Надія. Гонконґ. Катарсис

© Г. В. Горицька, 2019

© Т. О. Калюжна, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Strive to live[1]

Гонг-Конг – то не Китай зовсім. Однак Китай, звісно. Хоча як: китайцям треба купувати візи, щоб потрапити сюди як простим смертним. Проте китайці себе ані смертними, ані простими аж ніяк не вважають, стоячи в черзі, щоб піднятися на 632-метрову Шанхайську вежу, завдовжки із саму вежу. І байдуже, що за вісім годин у середньому, доки стоїте в черзі туди й назад, уверх на ліфті й вниз на ньому ж, рідненькому, вам віддавлять ноги, натовчуть зіпрілі від спеки боки, і ви вже не усвідомлюватимете, на якому ви світі – орієнтовно десь посередині між вежею та потойбіччям пекла. Байдуже, що на вулицях тхне помиями з легкими домішками соєвого соусу, такого всюдисущого, що після кількох днів у Піднебесній ви не лише пісятимете ним, а й какатимете, здається, також чистим соєвим соусом. Хоч беріть і продавайте в ресторани. Байдуже… Все одно кожен китаєць ще під час знайомства неодмінно розповість про свій родовід від Ісуса Христа та його апостолів. Хоча ні… Вибачайте. Коли народилися пращури вашого знайомого китайця, Христом ще й не пахло, адже вони – найдавніший народ у світі, їм тисячі й тисячі років. Дивовижно, що вони так чудово збереглися і розплодилися на своєму соєвому соусі та м’ясі, смаженому в цукрі. Посеред труб прогресу та ресторанного сигаретного диму, що висить завісою, як у якійсь інститутській курилці, бо смалити можна всюди. Байдуже…

«Поїхали подивимося Шанхайську вежу», – запропонував Женя, побачивши по тєліку, як її відкривають для туристичних відвідин з усіма урочистостями. Аня саме мила посуд й, отримавши таку заманливу пропозицію, відразу погодилася. Відверто кажучи, їй було цілковито наплювати на Шанхайську вежу/Шанхай/Китай з усіма китайцями разом узятими. Однак вона мала певні плани на Женю, біологічний годинник пришвидшився, посилаючи Ані гормони, що викликали в ній бажання одружитися. А перша спільна подорож – то вже щось… «Щось таке серйозне», – розмірковувала дівчина, складаючи валізу.

Навколо Ані бігала її стурбована мама, раз за разом перехрещуючи Анну зі спини, аби та не бачила. В перший раз вона відправляла свою єдину кровиночку в закордонну подорож та ще й у таку далеку… Що Аня їде не сама, її аніскілечки не тривожило, навпаки, мати сприймала цю спільну поїздку майже як заручини своєї дочки та її однокурсника Жені. У їхній родині було заведено брати шлюб рано й народжувати рано. Аніна мама взагалі підозрювала, що дочка вже може бути вагітною, і вона з цікавістю поглядала на її живіт: «Коли проявиться?», ніби він відразу виросте, як кавун, прямо на її очах.

Усе почалося тут, у Cянган теб’є сінчженцюй, у Сянгані[2], в Гонконзі по-нашому. І треба зазначити, що існує величезна різниця між японським містом, китайським Сянганом і експатським (у переважній більшості – англійським) Гонконґом.

Величний китайський народ у силу своєї кількості й історично укоріненого землеробства не володіє витонченістю, і є певні винятки, котрі тільки підтверджують правило, – все загалом банально й подібно. Навіть їхні лиця… (Хоча заради справедливості треба зазначити, що китайці також не розрізняють наших лиць, як ми – їхніх.) Постійно та всюди затори, перенаселення, черги, черги, черги… Черги за всім, що так чи інакше має попит. Менші та більші черги, тягучки, залюдненість… Після восьмигодинної епопеї із Шанхайською вежею (акурат тривалістю в міжконтинентальний переліт у Шанхай із Києва) Женя присів навпочіпки, як справдешній ЗеКа, і машинально вимовив:

– Завтра їдемо в Гонконґ, гаразд? Бо я вже не витримую ці всі шанхайські штуки!

