Феноменологія духу

Догматизм мислення в пізнанні та у вивченні філософії – не що інше, як гадка, ніби істина полягає в одному твердженні, що є остаточним результатом або відоме безпосередньо. На такі запитання, як «Коли народився Цезар?», «Скільки сажнів в одному стадії?» й т. ін., слід давати пряму відповідь, так само як є безперечно точним, що в прямокутному трикутнику квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів обох катетів. Але природа оцих так званих істин відрізняється від природи філософських істин.

Що стосується історичних істин, – щоб уже коротко згадати і їх, – то, якщо вважати їх за суто історичні, можна дуже легко припустити, що вони пов’язані з якимсь одиничним існуванням, випадковими та довільними аспектами змісту, визначеннями, які не є необхідними. Навіть такі голі істини, як у згаданих прикладах, не позбавлені руху самоусвідомлення. Щоб пізнати будь-яку з цих істин, слід багато порівнювати, звертатися до книжок або провадити дослідження якимсь іншим способом. Навіть при безпосередньому спогляданні знання цих істин лише тоді вважатимуть за таке, що має реальну вартість, коли знатимуть і їхні причини, хоча, власне, нас начебто має цікавити тільки голий результат.

Що стосується математичних істин, то було б ще менше підстав вважати за геометра того, хто знає теорему Евкліда напам’ять [auswendig, «зовнішньо»], проте не знає її доказів, не знає її, якщо можна так висловитися задля контрасту, внутрішньо [invendig]. Так само й тоді, коли хтось, вимірявши багато прямокутних трикутників, здобуде знання, що їхні сторони пов’язані всім відомим способом, ми вважатимемо таке знання за незадовільне. Докази, попри свою необхідність у математичному пізнанні, не мають значення і природи, властивих якомусь моментові самого результату, а радше минають і зникають у результаті. Щоправда, теорема як результат – це те, що вважають за істину. Але ця слушна обставина пов’язана не з її змістом, а тільки з відносинами з суб’єктом. Процес математичного доведення не належить об’єктові, а є дією, що відбувається за межами предмета [Sache], який розглядають. Отже, природа прямокутного трикутника не розкладається так, як подано в математичній конструкції, необхідній для доведення твердження, що виражає відносини його частин; увесь процес здобування результату – це шляхи і засоби пізнання.

Навіть у філософському пізнанні становлення існування як існування відрізняється від становлення сутності, або внутрішньої природи предмета. Проте філософське пізнання містить, по-перше, обидва види становлення, натомість математичне – лише становлення існування, тобто буття природи предмета в пізнанні як такому. По-друге, філософське пізнання об’єднує ці обидва окремі рухи. Внутрішнє постання або становлення субстанції – це неперервний перехід у зовнішнє, або в існування, буття для іншого, і навпаки, становлення існування – це повернення до сутності. Отже, цей рух – подвійний процес, становлення цілого, тож кожен процес водночас утверджує другий, і тому кожен процес містить у собі їх обидва як свої два аспекти; разом вони становлять ціле завдяки тому, що самі себе розпускають і стають його моментами.

У математичному пізнанні прозирання, необхідне при розгляді предмета, – це зовнішня дія, і з цього випливає, що реальний предмет унаслідок цього змінюється. Отже, обраний засіб, конструкція і доказ містять, звичайно, істинні твердження, але водночас слід сказати, що зміст хибний. Трикутник у поданому вище прикладі буде розбитий, а його сторони – перетворені на інші фігури, яким дає змогу постати конструкція трикутника. Лише наприкінці знову відновлюється трикутник, який, власне, цікавить нас і який у процесі доведення пропав з очей і був репрезентований у вигляді фрагментів, що належали іншим цілим. Отже, й тут ми бачимо, як постає негативність змісту, яку годилося б назвати хибністю не меншою мірою, ніж зникання думок, що їх вважали за несхитні, під час руху уявлення.

