Надiя. Гонконг. Катарсис
Галина Вiкторiвна Горицька
Жiноча проза
Один iз головних героiв роману «Надiя. Гонконг. Катарсис» – мiсто. І невiдомо, чи могла б взагалi статися ця iсторiя поза Гонконгом. Імовiрно. Напевно вiдомо тiльки одне – ця iсторiя вiдбуваеться поза межами звичноi нам лiнiйностi часу. Це роман про чоловiка i жiнку, котрi зустрiчаються в Гонконзi через багато рокiв i не пам’ятають одне одного. Вони iснують у паралельних вимiрах i тiльки непевнiсть цих вимiрiв i iхнiх хитких рамок дозволяе iм зустрiтися. Бо у цьому свiтi все можливо…
Галина Горицька
Надiя. Гонконг. Катарсис
© Г. В. Горицька, 2019
© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
Strive to live[1 - Напис на плакатах перед будмайданчиками Гонконгу: «Прагнути кращого життя».]
Гонг-Конг – то не Китай зовсiм. Однак Китай, звiсно. Хоча як: китайцям треба купувати вiзи, щоб потрапити сюди як простим смертним. Проте китайцi себе анi смертними, анi простими аж нiяк не вважають, стоячи в черзi, щоб пiднятися на 632-метрову Шанхайську вежу, завдовжки iз саму вежу. І байдуже, що за вiсiм годин у середньому, доки стоiте в черзi туди й назад, уверх на лiфтi й вниз на ньому ж, рiдненькому, вам вiддавлять ноги, натовчуть зiпрiлi вiд спеки боки, i ви вже не усвiдомлюватимете, на якому ви свiтi – орiентовно десь посерединi мiж вежею та потойбiччям пекла. Байдуже, що на вулицях тхне помиями з легкими домiшками соевого соусу, такого всюдисущого, що пiсля кiлькох днiв у Пiднебеснiй ви не лише пiсятимете ним, а й какатимете, здаеться, також чистим соевим соусом. Хоч берiть i продавайте в ресторани. Байдуже… Все одно кожен китаець ще пiд час знайомства неодмiнно розповiсть про свiй родовiд вiд Ісуса Христа та його апостолiв. Хоча нi… Вибачайте. Коли народилися пращури вашого знайомого китайця, Христом ще й не пахло, адже вони – найдавнiший народ у свiтi, iм тисячi й тисячi рокiв. Дивовижно, що вони так чудово збереглися i розплодилися на своему соевому соусi та м’ясi, смаженому в цукрi. Посеред труб прогресу та ресторанного сигаретного диму, що висить завiсою, як у якiйсь iнститутськiй курилцi, бо смалити можна всюди. Байдуже…
* * *
«Поiхали подивимося Шанхайську вежу», – запропонував Женя, побачивши по телiку, як ii вiдкривають для туристичних вiдвiдин з усiма урочистостями. Аня саме мила посуд й, отримавши таку заманливу пропозицiю, вiдразу погодилася. Вiдверто кажучи, iй було цiлковито наплювати на Шанхайську вежу/Шанхай/Китай з усiма китайцями разом узятими. Однак вона мала певнi плани на Женю, бiологiчний годинник пришвидшився, посилаючи Анi гормони, що викликали в нiй бажання одружитися. А перша спiльна подорож – то вже щось… «Щось таке серйозне», – розмiрковувала дiвчина, складаючи валiзу.
Навколо Анi бiгала ii стурбована мама, раз за разом перехрещуючи Анну зi спини, аби та не бачила. В перший раз вона вiдправляла свою едину кровиночку в закордонну подорож та ще й у таку далеку… Що Аня iде не сама, ii анiскiлечки не тривожило, навпаки, мати сприймала цю спiльну поiздку майже як заручини своеi дочки та ii однокурсника Женi. У iхнiй родинi було заведено брати шлюб рано й народжувати рано. Анiна мама взагалi пiдозрювала, що дочка вже може бути вагiтною, i вона з цiкавiстю поглядала на ii живiт: «Коли проявиться?», нiби вiн вiдразу виросте, як кавун, прямо на ii очах.
