Повне зібрання творів

Розділ IX

Думаю, Маленький Принц скористався для втечі диким птаством, яке летіло у вирій. Уранці в день від’їзду він ретельно прибрав свою планету. Старанно потрусив сажу у вулканах. Він мав два незгаслі вулкани. На них дуже зручно гріти вранці сніданок. Мав і один згаслий вулкан. Але, як казав Маленький Принц, ніколи не знаєш! Тож він пошурував кратер і згаслого вулкана. Якщо вулкани добре прочищені, вони горять потихеньку і стало, без вивержень. Вулканічні виверження – немов сажа, яка загоряється в комині. Річ очевидна, на нашій Землі ми надто малі, щоб трусити сажу у вулканах. Саме тому вони завдають нам такого великого клопоту.

Крім того, Маленький Принц вирвав, трохи засмутившись, останні паростки баобабів. Він думав, що вже ніколи не захоче повернутися. Але того ранку всі звичайні роботи видалися йому справжньою насолодою. Востаннє поливши квітку і готуючись накрити її ковпаком, він відчув, що йому хочеться плакати.

– Прощавай! – сказав він квітці.

Вона не відповіла.

– Прощавай! – повторив Маленький Принц.

Квітка кашлянула. Але аж ніяк не через застуду.

– Я була дурна, – нарешті озвалася вона. – Прошу, вибач мені. Постарайся бути щасливим.

Маленький Принц здивувався, не почувши докорів. Збентежився й заціпенів, тримаючи ковпак у руках. Він не розумів тієї лагідності та спокою.

– Авжеж, я люблю тебе, – казала далі квітка. – Я сама винна, що ти нічого не знав про це. Зрештою, це пусте. А от ти був не меншим дурнем, ніж я. Постарайся бути щасливим… Лиши той ковпак. Я не хочу його.

– Але ж вітер…

– Я не така вже й застуджена… Мені добре від свіжого нічного повітря. Я ж квітка.

– Але ж тварини…

– Таж треба мені годувати дві чи три гусені, якщо хочу побачити метеликів! Здається, вони дуже гарні. Як не вони, хто ще провідає мене? Ти будеш далеко. А якщо трапляться великі тварини, я не боюсь нічого. Я маю пазурі.

Квітка простодушно показала свої чотири колючки. Потім додала:

– Не зволікай отак, це дратує. Ти вирішив піти. Іди.

Квітка не хотіла, щоб Маленький Принц бачив, як вона плаче. Та квітка була дуже горда…

Розділ X

Маленький Принц опинився в районі астероїдів 325, 326, 327, 328, 329 і 330. Він почав відвідувати їх, щоб мати якусь роботу і чогось навчитися.

На першому астероїді жив король. Вбраний у пурпур та горностаї, він сидів на простенькому, але однаково величному троні.

– Ага! Ось і підданий! – вигукнув король, помітивши Маленького Принца.

А Маленький Принц запитав себе:

«Як він міг упізнати мене, ще ніколи не бачивши?»

Він не знав, що королям світ видається спрощеним. Для них усі люди піддані.

– Підійди, щоб я краще бачив тебе, – звелів король, пишаючись, що нарешті він бодай для когось король.

Маленький Принц пошукав очима, де сісти, але всю планету вкривала розкішна горностаєва мантія. Тож він і далі стояв, а бувши втомленим, позіхнув.

– Позіхи в присутності монарха суперечать етикетові, – зауважив король. – Я забороняю тобі позіхати.

– Та я не годен стриматись, – відповів, засоромившись, Маленький Принц. – Я довго подорожував, не спав…

– У такому разі, – мовив король, – я наказую тобі позіхати. Я вже багато років не бачив, щоб хтось позіхав. Позіхи для мене – річ цікава. Ну ж бо! Позіхай! Це наказ!

– Я бентежуся… я не можу, – зашарівся Маленький Принц.

– Гм-м! Гм-м! – протягнув король. – Тоді я… наказую тобі інколи позіхати, а інколи…

Він щось бурмотів і видавався роздратованим.

Адже король, власне, прагнув, щоб його владу поважали. Він не терпів непокори. То був абсолютний монарх. Але, сповнений доброти, давав розумні накази.

– Якби я наказав, – просторікував він, – генералові обернутись у морського птаха і якби генерал не виконав наказу, то завинив би не генерал, а я.

