися. Гарного дня, сер.

Пан Коен також побажав би відвідувачу доброго дня, якби устиг промовити хоч слово до того, як Вільям зачинив за собою двері.

Вільям повернувся до офісу «Коена й Яблонза» рівно за тиждень.

– А, це ви, пане Каїн, – втішився Коен, – як приємно бачити вас знову. Чи не бажаєте випити кави?

– Ні, дякую.

– Може, кока-коли?

Обличчя Вільяма залишилося незворушним.

– Тоді до справ, – сказав пан Коен, дещо збентежений. – Ми зробили запит від вашого імені, пане Каїн, звернувшись до дуже авторитетної приватної детективної аґенції. Гадаю, що можу сміливо заявити, що маю всі відповіді, які вам потрібні. Ви питали, чи матиме потомство пана Осборна з вашою матір’ю якісь претензії на майно Каїна, зокрема, до довірчого фонду, який залишив вам ваш батько. Відповідь проста – ні. Але, звісно, пані Осборн має право залишити будь-кому свою частку в п’ятсот тисяч доларів, які заповів їй ваш батько. Втім, можливо, вам буде цікаво дізнатися, пане Каїн, що ваша матінка зняла всі ці кошти зі свого приватного рахунку в «Каїні й Кеботі» упродовж останніх вісімнадцяти місяців, хоча ми й не змогли простежити, як були витрачені ці гроші. Можливо, вона вирішила покласти їх в інший банк.

Почувши це, Вільям був шокований – перша ознака втрати самоконтролю, яку помітив Коен.

– У неї не було причин для цього, – зауважив Вільям. – Гроші могли призначатися лише одній людині.

Адвокат мовчав, очікуючи почути, про кого йдеться, але Вільям не видав себе й нічого не додав. Тому пан Коен продовжив:

– Відповідь на ваше друге запитання полягає в тому, що у вас немає жодних особистих або юридичних зобов’язань перед паном Генрі Осборном. Відповідно до волі вашого батька, ваша мама є довірителем усього статку разом із паном Аланом Ллойдом і пані Міллі Престон, вашими іще живими хрещеними батьками, поки вам не виповниться двадцять один рік.

Вираз обличчя Вільяма не змінився. Коен уже знав, що це означає – він мав продовжувати.

– І по-третє, пане Каїн, ви не зможете вигнати пана Осборна з Бекон-гіл доти, доки він залишатиметься у шлюбі з вашою матір’ю і житиме з нею. Власність потрапляє у ваше володіння лише після її смерті, але не раніше. Якщо він ще буде живий на той момент, ви зможете вимагати, щоб він забирався геть.

Коен відірвав погляд від паперів перед собою.

– Сподіваюся, що відповів на всі ваші запитання, пане Каїн.

– Дякую, пане Коен, – видихнув Вільям. – Я ціную вашу компетентність і розсудливість у цьому питанні. Можливо, ви зможете повідомити, скільки я вам винен?

– Сто доларів не відшкодували всі наші витрати, пане Каїн, але ми віримо у ваше майбутнє і…

– Не хочу комусь заборгувати, пане Коен. Прошу поводитися зі мною, як із людиною, яку ви можете й не побачити знову. Тож прошу сказати, скільки я вам винен?

Коен поміркував якусь мить.

– За цих обставин ми взяли б із вас двісті двадцять доларів, пане Каїн.

Вільям витягнув шість банкнот по двадцять доларів зі своєї внутрішньої кишені і передав їх Коену. Цього разу адвокат їх не рахував.

– Дуже вдячний вам за допомогу, пане Коен. Упевнений, що ми іще зустрінемося. До побачення, сер.

– До побачення, пане Каїн. Чи дозволити мені сказати, що я так і не отримав привілею зустрітися з вашим батьком, але, маючи справу з його сином, щиро бажаю скористатися цим шансом.

Вільям уперше усміхнувся.

– Дякую, пане Коен.

