– Ти хiба сама не бачиш? – кошеня знову перетнуло межi даху.
– Чудеса! – зрадiла Доротi.
– Нехай Еврика спуститься на вулицю й покличе кого-небудь на допомогу, – запропонував Зеб, який був не менше за неi вражений цим дивним явищем.
– А раптом ми теж можемо ходити по повiтрю? – припустила дiвчинка.
Зеб здригнувся i вiдсахнувся.
– Я б не наважився, – сказав вiн.
– Може, Джим спробуе? – запропонувала Доротi, озирнувшись на коня.
– Може, так, а може, й нi, – вiдповiдав Джим. – Я достатньо наперекидався в повiтрi, менi й на даху добре.
– Ми ж не впали на дах, – мiркувала дiвчинка. – Ми парили в повiтрi. Та я майже впевнена, що могли б опуститися плавно до самоi брукiвки без будь-якоi небезпеки. Он Еврика, дивiться, прекрасно ходить по повiтрю.
– Еврика важить пiв фунта, – презирливо пирхнув Джим. – А я – не менше пiв тонни.
– Ти важиш не так багато, як хотiлося б, Джим, – похитала головою дiвчинка, окинувши коня поглядом. – Ти жахливо худий.
– Що робити, я старий, – зiтхнув кiнь, похнюпившись. – Я мало хорошого бачив у життi, до того ж у минулому менi довелося потягати коляску вулицями Чикаго, а це не та робота, де можна розтовстiти.
– Зате тепер вiн iсть за трьох, нiби надолужуе втрачене, – вставив хлопчик.
– Я iм? Щось не пригадую, щоб я сьогоднi снiдав, – пробурчав Джим, якого слова Зеба зачепили за живе.
– Нiхто з нас не снiдав, – сказав хлопчик. – Та й чи варто базiкати про iжу, коли нам загрожуе небезпека.
– Немае небезпеки страшнiшоi за голод, – знову пирхнув кiнь, пропустивши повз вуха докiр свого юного господаря. – Хотiв би я знати, чи росте в цьому дивному мiсцi овес, а якщо росте, то скляний вiн чи нi?
– Звичайно, нi! – вигукнула Доротi. – Я бачу околицi мiста, сади й поля – нам би тiльки дiстатися до землi!
– Тож чому вам не зiйти вниз? – здивувалася Еврика. – Я голодна, як кiнь, i дуже хочу молока.
– Нумо, Зебе, спробуй, – запропонувала дiвчинка, повернувшись до товариша.
Зеб вагався. Надзвичайна пригода зовсiм вибила його з колii. Однак вiн не хотiв, щоб Доротi визнала його за боягуза, i повiльно рушив до краю даху.
Тримаючись за руку Доротi, Зеб вiдiрвав вiд даху ногу i ступив у порожнечу. Як не дивно, вiн вiдчув пiд ногою тверде опертя. Набравшись мужностi, вiн зробив крок i другою ногою. Не випускаючи його руки, Доротi пiшла за ним, i незабаром обидва вже гуляли по повiтрю поруч iз грайливим кошеням.
– Джим, – покликав хлопчик. – Боятися нiчого!
Джим обережно наблизився до краю даху. Як розсудливий i принциповий кiнь, вiн не мiг не визнати, що нiщо не заважае йому пiти за iншими. З пирханням та iржанням, помахуючи коротким хвостом, вiн потрусив iз даху вниз до вулицi. До того ж через свою велику вагу спускався швидше, нiж дiти, обiгнавши iх на пiвдорозi. Його приземлення на скляну брукiвку було таким м’яким, що страх не встиг ним оволодiти.
– Ну й ну! – сказала Доротi, переводячи подих. – Що за дивне мiсце!
Зi скляних дверей почали виходити люди, щоб подивитися на прибульцiв. Незабаром на вулицi зiбрався натовп чоловiкiв i жiнок. Вони були стрункi та добре вбранi, мали правильнi та приемнi риси обличчя. Власне, в натовпi не було жодноi потворноi людини, але й красивими Доротi iх не назвала б: занадто байдужими були цi ляльковi фiзiономii.
