– О! Я тiльки припускала таку можливiсть, яку ти щойно пiдтвердив. Тож, в тебе е коренi?
– У всього е коренi, живого й не живого. І з усього можна отримати енергiю. Ладно, йди сюди, – вiдказав Хмарочос й обiйняв Аню, зробивши ii невидимою та неуразливою для пiшоходiв i полiцii тiеi вулицi, на якiй вона заснула бiля його пiднiжжя.
* * *
Прокинувшись на свiтанку вiд ритмiчних звукiв мiтли двiрника, Аня йому привiтно всмiхнулась й отримала таку саму доброзичливу усмiшку у вiдповiдь. «Зауваж, – вiдказала Свiдомiсть, що прокинулася разом iз дiвчиною, – ця усмiшка – то твоя чашка кави, бо грошi треба економити».
– Ой, до речi, а скiльки в мене грошей? – запитала Аня, нарештi, вiдпочивши й вiдчуваючи себе в повнiй безпецi.
– Порахуй.
Свiдомiсть була лаконiчною, й пiсля короткоi ревiзii гаманця Аня зрозумiла чому. Грошей майже не було. Двiстi ойрiв. А квиток назад чiтко вказував, що цього буде замало, аби протягнути в Гонконзi п’ять дiб.
Аня знизала плечима на констатацiю реальностi й вiдправилася в готель, поговорити з Женею. Трохи заспокоiвшись, дiвчина зрозумiла, що втеча була превентивним заходом. Аж занадто. Бо, якщо Женя торгував наркотиками, навряд чи б вiн витрачав своi «запаси» на те, щоб зробити ii наркоманкою. Швидше вiн хотiв налякати ii, збентежений тим, що Аня про все здогадалася. Та й, врештi, якби й так, вона б пручалася, як вгашена, а вгашенi дiвчата вмiють пручатися. Однак усе то були аргументи – такi собi. Головне – Аня вiдчула, що в нiй е сили протистояти Женiним грубощам, й доки повертатися додому, вона вже точно якось витримае бiля нього. «Все одно краще, нiж намагатися прожити на двiстi ойрiв без даху над головою в Гонконзi», – констатувала Аня й рiшуче ввiйшла в готель.
Той був маленький, але дуже високий, як у качанi кукурудзи, стирчали в рiзнi боки в ньому жовтi освiтленi вiкна-насiнини номерiв, i в кожному такому вiкнi, як мурашки, копирсалися його постояльцi. Було стiльки нагальних справ у кожного туриста!.. І речi треба було розкласти, зiм’ятi в клiтках валiз, спробувати знайти англомовний музичний канал, або CNN, чи BBC, i найголовнiше – не помилитися з вибором ресторану для вечерi, що було майже неможливим з огляду на екзотичнiсть традицiйноi китайськоi iжi. Аня згадала останню вечерю з iще близьким i таким рiдним вчора Женею, i в неi защемило серце.
«Дивовижно, як воно в життi бувае: ще вчора я розмiрковувала, чи варто вiддавати йому серце, а вже сьогоднi вiн – мiй ворог i думати залишилося тiльки про те, як би перекантувати поруч iз ним днi, що залишилися до вiдльоту додому». Анi було тяжко думати про цю оказiю, як в старовину називали прикрий випадок, i ii думки поплили в напрямку рiдноi оселi. Чомусь згадалися маминi наiдки на святковi днi, й Аня усвiдомила, що варто лише пережити цi п’ять дiб, як вона iстиме «шубу» i пирiжки з м’ясом i цибулею. Такi солодкуватi, бо в тiсто мама додае занадто багато цукру, i батько любить iх iсти через це iз херсонським солодким.
Аня стала перед дверима номера й пiдготувала завчену фразу: «Я залишаюся з тобою до приiзду до Киева. Не чiпай мене, i я виконаю свою роль твого алiбi на кордонi». Сказати, що iй було страшно – не сказати нiчого. Вона набрала бiльше повiтря в легенi й постукала у дверi.
У наступнi митi Аня зрозумiла приказку про непередбачуванiсть життя «Вiд тюрми й суми – не зарiкайся» всiма фiбрами свого ества. Їй вiдкрив якийсь незнайомий гонконжець i пильно втупився очима в ii обличчя.
– Ви хто?
– Я? Аня. Так мене звати. А Женю можна?
– Вiн вам хто?