– Гаразд… – промимрила Аня, стан якої був не набагато кращим, ніж Женін.

Вони йшли на ватних від утоми ногах позаочі, трохи далі від туристичної принади, чимдалі… І з цією дистанцією збільшувалися їхні душевні й фізичні сили.

– Треба повечеряти десь… десь поблизу, – мовила дівчина, ще й не підозрюючи, якою це стане проблемою для них найближчих кілька днів, доки вони осягатимуть таємниці Азії.

Було далеко за північ, коли вони жадібно поїдали плавлений сирок у своєму номері, який завбачливо поклала в багаж Аніна мама. З айпада гриміли пісні Вакарчука, що вимовляв так шепеляво й манірно, що Аня мимоволі сказала: «Треба в Париж було замість Шанхая» і злякалася цих своїх слів. Женя завжди був самовпевненим і не терпів нарікань. Якось на сімейному святкуванні його мама делікатно натякнула дівчині, що її присутність коло «мого Женічки» зумовлена тільки лагідною вдачею. Іншими словами, тим, що в народі називають поступливістю. Бо ж «жінка в усьому має коритися чоловікові», як колись наказувала Анні бабуся в селі, ополіскуючи її м’яке волоссячко травами у великому чані. Анна зовсім не розуміла – чому? Чому вона має коритися в усьому чоловікові? Невже тому, що в нього в штанах є прутень, який одним махом заліковує до когорти найкращих представників людського племені? Бо це вони, членоноси, прутне-володарі й банановласники розпочинали військові конфлікти, були писемними, володарювали й вирішували все. Так у світі повелося. І тут, як із Китаєм, виняток, як-то амазонки, княгиня Ольга, Анна Ярославна, Марія Стюарт тільки підтверджували правило… Однак Аня розуміла інше, благо була вже досить дорослою: не треба суперечити коханому – простіше погодитися, ніж доводити, що він не має рації.

Аня з острахом подивилась на Женю. Що він відкаже на таку ремарку їй, невдячній, яку й так задарма взяв у Китай? На щастя, Женя не почув її, бо спав і бачив сьомі сни, не випускаючи з долонь недоїдений плавлений сирок. Дівчина намагалася делікатно недоїдок у нього відібрати, бо в той момент то був надзвичайний делікатес. Єдина їстівна річ у готельному номері, крім якихось солодких м’ясних чипсів із холодильника, котрі навіть дуже голодною Аня відмовлялася їсти. Втім, Женя затято учепився в сирок, і Аня так і лягла спати, не отримавши добавку на вечерю.

Наступного ранку Женя фрондерно гундосив собі під ніс: «Не розумію, як можна зачиняти всі заклади громадського харчування до опівночі», маючи на увазі Шанхай. Аня, красива, в червоній блузі, була такою втомленою після чергового перельоту, що не бачила ані краси хмарочосів, ані китайського моря, котре де-не-де проглядало з вікна метро, що мчало їх до Гонконґу[3]. Десинхроноз був нестерпним, як шизофренічне марево. В її голові збіглося вчорашнє минуле й сьогоднішнє завтра. Вона не розуміла, де вона, коли просиналася від хвилинної дрімоти, доки їхала в експресі.

У своїх роздумах і навіть тепер – у своєму напівмаренні із Женею під боком Аня завжди думала про себе в однині. Так, то вона їхала. Ніколи не існує «їх», завжди є вона і він. Завжди є два різних індивіди, що стають одним цілим, тільки кохаючись. І тут також варто розрізняти: кохаючись/займаючись сексом/трахаючись/злягаючись. Так ось, що б вони самі про процес не думали та як би його не називали, лише по-справжньому кохаючись, вони стають одним цілим.

Аня остаточно прокинулася у вагоні аероекспреса і ледь встигла вибігти, коли побачила, як Женя знімає їхній багаж із полиці й виносить на платформу.

