Різдвяний сюрприз
– Я згодом нормальний робочий столик куплю, – пообіцяв Вітас, залишивши комп’ютер на кухні. – Святкову вечерю будемо влаштовувати? Твій дід начебто не проти!
– Певна річ, я приготую! – пообіцяла Рената.
Поки вона поралась біля плити, Вітас увімкнув комп’ютер і через модем заліз в інтернет.
– Щось у тебе мережа погано ловиться! Повільно! – поскаржився він.
– Тут треба мати терпіння, – Рената обернулася. – Тут усе погано «ловиться»! Я оце днями хотіла для тебе роботу знайти, але у нас є тільки одна ветеринарна аптека, та й та для бджолярів. А ветлікарні немає. Найближча в Паневежисі. Може, поїдемо дізнаємося?
– Що дізнаємося? – здивувався Вітас. – А хто тобі сказав, що я хочу працювати у ветлікарні?
– Але ж працювати треба! – сказала дівчина ніжно, щоб не міг він відповісти на її слова різко. – Я ось собі також роботу шукаю.
– Не варто перейматися, – попросив її Вітас. – Якщо буде нормальний інтернет, я собі і так роботу знайду. А їздити в інше місто і сидіти там із хворими собаками та кішками з дев’ятої до шостої я не хочу!
Вечеряти зібралися за овальним столом. До вареної картоплі Рената нарізала шинки, поставила соління, на дошці – початий квадрат чорного литовського хліба, що не втратив ні свіжості, ні аромату зі Святвечора. Налила в склянки компоту.
– А щось міцніше є? – спитав Вітас сідаючи.
– У діда є, піди запроси його, заодно і попроси, щоб він бальзам прихопив!
Вітас повернувся зі старим Йонасом і з пляшкою подарованого старому минулого разу «Жальгіріса». Рената поглянула на діда весело – він зайшов у своєму улюбленому сірому костюмі, в старій, але випрасуваній зеленій сорочці з вертикальними синіми смужками, з темно-червоною краваткою. Строкатість сорочки та краватки порівняно зі сірістю костюма немов підказували, що все всередині Йонаса радіє, хоч він і намагається свою внутрішню радість утримати в рамках певних консервативних правил.
– Ти чого так вирядився? – не втрималася внучка.
– Ну, як же? Твій наречений у наш будинок переїхав! Хіба це не свято? До весілля вашого я можу й не дожити, зараз роками разом живуть і не вінчаються. А для мене це все одно, що на весілля прийти! Якщо ви не проти!
– Я не проти, – заявив Вітас. – Тоді й я причепурюся!
Він узяв із шафи свій костюм, сорочку і вийшов у спальню. Повернувся звідти вже зовсім інший – схожий на успішного адвоката – все з голочки і підкреслено дороге.
Рената ковзнула розгубленим поглядом по чоловіках, тоді підійшла до шафи, вийняла найкращу сукню – темно-синю з червоними квітами, черевички на високих підборах.
Картопля трохи охолола, але тепер вони сиділи справді як на весіллі. Тільки без гостей. Вітас розлив у чарочки бальзам. Дід Йонас витягнув і поклав поруч із виделкою праворуч від своєї глиняної миски окуляри з грубими лінзами.
– Ну що, злагода та любов? – спитав він, піднявши чарку.
Ренаті стало жарко. Якось дивно вона почувалася, ніби щось не так було цього вечора, ніби щось важливе вона пропустила, не зробила. Дівчина обернулася до Вітаса, ніби чекаючи на допомогу, підтримку чи підказку. Вітас не помітив у її погляді неспокою. Дивився на її вуста, що обернулися до нього. Нахилився до неї, поцілував. Підняв чарку, цокнувся з дідом і простягнув її Ренаті.
