Вона має таємницю
На березі я склала у сховку зібрані плоди й вирішила підійти до моря ближче. Можливо, потік удачі допоможе роздивитися в морі корабель? Та на березі я раптом відчула, як чорний потік входив у мене, посилився і витіснив світло. Он воно що – це, мабуть, через образу на море…
– Гаразд, я простила тебе, море, – швидко пробурмотіла я, розвернулась і пішла до пальм. Але слова не працювали з потоками. Схоже, потоки реагували тільки на мову серця. А серце все ще було переповнене образою і страхом при погляді на хвилі.
Сидячи під пальмою, я продовжила розмовляти з морем:
– Ну як ти пропонуєш пробачити тобі, море? Як? Ти вбило їх. Ти обмануло нас! Ти прикинулося мирним, тихим, ти заманило їх своїми рибами, а потім поглинуло їх! А мене виплюнуло сюди вмирати! – я і кричала, і на очі наступали сльози, дивлячись на море. Ні, я не могла його пробачити, не могла. Я скрутилась під пальмою і вирішила відпочити. Птахи співали. А море раптово заговорило зі мною. Як мама. Хвилями. Його тихі хвилі говорили ніжністю і спокоєм. Нібито вибачалися, нібито просили прийняти його природу, прийняти недоліки, без яких і переваг би не було. У відповідь я плакала. Так і покидала мене зі сльозами моя образа і біль. Так і залишилася в моїй душі порожнеча замість злості. Хвилі пестили пісок, одна за одною, заспокоювали своєю послідовністю, заколисували мене. А через кілька годин я вже змогла підійти до води, я торкнулася її стопами і прошепотіла:
– Пробач мені, море, за те, що злилася на тебе. Я б теж хотіла тобі пробачити за те, що ти забрало їх, але мені здається, я не можу. Мені не вистачає їх. Пробач мені за те, що я не можу тобі пробачити. Вибач.
Я сіла біля моря і розглядала потоки, я намагалася їх приручити, я зовсім не думала, що зійшла з розуму або померла. Мені здавалося, що те, що відбувається, логічно, і так повинно було статися. Я отримала силу і хотіла навчитися керувати нею, щоб врятуватися. Але ця сила працювала лише за допомогою серця. Як би сильно я не хотіла залучити більше світла в своє тіло, воно збільшувалось лише тоді, коли я починала відчувати світло і вливати його в потік першою.
Сонце наближалося до горизонту і знову почало розмальовувати воду в невимовної краси кольори. Вчора в цей момент я лякалася майбутньої ночі, але тепер я хотіла насолодитися фарбами сонця, гідно попрощатися з ним і прийняти його красу, яку воно безкоштовно дарувало мені. Тільки лише бери її, бач її, розчиняйся в ній, дихай нею, будь нею. Будь частиною цієї краси, що розливається по хвилях рожевим кольором. Які ж красиві заходи були на тих островах! Це така краса, яку потрібно переживати, відчувати, сфотографувати очима і залишити собі на все життя. Як могла я вчора заховатись від тієї краси страхами ночі? Я зайшла в море, лягла на воду. Я все ще не до кінця пробачила море і все ще боялась води. Але я мала торкнутись до сонця, яке розлилось по воді. Так любила робити мама, розтягнути руки і ноги, зберігати рівновагу і лежати на воді, розслабитися, поринути в море і чути його гул у вухах. Я ставала морем, кольори розливалися по моєму тілу, я відчувала могутність хвиль, на яких лежала. Я не ображалася, якщо вода знову потрапляла в ніс, я знала, морю немає до мене ніякого діла, воно не зі зла. Я розслабилася. Відчула підтримку води. Майже пробачила море.
* * *Уранці я вирішила, що чекати допомоги безглуздо, треба діяти. Якщо я буду триматися за цей острів, я ніколи не навчуся плавати упродовж усього життя. Я зрозуміла: потрібно рухатись далі.
