Надія. Гонконґ. Катарсис
– Ой, до речі, а скільки в мене грошей? – запитала Аня, нарешті, відпочивши й відчуваючи себе в повній безпеці.
– Порахуй.
Свідомість була лаконічною, й після короткої ревізії гаманця Аня зрозуміла чому. Грошей майже не було. Двісті ойрів. А квиток назад чітко вказував, що цього буде замало, аби протягнути в Гонконзі п’ять діб.
Аня знизала плечима на констатацію реальності й відправилася в готель, поговорити з Женею. Трохи заспокоївшись, дівчина зрозуміла, що втеча була превентивним заходом. Аж занадто. Бо, якщо Женя торгував наркотиками, навряд чи б він витрачав свої «запаси» на те, щоб зробити її наркоманкою. Швидше він хотів налякати її, збентежений тим, що Аня про все здогадалася. Та й, врешті, якби й так, вона б пручалася, як вгашена, а вгашені дівчата вміють пручатися. Однак усе то були аргументи – такі собі. Головне – Аня відчула, що в ній є сили протистояти Женіним грубощам, й доки повертатися додому, вона вже точно якось витримає біля нього. «Все одно краще, ніж намагатися прожити на двісті ойрів без даху над головою в Гонконзі», – констатувала Аня й рішуче ввійшла в готель.
Той був маленький, але дуже високий, як у качані кукурудзи, стирчали в різні боки в ньому жовті освітлені вікна-насінини номерів, і в кожному такому вікні, як мурашки, копирсалися його постояльці. Було стільки нагальних справ у кожного туриста!.. І речі треба було розкласти, зім’яті в клітках валіз, спробувати знайти англомовний музичний канал, або CNN, чи BBC, і найголовніше – не помилитися з вибором ресторану для вечері, що було майже неможливим з огляду на екзотичність традиційної китайської їжі. Аня згадала останню вечерю з іще близьким і таким рідним вчора Женею, і в неї защемило серце.
«Дивовижно, як воно в житті буває: ще вчора я розмірковувала, чи варто віддавати йому серце, а вже сьогодні він – мій ворог і думати залишилося тільки про те, як би перекантувати поруч із ним дні, що залишилися до відльоту додому». Ані було тяжко думати про цю оказію, як в старовину називали прикрий випадок, і її думки поплили в напрямку рідної оселі. Чомусь згадалися мамині наїдки на святкові дні, й Аня усвідомила, що варто лише пережити ці п’ять діб, як вона їстиме «шубу» і пиріжки з м’ясом і цибулею. Такі солодкуваті, бо в тісто мама додає занадто багато цукру, і батько любить їх їсти через це із херсонським солодким.
Аня стала перед дверима номера й підготувала завчену фразу: «Я залишаюся з тобою до приїзду до Києва. Не чіпай мене, і я виконаю свою роль твого алібі на кордоні». Сказати, що їй було страшно – не сказати нічого. Вона набрала більше повітря в легені й постукала у двері.
У наступні миті Аня зрозуміла приказку про непередбачуваність життя «Від тюрми й суми – не зарікайся» всіма фібрами свого єства. Їй відкрив якийсь незнайомий гонконжець і пильно втупився очима в її обличчя.
– Ви хто?
– Я? Аня. Так мене звати. А Женю можна?
– Він вам хто?
– Знайомий. Земляк… Ми з ним познайомилися вчора в ресторані, – Аня всім своїм єством відчула, що треба брехати, брехати чим більше, не моргнувши оком. Брехати так, як вона ще не брехала ніколи раніше у своєму житті. Придумувати історію непричетності до Жені та всього, що нещодавно їй відкрилося. Та і її Свідомість тихо прошепотіла в саме серце: «Бреши…» – Я – туристка, як «Отче наш», – відбила кожне слово дівчина.
– Заходьте, – скомандував незнайомець, і за його плечима Аня встигла розгледіти, що в номері вчинено обшук. На цих самих плечах були якісь погони, й Аня здогадалась, що це поліція шукає наркотики – Женю викрито.