Власна недостатність такого пізнання згубно впливає і на сам процес пізнання, і на його матеріал. Щодо процесу пізнання, то спершу ми недобачаємо будь-якої необхідності конструкції. Ця необхідність не випливає з уявлення про теорему, – її накидають, і то з приписом проводити саме ці лінії, хоча можна провести й безліч інших ліній, сліпо погоджуються, не знаючи більш нічого, а тільки щиро вірячи, що це буде доцільним для доведення. Згодом проступає й ця доцільність, що, отже, є тільки зовнішньою, бо стає очевидною лише після доведення. Так само й доведення стає на свій шлях, що починається де завгодно, і ніхто не знає, в яких відносинах перебуває цей початок із результатом, що його треба отримати. У своєму процесі доведення використовує ці конкретні визначення та відносини й полишає інші, й безпосередньо навіть годі добачити, яка була в тому необхідність; цим процесом керує зовнішня мета.

Очевидність цього недостатнього пізнання, – очевидність, якою так пишається математика й вихваляється нею перед філософією, полягає лиш у злиденності її цілей та недостатності її матеріалу і тому належить до того виду, який філософія має відкидати. Мета, або поняття, математики – це кількість, але кількісні відносини якраз і мають несуттєвий характер, чужі поняттю. Процес пізнання, таким чином, відбувається на поверхні, не спирається ні на сам предмет, ні на його сутність, ні на його поняття, а отже, аж ніяк не є розумінням на основі понять. Матеріал, що дає математиці такий любий скарб істини, – це простір та одиниці [Eins]. Простір – це існування, де поняття записує своє розмаїття немов у пустій, мертвій стихії, в якій це розмаїття теж існує непорушним і мертвим. Реальне – це не щось просторове, як вважають у математиці; такою нереальністю, як-от, скажімо, тим, що вивчає математика, не переймається ні конкретне чуттєве споглядання, ні філософія. Адже в такій нереальній стихії є тільки нереальні істини, тобто фіксовані, мертві твердження, і ми можемо зупинитися на кожному з них, бо наступне твердження починається само собою, а перше твердження аж ніяк не веде до наступного і, таким чином, немає жодного необхідного зв’язку на основі природи самого предмета. Крім того, внаслідок цього принципу та стихії, в якій він виявляється, – і в цьому полягає формальний характер математичної очевидності, – пізнання посувається вздовж ліній тотожності. Бо мертве, не рухаючись саме, не доходить до відмінностей сутності, не доходить до суттєвого протиставлення або нетотожності, а отже, й не здійснює ні переходу протилежного елемента в свою протилежність, ні якісного іманентного руху, ні саморуху. Адже математика розглядає тільки кількість, несуттєву відмінність. Математика абстрагується від того, що саме уявлення розгалужує простір на його виміри і визначає їхній зв’язок у ньому; математика не розглядає, скажімо, відносин лінії і поверхні, а там, де вона порівнює діаметр кола з його довжиною, вона натикається на їхню несумірність, тобто такі відносини поняття, таке нескінченне, що уникають математичного визначення.

Іманентна, так звана чиста математика не протиставить час як час просторові як другому матеріалові, який вона розглядає. Прикладна математика розглядає, звичайно, і простір, і рух, а також інші реальні речі, проте вибирає з досвіду лише синтетичні твердження, тобто твердження про відносини тих речей, визначені їхнім поняттям, і застосовує свої формули тільки до цих вихідних тверджень. Те, що так звані докази тверджень, як-от твердження про рівновагу важеля, про відносини простору і часу при вільному падінні, – докази, які так часто подає математика, – вважають і приймають за докази, становить само по собі тільки доказ, якою великою для пізнання є потреба в доведенні, бо навіть там, де його немає, пізнання вшановує навіть пусту ілюзію доведення, здобуваючи завдяки цьому певну вдоволеність. Критика таких доказів була б не менш славною, ніж повчальною, якби змогла почасти очистити математику від цих штучних оздоб, а почасти визначити її межі, а отже, й необхідність якогось іншого пізнання. Щодо часу, про який слід думати, що він, будучи протилежністю простору, мав би становити матеріал другої частини чистої математики, то час – це саме поняття у стані існування. Принцип кількості, відмінності, не визначеної поняттям, і принцип тотожності, абстрактної, мертвої єдності, не спромагаються дати раду реальному неспокоєві життя і абсолютній диференціації. Отже, ця негативність тільки як паралізована, а саме: як одиниці стає другим матеріалом цього пізнання, що, будучи зовнішньою дією, зводить саморухливе до рівня матеріалу, щоб мати тепер байдужий, зовнішній неживий зміст.

