Вона має таємницю

Мені стало приємно від його підтримки.

– Ну, а ти чому прийшов на шахи?

– Не хочу здатися самовпевненим, але я вже скрізь досяг певних висот. Не віриш? У мене чорний пояс із карате, окрім того, я капітан футбольної команди. А ще зіграв головну роль у нашому шкільному театрі. Отож вирішив зайнятися чимось новим. А потім зіграти з татом. Так що навчи мене грати так, щоб я його переміг.

Дві години ми мило спілкувалися з Алексом, я вчила його тому, як ходять різні фігури, як потрібно продумувати ходи, вчила простим комбінаціям, які ведуть до перемоги. Я намагалася здаватися розумною, щоб він не подумав, що я дурепа. А потім під кінець злякалася, що він вирішив, нібито я зануда. До того ж я згадала слова Ніколаса про те, що іноді, щоб виграти, потрібно програти. Тому я різко почала піддаватися, щоб красивий хлопчик навпроти мене не відчував себе лузером. Алекс уважно слухав і дивився на дошку. Здається, тоді я вперше закохалася в хлопця. Я милувалася тим, як він дивиться на дошку і думає, мене абсолютно не дратувало, що кожен його крок потрібно було чекати по кілька хвилин. Після заняття я вже подумки уявила, як ходжу з ним за ручку по школі, адже він закохується в мене з кожним заняттям шахів все сильніше. Я вчу його грати, він перемагає батька, виграє на Олімпіаді і, отримуючи золоту медаль, присвячує перемогу мені – його коханій дівчині. Вперше я оцінила старання Лінди вберегти мене від порочних грішних танців і інвестувати енергію на інтелектуальний розвиток.

На наступне заняття я поспішала, зносячи все на своєму шляху. Вранці я одягла свої щасливі рожеві трусики, чистила зуби дуже довго, спідницю підкотила зверху не два рази, а три. Подумки готувала красиві навчальні шахові промови. Вирішила, що в цей раз буду піддаватися з самого початку, зроблю комплімент його шаховій еволюції. Біля дзеркала уявляла, що дивлюся йому в очі не секунду, сором’язливо відводячи очі відразу ж після того, як наші погляди перетинаються, а довше. Цілих п’ять секунд. І ось дзвінок з останнього уроку, я зірвалася з останньої парти і прямую праворуч! Перед цим забігаю в туалет, щоб попісяти, підкрутити розкрутити спідничні підкати вгорі і нафарбувати губи. І поки я займаюся першим пунктом зі свого списку справ в туалеті, туди ж заходять дівчатка з паралельного класу.

– Ти що – серйозно налаштована йти туди?

– Я ж тобі кажу, він був на шахах минулого вівторка.

– А дівчатам туди хіба можна?

– Звичайно, можна! Пішли зі мною! Невже не хочеш?

– Але які з нас шахістки?

– Там не обов’язково грати…

Не дослухавши їхньої розмови, я помчала в кабінет. Якщо ці дівчата справді хотіли записатися на мої шахи, повторюсь на МОЇ шахи, мені треба якнайшвидше забігти до класу і зайняти стіл, за яким ми сиділи з Алексом! А раптом мене посадять з однією з цих нахаб? А я так хотіла вчити цього хлопця з ямочками на щоках і запахом м’ятної жуйки. Примчавши до класу, я зайняла своє звичне місце. Алекса там не було. За дві години уроку не з’явився ні він, ні туалетні дівчата.

Наступного дня в їдальні я хвилювалася так, як ніколи досі. Мені потрібно було підійти до Алекса і невимушено поцікавитись, чому його не було на занятті. Але зробити це було складно – піднос дрижав, сік розливався, ноги підкошувалися, а блузка була мокра від поту. Та все ж я дійшла до його столу і сіла поруч.

– Привіт! А чого тебе не було вчора? – здавалося, я заїкаюся, вимовляючи ці слова.