Весільна атмосфера, яку дід Йонас ще кілька разів спробував створити навколо вечері, не втримувалася. Вона вислизала, пропадала, як вода крізь сито. І звичайної бесіди підтримувати їм не вдалося, бо, здавалося, кожен про щось своє думав, і це «своє» не ставало спільним. Дід Йонас, коли скінчив говорити про весілля, згадав, що Барсас знову дуже млявим став, не їсть майже нічого. Вітас пообіцяв уранці обдивитися собаку. Рената вже вкотре про костел Святого Матаса згадала і сказала, що з однієї з його веж весь Анікщяй побачити можна. Сказала, а потім уявила собі вираз обличчя Вітаса, якщо він нічого цікавого з висоти вежі в їхньому містечку не побачить. Тільки Вітас, здавалося, був усім задоволений, на його щоках п’яний рум’янець від бальзаму запашів. Сам він тільки підтакував або показував свій інтерес до слів діда чи Ренати. Їв, пив. Може, і думав про щось, але ділитися думками не поспішав. Тільки за чаєм раптом згадав, що в його дідуся на хуторі завжди мед був. Дід був пасічником. Старий Йонас, почувши це, ожив, очі спалахнули.
– У мене також була пасіка, два десятки вуликів. Від мого батька Вітаса дісталася. Тільки згинули бджоли! Моя Северюте вмирала, і я не міг за ними доглядати, а в окрузі тоді саме бджолина хвороба завелася…
– Так, бджоли – це клопітно, – підтакнув Вітас. – А вашого батька, отже, також Вітасом звали?
– Так, як і тебе, – дід усміхнувся, забувши про давно загиблих бджіл. – Я син Вітаса, і ваші діти будуть дітьми Вітаса! Це добре!
У цей момент Вітас зауважив, що очі у Ренати зовсім не веселі і не радісні.
– Ти втомилася? – стурбувався він.
Дівчина кивнула.
– Ну, дякую! – старий Йонас піднявся з-за столу, взяв свої окуляри. – Я також втомився, піду відпочину!
Ліжко Ренати – старе, доволі широке – здалося Вітасу вузьким і тісним.
– Треба буде нове купити, – прошепотів він, притулившись до її теплого тіла.
– Ось заробиш і купиш! – прошепотіла вона у відповідь.
– Зароблю і куплю! – пообіцяв Вітас і припав до її вуст.
Теплий запах чужого тепла проник у ніздрі Ренати. Поцілунок, в який її «завів» Вітас, видався нескінченним і прагнув бути нескінченним. І запах Вітаса став раптом солодким, своїм, рідним.
«Моє «я» закінчилося», – пояснила раптом Рената чітку, вчасно вихоплену, думку.
Але проникнути глибше в мозок простій думці не вдалося: дівчина вже полинула в світ інших, безсловесних відчуттів і прагнень, що відключають мозок, – у світ, де слова стають музикою і втрачають своє словникове значення.
Розділ 29. Париж
Якби йшов дощ, вона б точно нізащо не погодилася йти до Пер-Лашез у вечірніх сутінках. Не тому, що боїться цвинтарів, а просто дивно і нерозумно гуляти з малюком у візочку не в просторому парку Бут Шомон неподалік від будинку, а тісними тротуарами у вуличному гаморі машин, які розвозять парижан по домівках після закінчення робочого дня. У цю пору року робочий день закінчується найтемнішого вечора.
Ґумові шини коліс візочка по-особливому шиплять на мокрому асфальті. Дощ ішов уночі й уранці, а вже вдень хмари покинули небо над містом, поступившись своїм місцем хмарам і розривам між ними, крізь які проглядала звична й яскрава небесна блакить.
Барбора зупинилася на пішохідному переході. Дочекалася зеленого сигналу. Пішла далі. Малюк у візочку спав. Він, мабуть, проспить усю дорогу до кладовища і назад. Ось уже і поворот на бульвар де Бельвіль, звідси до Пер-Лашез хвилин із п’ятнадцять.
«Якщо Андрюс буде щодня заробляти хоча б по тридцять євро, я залишу собі тільки прогулянки з собакою», – подумала вона.
Мама малюка Лейла вже вдруге напружила Барбору. Вперше, тиждень тому, попросила пройтися з візочком в інший бік, до каналу Сан-Мартан, аби передати її родичці пакет зі спеціями. До них, мовляв, приїхала бабуся з Бейрута і привезла купу гостинців. Так вона сказала.
Тепер ситуація повторилася, тільки якийсь далекий родич батьків Валіда мав чекати Барбору біля правого краю кладовища при кав’ярні з дивною назвою «Добедодо».