– Знайомий. Земляк… Ми з ним познайомилися вчора в ресторанi, – Аня всiм своiм еством вiдчула, що треба брехати, брехати чим бiльше, не моргнувши оком. Брехати так, як вона ще не брехала нiколи ранiше у своему життi. Придумувати iсторiю непричетностi до Женi та всього, що нещодавно iй вiдкрилося. Та i ii Свiдомiсть тихо прошепотiла в саме серце: «Бреши…» – Я – туристка, як «Отче наш», – вiдбила кожне слово дiвчина.
– Заходьте, – скомандував незнайомець, i за його плечима Аня встигла розгледiти, що в номерi вчинено обшук. На цих самих плечах були якiсь погони, й Аня здогадалась, що це полiцiя шукае наркотики – Женю викрито.
– Та нi. Слухайте, якщо Женi немае… – Аня позадкувала, – то я краще зайду iншим разом. Менi треба на пляж.
Колеги полiцiанта, що розмовляв з Анею, щось почали питати в нього, i той вiдволiкся вiд неi.
– Усього найкращого, – чiтко промовила дiвчина й розвернулася в напрямку лiфта. Їi нiхто не зупинив.
* * *
«Хелло! Хелльо!» – навсiбiч чула Аня й луною вiддавалося у ii вухах. Вона не пам’ятала особливо минулоi доби, i все прокручувала подумки дiалог iз полiцiантом.
– Вiн не почне мене шукати?
– Нi, не хвилюйся даремно, – вiдказала втомлена Свiдомiсть, якiй вже набридло заспокоювати свою власницю.
Аня цiлий день «iшла, куди очi дивляться» i зовсiм не розбирала дороги. Вона все розмiрковувала, а чому б не зупинитися перепочити десь? Але була так налякана розмовою з представником влади, що мусила рухатися. Байдуже куди й навiщо.
Лiтня спека вбивала всiлякi примарнi бажання вийти на вулицю та роздивитися туристичнi принади. Тож вона встигла побачити всього одну – найдовший у свiтi наземний ескалатор. Їй на шляху, «втiкачки», траплялося безлiч пiшохiдних мостiв, пiдземних переходiв й ескалаторiв. Їх зводили, аби полегшити життя мешканцiв мегаполiса. В усiх них було кондицiйоване повiтря, затишок i затiнок. Десь посеред якогось iз них, одного з безлiчi гонконзьких переходiв, Аня знесилено вмостилася поруч iз жiнкою в картоннiй коробцi. Подивилася крiзь поручнi мосту для пiшоходiв на океан: у ньому курсували туди-сюди пороми в кiлькох напрямках. Дiвчина вiдчула холодний метал поручнiв у долонi й повернула обличчя до мешканки, що першою розташувалася в коробцi. Та привiтно усмiхалася iй, нiчого не маючи проти Анiного товариства. Аня розчулилася, що ii не проганяють, уперше за добу дозволила собi розслабитись i заплакала. Жiнка зi спiвчуттям подивилася на неi й протягнула прозорий пластиковий пакетик iз якоюсь iжею. Аня скуштувала. Було смачно, солодко-солоно, але, як завжди, абсолютно незрозумiло, що то е: чи якiсь смаженi боби, чи засушене м’ясо, чи морепродукти. Аня сконцентрувалася на тому пакетику й навiть не помiтила, як жiнка пiшла вiд неi, тiльки встигла побачити ii привiтну посмiшку та як вона помахала iй рукою, прощаючись.
«Святе мiсце порожне не буде». Мабуть, цю приказку придумали першi християни, якi будували церкви Киiвськоi Русi на мiсцях поганських каплиць. Намолене мiсце нiколи не порожне – врештi, навiть якщо таке трапилося, воно повне своею енергетикою. До картонноi коробки з Анею всерединi залiзли ще три китаянки, привiтно всмiхаючись. Повз ходили пiшоходи пiдвiсним пiшохiдним мостом, а на ослiнчику вмостилося кiлька постелених картонок, у якi безперешкодно залазили люди на вiдпочинок. Вони iли там, розминали натомленi ноги, навiть грали в карти – чого там тiльки не було. Аня помiтила, як одна з ii новоприбулих сусiдок витягла останню модель айфона й зрадiла якомусь повiдомленню, що прийшло на телефон.