– Вчора було тренування з футболу. Але я радий, що ти помітила мою відсутність… – він посміхнувся.

Я зраділа тому, що змогла зробити йому приємно! Я вже уявила наше весілля. Він посміхався мені у відповідь, хіба це не значить, що він так само закоханий у мене, як я у нього, і що ми проведемо все життя разом? Та в цей момент до нього підійшла найкрасивіша дівчинка нашої школи і поцілувала його прямо в губи.

– Хочеш йогурт? – запитала вона, геть ігноруючи мене.

– Хочу, – відповів він і взяв баночку. – Міро, я…

– Кіра, – поправила я.

– Ой, вибач, Кіро. Гадаю, що мені немає сенсу ходити зараз на шахи, адже скоро канікули, за літо я все забуду. Може, восени ще пограємо. Бажаю удачі тобі на шахах!

– Дякую, – сказала я і почала швидко підніматися, щоб залишити цю закохану парочку удвох. Зі своїм підносом я встигла пройти два кроки, а після наступила на свій же шнурок, що розв’язався, і подарувала моїй школі ще одну веселу історію – падаюча з підносом в курячий бульйон Кіра. Єдине, що мене тішило в ту мить – усвідомлення наближення літніх канікул і надія на те, що за цей час всі забудуть цей інцидент. А Алекс забуде правила гри в шахи, тому я почну його вчити, буду піддаватись ще старанніше і тоді ми точно будемо з ним разом, поки смерть не розлучить нас десь на Марсі через сто років.

У червні Лінда увесь час проводила на березі моря, в якому вже можна було купатися. Спочатку вона активно кликала мене з собою, роблячи вигляд, що піклується про мене. Але, мені здається, їй просто потрібен був хтось, хто б мазав її червону спину кремом. Я кожен раз знаходила привід не йти. Вона кожен раз витрачала десятки хвилин на вмовляння мене йти з нею. Довелось зізналася їй щиро, чому я не ніколи не піду купатись у море. Довелось розповісти, що я дуже боюся моря і ніколи в житті більше не ризикну зануритися в цю жахливу стихію, яка забирає життя простих людей, яка руйнує сім’ї, яка прикидається другом лише для того, щоб поглинути тебе, покалічити, змусити страждати. Довелось сказати, що ніколи-ніколи-ніколи я не буду плавати у хвилях, бо ніколи-ніколи-ніколи я не зможу довіряти їм. Після цього жінка нарешті відчепилася від мене зі своїми вмовляннями прохолонути в морських глибинах, що приносять користь організму. На пляжі моя прийомна мама читала книги і слухала музику, засмагала і плавала. Я ж писала вдома любовну прозу про нещасливе кохання, намагаючись забути Алекса і досі переймаючись з приводу свого феєричного падіння в їдальні. Я проклинала свої почуття, виганяла їх з себе, як диявола, а потім думала, що саме закоханість допомогла мені ожити, але лише для того, щоб померти після цього. Прози накопичилося так багато, що довелося спеціально йти в магазин за другим блокнотом. Коли я описувала фантастичні історії, мені ставало легше. До того ж я забувала, про що коли написала, і перечитувала це через тиждень, то мені ще й було що почитати. Сама собі письменниця. Іноді я писала вірші, іноді писала не про Алекса, іноді малювала ілюстрації, іноді дивилася на себе в дзеркало і плакала від того, що я жирна і негарна. Оскільки кондиціонерів у нас не було, доводилось спати з відкритими вікнами і слухати море. Воно кожного разу нагадувало мені про те, як вбило моїх батьків. Тому я закривала вікна, щоб тільки не чути хвилі. Спала спітнілою, але в цілющий тиші.

У липні до нас на цілий місяць повернувся Ніколас. Того разу він привіз мені купу солодощів та новий купальник. Уявлення не маю, як йому вдавалось кожного разу підбирати для мене речі ідеального розміру, які ідеально сиділи на моїй фігурі. В новому червоному купальнику я виглядала як справжня спокуслива жінка.