Нескінченна вервечка машин і моторолерів із увімкненими фарами повзла бульваром. Моторолери поспішали до своєї мети, об’їжджали застряглі в пробці автомобілі ліворуч і праворуч, протискуючись між машинами, зачіпаючи дзеркала заднього огляду і отримуючи взамін у спину добірну французьку лайку. Година пік будила в повітрі Парижа атмосферу агресії. Агресії швидше театральної, буфонадної, ніж тієї, від якої треба ховатися. Але все одно цей рейвах діяв на нерви. Настрій у Барбори і так був не святковий.
Ліворуч з’явилася цвинтарна стіна, й одразу ж відкрилася увігнута дуга-арка з воротами центрального входу, вже зачиненого. Барбора вже якось була тут, але без візочка. Вони з Андрюсом опинилися біля кладовища в той момент, коли з машини, припаркованої безпосередньо біля входу, добродії в білих кухарських куртках почали годувати голодних і бездомних. Черга цих нещасних здавалася нескінченною, і також, як змія, тільки змія тиха і терпляча, вона своїм кінцем майже сягала правого краю кладовища. Саме там, за словами Лейли, і була ця кав’ярня, на рю де Репо, тобто на вуличці Спокою, що тягнеться ліворуч угору, на вуличці, де з одного боку стояли житлові будинки, а з іншого – цегляна стіна міста мертвих.
Перед кав’ярнею, на другому й третьому поверхах якої розташувався однойменний готель, ніхто Барбору не чекав. Тиша, що майже раптом настала навколо, здивувала її. Густий потік машин і моторолерів продовжував свій рух бульваром, але тут – усього за якихось сорок метрів – жодного настирливого гомону. Немов близькість стін цвинтаря відштовхувала всі непотрібні та чужі для тих, хто залишив цей світ звуки. Від цієї майже-тиші Барборі стало легше. Її роздратування, пов’язане з вимушеною прогулянкою, минулося. Згадався дощовий ранок. Згадалася прогулянка з сенбернаром. Прогулянка в тому чудовому парку, в якому вона зазвичай гуляє алеями, котячи візочок із Валідом. Тільки цього ранку після того, як пес поробив усі свої справи, вона завела його в помешкання. Собі зробила чай, а собаці, що ліг біля дверей, дала кусник ковбаси. Сенбернар, коли зайшли, кинувся в їхню кімнатку і залишив на підлозі багато мокрих слідів. Андрюса вже не було, він поїхав одразу після сніданку. У «клоунське кафе» на рю де Севр. Може, він уже вдома?
– Ви Барбі? – спитав чоловічий голос з-за спини.
Барбора обернулася. Перед нею стояв хлопець років двадцяти в куртці з каптуром. Розгледіти його обличчя їй не вдалося. Козирок від каптура затуляв очі.
– Для мене Лейла передала два пакети, – нагадав він.
– Он один, – Барбора кинула погляд на візочок, закритий прозорою пластиковою накидкою від дощу.
Вона відсунула накидку і витягла легкий пакетик, що лежав у ніжках малюка. Передала його хлопцеві.
– Там має бути ще один, – недовірливо промовив він і сам нахилився над візочком і поліз туди рукою. – Ось! Ось він! – радісно вигукнув юнак, витягнувши з протилежного боку візочка – з узголів’я – пакет вдвічі більший за попередній.
– Дякую! – сказав він і пішов у бік бульвару, в бік гамору і рухомого світла фар.
Барбора поправила пластикову накидку від дощу. Зітхнула і, розвернувши візочок, рушила дорогою назад.
Лейла чекала її біля булочної. Вони завжди зустрічалися тут, на рю де ля Вілетт. За п’ять хвилин ходьби від їхньої квартирки.
– Завтра можете відпочити, моя мама з ним погуляє, – повідомила Лейла, вручаючи Барборі тридцять євро. – А післязавтра вранці я зателефоную!
Андрюса ще не було вдома, і Барбора насамперед витерла на підлозі висхлі відбитки лап сенбернара. Ввімкнула електрочайник. Присіла за стіл. Взяла з дерев’яної миски-хлібниці ранковий круасан, вмочила його кінчик у відкритий слоїчок із шоколадним кремом і відкусила. Приємна солодкавість у роті не змогла відвернути її від обтяжливої прогулянки до кладовища, не змогла відвернути її від неприємного присмаку цього вечора. І тридцять євро, отримані за послуги няні-кур’єра, також не тішили. Думати про це не хотілося, але і не думати Барбора не могла. Єдине, що вона точно могла – це залишити оті думки і сумніви собі, щоб не обтяжувати Андрюса, коли той повернеться додому. А він, якщо день виявився вдалим, обов’язково буде нав’язувати свою радість їй, не звертаючи уваги на настрій коханої. Нав’язуватиме й обов’язково нав’яже. І вона йому не буде суперечити і знову піде з ним у в’єтнамську або китайську забігайлівку, які тут гордо іменують «ресторанами».