Повз вiдпочивальникiв у коробках швидким темпом проходило безлiч людей – рiзних, абсолютно рiзних, старих i молодих, чорних i бiлих i найголовнiше – нiхто нiкого не чiпав i не витрiщався. «Мабуть, схоже на Нью-Йорк. Не знаю, чи менi колись випаде нагода його побачити…», – подумала Аня, розслабляючись. Вона й не помiтила, як заснула i спала в коробцi добрих двi години. Розплющивши очi, зрозумiла, що вечорiе. У ii тимчасовiй оселi розташувалася нова компанiя. Їх було четверо, i маленький карапуз «затесався» п’ятим. Дiвчина вiдчула себе вiльною i ще крiзь сон знаками попросила iсти, побачивши, як компанiя розкладае наiдки на вечерю. Через мить без будь-яких запитань вона отримала порцiю рису. Аня щиро подякувала посмiшкою й в одну мить його з’iла. Компанiя, побачивши такий ентузiазм, поклала iй iще. Мiсцева дiвчина усмiхнулася й на чистiй англiйськiй запитала, звiдки та приiхала. Двома словами, оминаючи тему наркотикiв, Аня змалювала свою ситуацiю. Всi четверо, крiм безневинного малюка, якому зарано ще було спiвчувати чужим тьотям, поцокали язиками, перекинулися парою слiв i залишили Анi десять гонконзьких долярiв.
– Дякую, дякую!.. – тiльки й встигла пробелькотiти Аня iм навздогiн, коли вони залишили коробку.
* * *
Аня умилася холодною водою в люксовiй жiночiй вбиральнi шопiнг-молу, коло якого вона сидiла у своему паперовому прихистку, i сiла бiля фонтана спостерiгати за людьми. Шоста година красномовно свiдчила про закiнчення робочого дня, бо тiльки-но годинник шопiнг-молу вiдмiряв зазначений час, як натовпу побiльшало. Проте найцiкавiшим було те, що у цьому мурашнику жоден не зачiпав iншого, строго дотримуючись субординацii. Фонтан оминали чiтко, як по регламенту. Анi стало цiкаво, й вона висунула вперед, до мурашника, спочатку одну ногу – нiчого не трапилось, потiм – другу. Знову нiчого. Нiхто не перечепився, i весь людський потiк, мов та вода, оминав ii кiнцiвки. Дiвча заусмiхалося по самi вуха й майже забуло, що життя жорстоке й пiдкинуло iй пакостi в Гонконзi. Ще тi пригоди!
– І нiчого воно не жорстоке, i вiдбуваеться з нами тiльки те, що ми дозволили вiдбутися. Просто ми не хочемо у це вiрити, – проказала Свiдомiсть.
– О! Прокинулася вже зi своiми повчаннями?
– Хочу, аби ти стала розумнiшою, бо менi з тобою ще жити й жити, – вiдказала та ображено й задерла носа.
Аня згадала унiверситетських модниць, якi часто надягали на себе все, що в них було найкращого, й так ходили на навчання. Навiть тi, що мали найкраще, i того найкращого в них було багато (юристки й мiжнародницi), навiть вони не втримувались й надягали разом i Луi Вiтони, i Шанелi i ще щось, незрозумiлоi для Анi етимологii. Дiвчина роззявила рота й дивилася на гонконзьких цiпочок, що випурхнули з офiсiв, щоб чимшвидше опинитися у своiх оселях, а якщо дома на них нiхто не чекае, продовжити «соцiальне» життя в ресторанах i барах. На них не було жодного брендованого одягу, однак вигляд вони мали значно елегантнiший i красивiший за унiверситетськi ялинки.
Їй набридло сидiти пiд кондицiонерами на холодному мармурi фонтана й вона вирiшила, нарештi, вийти на вулицю. Вогке й тепле покривало ночi вiдразу обгорнуло ii. Аня довiрливо подивилася на стiни хмарочосiв, нiби питала дозволу, чи можна бiля них переночувати, але було ще зарано. Поруч ходили люди, i iй також треба було кудись iти, аби не порушувати правила гри, як iй здавалося, броунiвського руху. На посиденьки в барi грошей не було, тож треба було поспiшати кудись, вдаючи, що дома чекае на неi тепла вечеря й затишок. І насправдi так i було, тiльки за тисячу кiлометрiв звiдси…
Аня вiдчула, як сильно скучила за матусею. Вони були нерозлучними подругами, та й роздiляло iх якихось двадцять рокiв. Це саме мама поiхала з нею на вступнi iспити й чекала на доню пiд дверима екзаменаторськоi, це вона втiшала ii, коли та зрозумiла жалюгiднiсть свого гардероба перед шатами iнших однокурсниць. Мама завжди вважала, що Аня мусить вдало одружитися, народити дiток якнайшвидше, накупити гарного одягу й бути завжди при молодому коханому чоловiковi. «Ой, як ти здивуешся, коли я тобi розповiм про Женю…», – подумала Аня. Тут-то ii й наздогнало це сумнозвiсне «хелльо», яке переслiдуватиме ще довго.