«Та ні! Це небезпечно! – відразу ж гукнула якась частинка мене. – Ти хочеш потонути? Хочеш покинути сухе тепле місце, де можна знайти їжу, і попливти кудись морем, яке вбило твоїх батьків?»
І я б послухала цю частину себе, абсолютно раціональну, якби не могла бачити потоки. Тому що потік удачі нібито шепотів мені про те, що я повинна лягти на нього, як вчора лягла на блискучу від сонця воду, довіритися йому, розчинитися в ньому, не думати, а плисти. Щоб підсилити потік удачі, я почала фокусуватися на моментах удачі у своєму житті. Так, наш катер потонув в морі, яке вранці було спокійним і тихим, але я вижила, хіба це не означає, що я отримала від життя найцінніше, хіба це був не лотерейний квиток? Хіба я не щасливиця? Я знайшла їжу на острові, я знайшла храм, в якому до мене могла торкнутися мама, хіба це не означає, що удача була частиною мене? У літаку тато цитував якогось там Генрі Форда. Одна з найвидатніших особистостей, говорив, що ти можеш вірити в успіх, а можеш вірити в невдачу, ти в будь-якому випадку будеш прав. Я вибрала удачу. Я ходила уздовж берега і згадувала всі моменти з життя, в яких мені щастило, я заново переживала їх і бачила, як потік переливається світлом, посилюється і пронизує мене все активніше і забирає за собою. В один момент він був настільки сильним, що я впевнено пішла в море і почала плисти. Мозок знову намагався заговорити зі мною, і кожен раз його доводилося проганяти геть, адже його слова робили потік меншим.
«Ти ж потонеш! Повернися назад! Ти ж не вмієш далеко плавати!»
А я все пливла. Я вміла! Я пливла вперед, не знаючи куди. Я просто згадувала маму, я довіряла своєму потокові.
Не знаю, скільки часу я рухалась вперед в солоному морі. Спочатку на животі, потім на спині. Лежала на воді, щоб відпочили ноги. Швидко рухала лише ногами, щоб відпочили руки. Щодалі я запливала, тим більшими були хвилі. Іноді вони накривали мене з головою. Вода потрапляла в ніс. Очі щипало від солі. Нещадно пекло голову сонце. Мого острова вже видно не було. Попереду було лише море – аж до горизонту. Дуже хотілося пити. Я сильно втомилася.
«Ти зробила помилку…»
«Замовкни! – кричала я мозкові. – Замовкни, замовкни, замовкни!»
Я знову намагалася роздивитися потік удачі, який розчинявся в потоках страху і відчаю, сумнівів і тривог. Мозок своїми словами послаблював потік світла. Але я все ж намагалася приручити його, повернути, стати його частинкою. Я намагалась відшукати всередині себе віру і впевненість, щоб за їх допомогою з’єднатися із потоком удачі і насититися його силою. Але потоку удачі не видно було…
«Невже це обман? Невже ти заманило мене сюди, щоб убити?» – мало не заридала я посеред хвиль. Але знову лягла на хвилі і побачила, як сонце відбивається від води, що блищить. Та ні! Це не обман. Море намагається мене врятувати. Якщо воно дало мені шанс вижити, значить, я потрібна цьому світові. Я виживу! Я розповім усім про щось важливе. Адже тепер я знаю таємницю потоків. Вони мені довірились.
Це спрацювало! Ще кілька важких годин на хвилях, і я нарешті побачила землю. Ще один острів. Я спрямувала свій шлях до нього, вийшла на берег хитаючись, впала на пісок знеможено. Я вижила! Перепочивши, підвелася, мені терміново потрібна була вода. Я побачила на дереві стиглі банани, які висіли низько. Побачила й інші плоди. А ще кокоси, які не потрібно збивати камінням – вони вже лежали під пальмами злегка надтріснуті – бери і пий! Я рвала фрукти і їла, я пила, я була така щаслива! Мій план спрацював! І в цей момент я побачила човен, який повільно плив у морі. Я побігла в воду і почала швидко пливти на глибину. Я кричала, я махала руками, я плескала водою. Мені таки вдалося дістатись до човна. Люди витягли мене – я була врятована!