Натомість філософія розглядає не несуттєві визначення, а визначення відповідно до ступеня їхньої суттєвості; стихія і зміст філософії – не абстрактне, або нереальне, а реальне, що самоутверджується й живе в собі; існування у своєму понятті. Це процес, що створює свої моменти і проминає їх, і ввесь цей рух становить його позитивне і його істину. Цей процес містить у собі й негативне, те, що можна було б назвати хибним, якби його можна було трактувати як таке, від чого слід абстрагуватися. Радше сам зникущий елемент треба трактувати як суттєвий, і то не в значенні чогось фіксованого, відокремленого від істини, що може міститися поза нею де завгодно, так само як і не можна вважати, що істина міститься по другий бік, мов нерухома мертва позитивність. З’явище – це процес виникнення і зникання, процес, що сам не виникає і не зникає, а існує в собі й становить реальність та рух життя істини. Отже, істина – це вакхічне сп’яніння, коли немає жодного тверезого члена; оскільки кожен член, відокремлюючись, водночас безпосередньо щезає, таке сп’яніння – це ще й прозорий простий спокій. Судячи з цього руху, окремі постаті духу не існують, немов визначені думки, а є водночас і позитивними необхідними моментами, і негативними та зникущими. В усій повноті руху, який розуміють як спокійну цілість, те, що в цьому процесі вирізняється й набуває окремого буття, зберігається як самоспогад, чиє існування – це знання про себе, й водночас це знання є безпосереднім існуванням.

Цілком може видатися необхідним заздалегідь визначити головні пункти методу цього процесу, або ж науки. Але його поняття полягає в уже сказаному, а властивий виклад його належить до сфери логіки, чи, радше, і є самою логікою. Адже цей метод – не що інше, як будова цілого в його чистій сутності. Спираючись на те, що вже відоме нам у зв’язку з цією темою, слід усвідомлювати, що навіть система ідей, пов’язана з визначенням, що таке філософський метод, теж належить уже минулій стадії розвитку освіти та культури. Якщо ці слова видаються трохи хвалькуватими чи революційними, хоч я далекий від такого тону, слід подумати, що наукова система, яку дала нам математика, – система пояснень, поділів, аксіом, низок теорем, а також їхніх доведень, принципів, наслідків і висновків із них, – на думку загалу, стала вже трохи застарілою. Хоча ще досі точно не з’ясовано, в чому полягає її непридатність, усе ж надалі навряд чи, а то й зовсім не можна користуватися нею, і навіть якщо відверто її не відкидають, то не дуже й полюбляють. А ми повинні мати упередження на користь чогось неоціненного, вірячи, що воно ввійде в ужиток і стане популярним. Неважко добачити, що метод побудови судження, наведення підстав і спростування протилежного йому судження з допомогою підстав, – не та форма, в якій може постати істина. Істина – це рух істини в собі, а згаданий вище метод – це пізнання, зовнішнє щодо свого матеріалу. Отже, воно властиве математиці і його слід лишити математиці, що, як сказано, бере за свій принцип чужі поняттю кількісні відносини і має за свій матеріал мертвий простір і не менш мертві одиниці. Або ж такий метод, набувши вільнішого характеру, тобто залучивши більше сваволі й випадковості, може лишитись у повсякденному житті, у спілкуванні та в історичному повчанні, що задовольнить радше цікавість, ніж пізнання, й годиться, мабуть, лише для передмов. У повсякденному житті свідомість має за свій зміст пізнання, різний досвід, чуттєву конкретність, а також думки та принципи і взагалі все те, що вже наявне або править за непорушне усталене буття чи сутність. Свідомість почасти йде далі, а почасти уриває зв’язок, чинячи сваволю над тим змістом, і поводиться так, немов зовні визначає і трактує той зміст. Вона веде зміст назад до чогось певного, нехай навіть до відчуття миті, й переконаність стає задоволена, досягнувши якогось уже знайомого опорного пункту.