– Невже на цілий місяць? – раділа Лінда новинам про те, що Ніколас нарешті нікуди не полетить, а буде з нами. Я вперше бачила її по-справжньому щасливою. Здається, раніше вона не раділа його приїздам тільки тому, що усвідомлювала те, що скоро він покине нас. А тепер він обіцяв залишитися з нами на цілий місяць!

– Так, люба. Контракти підписані, завдання роздані, всі делеговані, обіцяю відключити телефон на місяць і присвятити його вам. Тим більше у вас двох скоро день народження!

– Ну що ж! Тоді давай ти відпочинеш, а ми поки приготуємо святковий обід! – запропонувала Лінда.

– А я й не втомився! Пропоную святковий обід влаштувати вже зараз на пляжі! Так хочу пірнути скоріше в море! – сказав мій активний дядя.

Я так раділа приїзду Ніколаса, що на радощах теж пішла на пляж, забувши про лякаюче море, а просто радіючи появі дядечка. Тим більше, тепер у мене був мій гарний купальник. Споглядаючи, як Ніколас з розбігу пірнає у воду, я навіть почала думати про те, щоб приєднатись до нього.

– Дивно, що раніше ти не виходила купатися, а коли приїхав Ніколас, тут же вирядилася в цей купальник. Де ти взагалі відкопала такий купальник? – запитала мене Лінда, витягаючи з пляжного кошика на килим вино та сир.

– Мені Ніколас подарував.

Лінда почала качати головою:

– Це нікуди не годиться. Піди зараз же переодягни його на той купальник для басейну, який я тобі купувала. Не потрібно світити перед сусідами своїм пупком. Швидко! Ти хочеш, щоб вночі в наш будинок залізли насильники, побачивши тебе зараз в цьому купальнику?

Я лише розвела руками та покірно пішла перевдягатися, але не повернулася. Плавати в жахливому купальнику, який приплющує мої груди, я не збиралася. Я спостерігала у вікно за тим, як вони мило воркують на шезлонгах. Здавалось Ніколасу було байдуже те, що мене не було з ними. Я закрила вікно та продовжила писати своє оповідання. Тепер мій принц в творах став старшим, і нас з ним розлучала відьма.

Через кілька днів я прокинулася і виявила в своєму ліжку сюрприз. Я спустилася вниз і побачила дядю, що снідав вівсянкою і читав газету.

– Ніколас, у мене до тебе незручне прохання.

– Так, люба. Уважно слухаю.

– Мені потрібні прокладки.

– З цим питанням краще звернутися до Лінди.

– Я боюся до неї звертатися, ми нещодавно посварилися через мій купальник, – сказала я. Мені справді здавалося, що якщо ми поїдемо вибирати прокладки з Ліндою, то вона купить мені якісь бабські памперси.

– Добре, я поїду в магазин і куплю їх тобі. А краще з’їздимо в магазин удвох. Зараз я попереджу Лінду про те, що ми їдемо. – він відклав свою газету та підвівся.

– Але ж вона спить. Навіщо турбувати її спокій?

– Але вона здивується, що нас немає.

– О, Ніколас, мені терміново потрібно їхати. Розумієш? – сказала я, показучи поглядом на свою вагіну та натякаючи на потопи крові.

Дядечко кивнув головою та попрямував взуватися. А я зраділа тому, що Лінда, прокинувшись, буде перейматись через нашу відсутність.

Ми вирушили до найближчого в маркету на авто, блукали там в пошуках відділу з предметами для гігієни, Ніколас уважно вивчав склад тампонів і прокладок, намагався знайти для мене найкращі. У підсумку ми набрали цілий кошик всяких місячних аксесуарів, нібито крововиливи з піхви почалися не лише у мене, але у цілої жіночої футбольної команди.