* * *
Усе почалося тут, у Cянган теб’е сiнчженцюй, у Сянганi[2 - Кит. – порт пахощiв.], в Гонконзi по-нашому. І треба зазначити, що iснуе величезна рiзниця мiж японським мiстом, китайським Сянганом i експатським (у переважнiй бiльшостi – англiйським) Гонконгом.
Величний китайський народ у силу своеi кiлькостi й iсторично укорiненого землеробства не володiе витонченiстю, i е певнi винятки, котрi тiльки пiдтверджують правило, – все загалом банально й подiбно. Навiть iхнi лиця… (Хоча заради справедливостi треба зазначити, що китайцi також не розрiзняють наших лиць, як ми – iхнiх.) Постiйно та всюди затори, перенаселення, черги, черги, черги… Черги за всiм, що так чи iнакше мае попит. Меншi та бiльшi черги, тягучки, залюдненiсть… Пiсля восьмигодинноi епопеi iз Шанхайською вежею (акурат тривалiстю в мiжконтинентальний перелiт у Шанхай iз Киева) Женя присiв навпочiпки, як справдешнiй ЗеКа, i машинально вимовив:
– Завтра iдемо в Гонконг, гаразд? Бо я вже не витримую цi всi шанхайськi штуки!
– Гаразд… – промимрила Аня, стан якоi був не набагато кращим, нiж Женiн.
Вони йшли на ватних вiд утоми ногах позаочi, трохи далi вiд туристичноi принади, чимдалi… І з цiею дистанцiею збiльшувалися iхнi душевнi й фiзичнi сили.
– Треба повечеряти десь… десь поблизу, – мовила дiвчина, ще й не пiдозрюючи, якою це стане проблемою для них найближчих кiлька днiв, доки вони осягатимуть таемницi Азii.
* * *
Було далеко за пiвнiч, коли вони жадiбно поiдали плавлений сирок у своему номерi, який завбачливо поклала в багаж Анiна мама. З айпада гримiли пiснi Вакарчука, що вимовляв так шепеляво й манiрно, що Аня мимоволi сказала: «Треба в Париж було замiсть Шанхая» i злякалася цих своiх слiв. Женя завжди був самовпевненим i не терпiв нарiкань. Якось на сiмейному святкуваннi його мама делiкатно натякнула дiвчинi, що ii присутнiсть коло «мого Женiчки» зумовлена тiльки лагiдною вдачею. Іншими словами, тим, що в народi називають поступливiстю. Бо ж «жiнка в усьому мае коритися чоловiковi», як колись наказувала Аннi бабуся в селi, ополiскуючи ii м’яке волоссячко травами у великому чанi. Анна зовсiм не розумiла – чому? Чому вона мае коритися в усьому чоловiковi? Невже тому, що в нього в штанах е прутень, який одним махом залiковуе до когорти найкращих представникiв людського племенi? Бо це вони, членоноси, прутне-володарi й банановласники розпочинали вiйськовi конфлiкти, були писемними, володарювали й вирiшували все. Так у свiтi повелося. І тут, як iз Китаем, виняток, як-то амазонки, княгиня Ольга, Анна Ярославна, Марiя Стюарт тiльки пiдтверджували правило… Однак Аня розумiла iнше, благо була вже досить дорослою: не треба суперечити коханому – простiше погодитися, нiж доводити, що вiн не мае рацii.