– Можна мені сісти? – несміливо запитав Маленький Принц.

– Я тобі наказую сісти! – відповів король, величним жестом підібравши полу горностаєвої мантії.

А Маленький Принц дивувався. Планета малесенька. Чим той король міг правити?

– Ваша Величносте, – озвався він, – перепрошую, що запитую вас…

– Я тобі наказую запитати мене! – похапцем кинув король.

– Ваша Величносте… чим ви правите?

– Усім, – з величною простотою відповів король.

– Усім?

Король скромним жестом показав на свою планету, інші планети й на зорі.

– Цим усім? – перепитав Маленький Принц.

– Цим усім, – підтвердив король.

Адже цей монарх був не тільки абсолютним, а й усесвітнім.

– І зорі коряться вам?

– Звичайно, – кивнув король. – Ту ж мить. Я не терплю непокори.

Така могутність сповнила Маленького Принца захвату. Якби він сам мав таку, то міг би милуватись, як сідає сонце, не сорок чотири, а сімдесят два, а то й сто чи навіть двісті разів за день, ні разу не переставивши стільця! Засмутившись через спогад про свою малу покинуту планету, він наважився попросити короля про милість:

– Я б хотів побачити, як сідає сонце… Зробіть мені таку ласку… Накажіть сонцю сісти…

– Якби я наказав генералові літати від квітки до квітки, наче метелик, або написати трагедію, або обернутись у морського птаха і якби генерал не виконав отриманого наказу, хто – він чи я – не мав би слушності?

– Ви, – твердо мовив Маленький Принц.

– Саме так. Від кожного слід вимагати того, що він може виконати, – пояснював король. – Влада спирається передусім на розум. Якщо наказати народові йти і кинутись у море, він зробить революцію. Я маю право вимагати покори, бо мої накази розумні.

– Ну, а як моє сонце, що заходить? – нагадав Маленький Принц, бо ніколи не забував свого вже поставленого запитання.

– Ти побачиш, як воно заходить. Я дам наказ. Але, дотримуючись своєї науки врядування, зачекаю, поки настануть сприятливі умови.

– І коли ж це буде? – поцікавився Маленький Принц.

– Гм! Гм! – замислився король, одразу зазирнувши у великий календар. – Гм! Гм! Це буде десь… десь… сьогодні ввечері десь о сьомій годині сорок хвилин! Ти побачиш, як мені коряться!

Маленький Принц позіхнув. Він засмутився, що не побачить за мить, як сідає сонце. А ще й трохи знудився.

– Мені тут нема чого робити, – зітхнув він. – Я рушаю далі!

– Не йди! – благав король, бо страшенно пишався, що має підданого. – Не йди, я зроблю тебе міністром.

– Міністром чого?

– Е… правосуддя!

– Таж тут нема кого судити!

– Цього ніколи не знаєш, – заперечив король. – Я ще не обійшов свого королівства. Я вже старенький і не маю місця для карети, а ходити пішки мені важко.

– Ох! Таж я вже бачив, – мовив Маленький Принц, нахилившись, щоб знову глянути на інший бік планети. Там теж нікого немає..

– Тоді ти судитимеш сам себе, – сказав король. – Це найтяжче. Набагато тяжче судити себе, ніж ближнього. Якщо ти здатний судити себе, тоді ти справжній мудрець.

– Я, – заявив Маленький Принц, – можу судити себе де завгодно. Я не маю потреби жити тут.

– Гм! Гм! – вагався король. – Думаю, на моїй планеті десь є старий пацюк. Я чую його вночі. Ти міг би судити цього пацюка. Вряди-годи оголошувати йому смертний вирок. Отак його життя залежатиме від твого правосуддя. Але, засудивши, ти щоразу й помилуєш, щоб зберегти йому життя. Адже пацюк один.

– Я, – заперечив Маленький Принц, – не люблю засуджувати на смерть і думаю, що я піду звідси.

– Ні! – не погодився король.

Маленький Принц, готуючись рушати, все-таки не хотів засмучувати старого монарха:

– Якщо Ваша Величність хочуть, щоб вам корилися абсолютно, ви могли б дати мені якийсь розумний наказ. Звеліти, наприклад, рушати за хвилину. Умови, як на мене, сприятливі…

Король не відповів. Маленький Принц спершу вагався, а потім, зітхнувши, вирушив.