Та коли необхідність поняття усуває зі своєї царини вільний перебіг міркувань під час розмови, а також педантичну процедуру наукової помпезності, то, як уже згадано вище, її місце не повинні посідати непослідовні здогади та осяяння, а також сваволя пророчих висловлювань, бо вони зневажають не тільки ту наукову процедуру, а й науковість узагалі.

Засвоєна в системі Канта і винайдена знову завдяки тільки інстинктивній прозірливості, але ще мертва й незбагненна, тріада була піднесена до значення абсолютного методу, і, таким чином, істинна форма утвердилась у своєму істинному змісті й водночас виникло поняття науки, проте вживання цієї форми теж годі назвати наукою, бо воно призвело до її перетворення в безживні схеми, власне, в один загальний шаблон, а наукова організація опустилася до рівня синоптичної таблиці. Цей формалізм, про який вище ми говорили загалом і метод якого хочемо викласти тут набагато докладніше, вважає, ніби він зрозумів і висловив природу й життя якоїсь даної форми, якщо проголосив, що визначеність схеми – це її предикат. Цей предикат може бути суб’єктивністю або об’єктивністю, а то й магнетизмом, електрикою і т. ін., скороченням або розширенням, сходом або заходом і т. д., і така предикація може нескінченно урізноманітнюватися, бо згідно з цим методом кожну визначеність або форму можна застосувати для іншої визначеності чи форми як шаблон чи схематичний елемент, і кожна визначеність удячно виконуватиме цю саму послугу для будь-якої іншої визначеності. Маючи таке коло взаємності, годі дізнатися, в чому полягає сам предмет, або де один предмет, а де вже інший. При цьому чуттєві визначеності інколи сприймають на основі звичайного споглядання, хоча вони, щоправда, мають означати щось інше, ніж кажуть, а інколи те, що в собі значуще, скажімо, чисті мисленнєві визначеності, як-от суб’єкт, об’єкт, субстанція, причина, загальне й т. ін., вживають не менш бездумно й некритично, ніж у повсякденному житті, – так само як уживають терміни «сила» і «слабкість», «розширення» і «скорочення», – і тому ця метафізика така ж ненаукова, як і чуттєві уявлення.

Замість спиратися на внутрішнє життя споглядання й саморух його існування, таке просте визначення споглядання (тобто в даному контексті чуттєвого знання), дано на основі простої поверхової аналогії, і це зовнішнє й пусте застосування формули називають конструкцією. Ситуація з цим формалізмом така сама, як і з будь-яким іншим. Яку тупу треба мати голову, щоб не спромогтися за півгодини сформулювати теорію, що є астенічні, стенічні і непрямо астенічні форми хвороб, а також багато лікувальних методів, і не змогти за цей короткий час перетворитись (адже донедавна такого викладу медицини вистачало) із прихильника усталених традиційних методів лікування в лікаря-теоретика? Якщо натурфілософський формалізм навчає, скажімо, що тяма – це електрика, а тварини – азот, або тотожні півдню, півночі й т. ін., і подає цей матеріал так оголено, як викладено тут, а може, й готує його, додаючи більше термінології, то завдяки цій своїй силі він охоплює й поєднує елементи, що здаються дуже далекими один від одного, але насильство, заподіяне внаслідок такого поєднання непорушним чуттєвим елементам, надає їм тільки подоби поняття, а найголовнішого – формулювання самого поняття, тобто значення чуттєвого поняття, немає, і недосвідчений тут може вкрай дивуватись і вражатися, схилятись і перед глибокою геніальністю, і перед втішною легкістю визначень, що заступають абстрактне поняття чимсь очевидним і роблять його набагато веселішим; він може тішитись і вітати себе, бо здогадувався, що має душевну спорідненість із такою славною процедурою. Хитрощі такої мудрості не важче опанувати, ніж застосовувати, і повторення їх, коли вони вже відомі, стає не менш нестерпним, ніж повторення будь-яких кишенькових фокусів, таємницю яких розгадано. Інструментом цього монотонного формалізму орудувати не важче, ніж палітрою художника, де є лише дві фарби, скажімо, червона й зелена, щоб червоною замальовувати поверхню, коли йдеться про історичне полотно, а зеленою – коли потрібно зобразити краєвид. Тоді було б важко визначити, що величніше: зручність, із якою все, що на небі, на землі й під землею можна змалювати такою юшкою з фарб, чи пиха, що існує такий неоціненний загальний засіб; ця зручність і пиха підтримують одна одну. Цей метод породжує приклеювання до всього небесного і земного, до всіх природних і духовних форм пари визначень, належних до загальної схеми, а отже, дає змогу впорядкувати геть усе, і таке впорядкування – не що інше, як ясне мов день повідомлення про організм всесвіту, а саме: синоптична таблиця, схожа на скелет із приклеєними ярличками або ряди закритих коробок з етикетками в бакалійній крамниці; тут усе зрозуміле в обох випадках, проте в першому випадку кістки позбавлені плоті та крові, а в другому – в коробочках теж немає нічого живого, тож ця таблиця не відтворює живої сутності конкретного предмета. Вище ми вже звертали увагу на те, що такий спосіб мислення закінчується немов малюванням лиш однією барвою, бо, цураючись диференціацій схематичних таблиць, вважає їх за витвір рефлексії, дає їм зануритись у порожнечу абсолюту і там відновлює чисту тотожність, позбавлену форми білість. Така однотонність схем із їхніми безживними визначеннями, ця абсолютна тотожність і перехід від одного до другого – це все, і перше, і друге, вияви мертвої тями і водночас зовнішнє пізнання.