Аня з острахом подивилась на Женю. Що вiн вiдкаже на таку ремарку iй, невдячнiй, яку й так задарма взяв у Китай? На щастя, Женя не почув ii, бо спав i бачив сьомi сни, не випускаючи з долонь недоiдений плавлений сирок. Дiвчина намагалася делiкатно недоiдок у нього вiдiбрати, бо в той момент то був надзвичайний делiкатес. Єдина iстiвна рiч у готельному номерi, крiм якихось солодких м’ясних чипсiв iз холодильника, котрi навiть дуже голодною Аня вiдмовлялася iсти. Втiм, Женя затято учепився в сирок, i Аня так i лягла спати, не отримавши добавку на вечерю.
* * *
Наступного ранку Женя фрондерно гундосив собi пiд нiс: «Не розумiю, як можна зачиняти всi заклади громадського харчування до опiвночi», маючи на увазi Шанхай. Аня, красива, в червонiй блузi, була такою втомленою пiсля чергового перельоту, що не бачила анi краси хмарочосiв, анi китайського моря, котре де-не-де проглядало з вiкна метро, що мчало iх до Гонконгу[3 - Ідеться про аеропорт-експрес, який курсуе мiж аеропортом Гонконгу й однiею з центральних станцiй метро зi швидкiстю 130 км/год.]. Десинхроноз був нестерпним, як шизофренiчне марево. В ii головi збiглося вчорашне минуле й сьогоднiшне завтра. Вона не розумiла, де вона, коли просиналася вiд хвилинноi дрiмоти, доки iхала в експресi.
У своiх роздумах i навiть тепер – у своему напiвмареннi iз Женею пiд боком Аня завжди думала про себе в однинi. Так, то вона iхала. Нiколи не iснуе «iх», завжди е вона i вiн. Завжди е два рiзних iндивiди, що стають одним цiлим, тiльки кохаючись. І тут також варто розрiзняти: кохаючись/займаючись сексом/трахаючись/злягаючись. Так ось, що б вони самi про процес не думали та як би його не називали, лише по-справжньому кохаючись, вони стають одним цiлим.
Аня остаточно прокинулася у вагонi аероекспреса i ледь встигла вибiгти, коли побачила, як Женя знiмае iхнiй багаж iз полицi й виносить на платформу.
– Швидше-швидше.
– Та я стараюся.
* * *
Унизу, де запах асфальту перемiшувався з пахощами свiжоi i несвiжоi iжi, де сигналили клаксони, нявкотiли кiшки на сходах гомеопатичних аптек, що нагадували комори знахаря, опинилися цi двое. І якщо не задирати голову й не бачити тих хмарочосiв, тих бетонно-металевих i ледь трiшечки скляних велетнiв, яким насправдi належить Гонконг, то здаеться, нiби Китай тривае. Пихатий, нестерпно смердючий i спекотно-вологий Китай. Однак так здаеться всього одну мить, першу мить на вулицях Гонконгу, доки не бачиш привiтних, рiзнонацiональних громадян цього особливого адмiнiстративного району в складi Китайськоi Народноi Республiки, якi кров’ю течуть артерiями-вулицями мiста.
Адже громадяни – то кров особливого органiзму, яке називаеться «мiстом». Жителi створюють характерний флер навколо середовища свого проживання. Жiнки й чоловiки, якi поспiшають на роботу вранцi, iхнi дiти та няньочки, гуляючи з малими жителями, пекарi, продавцi, водii двоповерхових монстрiв-автобусiв по вузьких вулицях, накачанi засмаглi рятiвники мiських пляжiв, садiвники, що двiчi на день поливають тропiчнi цикаси й пальми в мiських парках, аби там могли гуляти няньочки з маленькими гонконжцями… Коло замикаеться.
Аня якось вiдразу вiдчула круговерть i таемну магiчнiсть життя в мiстi: динамiзм i циклiчнiсть, невмирущий оптимiзм i рацiоналiзм, де кожен квадратний метр являе собою i надбання мiста, i можливiсть застосування в громадських цiлях i перспективу майбутнього розвитку й трансформацii. Тридцять шiсть зi ста найвищих житлових будiвель свiту зведено в Гонконзi.