– Та ні. Слухайте, якщо Жені немає… – Аня позадкувала, – то я краще зайду іншим разом. Мені треба на пляж.
Колеги поліціанта, що розмовляв з Анею, щось почали питати в нього, і той відволікся від неї.
– Усього найкращого, – чітко промовила дівчина й розвернулася в напрямку ліфта. Її ніхто не зупинив.
* * *«Хелло! Хелльо!» – навсібіч чула Аня й луною віддавалося у її вухах. Вона не пам’ятала особливо минулої доби, і все прокручувала подумки діалог із поліціантом.
– Він не почне мене шукати?
– Ні, не хвилюйся даремно, – відказала втомлена Свідомість, якій вже набридло заспокоювати свою власницю.
Аня цілий день «ішла, куди очі дивляться» і зовсім не розбирала дороги. Вона все розмірковувала, а чому б не зупинитися перепочити десь? Але була так налякана розмовою з представником влади, що мусила рухатися. Байдуже куди й навіщо.
Літня спека вбивала всілякі примарні бажання вийти на вулицю та роздивитися туристичні принади. Тож вона встигла побачити всього одну – найдовший у світі наземний ескалатор. Їй на шляху, «втікачки», траплялося безліч пішохідних мостів, підземних переходів й ескалаторів. Їх зводили, аби полегшити життя мешканців мегаполіса. В усіх них було кондиційоване повітря, затишок і затінок. Десь посеред якогось із них, одного з безлічі гонконзьких переходів, Аня знесилено вмостилася поруч із жінкою в картонній коробці. Подивилася крізь поручні мосту для пішоходів на океан: у ньому курсували туди-сюди пороми в кількох напрямках. Дівчина відчула холодний метал поручнів у долоні й повернула обличчя до мешканки, що першою розташувалася в коробці. Та привітно усміхалася їй, нічого не маючи проти Аніного товариства. Аня розчулилася, що її не проганяють, уперше за добу дозволила собі розслабитись і заплакала. Жінка зі співчуттям подивилася на неї й протягнула прозорий пластиковий пакетик із якоюсь їжею. Аня скуштувала. Було смачно, солодко-солоно, але, як завжди, абсолютно незрозуміло, що то є: чи якісь смажені боби, чи засушене м’ясо, чи морепродукти. Аня сконцентрувалася на тому пакетику й навіть не помітила, як жінка пішла від неї, тільки встигла побачити її привітну посмішку та як вона помахала їй рукою, прощаючись.
«Святе місце порожнє не буде». Мабуть, цю приказку придумали перші християни, які будували церкви Київської Русі на місцях поганських каплиць. Намолене місце ніколи не порожнє – врешті, навіть якщо таке трапилося, воно повне своєю енергетикою. До картонної коробки з Анею всередині залізли ще три китаянки, привітно всміхаючись. Повз ходили пішоходи підвісним пішохідним мостом, а на ослінчику вмостилося кілька постелених картонок, у які безперешкодно залазили люди на відпочинок. Вони їли там, розминали натомлені ноги, навіть грали в карти – чого там тільки не було. Аня помітила, як одна з її новоприбулих сусідок витягла останню модель айфона й зраділа якомусь повідомленню, що прийшло на телефон.
Повз відпочивальників у коробках швидким темпом проходило безліч людей – різних, абсолютно різних, старих і молодих, чорних і білих і найголовніше – ніхто нікого не чіпав і не витріщався. «Мабуть, схоже на Нью-Йорк. Не знаю, чи мені колись випаде нагода його побачити…», – подумала Аня, розслабляючись. Вона й не помітила, як заснула і спала в коробці добрих дві години. Розплющивши очі, зрозуміла, що вечоріє. У її тимчасовій оселі розташувалася нова компанія. Їх було четверо, і маленький карапуз «затесався» п’ятим. Дівчина відчула себе вільною і ще крізь сон знаками попросила їсти, побачивши, як компанія розкладає наїдки на вечерю. Через мить без будь-яких запитань вона отримала порцію рису. Аня щиро подякувала посмішкою й в одну мить його з’їла. Компанія, побачивши такий ентузіазм, поклала їй іще. Місцева дівчина усміхнулася й на чистій англійській запитала, звідки та приїхала. Двома словами, оминаючи тему наркотиків, Аня змалювала свою ситуацію. Всі четверо, крім безневинного малюка, якому зарано ще було співчувати чужим тьотям, поцокали язиками, перекинулися парою слів і залишили Ані десять гонконзьких долярів.