– Швидше-швидше.

– Та я стараюся.

Унизу, де запах асфальту перемішувався з пахощами свіжої і несвіжої їжі, де сигналили клаксони, нявкотіли кішки на сходах гомеопатичних аптек, що нагадували комори знахаря, опинилися ці двоє. І якщо не задирати голову й не бачити тих хмарочосів, тих бетонно-металевих і ледь трішечки скляних велетнів, яким насправді належить Гонконґ, то здається, ніби Китай триває. Пихатий, нестерпно смердючий і спекотно-вологий Китай. Однак так здається всього одну мить, першу мить на вулицях Гонконґу, доки не бачиш привітних, різнонаціональних громадян цього особливого адміністративного району в складі Китайської Народної Республіки, які кров’ю течуть артеріями-вулицями міста.

Адже громадяни – то кров особливого організму, яке називається «містом». Жителі створюють характерний флер навколо середовища свого проживання. Жінки й чоловіки, які поспішають на роботу вранці, їхні діти та няньочки, гуляючи з малими жителями, пекарі, продавці, водії двоповерхових монстрів-автобусів по вузьких вулицях, накачані засмаглі рятівники міських пляжів, садівники, що двічі на день поливають тропічні цикаси й пальми в міських парках, аби там могли гуляти няньочки з маленькими гонконжцями… Коло замикається.

Аня якось відразу відчула круговерть і таємну магічність життя в місті: динамізм і циклічність, невмирущий оптимізм і раціоналізм, де кожен квадратний метр являє собою і надбання міста, і можливість застосування в громадських цілях і перспективу майбутнього розвитку й трансформації. Тридцять шість зі ста найвищих житлових будівель світу зведено в Гонконзі.

«Тисяча двісті двадцять три гонконґівських хмарочоси – це тобі не жалюгідні сім-вісім на набережній Шанхаю», – мовив Женя, ніби читаючи Аніни думки. Вона раптом усвідомила (і байдуже про кохання/злягання), що по-справжньому кохає цього непоступливого парубка, й взяла його за руку. Той у відповідь стиснув Аніну долоню. Попри все вони були на одній хвилі. Дівчина підняла голову й побачила високо-високо справжній Гонконґ, який ширяв у хмарах, чухаючи їх своїми спорудами-хмарочосами. Десь там, високо-високо (ну десь приблизно на рівні сорокового поверху) пролітала чайка Джонатана Лівінгстона, кайфуючи від того, що знаходиться поміж гонконґівських висоток.

Гонконґ має свою ієрархію і стратифікацію. Називайте, як хочете. Чим вище – тим краще. Тут навіть пішохідні вулиці, подекуди, піднято, як висячі сади Семіраміди – на підвісні проходи між станціями метро та молами. На них відсутні світлофори й магазини – дуже зручно. Тут можна залізти в паперову коробку, поставлену на асфальт, і відпочити. До речі, деякі гонконжці так і роблять.

Більшість із них живе або працює вище за чотирнадцятий поверх. Місту нема куди розширятися, середня відстань від узбережжя до крутих схилів становить усього півтора кілометра, а отже – чим вище, тим кращий огляд. Чим вище, тим ближче до Бога, Будди, наприклад, або – антибога (є й таке, як антисуші): і даосизм, і конфуціанство не є релігіями, а – ученнями, тож пам’ятайте про це, відвідуючи їхні храми. Наприклад, є даоський храм у Гонконзі – Вонг Тай Син, куди приходять як китайські атеїсти – конфуціанці, так і буддисти. Чи не дивовижно? Ви бачили колись, щоб християни молилися з мусульманами в одному храмі? В питаннях релігії хтось скаже, що китайці дуже просунуті, а інші заперечать – нігілісти. Бо кому ще буде байдуже, де молитися? З конфуціанцями, даосистами – один чорт. Матеріалісти. Прагматики. І до того ж невиправні містики й фаталісти – ось, хто вони.