«Тисяча двiстi двадцять три гонконгiвських хмарочоси – це тобi не жалюгiднi сiм-вiсiм на набережнiй Шанхаю», – мовив Женя, нiби читаючи Анiни думки. Вона раптом усвiдомила (i байдуже про кохання/злягання), що по-справжньому кохае цього непоступливого парубка, й взяла його за руку. Той у вiдповiдь стиснув Анiну долоню. Попри все вони були на однiй хвилi. Дiвчина пiдняла голову й побачила високо-високо справжнiй Гонконг, який ширяв у хмарах, чухаючи iх своiми спорудами-хмарочосами. Десь там, високо-високо (ну десь приблизно на рiвнi сорокового поверху) пролiтала чайка Джонатана Лiвiнгстона, кайфуючи вiд того, що знаходиться помiж гонконгiвських висоток.
* * *
Гонконг мае свою iерархiю i стратифiкацiю. Називайте, як хочете. Чим вище – тим краще. Тут навiть пiшохiднi вулицi, подекуди, пiднято, як висячi сади Семiрамiди – на пiдвiснi проходи мiж станцiями метро та молами. На них вiдсутнi свiтлофори й магазини – дуже зручно. Тут можна залiзти в паперову коробку, поставлену на асфальт, i вiдпочити. До речi, деякi гонконжцi так i роблять.
Бiльшiсть iз них живе або працюе вище за чотирнадцятий поверх. Мiсту нема куди розширятися, середня вiдстань вiд узбережжя до крутих схилiв становить усього пiвтора кiлометра, а отже – чим вище, тим кращий огляд. Чим вище, тим ближче до Бога, Будди, наприклад, або – антибога (е й таке, як антисушi): i даосизм, i конфуцiанство не е релiгiями, а – ученнями, тож пам’ятайте про це, вiдвiдуючи iхнi храми. Наприклад, е даоський храм у Гонконзi – Вонг Тай Син, куди приходять як китайськi атеiсти – конфуцiанцi, так i буддисти. Чи не дивовижно? Ви бачили колись, щоб християни молилися з мусульманами в одному храмi? В питаннях релiгii хтось скаже, що китайцi дуже просунутi, а iншi заперечать – нiгiлiсти. Бо кому ще буде байдуже, де молитися? З конфуцiанцями, даосистами – один чорт. Матерiалiсти. Прагматики. І до того ж невиправнi мiстики й фаталiсти – ось, хто вони.
Чим вище ви знаходитеся, тим же краще для вас, бо зверху i повiтря чистiше, i до Бога ближче. А ще бiльше видно океану, сушi, вкритоi хмарочосами, зелених пагорбiв, у вiтах дерев котрих спiвають райськi птахи. Здаеться, ось-ось вискочить Мулан з-за дерев i пiдморгне вузькими усмiхненими очиськами, нiби насмiхаючись над вами, бiлими мiстерами, що приiхали нiзвiдки подивитися на неi, володарку Всесвiту, що мае чудернацьку назву «Гонконг». Пролетить дiснеiвський Аладiн на килимi, майже торкаючись двоповерхового трамвайчика, що курсуе в самому центрi острова. Вiн буде тiкати вiд переслiдувань роботiв-трансформерiв, що невiдомо чого з’iлися на нього й летять слiдом. Саме так… Тут перемiшано все: i попкорновi казки Америки, i техногеннiсть надсучасних мiфiв про машини, що розмовляють i вiдчувають i, звiсно ж, легенди Китаю, з драконами та воiнами, нефритовими Буддами та мiдними дзвiночками «на дощову погоду». Все казково, яскраво, швидко й непередбачувано. Такий вiн, Гонконг.