Їхнi обличчя не вiдображали нi радостi, нi переляку, нi подиву, нi цiкавостi, нi приязнi. Вони просто дивилися на чужинцiв, найбiльше роздивляючись Джима та Еврику – очевидно ранiше нiколи не бачили нi коней, нi котiв. Дiтей у натовпi не було, тож вони не вiдрiзняли iх вiд дорослих.
Незабаром до присутнiх пiдiйшов незнайомець, у темному волоссi якого прямо над чолом виблискувала зiрка. Схоже, це була шанована тут людина, бо iншi розступилися, щоб дати йому дорогу. Обвiвши безтурботним поглядом спочатку тварин, потiм дiтей, вiн звернувся до Зеба, який зростом був трохи вище за Доротi.
– Скажiть менi, зловмисники, це ви викликали дощ iз каменiв?
Хлопчик на якийсь час розгубився, бо не розумiв, що маеться на увазi пiд цим запитанням. Тодi, згадавши камiння, що впало разом iз ними та, мабуть, досягло землi ранiше, нiж вони, вiдповiв:
– Нi, сер. Ми нiчого не викликали. Це був землетрус.
Чоловiк iз зiркою якийсь час постояв, тихо роздумуючи над цiею заявою. Потiм запитав:
– А що таке землетрус?
– Не знаю, – сказав Зеб, який все ще був дуже розгублений.
Але Доротi, побачивши подив чоловiка iз зiркою, вiдповiла:
– Це тремтiння землi. Пiд час цього землетрусу утворилася велика трiщина, i ми провалилися в неi – кiнь i коляска, i все разом… камiння розсипалося й впало разом iз нами.
Чоловiк iз зiркою розглядав ii своiми спокiйними, невиразними очима.
– Дощ iз каменiв завдав великоi шкоди нашому мiсту, – сказав вiн. – І ми притягнемо вас до вiдповiдальностi за це, якщо ви не зможете довести свою невиннiсть.
– Як ми можемо це зробити? – запитала дiвчинка.
– Я не готовий вiдповiсти на це запитання. Це ваша справа, а не моя. Ви повиннi зайти до Будинку Чаклуна, який незабаром вiдкрие нам всю правду.
– Де цей Будинок Чаклуна? – запитала Доротi.
– Я поведу тебе до нього. Ходiмо!
Вiн рушив вулицею. Через мить, трохи вагаючись, Доротi, впiймавши Еврику, полiзла в коляску. Хлопчик сiв бiля неi й сказав:
– Ньо, Джим!
Жителi Скляного мiста розступилися перед коляскою, а потiм усiм натовпом покрокували слiдом. Вони повiльно йшли вулицями, поки не опинилися на широкiй площi, в центрi якоi височiв скляний палац iз вежою посерединi та чотирма високими шпилями по кутах.
III. Прибуття Чарiвника
Вхiд до скляного палацу був досить широкий, коляска заiхала всередину досить легко, i дiти опинилися в чудовому залi з дуже високою стелею. Натовп ввалився слiдом за ними й розташувався вздовж стiн, залишивши в серединi кола тiльки коня, коляску й чоловiка iз зiркою.
– Покажись нам, о Гвiг! – голосно покликав той.
Раптом все навколо заволокло димом. Хмара заклубочилася бiля пiдлоги, потiм пiднялася до стелi, вiдкривши присутнiм дивну фiгуру на скляному тронi, яка виникла невiдомо звiдки прямо пiд носом у Джима. Людина, котра сидiла на ньому, нiчим не вiдрiзнялася вiд iнших мешканцiв цiеi краiни, якщо не брати до уваги одяг яскраво-жовтого кольору. Волосся в чоловiка зовсiм не було, зате на головi, обличчi та тильному боцi долонь росли гострi шипи, на зразок тих, що стирчать на стеблах троянд. Навiть на кiнчику носа в нього примостилася колючка, i це було так смiшно, що Доротi не витримала i розреготалася.
Почувши смiх, Чарiвник змiряв дiвчинку холодним поглядом, який миттево протверезив ii.
– Як ви посмiли непроханими вторгнутися до заповiдноi Землi листелюдей? – суворо запитав вiн.