– Я призначаю тебе послом! – квапливо гукнув йому навздогін король.

Він мав величний і владний вигляд.

«Дорослі дуже дивні», – подумки сказав собі Маленький Принц під час подорожі.

Розділ XI

На другій планеті жив марнославний чоловік.

– Ах! Ах! Візит шанувальника! – гукнув здалеку марнославний, тільки-но помітивши Маленького Принца.

Адже для марнославних решта людей – шанувальники.

– Добрий день! – привітався Маленький Принц. – У вас дуже кумедний капелюх.

– Це для вітань, – відповів марнославний. – Щоб вітати, коли мені плещуть. На жаль, тут ніхто ніколи не ходить.

– Для чого? – не зрозумів Маленький Принц.

– Бий у долоні, – порадив марнославний.

Маленький Принц кілька разів ударив у долоні. Марнославний скромно привітав його, піднявши капелюха.

«А тут веселіше, ніж у короля», – подумав Маленький Принц і знову заплескав у долоні. Марнославний знову вітав його, піднімаючи капелюха.

Поплескавши хвилин п’ять, Маленький Принц утомився від одноманітної гри:

– А що слід робити, щоб капелюх упав? – запитав він.

Але марнославний не чув його. Марнославні чують тільки похвали.

– А ти справді в захваті від мене? – запитав господар планети Маленького Принца.

– А що означає «в захваті»?

– «У захваті» означає визнавати, що я найгарніший, найошатніший, найбагатший і найрозумніший на планеті.

– Але ж ти сам на своїй планеті!

– Дай мені цю насолоду! Однаково будь у захваті від мене!

– Я в захваті від тебе, – мовив Маленький Принц, ледь стенувши плечима, – але який тобі інтерес у цьому?

Маленький Принц покинув ту планету.

«Дорослі вочевидь дуже дивні», – лише сказав він собі під час подорожі.

Розділ XII

На наступній планеті жив пияк. Цей візит був дуже короткий, але страшенно засмутив Маленького Принца.

– Що ти тут робиш? – запитав він пияка, побачивши, як той мовчки сидить перед кількома повними пляшками і кількома пустими.

– П’ю, – похмуро відповів пияк.

– Навіщо ти п’єш? – запитав Маленький Принц.

– Щоб забути, – відповів пияк.

– Забути що? – цікавився Маленький Принц, уже проймаючись жалем.

– Забути, що мені соромно, – признався пияк, опустивши голову.

– Соромно що? – запитував далі Маленький Принц, прагнучи допомогти бідоласі.

– Соромно пити! – нарешті вимовив пияк, остаточно поринувши в мовчанку.

Приголомшений, Маленький Принц покинув ту планету.

«Дорослі вочевидь напрочуд дивні», – подумки сказав він собі під час подорожі.

Розділ XIII

На четвертій планеті жив бізнесмен. Цей чоловік був такий заклопотаний, що навіть не підняв голови, коли прибув Маленький Принц.

– Добрий день! – привітався Маленький Принц. – У вас погасла сигарета.

– Три плюс дві буде п’ять. П’ять і сім – дванадцять. Добрий день! П’ятнадцять і сім – двадцять дві. Двадцять дві і шість – двадцять вісім. Не маю часу знову запалити. Двадцять шість і п’ять – тридцять одна. Ух! Отже, п’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна.

– П’ятсот мільйонів чого?

– Га? Ти ще тут? П’ятсот один мільйон… я вже не знаю… Я маю купу роботи! Я людина серйозна, мені не до балачок! Дві і п’ять – сім…

– П’ятсот один мільйон чого? – повторив Маленький Принц, що ніколи й нізащо не зрікався свого вже поставленого запитання.

Бізнесмен підняв голову:

– За п’ятдесят чотири роки, відколи я живу на цій планеті, мені заважали тільки тричі. Вперше це сталося двадцять два роки тому, бозна-звідки прилетів хрущ і дзижчав так жахливо, що я, додаючи, аж чотири рази помилився! Вдруге це сталося одинадцять років тому, мене доконав ревматизм. Я дуже мало рухаюсь. Я не маю часу тинятися. Я людина серйозна. Втретє… таж оце тепер! Отже, я казав п’ятсот один мільйон…

– Мільйон чого?