Коли Владек прокинувся, на вулиці було вже темно. Він глянув на свою заступницю, і та всміхнулася йому. Підліток і собі всміхнувся, помолившись подумки, що їй можна довіряти і що вона не заявить у поліцію, хто він… Чи вона вже це зробила? З одного зі своїх вузликів жінка витягла харчі, Владек з’їв кусень хліба з варенням, найсмачнішу їжу, яку їв за минулі чотири роки. Коли вони дісталися до наступної станції, майже всі пасажири вийшли. Дехто з них уже приїхав, а інші просто розминали свої закляклі кінцівки, але більшість шукала те, чого їм бракувало.

Жінка піднялася зі свого місця.

– Ходімо зі мною, – звеліла вона.

Владек підвівся і пішов за опікункою на платформу. Чи вона його здасть? Жінка простягнула руку, і підліток узяв її, як і будь-яка дитина, що супроводжує свою матір. Вона зайшла до жіночої вбиральні. Владек вагався, але жінка наполягла. Й щойно вони опинилися всередині, жінка наказала йому скинути свій одяг. Поки роздягався, вона відкрутила кран, із якого неохоче потягнулася цівка холодної брунатної води. Вона вилаялася, але Владеку це здалося величезним покращенням після табірних буднів. Жінка обтерла підлітка мокрою ганчіркою й аж затремтіла, коли побачила страшну рану на його нозі. Владек не зронив ні звуку, незважаючи на біль, який повертався з кожним дотиком – найніжнішим, наскільки це було можливо.

– Коли я привезу тебе додому, то краще оброблю цю рану, – пообіцяла вона. – Тепер це все, що можу зробити.

Жінка зауважила срібний браслет. Вона вивчила напис й уважно поглянула на Владека.

– У кого ти його вкрав? – запитала жінка.

Владек обурився:

– Я його не крав! Мій батько віддав його мені у день своєї смерті.

Інший погляд з’явився в її очах. Це був страх чи повага? Жінка схилила голову.

– Будь обережний, Владеку. Деякі люди можуть убити за таку цінну здобич.

Він кивнув і взявся мерщій одягатися. Супутники повернулися до свого вагона. Коли потяг рушив знову, Владек був радий відчути, що колеса знову стукотять під ним.

Іще дванадцять із половиною днів знадобилося потягу, щоб дістатися до Москви. Щоразу, коли з’являвся новий кондуктор, Владек і жінка демонстрували ту ж саму виставу: він непереконливо намагався виглядати невинним і молодим, а вона – переконливою матір’ю. Кондуктори щоразу їй вклонялися, й у Владека склалося враження, що залізничні начальники – дуже важливі люди в Росії.

До того часу, як вони завершили свою подорож довжиною у дев’ятсот миль, Владек уже цілком довіряв цій жінці. Потяг підійшов до своєї останньої зупинки рано-вранці. Незважаючи на те, що перебував під опікою, підліток знову боявся невідомого. Він ніколи не бував у такому великому місті, не кажучи вже про столицю всієї Росії. Владек зроду не бачив стільки людей, що кидалися навсібіч. Жінка відчула його страх.

– Йди за мною, ні з ким не спілкуйся і не знімай шапку.

Владек узяв багаж із полиці, натягнув якнайглибше шапку на голову, тепер вкриту чорним їжачком, і вийшов за своєю добродійкою на платформу. Юрба людей чекала, щоб пройти за крихітний бар’єр, який їх стримував, адже всі мали пред’явити свої посвідчення особи. Коли хлопець із жінкою підійшли до бар’єру, Владек почув, як його серце калатає, немов барабан, але охоронець перевірив лише документи жінки.

– Товаришу, – сказав він, віддав честь і зиркнув на Владека.

– Мій син, – пояснила вона.

– Певна річ, товаришу, – і знову відсалютував.

Так Владек приїхав до Москви.