Чим вище ви знаходитеся, тим же краще для вас, бо зверху і повітря чистіше, і до Бога ближче. А ще більше видно океану, суші, вкритої хмарочосами, зелених пагорбів, у вітах дерев котрих співають райські птахи. Здається, ось-ось вискочить Мулан з-за дерев і підморгне вузькими усміхненими очиськами, ніби насміхаючись над вами, білими містерами, що приїхали нізвідки подивитися на неї, володарку Всесвіту, що має чудернацьку назву «Гонконґ». Пролетить діснеївський Аладін на килимі, майже торкаючись двоповерхового трамвайчика, що курсує в самому центрі острова. Він буде тікати від переслідувань роботів-трансформерів, що невідомо чого з’їлися на нього й летять слідом. Саме так… Тут перемішано все: і попкорнові казки Америки, і техногенність надсучасних міфів про машини, що розмовляють і відчувають і, звісно ж, легенди Китаю, з драконами та воїнами, нефритовими Буддами та мідними дзвіночками «на дощову погоду». Все казково, яскраво, швидко й непередбачувано. Такий він, Гонконґ.

І знову їжа… Їжа, дах над головою – то основоположні людські потреби. І ви зрозумієте це саме тут, де їжі у звичному розумінні цього поняття для вас не знайдете. Звичайно, готель заброньовано – благо, тут є міжнародні мережі, як-от «Маріотт», «Бест Вестерн» й інші. І щодо даху вам не треба хвилюватися. Однак, що робити, коли ви не знаєте, де повечеряти й, дезорієнтовані після перельоту, з жахом плутаєте гомеопатичні крамниці з пантами оленів і нігтями лемурів із супермаркетами?

Уже оселившись у готелі після перельоту, Аня зняла машинально свою червону блузу, котра їй дуже пасувала. Вона так і не дочекалася компліментів від Жені й мала всього одне бажання: просто піти повечеряти. Однак, коли прийняла душ і роззирнулася навсібіч, оцінивши розміри номера, це бажання саме собою відпало. Їхня комірчина, чотирнадцяти метрів квадратних, ледь уміщала ліжко й те, що можна було назвати ванною кімнатою. Аня боялася доторкнутися до розсувних дверей вбиральні, очікуючи на найгірше: що тієї взагалі немає, і на якусь секунду нерішуче застигла перед ними, коли випадково підслухала телефонну розмову коханого: «Мамо, я все зробив, як ти і просила. Так, так, не хвилюйся, вони нічого не запідозрили. Ми швидко виїхали із Шанхая. Гроші в мене. Аня? А що вона? Надійне прикриття, так. Нас без перешкод пустили в місто, я ж кажу! Не хвилюйся…»

Аня не зрозуміла… Кого пустили? І чому мали бути перешкоди? Вона обережно зайшла у ванну кімнату й причаїлася, як маленький наляканий звір. Але довго розмірковувати над почутим їй не довелося:

– Аню? Все гаразд?

– Так, так… Іду.

Руки китаянок були красивими. І не тільки руки. Очі – як дзеркало душі – виражали спокій і задиристе життєлюбство. Дивлячись на них, Аня не розуміла, як можна кудись поспішати, думати, де б попоїсти та взагалі… думати, вирішувати, битися з проблемами, коли, здавалося, у цих неземних створінь їх не було. Однак це була тільки така маленька хитрість, а насправді, загартовані нелегким і занадто динамічним життям у мегаполісі, вони навчилися не виказувати занепокоєння й не носити постійно на обличчі маску своїх проблем. Саме цим китаянки з Гонконґу суттєво вирізнялися з-поміж інших і нагадували мешканок Нью-Йорка, іще одного такого самого прудкого й високого красеня-міста. Здавалося, ніби ці двоє можуть перемовлятися на якійсь своїй таємній мові міст:

– Привіт, Нью-Йорку? Ну як ти?

– Добре, дякую. Чи все гаразд у тебе, мій китайський брате?