– Дякую, дякую!.. – тільки й встигла пробелькотіти Аня їм навздогін, коли вони залишили коробку.
* * *Аня умилася холодною водою в люксовій жіночій вбиральні шопінг-молу, коло якого вона сиділа у своєму паперовому прихистку, і сіла біля фонтана спостерігати за людьми. Шоста година красномовно свідчила про закінчення робочого дня, бо тільки-но годинник шопінг-молу відміряв зазначений час, як натовпу побільшало. Проте найцікавішим було те, що у цьому мурашнику жоден не зачіпав іншого, строго дотримуючись субординації. Фонтан оминали чітко, як по регламенту. Ані стало цікаво, й вона висунула вперед, до мурашника, спочатку одну ногу – нічого не трапилось, потім – другу. Знову нічого. Ніхто не перечепився, і весь людський потік, мов та вода, оминав її кінцівки. Дівча заусміхалося по самі вуха й майже забуло, що життя жорстоке й підкинуло їй пакості в Гонконзі. Ще ті пригоди!
– І нічого воно не жорстоке, і відбувається з нами тільки те, що ми дозволили відбутися. Просто ми не хочемо у це вірити, – проказала Свідомість.
– О! Прокинулася вже зі своїми повчаннями?
– Хочу, аби ти стала розумнішою, бо мені з тобою ще жити й жити, – відказала та ображено й задерла носа.
Аня згадала університетських модниць, які часто надягали на себе все, що в них було найкращого, й так ходили на навчання. Навіть ті, що мали найкраще, і того найкращого в них було багато (юристки й міжнародниці), навіть вони не втримувались й надягали разом і Луї Вітони, і Шанелі і ще щось, незрозумілої для Ані етимології. Дівчина роззявила рота й дивилася на гонконзьких ціпочок, що випурхнули з офісів, щоб чимшвидше опинитися у своїх оселях, а якщо дома на них ніхто не чекає, продовжити «соціальне» життя в ресторанах і барах. На них не було жодного брендованого одягу, однак вигляд вони мали значно елегантніший і красивіший за університетські ялинки.
Їй набридло сидіти під кондиціонерами на холодному мармурі фонтана й вона вирішила, нарешті, вийти на вулицю. Вогке й тепле покривало ночі відразу обгорнуло її. Аня довірливо подивилася на стіни хмарочосів, ніби питала дозволу, чи можна біля них переночувати, але було ще зарано. Поруч ходили люди, і їй також треба було кудись іти, аби не порушувати правила гри, як їй здавалося, броунівського руху. На посиденьки в барі грошей не було, тож треба було поспішати кудись, вдаючи, що дома чекає на неї тепла вечеря й затишок. І насправді так і було, тільки за тисячу кілометрів звідси…
Аня відчула, як сильно скучила за матусею. Вони були нерозлучними подругами, та й розділяло їх якихось двадцять років. Це саме мама поїхала з нею на вступні іспити й чекала на доню під дверима екзаменаторської, це вона втішала її, коли та зрозуміла жалюгідність свого гардероба перед шатами інших однокурсниць. Мама завжди вважала, що Аня мусить вдало одружитися, народити діток якнайшвидше, накупити гарного одягу й бути завжди при молодому коханому чоловікові. «Ой, як ти здивуєшся, коли я тобі розповім про Женю…», – подумала Аня. Тут-то її й наздогнало це сумнозвісне «хелльо», яке переслідуватиме ще довго.