Незважаючи на довіру, яку він відчував до своєї нової покровительки, первісний інстинкт підказував Владеку втікати, але він знав, що ста п’ятдесяти рублів замало, щоб вижити, тож вирішив зачекати ще якийсь час, а накивати п’ятами зможе будь-коли. На вокзальній площі їх чекали коні, запряжені у тарантас, і вони відвезли жінку з її усиновленим хлопчиком до його нової оселі. Господаря не було вдома, коли вони приїхали, тож жінка сама взялася готувати ліжко для Владека. Потім вона нагріла води на плиті, налила у велику бляшану ванну і звеліла йому скупатися. Це була перша ванна, яку він прийняв за кілька років. Жінка підігріла ще трохи води і змила нею мило зі спини підлітка. Незабаром вода потемніла, а за двадцять хвилин стала чорною. Але Владек знав, що знадобиться іще кілька ванн, перш ніж він зможе позбутися роками набраного бруду. Після того як він витерся, жінка намастила маззю його руки та ноги і перев’язала ті частини його тіла, які виглядали особливо болісними. Господиня виявила, що в нього лише один сосок. Та хлопець хутко вдягнувся, щоб приєднатися до неї на кухні. Там уже парувала миска з гарячою юшкою і трохи бобів. Владек жадібно з’їв усе. Ніхто нічого не сказав. Коли він закінчив трапезу, жінка дала хлопцеві мудру пораду поспати й відпочити.

– Не хочу, щоб мій чоловік побачив тебе до того, як я розповім йому, як ти тут опинився, – пояснила вона. – Ти хотів би залишитися з нами, Владеку, якщо мій чоловік на це погодиться?

– Авжеж, якщо ваша милість, – просто сказав він.

– Тоді лягай спати, – звеліла вона.

Владек піднявся сходами, подумки благаючи Бога, щоб той чоловік дозволив йому пожити з ними. Він повільно роздягнувся і ліг у ліжко. Воно було занадто чистим, простирадла занадто білими, а матрац – занадто м’яким. Він скинув подушку на підлогу, але так втомився, що впав у сон, незважаючи на комфортність свого ложа. На вулиці вже стемніло, коли хлопця розбудив відгомін якихось голосів. Він не міг сказати, скільки проспав. Хлопець підкрався до дверей, відчинив їх і прислухався до бесіди, що відбувалася на кухні внизу.

– Ти дурна жінка! – почув пронизливий голос Владек. – Не тямиш, що могло статися, якби тебе впіймали? Тебе відправили б до таборів, а я втратив би роботу.

– Але якби ж ти побачив його, Петре… Це було схоже на полювання на тварин.

– Отже, ти вирішила перетворити нас на здобич для мисливців? – огризнувся чоловік. – Чи ще хтось його бачив?

– Ні, – видихнула жінка, – я так не думаю.

– Дякувати Богові хоч за це. Він повинен негайно забиратися, перш ніж хтось дізнається, що він тут узагалі був. Це – наша єдина надія.

– А куди він може піти, Петре? У нього ж нікого немає. А я завжди хотіла мати сина.

– Мені байдуже, що ти там хотіла або куди він подінеться! Він – не наша відповідальність. Треба позбутися його – і негайно.

– Але, Петре, я думаю, що він шляхтич. Гадаю, що його батько був бароном. Він носить срібний браслет на зап’ясті, а на ньому слова…

– Це лише погіршує ситуацію. Ти ж знаєш, якої думки дотримуються наші нові вожді. Ніякої шляхти, жодних привілеїв. Нас навіть не відправлять до табору – просто розстріляють.

– Ми завжди хотіли сина, Петре… Невже не можемо взяти на себе цей ризик, який рідко випадає у житті?

– У твоєму житті, мабуть, але не в моєму. Кажу, що він має піти і зникнути.

Владеку більше нічого не потрібно було чути. Єдиний спосіб, яким він міг допомогти своїй добродійці, – зникнути безслідно вночі. Він миттю вдягнувся і поглянув на ліжко, сподіваючись, що йому не знадобиться іще чотири роки, щоб заночувати в такому знову. Він уже відчиняв вікно, коли двері розчахнулися і залізничний начальник зайшов до кімнати. Це був крихітний чоловічок, не вищий за Владека, з великим черевом і голомозою макітрою, на якій виднілося кілька сивих волосків, прилиплих до його черепа. Господар носив окуляри без оправи, які під кожним його оком залишали маленькі червоні півкола. Він дивився на Владека. Владек дивився на нього.