І знову iжа… Їжа, дах над головою – то основоположнi людськi потреби. І ви зрозумiете це саме тут, де iжi у звичному розумiннi цього поняття для вас не знайдете. Звичайно, готель заброньовано – благо, тут е мiжнароднi мережi, як-от «Марiотт», «Бест Вестерн» й iншi. І щодо даху вам не треба хвилюватися. Однак, що робити, коли ви не знаете, де повечеряти й, дезорiентованi пiсля перельоту, з жахом плутаете гомеопатичнi крамницi з пантами оленiв i нiгтями лемурiв iз супермаркетами?
* * *
Уже оселившись у готелi пiсля перельоту, Аня зняла машинально свою червону блузу, котра iй дуже пасувала. Вона так i не дочекалася комплiментiв вiд Женi й мала всього одне бажання: просто пiти повечеряти. Однак, коли прийняла душ i роззирнулася навсiбiч, оцiнивши розмiри номера, це бажання саме собою вiдпало. Їхня комiрчина, чотирнадцяти метрiв квадратних, ледь умiщала лiжко й те, що можна було назвати ванною кiмнатою. Аня боялася доторкнутися до розсувних дверей вбиральнi, очiкуючи на найгiрше: що тiеi взагалi немае, i на якусь секунду нерiшуче застигла перед ними, коли випадково пiдслухала телефонну розмову коханого: «Мамо, я все зробив, як ти i просила. Так, так, не хвилюйся, вони нiчого не запiдозрили. Ми швидко виiхали iз Шанхая. Грошi в мене. Аня? А що вона? Надiйне прикриття, так. Нас без перешкод пустили в мiсто, я ж кажу! Не хвилюйся…»
Аня не зрозумiла… Кого пустили? І чому мали бути перешкоди? Вона обережно зайшла у ванну кiмнату й причаiлася, як маленький наляканий звiр. Але довго розмiрковувати над почутим iй не довелося:
– Аню? Все гаразд?
– Так, так… Іду.
* * *
Руки китаянок були красивими. І не тiльки руки. Очi – як дзеркало душi – виражали спокiй i задиристе життелюбство. Дивлячись на них, Аня не розумiла, як можна кудись поспiшати, думати, де б попоiсти та взагалi… думати, вирiшувати, битися з проблемами, коли, здавалося, у цих неземних створiнь iх не було. Однак це була тiльки така маленька хитрiсть, а насправдi, загартованi нелегким i занадто динамiчним життям у мегаполiсi, вони навчилися не виказувати занепокоення й не носити постiйно на обличчi маску своiх проблем. Саме цим китаянки з Гонконгу суттево вирiзнялися з-помiж iнших i нагадували мешканок Нью-Йорка, iще одного такого самого прудкого й високого красеня-мiста. Здавалося, нiби цi двое можуть перемовлятися на якiйсь своiй таемнiй мовi мiст:
– Привiт, Нью-Йорку? Ну як ти?
– Добре, дякую. Чи все гаразд у тебе, мiй китайський брате?
– Ой, не нагадуй, що я китайський… А колись, колись… Я був англiйським, як i ти свого часу…
Хтось може сказати, що вiд англiйського залишилися в Гонконзi тiльки двоповерховi трамвайчики та непомiрна кiлькiсть експатiв-заробiтчан, що крокують пiдвiсними вулицями у своiх чорних елегантних костюмах. Однак… Весь Гонконг став саме таким, яким вiн е завдяки англiйському пануванню. Анна це бачила, приiхавши iз Шанхая. І однiеi доби в ньому вистачило, аби порiвняти з Гонконгом i зрозумiти, що останнiй i не Китай зовсiм, а так… вiдвойований без вiйни пiшачок, що став розмiнною монетою великоi полiтики. І хоча Пiднебесна обiцяла цьому вкрай чарiвному Пiшачку широку автономiю до 2047 року, однак уже нинi ненаситна Пiднебесна тягне свое пiднебiння з упакованими пiд ним дебелими мигдаликами, язиком й iклами, аби зжерти залишки примарноi незалежностi чарiвного Пiшачка.