Бізнесмен збагнув, що немає надії на спокій:

– Отих дрібних цяток, які інколи видно на небі.

– Мух?

– Та ні, дрібних цяток, які блищать.

– Бджіл?

– Та ні. Дрібних золотавих цяток, які спонукають мріяти нероб. А я – людина серйозна! Я не маю часу на мрії.

– Ага! Зірок?

– Таки їх. Зірок.

– І що ти робиш із п’ятьмастами мільйонами зірок?

– Їх п’ятсот один мільйон шістсот двадцять дві тисячі сімсот тридцять одна. Я людина серйозна, я точний в усьому.

– І що ти робиш із цими зорями?

– Що я роблю з ними?

– Так.

– Нічого. Вони моя власність.

– Зорі – твоя власність?

– Авжеж.

– Але я бачив одного короля, що…

– Королі не мають власності. Вони володарюють, це зверхники. Тут є велика відмінність.

– І що тобі дає власність на зорі?

– Завдяки їй я багатий.

– І що тобі дає це багатство?

– Я можу купувати інші зорі, якщо хто-небудь відкриє їх.

«Оцей, – подумки сказав собі Маленький Принц, – міркує десь так, як той пияк».

Однак запитував далі:

– Як можна привласнити зорі?

– А чиї вони? – невдоволено буркнув бізнесмен.

– Не знаю. Нічиї.

– Тоді вони мої, бо я перший про це подумав.

– Невже цього досить?

– Авжеж. Коли ти знайшов нічийний діамант, він твій. Коли відкрив нічийний острів, він твій. Коли перший маєш якусь ідею, ти патентуєш її, і вона твоя. Я маю у своїй власності зорі, бо ніхто ніколи до мене не здогадався привласнити їх.

– Таки правда, – погодився Маленький Принц. – І що ти робиш із ними?

– Порядкую ними. Веду облік та інвентаризую, – відповів бізнесмен. – Це важко. Але ж я людина серйозна!

Маленький Принц однаково не заспокоївся:

– Ось я маю у своїй власності шарф, можу обкрутити його навколо шиї і забрати. А якщо маю квітку, можу зірвати її й забрати. А от ти не можеш зняти зорі!

– Ні, але можу покласти їх у банк.

– А це що таке?

– Розумієш, я записую число своїх зірок на папірцеві. А потім замикаю той папірець на ключ у шухляді.

– І це все?

– Цього досить!

«Смішно, – думав Маленький Принц. – Досить поетично. Але несерйозно».

Маленький Принц мав про серйозні речі уявлення, дуже відмінні від уявлень дорослих.

– Я, – розповідав він, – маю квітку, яку щодня поливаю. Маю три вулкани, у яких щотижня трушу сажу. Бо дбаю і про згаслий вулкан. Адже ніколи не знаєш, що може трапитися.. І моїм вулканам, і моїй квітці добре, що вони моя власність. А от ти не робиш зорям ніякого добра…

Бізнесмен роззявив рота, але не знав, що відповісти, тож Маленький Принц покинув його.

«Без сумніву, дорослі абсолютно дивні», – подумки лише сказав він собі під час подорожі.

Розділ XIV

П’ята планета була дуже кумедна. Та ще й найменша з усіх. Місця на ній було якраз досить, щоб поставити ліхтар і ліхтарника. Маленький Принц не міг собі пояснити, яка може бути користь від ліхтаря та ліхтарника десь у небі на планеті, де немає ні людей, ні будинків. Проте сказав собі подумки:

«Можливо, цей чоловік не має глузду. Проте в нього таки більше глузду, ніж у короля, марнославного, бізнесмена і пияка. Принаймні його праця має певний сенс. Запалюючи ліхтар, він немов народжує ще одну зорю або квітку. Гасячи ліхтар, кладе спати квітку або зорю. Мила робота. Справді корисна, бо гарна».

Опустившись на планету, Маленький Принц шанобливо привітав ліхтарника:

– Добрий день! Чому ти погасив ліхтар?

– Це наказ, – відповів ліхтарник. – Добрий день!

– Який наказ?

– Погасити ліхтар. Добрий вечір!

І запалив ліхтар.