– Ходімо вниз, – наказав чоловік.

Владек неохоче пішов за ним на кухню. Жінка сиділа за столом і ридала.

– Тепер послухай, хлопче, – сказав господар.

– Його ім’я – Владек, – втрутилася жінка.

– Тепер послухай, хлопче, – повторив чоловік. – Ти халепа для нас, і я хочу її спекатися якнайшвидше. Я скажу те, що готовий зробити, щоб тобі допомогти.

Владек лупав на нього очима, усвідомлюючи, що лише залізничний начальник може йому допомогти.

– Я дам тобі квиток на потяг. Куди ти хотів би поїхати?

– До Одеси, – відповів Владек, навіть не знаючи, в якій вона стороні чи скільки це коштуватиме, знаючи лише, що це наступне місто на мапі лікаря Дуб’єна на шляху до свободи.

– Одеса-мама, рай для злочинців, достойне місце для тебе, – усміхнувся чоловік. – Ти будеш там серед своїх.

– Нехай він залишиться з нами, Петре… Я попіклуюся про нього, я…

– Ні, нікóли! Я скорше дам тій сволоті грошей.

– Але як він зможе пройти повз варту? – благала жінка.

– Я дам йому квиток і робочу перепустку до Одеси.

Чоловік обернувся до Владека.

– Після того як потрапиш на той потяг, хлопче, якщо я колись іще раз побачу або почую про тебе знову в Москві, тебе заарештують як волоцюгу і запроторять до найближчої буцегарні. І ти повернешся до того табору так швидко, як тільки ешелон зможе дістатися туди, якщо тебе до цього не розстріляють.

Чоловік зиркнув на настінний годинник: п’ять по одинадцятій. Тоді він звернувся до дружини.

– Є потяг, який їде до Одеси опівночі. Я відвезу його на вокзал й особисто посаджу у вагон. Маєш якийсь багаж, хлопче?

Владек намірився сказати «ні», але тут втрутилася жінка і сказала:

– Атож, я піду і принесу його.

Вона зникла на якийсь час. Владек і залізничний начальник дивилися один на одного з взаємним презирством. Годинник ударив лише раз за її відсутність, поки вони мовчали. Владек думав про майбутню подорож. Коли жінка повернулася, вона несла великий пакунок, загорнутий у брунатний папір і пере’язаний мотузкою. Владек поглянув на неї й уже зібрався протестувати, але, зазирнувши у стурбовані очі, побачив у них такий страх, що тільки й зумів вичавити:

– Дякую.

– Поїси, перш ніж піти, – запропонувала жінка, підсуваючи до підлітка тарілку холодної юшки.

Той послухався, і хоча його висхлий шлунок тепер був повний, він ковтав страву якомога швидше, не бажаючи накликати іще більше неприємностей.

– Тварина, – буркнув чоловік.

Владек поглянув на нього з ненавистю в очах. Йому було шкода жінку, залежну від такої людини на все життя. Золота клітка.

– Ходімо, хлопче, час вирушати, – сказав залізничний начальник. – Ми ж не хочемо пропустити цей потяг, чи не так?

Владек вийшов за ним із кухні. Він завагався, минаючи жінку, й легко торкнувся її руки.

Залізничний начальник й утікач просувалися вулицями Москви, тримаючись у тіні, доки не дійшли до вокзалу. Чоловік отримав квиток в один бік до Одеси і подав маленький червоний клаптик паперу Владеку.

– А мій паспорт? – вигукнув Владек.

Чоловік витягнув із внутрішньої кишені офіційний бланк, щось квапливо написав у ньому і неохоче віддав. Він постійно озирався навколо, зважаючи на можливу небезпеку. Владек бачив такі очі багато разів за останні чотири роки – це були очі боягуза.

– Ніколи більше не хочу бачити або чути про тебе! – сказав залізничний начальник – це був голос ницої людини.