– Ой, не нагадуй, що я китайський… А колись, колись… Я був англійським, як і ти свого часу…

Хтось може сказати, що від англійського залишилися в Гонконзі тільки двоповерхові трамвайчики та непомірна кількість експатів-заробітчан, що крокують підвісними вулицями у своїх чорних елегантних костюмах. Однак… Весь Гонконґ став саме таким, яким він є завдяки англійському пануванню. Анна це бачила, приїхавши із Шанхая. І однієї доби в ньому вистачило, аби порівняти з Гонконґом і зрозуміти, що останній і не Китай зовсім, а так… відвойований без війни пішачок, що став розмінною монетою великої політики. І хоча Піднебесна обіцяла цьому вкрай чарівному Пішачку широку автономію до 2047 року, однак уже нині ненаситна Піднебесна тягне своє піднебіння з упакованими під ним дебелими мигдаликами, язиком й іклами, аби зжерти залишки примарної незалежності чарівного Пішачка.

Анна стояла посеред якоїсь вулиці, зупинившись, аби вдихнути солодкаво-вологе повітря й усвідомила, що вже сформувала певним чином своє бачення міста. «Дивно, адже я тут… Скільки? Здається ще нема й доби. І стою я тут не більше як десять секунд». «Втрата часу й простору», як називала це дівчина, відбувалася з нею час від часу. Тоді Анна просто встигала багато подумати за досить незначний проміжок часу й залишалася непорушною. Ось як тепер. Відчула на зап’ясті пальці Жені.

– Ти ледь не загубилася!

– Чому? Я просто зупинилася, аби відсапнутися.

Анна розмірковувала, чи варто запитати коханого про випадково почуту телефонну розмову, але так і не наважилася, пам’ятаючи складну вдачу Жені, й допоки голодний Женя тягнув її за руку, Аня думала про їхні взаємини й дивувалася сама собі: «І навіщо я поїхала з ним?» На це запитання її Свідомість давала стільки ймовірних відповідей, що вона розгублено заклякла перед ними і ніяк не могла обрати одне, але правильне. Ну хоча б найзручніше для самої себе.

– Гаразд, по-перше, я люблю подорожувати й хотіла побачити Китай.

– О, так… Дуже переконливо, – кепкувала Свідомість.

– Ну… І ще мені треба було відволіктися від сірої повсякденності осіннього універу.

– Також правда. Нє, ну серйозно, – не вгамовувалось Аніне внутрішнє Я.

– А що ти хочеш почути від мене? Якої правди так вибиваєш із мене?

– Може, вже настав час зізнатися собі, що ти пливеш за течією? І навіть якби якийсь арабський чувак запропонував тобі покататися з ним на яхті, ти б погодилася.

– Так, гаразд. Так і є! А чому би й ні?

Свідомість задоволено промуркотіла:

– Усе гаразд. Головне, що ти розумієш це і визнаєш, тому не втратиш себе. Головне – не забувай це. Бувай!

– Та тут із тобою забудеш… – прошепотіла Аня.

– Що? – не зрозумів Женя, який, щойно знайшовши місце, яке віддалено нагадувало ресторан у звичному для хлопця сенсі, перестав тягнути Аню за руку й, нарешті, звернув на неї увагу.

– Та нічого. Їсти хочу.

– Зараз будемо, – пообіцяв Женя.

Важливість їжі Аня вкотре зрозуміла за сьогодні, здивовано дивлячись, та ба, ну просто таки вдивляючись, у свою тарілку. Дівчина примружилась і намагалася згадати, що то вона замовляла таке чудернацьке, що їй принесли… незрозуміло що. «Як у російських казках, – подумалося їй, – принеси мені те, сама не знаю що. Однак я точно пам’ятаю, що просто хотіла чогось звичного для себе».

– Що в тебе?

– Не знаю… А в тебе?

– От ти – дивна! Я замовляв щось місцеве, і в мене… щось місцеве, – промимрив Женя, вдивляючись у юшку перед собою, що булькала. – Мабуть, суп із морепродуктами, – з видом знавця мовив хлопець, опанувавши себе. Бо ж не личить чоловікові чогось не знати.