– Ми просто запасаємося важливими речами для бомбосховища, – сказала я здивованій касирці, яка пробивала на касі п’яту пачку тампонів. – Раптом метеорит вдарить, а наш будинок на березі моря, або наше місто затопить цунамі після падіння метеорита в море. Люди кладуть в бомбосховище свічки, сірники, воду, консерви, але тампони, чому ніхто туди не кладе тампони? Наше бомбосховище не буде заплямовано кров’ю. Хіба що кров’ю під час пологів, якщо в бомбосховищі буде жити вагітна.

– Як ви збираєтеся вибратися з бомбосховища, якщо його накриє морем? – тільки лише відповіла мені касирка.

– Ну воно у нас технологічне, схоже на ковчег, – увійшла в роль я.

Ніколас в авто запитав мене, про що я пишу свої новели.

– Випадково не про кінець світу?

– Ні, – збрехала я. Насправді одне оповідання на цю тему у мене було. Але Ніколасу про це було краще не знати, бо раптом би мене чекала зустріч з психологом.

Дорогою додому я вмовила дядю заїхати на заправку перекусити бургерів з картоплею фрі, адже я нічого не їла. Хоча мене тішила думка про те, що Лінда таким чином буде ще довше страждати від незнання причини нашого зникнення. Тим більше, мені хотілось довше побути наодинці з дядею. Зробивши замовлення, я витягла з сумки тампони. Нарешті я зможу викинути свій закривавленний білий носок з трусів, який служив мені кілька годин вірою і правдою, але змушував мене відчувати себе жахливо некомфортно.

– Ну, я пішла.

– Ти вмієш ними користуватися? Може, все ж попросити Лінду тебе навчити?

– Я якось справлюся. Проявлю кмітливість.

– Я, на жаль, допомогти не зможу.

– Чому? Думала, у тебе пристойний досвід по засуванню.

Ніколас втупився на мене з подивом, до цього я не мала звички з ним так вульгарно жартувати.

– Гаразд, розслабся. Це жарт.

У туалеті я раптово злякалася тампона. А раптом він позбавить мене незайманості! Дійсно, чому я не взяла прокладки, а взяла цей довгий тампон, який нагадував мені пеніс нашого пса. Мій веселий настрій змінився на відчай, я вийшла з туалеті в майже сльозах.

– Вийшло?

– Ні, я боюсь. Раптом він позбавить мене невинності. Я не хочу, щоб мене позбавив цноти тампон.

– Ні, там все не так розташоване, він не повинен…

– Точно?

– Не знаю, я ж казав, краще б ми уточнили у Лінди.

– Ти так говориш, ніби-то вона кожен день позбавляє себе незайманості тампонами!

– Гаразд, але ми багато всього накупили, тут ще й це є, – Ніколас простягнув мені прокладки. Я стерла свою сльозу і підбадьорилася.

– Так хотілося відчути щось в собі, але доведеться потерпіти, – захихотіла я і пішла в туалет, а біля дверей озирнулася назад, Ніколас проводжав мене поглядом замість того, щоб виглядати офіціантку з нашими бургерами. Я посміхнулась.

Коли ми погладшали від бургерів з картоплею фрі та сіли в машину, я запитала:

– Пам’ятаю, мама і тато часто голосно займалися сексом. А вас з Ліндою я не чула.

– Ми робимо це тихо.

– Я думала, ви взагалі це не робите, думала, у тебе коханка, і ти береш її з собою у відрядження.

– У мене немає коханки.

– Дивно, ти ж такий гарний.

– Мені здається, у нас сьогодні дивні теми для розмов.

– А я тобі подобаюся?

– Я люблю свою дружину.

– Неправда. Вона стара, негарна, зла і бездарна.

– Не говори так.

– Ти і сам це знаєш. Ніхто не розуміє, чому ви разом.

– Я зроблю вигляд, що не чув цього, лише через те, що у тобі зараз велика кількість гормонів. Але давай тему мого сексуального життя і любовних відносин ми більше піднімати не будемо.

– Значить, я тобі не подобаюся?