Владек іще хотів щось сказати, але чоловік уже зник у темряві ночі й розчинився в ній.

Владек поглянув на людей, які кудись поспішали повз нього. Ті ж очі, той самий страх. Чи хоча хтось у цьому світі є вільний? Під пахвою він тримав пакунок у коричневому папері, нарешті наважився, поправив шапку і пішов до бар’єру. Охоронець поглянув на квиток і провів його без жодного слова. Підліток піднявся на східці вагона. Хоча він більше ніколи не побачить цю жінку, він назавжди запам’ятає доброту дружини залізничного начальника, товариша… він навіть не знав її імені.

Підготовка до народження дитини займала увесь вільний час Анни. Вона швидко втомлювалася, і їй доводилося багато відпочивати. Щоразу, коли вона питала Генрі про те, як ідуть справи з бізнесом, той завжди мав якусь вірогідну відповідь, аби запевнити, що все гаразд, однак жодних деталей не подавав.

Потім знову з’явилися анонімні листи. Цього разу вони повідомляли більше подробиць – імена тих жінок, з якими знався її чоловік, і місця, в яких їх бачили з Генрі. Анна спалила й ці послання іще до того, як змогла закарбувати ці імена або місце у своїй пам’яті. Вона не вірила, що чоловік може її зраджувати, коли вона в тяжі його дитиною. Хтось ревнував або ненавидів Генрі. Тому вони брехали.

Але листи продовжували надходити, іноді з новими іменами. Анна продовжувала їх знищувати, проте тепер вона все ж задумалася. Жінка хотіла поговорити про них із кимось, та не змогла згадати нікого, кому б могла довіритись. Бабусі були б дуже здивовані, але у будь-якому разі вони й так упереджено ставилися до Генрі. Можливо, Алан Ллойд із банку міг би її зрозуміти, але він ніколи не був одружений, а Вільям був занадто юним. Ніхто не здавався їй доречним. Після прослуховування лекції Зиґмунда Фройда, коли той побував у Бостоні, Анна задумалася про консультацію у психіатра, але вирішила, що ніколи не відкриє проблеми сім’ї незнайомцю.

Справа нарешті обернулася таким чином, який Анна навіть передбачити не могла. Вранці одного понеділка вона отримала аж три листи: звичний від Вільяма на ім’я пані Річард Каїн, в якому той запитував, чи може знову провести літні канікули зі своїм приятелем Метью Лестером; анонімний, у якому стверджувалося, що Генрі мав інтимні стосунки з… Міллі Престон; і ще один від Алана Ллойда, в якому той цікавився, чи могла б вона бути такою люб’язною зателефонувати йому, щоб домовитися про зустріч у банку.

Анна важко впала у крісло, відчуваючи задишку та нудоту, й змусила себе перечитати іще раз усі три листи. Вільям засмутив її своєю байдужістю. Матері було прикро, що її син вважає за краще проводити літо разом зі своїм товаришем, ніж удома. Анонімний лист, у якому стверджувалося, що Генрі був коханцем її найближчої подруги, ігнорувати було неможливо. Анна не могла не згадати, що саме Міллі познайомила її з Генрі і що вона – хрещена матір Вільяма. Третій лист, від Алана Ллойда, змусив її хвилюватися іще більше. Єдиний лист, який вона будь-коли отримувала від нього, було співчуття з приводу смерті Річарда. Що він хотів дізнатися цього разу? Вона зателефонувала до банку. Оператор одразу перемкнув її куди належить.

– Алане, ти хотів зі мною зустрітися?

– Атож, моя люба. Нам треба поспілкуватися, якщо ти зможеш знайти на це час.

– Погані новини? – запитала Анна.

– Не зовсім, але я б не хотів розмовляти про це по телефону.

Він намагався її заспокоїти.

– Тобі немає потреби непокоїтись. Ти часом не будеш вільна в обід?

– Буду.

– Тоді зустрінемося у «Ґранд-готелі» о першій. Я з нетерпінням чекатиму зустрічі з тобою, люба.