Доки Аня йшла кудись уперед і згадувала маму, вона зайшла в якийсь темний бар, де на крихітних столиках стояли холодні бляшанки пива. Втомленій і виснаженій Ані дуже захотілось того пива… Вона потяглася до однієї з бляшанок, взяла її й роззирнулася навсібіч, чи ніхто не накинеться на неї з криками: «Це не твоє, брудна волоцюжко!» Навкруги не було ані душі. Вона вже збиралася відкрити бляшанку, як із темряви виплила усміхнена брудолиця повія й проговорила медово: «Хєлльо». До неї потягнулись її руки. Звідусіль потягнулися руки з довгими гострими пазурами замість нігтів. Аня відчула, як чиїсь вологі соски впираються між її лопатками, і з криком вибігла геть. З темряви ночі, погані на світ.
«Хелло», – здається хтось кричав їй услід і заливчасто сміявся. Вона не наважилась озирнутися.
* * *Ані вдалося дістати кілька місцевих долярів. Це було якесь диво: купуючи дешевий жетон на пором в автоматі, вона натиснула на кнопку «Решта» й отримала крім півтора долара, які мала, ще п’ять. Свідомість відразу її попередила, аби вона не розповідала про це нікому, бо, мовляв, тільки дівчині, що розмовляє з хмарочосами, вдається таким чином трохи заробити.
Аня пливла на поромі до материкового Гонконґу зі свого острова. Опівнічна вода океану виблискувала густою нафтою. По обидва боки порому скупчилися китайські й некитайські туристи, клацаючи своїми фотокамерами. На тому березі й на цьому розігрувалося світове дійство. Кожен із хмарочосів щось транслював: або якісь написи, або цілі мультики. На одному бігли хмаринки прозоро-блакитного кольору, на середині будівлі вони перетворювалися на небесних баранців, яких рекомендують рахувати, заплющивши очі, тим, до кого не може прийти ніяк Морфей. «В Гонконзі безсонними ночами кожен знайшов би, що робити», – подумала Аня й згадала кігтястих фурій, що кричали їй навздогін «Хелло» з бара з холодним пивом.
Вона знову притулилася до якогось велетня-хмарочоса, вже по інший бік, на материку і той вкрив її своїми фібрами й сховав від усіх на всю ніч. За день вона не витратила жодного зі своїх затаєних двохсот ойрів.
* * *Уранішньої усмішки двірника вона не дочекалася, вирішивши завчасно залишити свій прихисток біля підніжжя хмарочосу. Наостанок Аня обережно обійняла будинок і торкнулася до його стіни губами. Здивований мешканець спостерігав за дівчиною з четвертого, до речі, не самого престижного для проживання, поверху, доки поливав квіти на своєму балконі[5].
По тому, як у Ані минав шок, вона починала все більше хвилюватися за Женю. Так, вона усвідомлювала, що ні про яке спільне майбутнє не може бути й мови, однак її непокоїло, чи виплутається він з усієї тієї халепи, до якої причетний, і чи зможе протистояти своїй домінантній матусі… Адже це напевно вона нав’язала йому вкрай небезпечний спосіб заробітку… Аня йшла якоюсь із вулиць, аж раптом почула голос: «Зайди!» і, роззирнувшись, побачила буддистський храм. Той ніби помахав своїми пагодами їй.
– Сюди? – беззвучно запитала дівчина.
– Так, до мене.
– А ти хто?
– Я? Храм, звісно ж. Хто ж іще?
У храмі прохолода відразу звабила її й поглинула. Хотілося в ньому бути вічно й нікуди більше не йти. Залишитися тут і сидіти на холодній кам’яній лаві, допоки не настане час летіти додому… Адже ж не можуть прогнати з храму?
В окремих невеличких кімнатках стояли вівтарі й статуї – уособлення єдиного та неділимого Будди. Аня підходила до кожної з них і їй увесь час здавалося, що очі статуй стежать за нею поглядом.