Ніколас натиснув на газ, а я подивилася на його ширінку з надією на те, що у нього виникла на мене ерекція, я ж весь цей час направляла свої коліна в його сторону і розстебнула ґудзик на грудях.

Наступного дня у мене був день народження. Ми пішли святкувати в кафе. Ніколас тримався холодно і намагався не дивитися в мій бік. Але як тільки Лінда кудись відлучалася, я раз по разу кидала на дядечка викличні погляди, немов у мене вселився диявол. Мені здавалося, це весело. Тим більше, що отой день народження був похмурий, як ніколи. Ми мовчки їли пасту, пили колу. Потім вони почали вести нудні балачки про біженців, про нерівність жінок і чоловіків у мусульманському світі, про економічну кризу. Навіть не знаю, що гірше – мовчки давитись макаронами чи слухати про політику і біженців. Саме те, що потрібно дівчинці на її день народження.

Наступного ранку Ніколас раптово відлетів.

– Він же обіцяв залишитися. У тебе ж скоро день народження, – промовила я, дізнавшись новину.

Лінда сумовито глянула на мене, і я вперше пройнялася болем її самотності. В моєму серці щось защеміло, адже я знала, як це – залишитися самій посеред моря…

Вона абияк проковтнула свою кашу, напевно, в її горлі і без того стояв ком. Не доївши, встала з-за столу, викинула залишок з тарілки в сміття, закинула тарілку в посудомийну машину і пішла на пляж. Чим ближче був її день народження, тим сумніше вона ставала. Тим більше їжі залишалося на її тарілці вранці, тим з більшою злістю вона закидала ці тарілки в машинку, тим голосніше вона гриміла дверима, йдучи плавати. Я боялася настання її свята. Але воно настало.

У день народження Лінди її зранку не було вдома. Я не знала, куди вона поділась.

А ближче до вечора вона повернулася. Я побачила, як вона стоїть босоніж на піску і дивиться на море, дув холодний вітер, зривався дощ. Я підійшла до неї з кофтою, подумала, їй може бути холодно. Якщо вже і дозволяти мерзнути дивним злим прийомним мамам, то хоча б не в їх дні народження. Я закутала її кофтою і побачила сльози на її очах. Вперше.

– Я йому не потрібна, – голос її дрижав.

– Потрібна… Якби не була потрібна – він би пішов від тебе.

– Але його немає поруч. Ніко́ли.

– Він думає про тебе у відрядженнях і повертається до тебе.

– Але ж потім відлітає.

– Щоб заробити грошей, і вам було з чого платити за електрику в цьому великому будинку.

– Гадаєш, він любить мене? Хіба помітно, що він усе ще любить?

– Любить…

– Чому ж тоді він полетів?

Я обняла її сильно-пресильно, як могла. Вона теж пригорнула до себе мою руку. Почуття глибокої провини скувало мене. Якби не мої дурні розмови про коханок і натяки, якби не розстебнуті ґудзики, він би був зараз поруч з нею, вона б не плакала. Вона притискала мою руку до себе, а я відчувала, що її біль – не просто біль одного вчинку, одного зіпсованого дня народження. Її біль – це довга самотність, в якій вона сиділа роками, яку намагалася приховати, але вона все одно топила її в собі, вона була частиною їй, вона заповнила її. Лінда не могла позбутися самотності, малюючи картини, готуючи їжу, плаваючи, їй ні з ким було розділити це почуття. Він поїхав в черговий раз, і в цей момент вона не наповнилася самотністю, вона просто помітила, що вже давно сама є самотністю. Тому на її щоці були сльози. Якби не я, він міг би подарувати їй щасливий день, радість, він міг би оживити її ненадовго, протягнути руку з океану, в якому вона тонула, дати подихати любов’ю його турботи і уваги. Але він злякався мене і втік. Як же я шкодувала про свою зраду. Я не хотіла, щоб Лінда страждала через мене.

