– А чим, власне, ви займаетеся? – поцiкавився Чаклун.
– Пiднiмаюся на повiтрянiй кулi й кличу публiку в цирк. Щоправда, цього разу менi не пощастило: пролетiв крiзь землю i опустився значно нижче, нiж хотiв. Але можете не хвилюватися, навряд чи хтось ще зможе проникнути до вашоi Землi ластолюдей.
– Листелюдей, – поправив його Чаклун. – Якщо ти справдi чарiвник, мiг би не помилятися в назвах.
– О, я точно чарiвник, можеш не перейматися! Такий же чарiвник, як ти – чаклун.
– Це ми ще подивимося, – вiдрiзав той.
– Якщо ти зможеш довести, що вправнiший за нього, – сказав Принц Озу, – я зроблю тебе в моiй краiнi Головним Чаклуном. А якщо нi…
– Що буде, якщо нi? – квапливо запитав Чарiвник.
– Я перерву твое життя й забороню тебе висаджувати, – вiдповiв Принц.
– Прогноз малоприемний, – завважив Чарiвник, заклопотано роздивляючись зореносну свiтлiсть. – Хоч… не бiда. Будьте певнi, я заткну за пояс цю стару колючку.
– Мое iм’я Гвiг, – повiдомив Чаклун, звертаючи на суперника холодний безсердечний погляд. – Нумо, спробуй зрiвнятися зi мною в могутностi.
Вiн повiв колючою рукою в повiтрi, й почувся нiжний передзвiн дзвiночкiв, що зливалися в чудову мелодiю. З того мiсця, де стояла Доротi, в усьому величезному скляному залi не було видно, проте, жодного дзвiночка.
Листелюди вислухали музику без особливого iнтересу. Цю штуку Гвiг проробляв щоразу на доказ своiх чаклунських талантiв.
Тепер настала черга Чарiвника. Вiн усмiхнувся до присутнiх i запитав:
– Чи не буде хто такий люб’язний позичити менi капелюха?
Вiдповiдi не було з тiеi простоi причини, що листелюди не носили капелюхiв, а Зеб втратив свiй пiд час польоту.
– Гм! – сказав Чарiвник. – Чи не буде тодi хтось такий добрий позичити менi носовичок?
Носовоi хустки також нi в кого не виявилося.
– Ну що ж, – знизав плечима Чарiвник. – Тодi, якщо дозволите, я скористаюся власним капелюхом. Тепер, шановна публiко, стежте за мною уважно. Як бачите, в рукавах у мене нiчого немае i в кишенi теж нiчого не заховано. Ну i капелюх, зрозумiло, порожнiй. – Вiн зняв з голови капелюха, повернув його догори дригом i енергiйно потряс.
– Покажи-но менi, – зажадав Чаклун.
Вiн взяв капелюха, ретельно оглянув його й повернув Чарiвниковi.
– А зараз, – продовжував дiдок, – я з нiчого зроблю щось.
Вiн поставив капелюха на скляну пiдлогу, виконав над ним кiлька ритмiчних па, потiм пiдняв, i – пiд капелюхом з’явилося маленьке бiле порося, розмiром не бiльше за мишу, яке почало бiгати, стрибати i тонесенько верещати.
Публiка стежила за всiм цим, затамувавши подих, бо нiхто з них нiколи не бачив свиней, нi великих, нi маленьких. Чарiвник нагнувся, посадив крихiтне створiння на долоню, вхопив його за голову великим i вказiвним пальцями однiеi руки, а за хвiст – пальцями другоi й роздiлив навпiл, причому кожна половинка одразу перетворилася на порося, цiле й неушкоджене. Потiм Чарiвник пустив одного з них гратися на пiдлозi, а другого знову роздiлив навпiл. Це дивовижне заняття вiн продовжував доти, поки в нього пiд ногами не назбиралося цiлих дев’ять крихiтних поросят, якi то верещали, то кумедно хрюкали.
– Тепер, – сказав Чарiвник, – створивши з нiчого щось, я маю намiр знову повернути його в нiщо.
Із цими словами вiн зловив двох поросят i стиснув iх разом так, що вийшло одне порося. Потiм пiймав ще одне, притиснув його до першого, й воно зникло. Поступово всi дев’ять поросят злiпилися в одне. Чарiвник накрив його капелюхом, зробив над ним таемничий жест, i, коли пiдняв, там нiчого не було.