Розділ 2
Життя змушує забути про свою суперсилу, мозок перемагає і запевняє тебе в тому, що всі твої бачення були спровоковані сонячним перегрівом, стресом, і краще швидше витіснити ці спогади з пам’яті. Краще стати такою, як усі, щоб ці всі прийняли тебе до себе.
Тіла батьків згодом знайшли і відправили в Україну в закритих трунах. Мені було тоскно, адже тато хотів залишитися тут назавжди, біля моря. Я не могла пояснити це тайцям, адже їхньої мови не розуміла, та й сміливості на це не вистачило б.
Мене посадили в літак і відправили додому.
Про мене сповіщали в новинах.
А вдома родичі радилися, як бути зі мною далі.
Мені потрібен був опікун. Зголосився стати ним двоюрідний брат мого тата. Дядько мій жив не в Києві, а в невеличному елітному містечку біля Одеси. Його будинок стояв на березі моря. Тато колись розпитував дядька про нерухомість Одеської області, теж мріяв купити оселю там. Дядька Ніколаса я бачила всього лише раз – у дитинстві. Він повсякчас поважно говорив про свої справи і був єдиним у нашій родині, хто навіть у вихідні чи на свята не знімав костюма. Саме у нього я вперше побачила мобільний телефон. Дядько був успішним бізнесменом і постійно літав у відрядження. Його дружина, Лінда, мала стати моєю прийомною мамою. По телефону Ніколас запевнив, що вони дуже чекають на мене, Лінда підготувала для мене кімнату, їй хочеться познайомитися зі мною ближче. Вона вже дізналася про майбутню школу для мене. Ніколас відразу попередив, що вдома буває рідко. А Лінда навпаки – повсякчас удома, і вона подбає про мене. Лінда малювала картини, вирощувала троянди, дивилася серіали і готувала їсти. У неї був песик. А тепер ще з’явилася й я.
Літак летів над хвилями і мчав мене у невідоме. Я мала зібрати свої речі з самотньої квартири, де ще кілька тижнів тому ми з мамою грали в настільні ігри. Я зайшла до квартири, побачила в кухні на столі печиво, яке ми з мамою випікали в дорогу, але якось забули. Я знову розревлась. В цьому печиві була мамина любов, а мами вже не було.
Друзі тата запевняли мене у тому, що я маю ночувати в їх квартирі, але я наполягала на тому, що хочу бути в своїй. Мені потрібно було попрощатись з духами. Найважче було першої ночі. Привиди спогадів приходили до мене. Мені здавалось, я чула, як тато йде в туалет, я вибігала зі своєї кімнати, але в коридорі було порожньо й темно…
Вранці я немовби чула, як мама ворочається в своєму ліжку. Забігла до спальні, а там нікого. Батьків поховали за містом. Дві години я добиралася до кладовища, десь із годину шукала їхню могилу. Постояла там кілька хвилин і втекла. Вони були не там. Щоб побути з ними, щось сказати їм, відчути їх, не треба було долати таку відстань. Вони були у серці. В промінні. У небі. В моїй пам’яті.
Кожен знайомий, побачивши мене, робив вираз обличчя, сповнений жалості, і вважав своїм боргом притулитися до мене, стиснувши в обіймах співчуття. Я ненавиділа все це, мріяла, щоб всі скоріше забули про те, що трапилося. Я намагалася жити далі, але варто було мені зустріти сусідку, однокласницю або маминого перукаря, як я згадувала, що мої батьки мертві, зустрічаючи жалість в чужих очах. А ще люди любили запитувати у мене про те, що ж тепер зі мною буде. А я повинна була їх заспокоювати і говорити:
– Та не хвилюйтеся, все буде добре, – хоча я знала, що вже ніколи і нічого хорошого в моєму житті не буде. Але тоді я була занадто ввічлива, я намагалася всіх заспокоїти, щоб вони не хвилювалися за мене. А можливо, я боялась оголити свій страх і відчай, хотіла здатись сильною.