Повернувшись до будинку, я швидко пішла писати Ніколасу смс про те, що він потрібен своїй дружині, а разом з тим я присягалася більше ніколи не говорити з ним про його особисте життя і дуже просила повернутися до дружини, адже вона страждає без нього. Ніколас нічого не відповів. Я все чекала його відповіді, думала про те, що він зараз на переговорах, думала про те, що він вечеряє, а може спить. Виправдовувала його мовчання, чекала, але він продовжував мовчати, а я наповнювалася гнівом. Написала ще одне повідомлення з великою кількістю знаків оклику. А потім ще й ще одне, поки не вимкнула телефон і не вляглася спати. Вранці я схопилася і побігла до телефону. Він повільно завантажувався, потім я вийшла на балкон, адже там зв’язок був краще. Чекала його відповіді. Чекала, поки супутник надішле його букви з іншої країни. Він так і не відповів.

Невже я і мої місячні налякали його так сильно, що навіть смс написати було страшно? Але через тиждень він все-таки повернувся з величезним букетом троянд для Лінди. Він вибачався перед дружиною і навіть став на коліна перед нею, а я раділа за них. Мені здається, він ще ніколи так не каявся, а вона ще ніколи так не раділа його поверненню і його вибаченнням. Цього разу все виглядало дуже щиро, а я була задоволена. Мені було б зовсім не до речі їх розставання, розуму не прикладу, щоб тоді сталося зі мною. Зі мною він начебто вів себе привітно, але все ж я зрозуміла, що зачепила його, адже вперше він не привіз мені жодного подарунка.

– Ми вирішили поїхати в невелику подорож по Європі, а тебе відправити в табір, – сказала мені Лінда в той же день. Так дивно, але коли коханий чоловік дарує жінці квіти, вона стає схожа на ті квіти. Лінда в той день була дуже красива, хоча була одягнена все в той ж одяг, і зачіска була та ж. Але її шкіра світилася, а сама вона пахла красою троянд.

– Табір? Сподіваюся, він далеко від моря, і мені не доведеться плавати?

– Не хвилюйся, він дуже далеко від моря. В Карпатах. Ти зможеш там грати в шахи.

– Яка радість.

У таборі мені подобалося. Там ніхто не розпитував про моїх батьків і не дивився на мене, як на дивну істоту, що вилізла з джунглів. Там я була звичайною дівчиною, груди якої виросли вже настільки, що вперше я почала носити влітку ліфчик під футболкою, чому була дуже рада. Наш табір знаходився посеред гір. Уранці ми робили зарядку і йшли на сніданок. Потім прибирали і готувалися до вечірніх конкурсів – кожен мав проявити свої таланти.

У перший же день я познайомилася в нашій кімнаті з вісьмома ліжками з худенькою і дуже симпатичною зеленоокою Анною. Вона дуже не любила, коли хтось називав її Ганною, а саме це постійно й робили наші вихователі. Проте я з першого ж дня називала її ім’я вірно – не Аня, не Ганна, виключно Анна. Можливо, саме через це вона мене й полюбила.

– Тобі дуже личив би чубчик… – сказала мені якось Анна.

– Ти думаєш?

– Авжеж. Хочеш, я тебе підстрижу?

– У тебе є ножиці?

– Ні, але ми десь знайдемо…

– Я подумаю. Але без мого дозволу вночі не стрижи мене, будь ласка…

Анна засміялася. І в цей момент до нас заглянуло двоє хлопчаків, мабуть, спокусившись дзвінким сміхом.

– А ти весела… Я, звичайно, трохи чмелена, але не настільки, щоб стригти уночі свою сусідку по цьому концтабору.

– Хтозна! Дорогою в автобусі я стільки страшилок наслухалася про табори. Про те, що тут мажуть обличчя зубною пастою, про гірських монстрів типу чупакабри, про жахливу їжу.

– Якщо хочеш, я можу підстригти тебе так, що чупакабра дремене з ляку щодуху!

Я розреготалася. А потім різко зупинилася.

– Ти ж жартуєш, так?