– Чому ти запалив ліхтар?

– Це наказ, – відповів ліхтарник.

– Не розумію, – зітхнув Маленький Принц.

– Тут нема чого розуміти, – пояснив ліхтарник. Наказ є наказ. Добрий день!

І погасив ліхтар.

Потім витер чоло картатою червоною хустинкою:

– У мене моторошна професія. Колись вона мала сенс. Я гасив уранці й запалював увечері. А вдень відпочивав, уночі спав…

– І відтоді наказ змінився?

– Наказ не змінився, – зітхнув ліхтарник. – У цьому й трагедія! Планета рік у рік крутиться дедалі швидше, а наказ не змінився!

– Ну? – запитав Маленький Принц.

– Тож тепер, коли вона робить оберт за хвилину, я й на секунду спокою не маю! Запалюю і гашу щохвилини!

– Цікаво! Тож у тебе день – одна хвилина!

– Аж ніяк не цікаво! – заперечив ліхтарник. – Минув уже місяць, як ми розмовляємо.

– Місяць?

– Так. Тридцять хвилин. Тридцять днів! Добрий вечір!

Ліхтарник запалив ліхтар.

Маленький Принц дививсь на ліхтарника і вже любив його, такого вірного наказові. Й пригадав, як колись він сам хотів споглядати, як заходить сонце, й пересував стілець. Він прагнув допомогти своєму приятелеві:

– Слухай… я знаю, як тобі можна відпочити, коли тільки захочеш…

– Я завжди хочу, – запевнив ліхтарник.

Адже можна бути водночас і вірним, і ледачим.

– Твоя планета така маленька, – казав далі Маленький Принц, – що ти тричі ступнеш і обійдеш її. Тобі треба йти лише досить повільно, щоб завжди бути на сонці. Захочеш відпочити – просто йди собі, і день триватиме як завгодно довго.

– Це не стане мені у великій пригоді, – скривився ліхтарник. – Я в житті люблю тільки спати.

– Тоді тобі не щастить, – зітхнув Маленький Принц.

– Не щастить, – погодився ліхтарник. – Добрий день!

І погасив ліхтар.

«Цього чоловіка, – подумки сказав собі Маленький Принц, далі линучи в подорож, – зневажали б усі інші: король, марнославний, пияк, бізнесмен. Проте тільки він не видається мені сміховинним. Мабуть, тому, що дбає про щось інше, ніж про себе».

Маленький Принц зітхнув від жалю і знову сказав собі:

«Це єдиний, кого я б міг назвати своїм приятелем. Але його планета справді малесенька. Тут немає місця для двох…»

Маленький Принц лише не смів признатися собі, що шкодує за тією планетою, благословенною зокрема змогою тисячу чотириста сорок разів за добу милуватись, як сідає сонце!

Розділ XV

Шоста планета була вдесятеро більша. На ній жив літній добродій, що писав грубезні книжки.

– Ти ба! Ось і дослідник! – вигукнув він, помітивши Маленького Принца.

Маленький Принц сів на стіл і перепочивав. Він був у таких далеких мандрах!

– Звідки ти прибув? – запитав його літній добродій.

– Що за книжка така товста? – запитав і собі Маленький Принц. – Що ви тут робите?

– Я географ, – відповів літній добродій.

– А що таке географ?

– Учений, який знає, де є моря, річки, міста, гори та пустелі.

– Цікаво, – протягнув Маленький Принц. – Бодай нарешті якийсь справжній фах! – І озирнувся на планету географа. Маленький Принц ще ніколи не бачив такої величної планети. – А ваша планета гарна. Тут є океани?

– Я про це ще не знаю, – відповів географ.

– Ох! (Маленький Принц був розчарований). А гори?

– Я про це ще не знаю, – пролунала та сама відповідь.

– А міста, річки і пустелі?

– Теж не знаю.

– Таж ви географ!

– Авжеж, – кивнув географ, – але не дослідник. Я не маю жодного дослідника. Не географ вирушає рахувати міста, річки, гори, моря, океани та пустелі. Географ – надто важлива постать, щоб тинятися. Географ не покидає свого кабінету. Але приймає там дослідників. Розпитує їх і записує їхні спогади. Якщо спогади котрогось із них видаються географу цікавими, він наказує з’ясувати стан моралі дослідника.