Неоціненне не тільки не може уникнути долі бути отак знеживленим та знедуховленим і бачити, як зняту з нього шкуру напинають на себе безживне пізнання й породжена ним пиха, – така доля радше дає нам змогу усвідомити силу, з якою це неоціненне впливає якщо не на дух, то на серце, а також усвідомити вибудову до загальності та визначеності форми, в якій полягає повне досягнення неоціненного і яка єдина уможливлює, що цю загальність можна використати для потреб, які лежать на поверхні.

Наука може організуватися тільки завдяки власному життю поняття, і саме в науці визначеність, запозичена в схем і приліплена зовні до існування, стає саморушійною душею наповненого змісту. Рух сутнього почасти полягає у становленні іншим, а отже, у формуванні свого власного іманентного змісту, а почасти – у втягуванні назад цього сформованого змісту, цього свого набутого існування, а це означає, що воно робить себе моментом і спрощується до визначеності. На першому етапі цього руху негативність полягає в диференціації та утвердженні існування, а на другому етапі, в тому поверненні до себе, – у становленні визначеної простоти. Саме таким способом зміст засвідчує, що його визначеність не дана йому чимсь іншим і не просто приліплена до нього: зміст сам надає собі цієї визначеності, сам надає собі статусу моменту й визначає своє місце в цілому. Таблична тяма зберігає для себе необхідність і поняття змісту, те, що становить конкретність, реальність і живий рух предмета, місце якого він визначає, чи, радше, зберігає не для себе, бо не знає його: адже якби він мав таку прозірливість, то, звичайно, виявив би її. Він навіть не відчуває потреби в такій прозірливості, бо інакше відмовився б від своєї схематизації чи принаймні не задовольнявся б знанням самої таблиці змісту; таблиця змісту – це все, що може створити така тяма, а самого змісту вона не подає. Коли якесь визначення, скажімо, навіть магнетизму, саме по собі конкретне чи реальне, воно однаково опускається до чогось мертвого, бо є лише предикатом якогось іншого існування; воно не відоме як іманентне життя цього існування, і ми не знаємо, як у тому існуванні виявляється притаманний йому і характерний тільки для нього процес самоформування й вираження. Отже, завдання додати головне формальна тяма полишає іншим. Замість проникати в іманентний зміст предмета, тяма завжди оглядає ціле і стоїть понад одиничним існуванням, про яке вона говорить, тобто взагалі його не бачить. Але ж наукове пізнання вимагає радше не зважати на життя об’єктів, або, що означає те саме, розглядати внутрішню необхідність цих об’єктів і виражати її. Заглибившись отак у свій об’єкт, пізнання забуває про той поверховий огляд, що є лише поворотом знання від змісту до себе самого. Але, занурившись у свій матеріал і наслідуючи рух цього матеріалу, пізнання знову повертається до себе, але не раніше, ніж зміст в усій своїй повноті втягнеться в себе, спроститься до визначення, опуститься до рівня якогось аспекту того існування й перейде в свою вищу істину. В результаті цього процесу постає просте ціле, що саме оглядає весь свій зміст, і постає воно з багатства, в якому, здається, загубилося його відображення.