Через кілька днів я зібрала всі свої речі і перевезла до маленької квартири мами на околиці Києва. У цьому допомогла татова колега по роботі. В тій квартирі стояв лише старенький письмовий стіл та стілець. А тепер ще з’явилась купа коробок зі спогадами.
І вже наступного дня татові друзі відвезли мене в аеропорт, я полетіла в чуже місто. Дядько зустрів мене в аеропорту з букетом квітів, я розцвіла в усмішці, але ми рушили до будинку і були все ближче до нового моря, від цього моя тривожність наростала. Знову море, але на цей раз ще й холодне. Я знала, більше ніхто та ніщо в цьому житті не змусить мене пірнути в море.
Коли я вперше зайшла в їх будинок, Лінда дивилася на мене, нібито побачила привида, закотила очі і швидко пішла на кухню.
– Пробач, люба, – сказав дядько і вибіг за дружиною. Вони щось голосно з’ясовували, я присіла на край стільця в холі. Колючки троянд із дядькового букета порвали мої колготки, я пошкодувала, що не вдягла джинси. Мені хотілося бути красивою, щоб сподобатися їм. Але план провалився. Я чула їхню суперечку, розглядала дірку на колготках, бездарні картинки на стінах мого нового притулку.
– Ти знущаєшся? Це ж не дитина! Кого ти привів?
– Я казав, що їй одинадцять! Вона ще дитина!
– Ти казав, це маленька дівчинка! А привів майже дівулю! Вона от-от приведе сюди якогось залицяльника! І що тоді? Я маю оплачувати її аборти?
– Знову щось не так! Ти сама просила, щоб ми стали її опікунами!
– Я прохала про дитину! Ти показував мені фото маленької дівчинки!
– Ти ж знаєш – діти швидко ростуть… Заспокойся, мила. Розумію – тобі важко… Але уяви, що вона пережила… Їй потрібна твоя підтримка, турбота…
Лінда вийшла з кухні, вдаючи привітність на обличчі, я вдала, що не чула їхньої суперечки, і привіталася з нею.
Я ще ніколи не жила в такому холодному будинку. Вони заощаджували на опаленні, адаптувалися до низької температури, ходили одягнені в светри, вони мовчки споживали їжу і говорили про політику, новини і своїх друзів. Моя прийомна мама вважала, що підтримати мене можна, поставивши переді мною на стіл тарілку з пластівцями і заливши їх крижаним молоком і направивши до моєї кімнати робот-пилосос. У ті роки робот-пилосос вважався дивом техніки, його в будинок привіз Ніколас з іншої країни, тому я повинна була бути вдячна їм за те, що мені не доводиться самій щодня підмітати в будинку. Від такої турботи Лінди мені було дуже сумно. В її собаки були до жаху нещасні очі, і я її як ніхто інший розуміла. Собака стала мені найближчим другом, я любила ходити з нею гуляти вздовж моря, адже їх будинок був наскрізь просякнутий самотністю і смутком, скільки б людей в ньому не жили. Здається, Лінда кровоточила болем самотності і нудьги, залишаючись в будинку одна, але по приїзді чоловіка цього болю було там так багато, що вони починали тонути в ньому уже вдвох. А тепер до їх компанії потопельників приєдналась і я.
Вже наступного дня мій дядько полетів на місяць в США, а ми залишилися з Ліндою вдвох. Незабаром я повинна була відправитися в нову школу, перед цим вона повела мене в магазин, де ми вибирали шкільну форму.
– Занадто коротка спідниця, поміряй краще цю.
– Але ця велика на мене.
– Проте вона не оголює твою дупу. Дівчина повинна бути скромною. До того ж, ми не можемо собі дозволити кожен місяць купувати тобі спідниці, а ця буде на виріст.