Дiдок розкланявся перед натовпом, котрий мовчки спостерiгав за цими манiпуляцiями, а Принц промовив своiм незмiнно байдужим голосом:
– Ти й справдi великий чарiвник, навiть могутнiший за мого Чаклуна.
– Недовго йому бути великим чарiвником, – пробурчав Гвiг.
– Чому це? – здивувався Оз.
– Тому що я зупиню твое дихання, – була вiдповiдь. – А ти, як я зрозумiв, настiльки безглуздо влаштований, що не зможеш жити, не дихаючи.
Оз не на жарт стривожився.
– Скiльки часу тобi на це знадобиться? – запитав вiн.
– Близько п’яти хвилин. Отже, я починаю. Дивись на мене уважно.
Вiн почав виробляти дивнi рухи тiла перед носом Чарiвника, але маленький чоловiчок i не подумав на нього дивитися. Замiсть цього вiн розкрив свою шкiряну валiзку, дiстав з неi кiлька гострих ножiв i з’еднав iх один з одним, так що вийшла довга шабля. Залишилося прилаштувати держака, однак Оз вiдчув, що чари Чаклуна почали дiяти й дихати йому стае дедалi важче.
Тодi Чарiвник кинувся вперед зi своею шаблюкою, розмахнувся, крутнув ii разiв зо два над головою i завдав потужного удару, яким розсiк Чаклуна навпiл.
Доротi заверещала вiд жаху й закрила очi, а коли вiдкрила, то побачила двi половинки Чаклуна, що лежали окремо одна вiд одноi на пiдлозi. Всерединi в нього не було нi кiсток, нi кровi. У розрiзаному виглядi його тiло нагадувало скибочки рiпи або картоплi.
– Що за..? Та вiн же овоч! – скрикнув вражений Чарiвник.
– Природно, – погодився Принц. – Ми всi в цiй краiнi – овочi, а ви хiба нi?
– Ми – нi, – вiдповiдав Чарiвник. – Люди з поверхнi Землi складаються iз плотi та кровi. Ваш Чаклун помре?
– Звичайно. Загалом вiн уже мертвий i дуже скоро зiв’яне. Його слiд негайно висадити, щоб проросли новi Чаклуни, – пояснив Принц.
– Як же це так виходить? – запитав здивований Чарiвник.
– Якщо ви пройдете зi мною в громадськi сади, – вiдповiдав Принц, – то я вам вiдкрию i продемонструю таемницi нашого Рослинного Королiвства.
IV. Рослинне королiвство
Пiсля того, як Чарiвник витер iз шаблi картопляний сiк, розiбрав ii та склав у валiзку, чоловiк iз зiркою велiв своiм людям доправити обидвi половинки Чаклуна в громадськi сади.
Джим, почувши, що вони направляються в сади, нагострив вуха i виявив готовнiсть приеднатися до процесii, сподiваючись знайти там щось iстiвне. Зеб опустив верх коляски i запросив Чарiвника приеднатися до iхньоi компанii. Сидiння було широке, на ньому могли вiльно помiститися двое дiтей i доросла людина, а кошеня, коли Джим рушив iз зали, стрибнуло йому на спину i зручно там влаштувалося.
Процесiя повiльно рухалася вулицями мiста. Їi очолив носiй останкiв Чаклуна, за ним слiдував Принц, потiм – Джим, який тягнув коляску з мандрiвниками. Цю урочисту ходу замикав натовп рослинолюдей з байдужими обличчями: не маючи сердець, вони не вмiли нi усмiхатися, нi хмуритися.
Скляне Мiсто складалося з кiлькох красивих густонаселених вулиць. Вiдразу за мiстом розкинулася широка рiвнина, засаджена садами, яким давали життя безлiч балакучих струмкiв. Через сади пролягали дорiжки, а воднi перешкоди долалися завдяки скляним мiсткам надзвичайноi краси. Тож Доротi й Зеб вийшли з коляски i покрокували пiшки поруч iз Принцом, щоб краще розгледiти рослини i квiти.
– Хто побудував цi прекраснi мости? – запитала дiвчинка.
– Їх нiхто не будував, – вiдповiв чоловiк iз зiркою. – Вони самi виросли.
– Як дивно, – сказала Доротi. – А склянi будинки у вашому мiстi теж виростають самi?