Анна почала обережно їсти й здивовано підняла очі:

– Смачно!

– Ну от, бачиш? – задоволено промуркотів Женя.

Дівчина раптом відчула, як сильно він старається їй сподобатись і догодити. Насправді зробити так, аби їй було комфортно. Аня обережно поклала свою долоню на Женіну. Він підняв на неї очі, повні ніжності, так, що навіть капала на серветку ота ніжність із його погляду.

«Що зі мною, – подумала Аня, – адже я сама його не підпускаю ближче. То, врешті-решт, кохаю я його, чи ні?» Вона примружилася, ставлячи собі ці запитання, такі притаманні молодим дівчатам, які вирішують свої долі. Адже насправді в пубертатному періоді молодості від кожного слова й руху залежить, як розвиватимуться події. Це в дорослих усе налагоджено й монотонно: сім’я-робота-вечеря-сон-сім’я-робота-тєлік-вечеря… А в молодих дівчат, що тільки вирішують щось там для себе… Аня була розгубленою: з одного боку, Женя їй дуже подобався, вона майже любила його, не даючи собі випити останньої краплі приворотного зілля, бо знала його різкість, інколи – грубість, зверхність… Однак зараз вона відчувала ніжність і закоханість до Жені. Чи дозволити цьому почуттю укорінитись у її серці, чи відмахнутися від нього, як від настирної мухи?

– Вибач, я відчуваю, що не можу тобі дати зараз того, до чого ти звикла… – ніби читаючи її думки, серйозно проказав юнак.

– Ну що ти… Перестань. Просто я не знаю, як це їсти…

Щось змінилося після вечері, ніби спало напруження останніх, азійських днів. Аня вже не сахалася Гонконзького колориту й із задоволенням роззиралася навкруги. Навіть плин думок загальмував і перестав бентежити своєю відвертістю. Настав період затишшя та спостерігання. Білки, жири та вуглеводи почали перетравлюватись і трансформуватися в енергію, надаючи мозку хвилини благосного відпочинку.

Справжній чоловік в очах Ані мусив забивати цвяхи, заробляти гроші й кермувати машиною. Це були обов’язкові умови подружнього щастя, сформовані Аніним дитинством, згадками про батька й уявленнями жіночої половини її родини. Хоча для Аніної мами суповий набір справжнього мужчини доповнювався ще вмінням викопувати картоплю на дачі й не хапатися щомиті з ойканням за поперек. Це було так само важливо, як чисті шкарпетки для мами Жені, або наявність валютного рахунку для Аніної найближчої подруги – Каті. Кожному своє.

Однак коли після вечері вони повернулися до свого номера й Аня наважилася запитати в Жені про почуту нею напередодні розмову, почула у відповідь: «Не сунь носа не у свої справи» і побачила вбивчий зверхній вираз його холодних очей – щось ураз перемінилося в ній, і перестали бути важливими і цвяхи, і гроші…

– А от, цікаво, що буде, якщо я розповім в аеропорту поліції про цю розмову? Ти їм також скажеш, щоб не сунули носа у твої справи?

– Ти зовсім здуріла?

– Та ні… Я ж твоє прикриття, як я розумію, а отже, маю право знати.

– Право? Право знати? – скривився хлопець, вмить стаючи чужим і грубим.

– Не підходь до мене, – враз злякалась Аня, – я кричатиму.

– Ну-ну, – всміхнувся Женя й з удаваною байдужістю присів на тумбочку, демонстративно склавши руки на грудях, тим самим даючи зрозуміти, що й пальцем не зачепить, – подивимося, куди ти підеш, якщо я тебе зараз викину геть із твоїм паспортом. Ти мені ніхто, зрозуміла? Я навіть у готелі ані тут, ані в Шанхаї не оформлював тебе. Ми маємо різні прізвища й не перебуваємо в родинних стосунках. Ось так!