Перша – за три години. Її думки перемкнулися з Алана на Вільяма, а потім на Генрі, але нарешті сконцентрувалися на Міллі Престон. Чи може це бути правдою? Жінка вирішила прийняти ванну й одягти нову сукню. Але це не допомогло. Вона відчувала, що її тіло розпливлося. Її щиколотки та литки, які завжди були такими елегантними і витонченими, втратили форму. Було трохи лячно уявити собі, наскільки ситуація погіршиться іще до народження дитини. Анна зітхнула, споглядаючи себе у дзеркалі, і зробила все можливе, щоб усе ж виглядати привабливою й упевненою.

– Ти виглядаєш чарівно, Анно. Якби я не був старим парубком, то безсоромно став би залицятися до тебе, – заявив банкір із сивою чуприною, вітаючи гостю поцілунком в обидві щоки, ніби якийсь французький генерал. Він провів її до свого звичного столика.

У «Ґранд-готелі» Бостона існувала традиція: столик у кутку завжди був зарезервований для голови правління банку «Каїн і Кебот», якщо він не обідав у своїй фінансовій установі. Але вперше за цим столиком сиділа Анна. Офіціанти метушися навколо них, як жадібні шпаки: здавалося, що вони з’являлися та зникали напрочуд вчасно, не перериваючи їхньої бесіди.

– Отже, коли має народитися дитина, Анно?

– О, не раніше, ніж за три місяці.

– Сподіваюся, жодних ускладнень немає?

– Ну, – мовила Анна, – лікар оглядає мене раз на тиждень і довго міряє мій кров’яний тиск, але я не дуже переживаю.

– Дуже радий, моя люба, – втішився банкір і торкнувся співрозмовниці рукою, як дядечко. – Ти виглядаєш дуже втомленою, хочу вірити, що ти не перепрацьовуєш.

Анна не відповіла.

Алан Ллойд ледь помітно кивнув, і біля нього матеріалізувався офіціант.

– Моя люба, я хотів би отримати від тебе пораду, – сказав Алан після того, як вони зробили замовлення.

Анна добре знала хист Алана Ллойда до дипломатії. Він не просив її дати пораду. Жінка не сумнівалася, що це він хоче люб’язно їй щось порадити.

– Чи ти знаєш, як просуваються проекти з торгівлі нерухомістю Генрі?

– Ні, – визнала Анна. – Я не цікавлюся його підприємницькою діяльністю. Ти ж пам’ятаєш, що я ніколи не втручалася у справи Річарда. Але про що мова? Є якісь підстави для неспокою?

– Ні-ні, жодна з тих, про які ми в банку не знаємо. Навпаки, нам відомо, що Генрі торгується з містом із метою збудувати новий лікарняний комплекс. Я запитую про це тому, що він звернувся до банку за позикою у п’ятсот тисяч доларів.

Анна заціпеніла.

– Бачу, що це для тебе сюрприз, – зауважив фінансист. – Ми знаємо, що у вашого акціонерного товариства є трохи менше двадцяти тисяч доларів боргу, і на твоєму особистому рахунку є невеличкий овердрафт у розмірі сімнадцяти тисяч доларів.

Анна впустила ложку в тарілку. Вона навіть не здогадувалася, що заборгованість аж така велика. Алан помітив її хвилювання.

– Ми не для цього зустрілися тут, Анно, – швидко додав він. – Банк буде тільки радий поповнювати коштами твій особистий рахунок до кінця твого життя. Адже Вільям отримує більше мільйона доларів на рік відсотків від свого довірчого товариства, тому твій овердрафт навряд чи можна вважати значним. Але ті п’ятсот тисяч Генрі зможе отримати лише з твого схвалення як законної опікунки Вільяма.

– Я й не знала, що можу розпоряджатися грошима довірчого фонду Вільяма, – здивувалася Анна.