– Чи буду я щасливою?
– А ти і є щаслива.
– Але ж… так складно…
– А ніколи не буває легко.
Перед центральною статуєю, трохи обабіч, стояла мідна чаша з блискучими боками, відполірованими людськими долонями. Аня спостерігала за мирянкою, що схилила голову в молитві, терла цю чашу й просила чогось свого. Дівчина й собі вирішила доторкнутися до неї.
Доки Аня підносила руки до чаші, вона відчула легке дрижання в повітрі, як від електричного розряду. Вона обережно доторкнулася до чаші обома долонями, і та почала пашіти й пульсувати, як живий організм. Ані перехопило подих від зачарування. «Я молю тебе, нехай із Женею все буде гаразд»…
Через дорогу від храмового комплексу стояли офісні будинки. У їхніх скляних стінах також жив храм. Він жив настінним розписом сучасності – віддзеркаленням. Емпатією людських сердець. І тільки сталеві каркаси скляних стін хмарочоса обмежували його. І то відносно, бо зображення повзло по стіні далі, оминаючи сталеві лінії, так само, як вода долає будь-які перепони на своєму шляху.
– Ти залишишся в моєму серці, – прошепотіла Аня.
– Я знаю, – відказав Храм, – у людському серці залишається абсолютно все, що було з людиною, бо воно – віддзеркалення безсмертної душі на життєвому шляху.
Храм хотів іще дещо розповісти дівчині, зокрема про те, що людина стає такою, якою вона є, не лише завдяки цьому життю, а й минулим перевтіленням. Про своє будівництво колись давно-давно… Так давно, що Храм і забув уже, у якому столітті… Про кольорові парасольки й стукіт дерев’яного взуття японських хлопчиків, котрі приїхали сюди разом зі своїми батьками-окупантами… Про Сонце, про океан, що був десь дуже поруч, але Храмові так досі й не вдалося до нього потрапити й тільки його жовта настінна фарба була звідти родом – походила з океанічних глибин. Вона розповіла Храму, як шурхотить легенько пісок, коли його уносить вітер… Храм мало стрічав людей, які могли з ним спілкуватись, і тому не хотів відпускати цю дивну дівчинку… Аня відчула неабияке піднесення від спілкування з ним, але за деякий час мусила крокувати далі.
* * *Вийшовши з храму й відчувши прилив енергії, дівчина вирішила піти до океану. Вона й гадки не мала, що то Храм передав їй на ментальному рівні своє бажання побачити величні води Китайського моря. Аня десь читала, що тут мають бути громадські пляжі, а отже, можна буде здійснити заповітну мрію – намочити ноги в океані. І справді, проїхавши пів години автобусом і віддавши аж одинадцять місцевих долярів, дівчина вийшла на зупинці Turtle cove. Це був один із найчистіших пляжів Гонконґу.
На цьому пляжі все було інакше. Не так, як в Очакові, де дівчина тільки й бачила велику воду до цього. Її очі приготувалися до безмежжя синього, яке легкими відтінками вказувало на те, що десь там велика вода стрічається з великим небом. Однак на горизонті крім тонкої рисочки переходу однієї субстанції в іншу було безліч об’єктів. Дрібніші острови міста, що також входили до величної кампанії під назвою «Гонконґ» то тут, то там стирчали з водної гладі живими волохатими істотками, вкритими зеленню. Курсували круїзні лайнери на горизонті й менші кораблі, що належали береговій охороні та приватним особам. А ближче до берега, трохи далі за буйками, була натягнута сітка, що обмежувала зону для купання, зовсім нівелюючи велику воду. Виявляється, тут водилися акули, і ця сітка мала їх зупиняти від кровожерного поглинання людських тіл. Де-не-де поміж сіткою розташовувалися пластикові квадратні бази, на яких сторожували рятувальники, зірко вдивляючись у безмежжя великої води й сподіваючись побачити акулячий плавник, щоб упередити лихо в разі чого. Вода аж кипіла від різновиду активності в ній.