У Ані всередині вмить усе похололо. Вона боялася не так того, що Женя може й справді витурити її з готельного номера, як його злості на неї. «Невже йому справді байдуже на мене? Як це може бути? За що?..» Дівчина відчула безсилля й страшенну втому, неначе хтось висмоктав із неї останні життєві соки й ніяка поживність від вечері та ще й раптове усвідомлення себе частиною цього мегаполісу не тримали Аніну життєву силу в тонусі. Щось обірвалось. Аня безвольно подивилася крізь скляну стіну готельного номера на вогні хмарочосів і океанських каравел. Зітхнула… А тим часом хлопець вів далі, і в його голосі відчувався метал:

– Зауваж, ти моя спільниця в перевезенні наркотиків, у разі чого. Мама сказала тобі щось набрехати, якщо ти здогадаєшся, але не бачу сенсу. Ти ж не така дурна, щоб піти в поліцію, спільнице? Еге ж?

– Ти ж сам казав, що я тобі ніхто…

Женя повільно підвівся з тумбочки й дістав із її полиці якийсь коричневий шкіряний пенал і промовив: «Зараз перевіримо, чи зможеш ти відмазатися від причетності, коли я вколю тобі оце».

А далі все відбулося досить швидко. Женя розстібнув свій шкіряний пенальчик, у якому виявився шприц і ще щось, що Аня не зовсім розгледіла, але їй і так було зрозуміло, що це наркотик. Вона позадкувала від нього й відчула, що впирається в двері номера. Десь там, на задвірках апатійної свідомості, згадала, що паспорт, гаманець і гроші їй вистачило розуму завжди носити при собі, і оскільки вони, здається, тільки но зайшли в номер, усе це було ще з нею.

Вона опинилась на вулиці, Женя її не наздогнав тільки через те, що другий готельний ліфт був на ремонті. «Дякую тобі, Боже, за ремонти ліфтів у найневдаліші миті», подумалось. І ще: «Ов-ва, я ще здатна жартувати. Отже, не все втрачено». Хоча насправді Аніна втома велетенським монстром з аніме «Міядзакі»[4], що пожирав усе навкруги, навалилася на плечі. Вона відчувала, як тремтять її руки, й знесилено притулилася до якогось хмарочоса, адже внизу, там, де ходили звичайні люди, не було видно, чи то хмарочос, чи просто невисокий, ну, може, десятиповерховий будинок. Однак вона не могла стримати цікавості й задерла голову, аби подивитися наскільки високий її хмарочос.

– Тебе ще можуть цікавити такі речі? В такому жалюгідному становищі? – прокинулася Свідомість.

– Можуть-можуть, – прошепотіла дівчина, зібравши в кулак усю волю, що була в ній.

Свідомість задоволено потерла долоні: «Ну тоді я за тебе спокійна». Аня роззирнулася навкруги й побачила, що ніхто не витріщається на неї, білу європейку, яких тут було море. Нікого не цікавлять її бліді щоки та нездоровий блиск утомлених очей після пережитого хвилювання. Вона присіла навпочіпки десь там, де брав початок цей велетенський хмарочос, і спробувала насмоктатися сили з його коренів.

– Слухай, – мовив той, – я тобі не дерево. З чого ти взяла, що з моїх коренів можна ввібрати в себе поживні соки?

– О! Я тільки припускала таку можливість, яку ти щойно підтвердив. Тож, в тебе є корені?

– У всього є корені, живого й не живого. І з усього можна отримати енергію. Ладно, йди сюди, – відказав Хмарочос й обійняв Аню, зробивши її невидимою та неуразливою для пішоходів і поліції тієї вулиці, на якій вона заснула біля його підніжжя.

Прокинувшись на світанку від ритмічних звуків мітли двірника, Аня йому привітно всміхнулась й отримала таку саму доброзичливу усмішку у відповідь. «Зауваж, – відказала Свідомість, що прокинулася разом із дівчиною, – ця усмішка – то твоя чашка кави, бо гроші треба економити».