– Не самим капіталом, але відсотки, отримані від нього, можна вкладати в будь-який проект, який вважається корисним для твого сина, котрий перебуває під твоєю опікою й опікою його хрещених, мене і Міллі Престон, поки йому не виповниться двадцять один рік. А тепер як голова довірчого фонду Вільяма я можу надати ці п’ятсот тисяч, якщо ти це схвалиш. Міллі вже заявила, що цілком підтримує цю ідею.

– Міллі її схвалила?

– Аякже. Хіба вона тобі не казала?

Анна не знайшлася, що сказати.

– А ти як гадаєш? – запитала вона, щоб уникнути відповіді.

– Ну, я не бачив рахунків Генрі, адже він зареєстрував компанію лише вісімнадцять місяців тому і не в нашому банку, отож я й уявлення не маю про те, чи витрати перевищують його дохід за поточний рік і який прибуток він прогнозує. Знаю лише, що він подав заявку на будівництво лікарні, і є чутки, що це серйозна пропозиція.

– Чи ти знаєш, що за останні вісімнадцять місяців я віддала Генрі півмільйона доларів своїх грошей? – поцікавилася Анна.

– Мій головний касир повідомляє мені, коли з будь-якого рахунку знімають велику суму готівки. Та я й поняття не мав, на що ти використала ці гроші, і, чесно кажучи, це не моя справа, Анно. Ці гроші тобі залишив Річард, і ти можеш їх витрачати, як вважаєш за потрібне. Але у випадку зацікавлення сімейним фондом – це вже зовсім інша справа. Якщо ти вирішиш узяти п’ятсот тисяч доларів для інвестування у фірму Генрі, банк буде змушений вивчити його бухгалтерські книги, адже ці гроші будуть розглядатися як іще одна інвестиція у портфель Вільяма. Річард не надав довіреним особам повноваження видавати позики, а лише інвестувати на користь Вільяма. Я вже пояснив цю ситуацію Генрі. Якщо ми видамо ці кошти, то опікуни мають переконатися, що це – надійна інвестиція. Вільям, звісно, також має бути в курсі того, що ми робимо з його прибутками від довірчого фонду, тому ми не бачили жодних причин не виконувати його прохання, щоб він отримував щоквартальний звіт про інвестиції від банку, так само як і всі інші опікуни. Без сумніву, у нього будуть свої погляди на цю конкретну інвестицію, про яку він буде повністю поінформований після того, як отримає наступний квартальний звіт. Можливо, тобі буде цікаво дізнатися, що відколи йому виповнилося шістнадцять, він посилає мені свої власні ідеї щодо всіх інвестицій, які ми робимо. Спершу я оцінював їх із позиції доброзичливого опікуна. Та останнім часом вивчаю їх із великою повагою. У той час коли Вільям отримає своє місце у структурах «Каїна і Кебота», цей банк може виявитися замалим для нього.

– Та мене зроду не просили поради щодо довірчого фонду Вільяма, – визнала Анна.

– Справді, ти цього не робила, хоча банк надсилає тобі звіти кожного першого дня кварталу, і ти завжди мала повноваження як довірена особа цікавитися будь-якими інвестиціями, які ми робимо від імені Вільяма.

Він витягнув аркуш паперу зі своєї внутрішнього кишені й зачекав, поки сомельє не закінчить наливати другий келих вина. Щойно той відійшов, Алан продовжив:

– У Вільяма зараз є трохи більше двадцяти одного мільйона доларів на банківському депозиті під чотири з половиною відсотки річних. Ми реінвестуємо ці відсотки для нього щокварталу в акції й облігації. І ми ніколи не інвестували в якусь приватну компанію. Це може тебе здивувати, Анно, коли ти дізнаєшся, що зараз ми проводимо ці реінвестиції з розрахунку п’ятдесят на п’ятдесят: половину – за рішенням ради банку, а половину – згідно з пропозиціями, висунутими самим Вільямом. Зараз ми ще випереджаємо його, на задоволення пана Сіммонса, нашого інвестиційного директора, якому Вільям пообіцяв «роллс-ройс», якщо той переплюне хлопця більш ніж на десять відсотків за будь-який календарний рік.