Під кволим сутінком від рідкого листя ліанкаранських акацій розташовувалися відпочивальники. Стояла сорокаградусна спека, і їх було небагато. Аня ще встигла сісти під вільне дерево й спертися на нього спиною. Її хребет болів від постійного пересування містом. Вона поводила спиною по шершавому стовбуру свого дерева, роблячи імпровізований масаж, але спина не виказувала жодної радості від такої кволої турботи про неї. «Мабуть, я добряче схудла, і моїй спині це не подобається, – розмірковувала дівчина, – або їй бракує поживних речовин, як й іншим частинам мого тіла. З хребців вимивається лімфою кальцій, котра забирає його для інших органів».
Аня роздивилася навкруги й побачила крамничку з наїдками, у якій найдешевшим поживним продуктом виявилося пиво. В Гонконґу, де все було дуже дорого, майже ніхто не вживав алкоголю. Ну от не було такої національної традиції – і все тут! Тому пиво коштувало недорого. Відносно недорого…
* * *– З Вас тридцять долярів.
– Візьміть, ось, тримайте, – кваплячись відрахувала Аня гроші, ніби переживаючи, що не вистачить. Хоча вона ще вранці поміняла сто ойрів. Половину свого гонконзького статку.
– Стаканчик дати?
– Так, мабуть…
– Тоді з вас тридцять сім ойрів.
– О, ні-ні, не треба, – поквапливо проговорила Аня й узяла холодну пляшку з пивом.
«Так у світі повелося»… і далі буде не пісня «Плачу Єремії», вибачайте, так у світі повелося, що пиво – одне з найпоживніших дешевих напоїв. Воно навіть волоссю допомагає рости блискучішим і густішим. Так кажуть. Але, мабуть, задля того його треба не всередину вживати, а застосовувати зовнішньо. Однак Ані було не до блискучого волосся наразі – вона знову влаштувалася під своїм деревом-тентом і відкрила пляшку. Колись давно, коли вона поїхала в шкільний табір у Словаччину, вона вперше спробувала пиво. І то було не якесь «Жигулівське», або нудотне «Чернігівське», а справжнє, крафтове, словацьке… До речі, тоді вона також його пила не з цікавості чи молодечого протесту – потреба примусила. От саме як тепер… У таборі дітей майже не годували, а їсти хотілося молодим організмам, ще і як. Навкруги жодної кав’ярні чи бакалії. Тільки супермаркет із чипсами, що тільки й називався супермаркетом, і – нічний паб. Словацький сільський паб із крафтовим пивом… Шикарно. Однак Аня тоді встигла зацінити не так інтер’єр із правильними дерев’яними лавами й столами, чи різноманіття запропонованого пива, як саму поживність. Вона навіть не пам’ятала, аби була п’яна. Дорогою до пива вночі треба було подолати такі перешкоди, як другий поверх приміщення дитячого концтабору… вибачайте, табору і – сільське кладовище, напростець через яке доводилося дітям ходити по пиво. А назад, знову ж таки, – кладовище з хрестами, котрі чомусь світилися вночі й, найголовніше, якось залізти назад на другий поверх. Ну, то таке… Аня навіть не розуміла, що пиво пити дівчинці в сьомому класі – не годиться, табу, доки не сказала на пляжі в Очакові батьку, що «пива дуже хочеться». От тоді й отримала на горіхи. Тепер би вона звичайно залюбки з’їла оте все, що давали в їдальні словацького дитячого табору, навіть зрази з гнилою капустою, і не просила б пива. Однак іншого такого самого дешевого нічого не було.