Виявилось, що родина успішного бізнесмена може бути дуже заощадливою. Крім спідниці, яка спадала з мене, але прикривала коліна, мій стиліст-мораліст купила мені мішкуватий светр, водолазку і інші потворні речі, які я ненавиділа. Коли я попросила зайти і купити косметику, вона витріщилася на мене так, ніби-то я заявила, що йду на кастинг порноакторки і мені потрібні тіні для смокі-айс.
– Ти будеш ходити в пристойну школу! Там заборонено фарбуватись!
– Але хоча б безбарвний лак для нігтів і тональний крем!
– Тобі одинадцять років!
– Скоро дванадцять!
– Тобі не потрібно фарбувати і ховати те, що дано природою.
– Але природою мені дано прищ!
– Поговоримо про косметику в шістнадцять, добре? І давай ти не будеш нахабніти! У нас не так багато грошей, щоб ми могли собі дозволити кожну твою примху.
По дорозі до школи я сподівалася на те, що там дійсно всі ходять з дарованими небесами прищами і в такому ж лахмітті, в яке вирядилася я. Але вже у дворі я зрозуміла: в моїй школі всі фарбуються і носять нормальні спідниці. Я відчувала себе нікчемністю в цьому убогому лахмітті, постійно підтягувала свою спадаючу спідницю і закатувала рукава на мішкуватому светрі. Вже на підході до школи я почула гучний регіт компанії, яка однозначно сміялася з мене. Я молила лише про те, щоб швидше цей найгірший день мого життя закінчився, а він тільки починався. Втупивши погляд в підлогу, я зайшла до шкільного кабінету та пройшла до задньої парти, з полегшенням сіла на стілець, там на мене ніхто не дивився. І в цей момент, незрозуміло з якого дива, щаслива вчителька назвала мене по імені і попросила вийти до дошки, щоб представити класу. Я почервоніла і вийшла, підтягуючи спідницю. Не знала, що в школу потрібно брати змінне взуття, тому соромилася ще й своїх брудних чобіт. Модниці з перших парт відразу ж незлюбили мене і обдарували своїми скептичними поглядами, оцінивши зверху вниз.
На заняттях у перші дні я погано розуміла те, про що говорять вчителі, адже програма моєї школи була інша. А вчителі, здається, приймали це нормально, вважали мене розумово відсталою, я ж була «загублена сирота з новин, що пережила жахливу трагедію». Що з мене було взяти. Вже краще б вони лаяли мене і намагалися пояснити ще раз, ніж забивали на мене і просто посміхалися мені, розуміючи, що я не вирішила жодного прикладу.
– Як справи у школі? – питала мене Лінда за вечерею після чергового пекельного дня у школі.
– Нормально. Сьогодні треба було записатися на факультативні заняття. Я записалася на танці, тому по вівторках і четвергах буду повертатися пізніше.
– Які ще танці?
– Бальні. Фламенко, танго, сальса…
– Дуже дивний вибір…
– Але ж я ходила на танці ще в своїй школі! Мені дуже подобалося.
– Але ти відстаєш від програми! Тобі потрібні інші заняття, щоб ти змогла наздогнати своїх однолітків, а не вихилятися стегнами. Не зрозуміло для яких цілей. Як це тобі в житті допоможе?
– Але мені подобається.
– Що там іще є за заняття?
– Літературний гурток, шахи…
– Ну от, у нас удома якраз є шахи. Ти могла б тренуватися і в школі, і вдома.
Так моє життя стало ще більш похмурим, адже по вівторках і четвергах я проводжала поглядом своїх однокласниць, які виходили з кабінету і йшли наліво в зал для танців. Я ж повертала праворуч і плела ноги на третій поверх, де в оточенні очкастих ботанів грала в шахи під керівництвом найнуднішого в світі викладача. Іноді я могла підійти до вікна, стати навшпиньки і витягнути шию. Тоді я могла побачити, як в залі гарно танцюють дівчата. Але потім я йшла назад за свою парту і вчилася вигадувати виграшні комбінації за допомогою коня і королеви.