Загалом через те, що, як сформульовано вище, субстанція сама в собі є суб’єктом, будь-який зміст – це своє відображення в собі. Пробування [Bestehen], або субстанція кожного існування – це його самототожність, бо його нетотожність із собою була б його розпадом. Але самототожність – це чиста абстракція, а така абстракція – це мислення. Коли я кажу якість, я говорю про просту визначеність; завдяки якості якесь існування відрізняється від іншого існування або якраз і є існуванням; воно існує для себе або існує з собою завдяки цій простоті. Але внаслідок цього воно і є, по суті, мисленням. Під цим слід розуміти, що буття – це мислення; саме в цьому виявляється прозірливість, що здебільшого має тенденцію уникати звичайних позбавлених поняття розмов про тотожність мислення і буття. Отже, завдяки тому, що пробування якогось існування – це самототожність, або чиста абстракція, воно є своєю власною абстракцією, або ж якраз і є своєю нетотожністю з собою і розпадом, – своєю власною внутрішньою суттю [Innerlichkeit] і поверненням до себе, – своїм становленням. Завдяки такій природі сутнього і тією мірою, якою воно має таку природу в очах знання, це знання – не діяльність, яка трактує зміст як щось чуже, не відображения-в-собі, спрямоване від змісту; наука – це не той ідеалізм, що заступає догматизм утвердження, набуваючи форми догматизму запевнення, або догматизму впевненості в собі. Оскільки знання бачить, як зміст повертається у свою власну внутрішню суть, діяльність знання радше занурюється в цей зміст, бо ця діяльність – іманентне Я змісту, і водночас вона повертається в себе, бо ця діяльність – чиста самототожність в іншості; отже, діяльність знання – це хитрощі, що дають змогу, нібито утримуючись від діяльності, приглядатись, як визначеність та її конкретне життя, і то саме там, де, як йому здається, воно досягає самозбереження і утверджує свої власні інтереси, робить щось цілком протилежне: спричиняє свій розпад і перетворюється на момент цілого.

Якщо вище значення тями було сформульоване з погляду самоусвідомлення субстанції, то на основі щойно сказаного її значення розкривається з погляду визначення субстанції як сутнього. Буття – це якість, самототожна визначеність, або визначена простота, визначена думка; це буття з погляду тями. Через те воно є νους, що ним, на думку Анаксагора, передусім і мала бути сутність. Ті, хто йшов після нього, розуміли природу буття набагато визначенішим способом як ειδος; або ιδεα, тобто як визначену загальність, як вид. Термін «вид» видається надто звичайним і неадекватним для ідей краси, святості та вічності, що такі модні за нашої доби. Але насправді слово «ідея» виражає не менше і не більше, ніж слово «вид». Проте нині ми часто бачимо, що термін, який точно визначає якесь поняття, відкидають і віддають перевагу якомусь іншому, що вже лише завдяки своєму іншомовному походженню затемнює та затуманює поняття і через те видається повчальнішим. Саме тому, що буття визначене як вид, воно є простою думкою; νους, простота, є субстанцією. Завдяки своїй простоті, своїй самототожності вона видається стабільною і постійною. Але ця самототожність – теж негативність, і тому це стабільне буття переходить у свій розпад. Визначеність починає видаватися визначеністю передусім у своїх відносинах із чимсь іншим, а її рух, здається, накинутий їй зовні якоюсь чужою силою; але те, що вона містить у собі свою іншість і є саморушійною, зумовлене вже простотою самого мислення. Адже мислення саморушійне і диференційне, є своєю власною внутрішньою суттю, чистим поняттям. Отже, в такому разі й сама тямовитість є становленням і, як таке становлення, — розумністю.