Ані снився батьківський будинок і святкування чийогось дня народження з маминими фірмовими наїдками. Насправді ніякого будинку не було – тільки двокімнатна квартира у звичайному цегляному будинку. Однак їй завжди здавалося, що то цілий будинок, де кожний мешканець і кожна річ мають свої, особливі, місце й роль. Чи гадала вона однієї Божої днини привести туди Женю й повідомити про їхні заручини? Вона справді не думала про це… Єдине, що було очевидним, – цього вже ніколи не трапиться. І Аня за останні години своєї історії виживання в чужому місті, залишена напризволяще, перестала перейматися драматичною історією своїх любовних взаємин, адже всі її думки крутилися біля проблеми, як би так найбезпечніше дістатися додому й не зазнати великих психоемоційних і фізичних втрат на цьому шляху…
* * *У літаку, згідно з правилами інтерконтинентального перельоту, годували тричі. Тричі за десять годин польоту. І щоразу Анна з вдячністю приймала від сусіда-китайця ту їжу, що здавалася йому занадто екзотичною для вживання. Вона ледь не облизувала пластикові тарілки й була абсолютно щасливою.
– Будете… оце? – вкотре запитав китаєць, з якоюсь чудернацькою приязню дивлячись на дівчину.
– Угу, – замотала Аня головою, дякуючи, і взяла з його рук теплу миску з перченою вареною курятиною й рисом.
– Вибачте… – нарешті наважився Анін сусід, – можна я вас запитаю? Ви така голодна… У Вас щось трапилось у Китаї?
– Не в Китаї, а в Гонконзі, – відповіла Аня, витираючи жирні губи, й почала розповідати.
Як вона заснула, напившись пива натщесерце під ліанкаранською акацією на пляжі, як прокинулася за три години в розпал самого пекла, коли навіть пісок, здавалося, плавився й перетворювався на скло муранської вази. Однак вона б не прокинулася тільки від спеки, бо була занадто виснажена. Різкі звуки клацання фотокамери перед самим носом примусили її розплющити, нарешті, очі.
* * *Вона побачила перед собою групу китайських туристів, які з цікавістю спостерігали за нею й, навіть, здається, трохи злякалися, побачивши, як вона розплющує повіки і приходить до тями. Це було, як на сафарі, коли туристи близько-близько наближаються до лева, що спить, із дозволу скаута-гіда, аби зробити знімки звіра широким планом і, зойкаючи, відскакують від нього, коли той прокидається. Дівчині навіть стало трохи смішно: ну невже вона така страшна, як лев?
Потім вона збагнула, що викликало такий інтерес до неї з боку китайських, по суті, – місцевих, туристів, яких групами привозили на цей пляж, як на один із найкращих громадських пляжів Гонконґу – вона була єдиною європейкою на ньому. Анна з цікавістю спостерігала за китайськими туристами, а вони за нею. Дівчина помітила, що вони всі, як один, дуже чепурненькі і, як ні в чому не бувало, хоробро входять у гарячий пісок пляжу своїми дизайнерськими шузами. Одяг на них був такий, ніби вони збиралися на весілля заможної тітоньки, а не на екскурсію. Дівчатка в сукенках з органзи фотографувалися не на фоні океану, а на фоні Ані. У їхніх блідих витончених пальчиках крутилися бездоганні парасольки пастельних кольорів, і жодних смужок «Адідасу» на них не було.
Одну групу відвозили, іншу – привозили, як по команді. Аня, не довго думаючи, протягнула руку до нових вузькооких панянок, які фоткалися на її фоні, й почала показувати на рот, даючи зрозуміти, що вона голодна. Ті відсахнулися від неї, встигши зробити світлину на фоні європейки. Інші охочі сфотографуватися з нею також не проявили інтересу до її жестів. Наступні зрозуміли рухи Ані й демонстративно викинули свої недоїдки в сміття.
– Так я зрозуміла, що китайці – то недогонконґці.
– Я б сказав – недоєвропейці, бо жителі Сянгану – справжні європейці, – відказав сміючись Анін сусід. – До речі, я з Гонконґу. Але б все одно не збагнув й образився на вашу репліку, якби не провів сім років у Європі, здобуваючи освіту. Китайці дуже пихаті й уважають себе найкращою нацією. Найкращою від усіх.