Через місяць Ніколас нарешті повернувся. По телефону я поскаржилася йому на те, що у мене зовсім немає косметики, він несподівано для мене привіз мені тональний крем, блиск для губ і туш для вій. Попросив не фанатично використовувати їх. Я вдячно обняла дядька і побігла ховати свою здобич в потаємні куточки своєї кімнати, щоб Лінда або її пилосос випадково не знайшли атрибути мого порочного життя – туш, від якої вії стають на міліметр довшими, що на думку Лінди, мабуть, повинно було діяти на чоловіків занадто спокусливо, а мене перетворювати в розпусне дівчисько. Спочатку я використовувала блиск і туш на вулиці після виходу з будинку по дорозі в школу. Потім зробила зовсім ризиковано – нафарбувалася вдома та пройшла повз Лінду, чекаючи її інфаркту. Але, звичайно, вона нічого не помітила на моєму обличчі. Адже від крему і туші насправді моя зовнішність практично не змінювалася.
* * *– Може, приготуємо сьогодні щось разом? – запропонувала якось Лінда. Ніколас знову подався в чергове відрядження, і ми залишилися вдвох.
– Гаразд, – сказала я.
Подумала, що настав нам час зблизитися, поговорити по-жіночому на кухні під час приготування пасти або запікання риби. Ми так іноді робили з мамою – змішували тісто для печива, розкатували на столі присипаному борошном, вирізали з нього зірочки і сердечка, укладали на деко, весь цей час говорили про всяку всячину. Мама розпитувала мене про те, що я відчуваю по відношенню до вчителів, чи подобається мені якийсь хлопчик, що ми подаруємо на день народження подружки, питала, чи йде їй нова сукня з вирізом ззаду. А коли печиво було в духовці, ми в очікуванні його готовності обговорювали плани на майбутнє, мама обов’язково питала мене, куди б я хотіла поїхати на канікули і щоб я хотіла з’їсти завтра на сніданок. Печиво заполоняло своїм ароматом все більше території нашої квартири, ми з нетерпінням чекали його готовності. А потім ми звали тата. Або він сам приходив, адже перед ароматом домашньої любові його дівчат важко було встояти. Мама вручала татові печиво у формі сердечка і говорила, що це її сердечко, а я давала таткові своє. Він обіймав маму і цілував її в щічку, обіймав мене і цілував мене в щічку. Він говорив про те, що наше печиво найсмачніше на світі, і він ніколи не їв такого смачного печива ні в одному, навіть найдорожчому, ресторані планети. І я так раділа тому, що йому сподобалося, що думала про кар’єру кухаря. У мене навіть був блокнот, в який я виписувала рецепти печива та іншої випічки.
Але з Ліндою було все інакше. Вона доручила мені чистити картоплю, а сама дивилась телевізор. Вона коментувала новини і говорила, що наша країна котиться до дна. Утім, на її думку, увесь світ котиться на дно, і скоро ми всі помремо. Після картоплі я отримала інше завдання – чистити гриби. Отак я сиділа над сміттєвим відром, нахилившись, чула нарікання Лінди. Мені було нудно, я взяла навушники і стала слухати музику. Так і минуло наше спільне приготування їжі. Поїдали ми наш кулінарний шедевр у повному мовчанні. Вона про щось згадувала, я про щось мріяла, вона тікала від реальності в минуле, а я тікала в майбутнє.
Моє життя стало полягати в очікуванні Ніколаса з відрядження, адже йому я могла розповісти про свої потреби, і кожен раз він допомагав мені, привозив мені крем або парфуми, нормальні людські дівочі труси, які не були схожі на панталони старої бабці або на дитсадкові труси з качечкою, якими мене щедро отоварювала моя прийомна матуся. Ще я отримувала красиві заколки на волосся і сережки. Та й взагалі, Ніколас був моїм дилером краси зі світу далеких країн і аеропортів. Він був моєю надією на прекрасне, на щось мого розміру, на щось, що смачно пахне і що робить мене жіночною. Ще ми кожного разу грали з ним в шахи. Він кожного разу піддавався мені, і я вигравала.