Доки Аня йшла кудись уперед i згадувала маму, вона зайшла в якийсь темний бар, де на крихiтних столиках стояли холоднi бляшанки пива. Втомленiй i виснаженiй Анi дуже захотiлось того пива… Вона потяглася до однiеi з бляшанок, взяла ii й роззирнулася навсiбiч, чи нiхто не накинеться на неi з криками: «Це не твое, брудна волоцюжко!» Навкруги не було анi душi. Вона вже збиралася вiдкрити бляшанку, як iз темряви виплила усмiхнена брудолиця повiя й проговорила медово: «Хелльо». До неi потягнулись ii руки. Звiдусiль потягнулися руки з довгими гострими пазурами замiсть нiгтiв. Аня вiдчула, як чиiсь вологi соски впираються мiж ii лопатками, i з криком вибiгла геть. З темряви ночi, поганi на свiт.
«Хелло», – здаеться хтось кричав iй услiд i заливчасто смiявся. Вона не наважилась озирнутися.
* * *
Анi вдалося дiстати кiлька мiсцевих долярiв. Це було якесь диво: купуючи дешевий жетон на пором в автоматi, вона натиснула на кнопку «Решта» й отримала крiм пiвтора долара, якi мала, ще п’ять. Свiдомiсть вiдразу ii попередила, аби вона не розповiдала про це нiкому, бо, мовляв, тiльки дiвчинi, що розмовляе з хмарочосами, вдаеться таким чином трохи заробити.
Аня пливла на поромi до материкового Гонконгу зi свого острова. Опiвнiчна вода океану виблискувала густою нафтою. По обидва боки порому скупчилися китайськi й некитайськi туристи, клацаючи своiми фотокамерами. На тому березi й на цьому розiгрувалося свiтове дiйство. Кожен iз хмарочосiв щось транслював: або якiсь написи, або цiлi мультики. На одному бiгли хмаринки прозоро-блакитного кольору, на серединi будiвлi вони перетворювалися на небесних баранцiв, яких рекомендують рахувати, заплющивши очi, тим, до кого не може прийти нiяк Морфей. «В Гонконзi безсонними ночами кожен знайшов би, що робити», – подумала Аня й згадала кiгтястих фурiй, що кричали iй навздогiн «Хелло» з бара з холодним пивом.
Вона знову притулилася до якогось велетня-хмарочоса, вже по iнший бiк, на материку i той вкрив ii своiми фiбрами й сховав вiд усiх на всю нiч. За день вона не витратила жодного зi своiх затаених двохсот ойрiв.
* * *
Уранiшньоi усмiшки двiрника вона не дочекалася, вирiшивши завчасно залишити свiй прихисток бiля пiднiжжя хмарочосу. Наостанок Аня обережно обiйняла будинок i торкнулася до його стiни губами. Здивований мешканець спостерiгав за дiвчиною з четвертого, до речi, не самого престижного для проживання, поверху, доки поливав квiти на своему балконi[5 - У Пiднебеснiй цифра «чотири» – то нещаслива цифра. В бiльшостi будинкiв вiдсутнiй четвертий поверх, i пiсля третього вiдразу починаеться п’ятий.].
По тому, як у Анi минав шок, вона починала все бiльше хвилюватися за Женю. Так, вона усвiдомлювала, що нi про яке спiльне майбутне не може бути й мови, однак ii непокоiло, чи виплутаеться вiн з усiеi тiеi халепи, до якоi причетний, i чи зможе протистояти своiй домiнантнiй матусi… Адже це напевно вона нав’язала йому вкрай небезпечний спосiб заробiтку… Аня йшла якоюсь iз вулиць, аж раптом почула голос: «Зайди!» i, роззирнувшись, побачила буддистський храм. Той нiби помахав своiми пагодами iй.
– Сюди? – беззвучно запитала дiвчина.
– Так, до мене.
– А ти хто?
– Я? Храм, звiсно ж. Хто ж iще?