– Навіщо?

– Дослідник, який бреше, занапащає географічні книжки. А також дослідник, який забагато п’є.

– Чому? – дивувався Маленький Принц.

– Бо в пияків двоїться в очах. І тоді географ позначає дві гори там, де є тільки одна.

– Я знав одного чоловіка, – мовив Маленький Принц, – що був би поганим дослідником.

– Можливо. Отже, коли мораль дослідника видається доброю, його розпитують про зроблені відкриття.

– І ми це побачимо?

– Ні. Це надто складно. Від дослідника вимагають подати докази. Якщо йдеться, наприклад, про відкриття великої гори, вимагають, щоб він приніс звідти велике каміння.

Географ раптом стрепенувся:

– Стривай, ти ж прибув здалеку! Ти дослідник! Ти опишеш мені свою планету!

Географ, розгорнувши реєстр, заточив олівець. Розповіді дослідників записують спершу олівцем. А щоб записати чорнилом, чекають, поки дослідник подасть докази.

– Ну? – заохочував географ.

– Ох! У мене, – відповів Маленький Принц, – не дуже цікаво, бо все малесеньке. Я маю три вулкани. Два вулкани діють, один погас. Але ж ніколи не знаєш, що може трапитися.

– Ніколи не знаєш, – повторив географ.

– А ще я маю квітку.

– Ми не реєструємо квітів, – мовив географ.

– Чому? Ця квітка найгарніша!

– Квіти ефемерні.

– Що означає «ефемерні»?

– Книги з географії, – пояснював географ, – найцінніші з усіх книжок. Вони ніколи не стають застарілі. Яка-небудь гора вкрай рідко зрушує з місця. Океан украй рідко висихає. Ми пишемо про вічне.

– Але згаслі вулкани можуть прокинутись, – урвав його Маленький Принц. – Що означає слово «ефемерний»?

– Згас вулкан чи прокинувся, нам, географам, байдуже. Для нас має значення тільки те, що це гора. Вона не змінюється.

– Але що таке «ефемерний»? – повторив Маленький Принц, що ніколи не зрікався свого вже поставленого запитання.

– Це слово означає: такий, якому невдовзі загрожує зникнення.

– Моїй квітці невдовзі загрожує зникнення?

– Звичайно.

«Моя квітка ефемерна, – подумки сказав собі Маленький Принц, – і має лише чотири колючки, щоб боронитися від світу! А я покинув її самотню на своїй планеті!»

У серці Маленького Принца вперше озвався жаль. Та невдовзі хлопчик знову збадьорився:

– Що ви порадите відвідати? – запитав він.

– Планету Земля, – навіть не вагався географ. – Про неї ходять добрі чутки.

Маленький Принц покинув планету географа, думаючи про свою квітку.

Розділ XVI

Отже, сьомою планетою була Земля.

Земля – не абияка планета! На ній є сто одинадцять королів (не забуваючи, звичайно, й негритянських цариків), сім тисяч географів, дев’ятсот тисяч бізнесменів, сім із половиною мільйонів пияків, триста одинадцять мільйонів марнославних – тобто приблизно два мільярди дорослих.

Щоб дати вам уявлення про розміри Землі, я скажу, що до винаходу електрики на цій планеті, на всіх шістьох континентах, доводилось утримувати справжнє військо з чотирьохсот шістдесятьох двох тисяч п’ятисот одинадцятьох ліхтарників.

Якщо дивитися здалеку, видовище було неперевершеним. Рухи того війська були впорядковані, наче в оперного балету. Спершу наставала черга ліхтарників Нової Зеландії та Австралії. Запаливши ліхтарі, вони йшли спати. Після них пускалися в танок ліхтарники Китаю і Сибіру. Потім і ці непомітно ховалися за лаштунки. Тоді наставала черга ліхтарників Росії та Індії. Далі – ліхтарників Африки і Європи. Згодом виходили на сцену ліхтарники Південної Америки. За ними вслід – Північної Америки. І всі вони ніколи не помилялися в порядку свого виходу на сцену. Грандіозна вистава.

Тільки ліхтарник єдиного ліхтаря на Північному полюсі і його колега-ліхтарник єдиного ліхтаря на Південному полюсі жили в лінощах та недбальстві: вони працювали двічі на рік.