– Тільки в цей раз не піддавайся! – сказала я одного разу і помахала страхітливо пальцем!
– Обіцяю! – посміхнувся він і підморгнув.
– Серйозно! Я в цьому місяці переграла найрозумнішого ботана в нашій групі! Тому тепер я зможу здолати тебе!
– Вірю!
І так я знову виграла.
– Ти ж не піддавався? – вирішила на всякий випадок перевірити я.
– Ні, звичайно!
– Чесно?
– Чесно!
Я заплескала в долоні і поцілувала дядька в щоку. А потім попрямувала на кухню. А Ніколас, потираючи щоку, сказав загадково:
– Ти знаєш, іноді ти виграєш більше, дозволивши виграти твоєму супротивнику.
– Що ти сказав? Так значить, ти все-таки піддавався?
– Ні, звичайно! – засміявся Ніколас.
Я обожнювала його. Його сміх, його мудрість, його подарунки, його добрий погляд, його костюми. Але не любила його валізи. Він постійно їхав. Тому моє життя переважно складалася з дуже складної для мене шкільної програми, занадто нудних для мене шахів, насмішок однокласників, які не хотіли спілкуватися зі мною в мішкуватому светрі і довгій спідниці, називали мене «мауглі» і виштовхували з черзі за їжею в їдальні. І зі спілкування з Ліндою, в якому кожна з нас перебувала десь далеко один від одного в своїй поліпшеній версії реальності.
* * *Одного разу до нас на шахи прийшов Алекс. Містер-популярність з паралельного класу. Спочатку я розлютилася на те, що він прийшов в нашу зграйку нудних ботанів, я чекала, що він почне глумитися над нами і демонструвати свою перевагу. Він же звик забивати голи, представляючи інтереси всієї школи і зривати овації трибун. Перемагати на Олімпіадах, перемагати на дискотеках, підкочуючи до дівчаток. Яких перемог чекав він тут? Побачивши його в кабінеті, я подумала:
«Хоч би мене не посадили грати з ним»
І тут тренер сказав:
– Кіро, сядь з Алексом. Він сьогодні уперше в нас, але я вже розповів йому всі правила.
Я сіла навпроти цього чужорідного тіла і чекала якихось типових для вищої касти принижень. Давай же, почни розпитувати мене про те, як я жила з мавпами на острові і їла банани. Але Алекс виявився не таким.
– Пробач, я хвилююся… Боюся виглядати йолопом, адже зовсім не вмію грати. Навчиш мене?
– Я тут тільки три місяці і теж не експерт.
– Якщо чесно – я нічого не зрозумів з того, що він говорив, – ніяково посміхнувся Алекс, і в нього на щоках з’явилися милі ямочки.
Я посміхнулася підбадьорливо.
– Це нічого. Я спочатку відчувала себе жахливо тупою, коли мені пояснювали щось, а я сідала і розуміла, що нічого не второпала.
– О, саме так! У мене було точнісінько таке ж відчуття! Я знаю, шахи – гра інтелектуалів, але моя самооцінка щойно впала до нуля. Тож ти мене навчиш?
– Спробую…
Ми потягнулися до шахів, і наші руки торкнулися. Я зніяковіло відвела очі.
– Давай ти білими, – сказала я.
– Тут усього двоє дівчат, чому ти вирішила ходити сюди?
– Це моя прийомна матуся вирішила за мене…
– Серйозно? Вона хоче зробити з тебе всесвітньо відому шахістку?
– Навряд. Це щоб уберегти мене від порочного життя, щоб я не ходила на бальні танці…
– То вона думає, що там навчаються не бальним танцям, а стриптизу? – підморгнув і засміявся Алекс.