Барбора зітхнула. Спробувала відвернути себе від цього неприємного стану. Згадала про друзів, котрі перебувають тепер далеко. Про Клаудіюса й Інґриду, до котрих звідси набагато ближче, ніж до Ренати та Вітаса. Вони наразі так і не доїхали з Анікщяя до своєї Італії! Цікаво, як у них там справи? Чи справді сидять на хуторі Ренати? Це ж, мабуть, така нудьга! А Інґрида востаннє по скайпу показала розкішний особняк, за яким вони тепер доглядають і в якому влаштовують собі вечері й обіди. У них усе чудово. Є і гроші, і машина. Хоч комусь із їхньої гарної «шенгенської» компанії пощастило!
На обличчі Барбори з’явилася сумна усмішка. Ні, і тут також не все так кепсько! Навіть навпаки! Тут усе чудово, просто вони ще не звикли, ще не пристосувалися до цього паризького легкого життя. Просто не вдається заробити! Хоча ні, на прожиток вони сяк-так заробляють, а ось на спокій – ні. Але процес іде. Й Андрюс, здається, в цьому процесі обганяє її, Барбору. Хоча це вона йому розповіла про «ринок клоунів» на рю де Севр. І хоча жодного реального ринку там не виявилося, але він його знайшов! Бо не дурень!
Усмішка Барбори перестала бути сумною.
І дуже вчасно. За вхідними дверима дзенькнули ключі. Два замки по черзі клацнули, і двері відчинилися.
Барбора піднялася йому назустріч. Поцілувала.
– Ти, мабуть, хочеш піти кудись повечеряти? – поцікавилася вона.
– А що, у нас нічого немає? – розгубився Андрюс. – Я якось втомився сьогодні. Гадав, що вдома повечеряємо.
Барбора з полегшенням зітхнула.
– Я також втомилася, – зізналася вона. – Можемо і тут перекусити.
Уже за столиком, поїдаючи круасан, перетворений на канапку з сиром, Андрюс трохи ожив, став безпричинно хихотіти і підсміюватися, чим викликав у Барбори цікавість.
– Ти чого? – не витримала вона.
– Татко цього хворого хлопчика, його звуть Ганнібал, – пояснив Андрюс. – Я таких диваків ще не бачив! Заплатив мені тільки двадцять євро сьогодні. Сказав, що всі гроші у нього пішли на дорогий італійський костюм. А сам і так прийшов у костюмі від «Г’юґо Босса».
– А ти хіба тямиш в одязі? – здивувалася Барбора.
– Ні, але на рукаві піджака у нього пришита лейбочка з фірмою! Сорочка також крута! Але нормальний чолов’яга цю лейбочку з піджака зрізав би! А він до того ж ще й дипломат! І їздить на крутому «мерседесі»!
Барбора стенула плечима.
– Африка, – видихнула вона з таким виразом, що це слово було ніби універсальним поясненням усього, що здивувало Андрюса. – А як хлопчик?
– Нічого! Сміявся. У нього, виявляється, хвороба кісток. Але у Франції цю недугу лікують. У Камеруні медицини практично не існує. Ганнібал сказав. Правда, хлопчику доведеться лежати в лікарні кілька місяців.
– Це добре, – Барбі закивала.
– Чому добре? – Андрюс подивився на неї спантеличено.
– Для тебе добре, – пояснила Барбора з нотками провини в голосі. – Поки він хворіє, у тебе є регулярна робота.
– Так, – погодився Андрюс. – Тільки спочатку він мені платив по сорок євро, а тепер – двадцять.
– Будь удячний і за це! Ти ж можеш там ще когось знайти для того, щоб розсмішити?!
– Клоун не зобов’язаний смішити, – Андрюс дожував кінчик круасана і глянув у забарвлене вечірніми сутінками вікно, що виходило у двір. – Я, звісно, сиджу там, у кафе. І це справді схоже на «ринок клоунів». Заходить чоловік, розглядає нас, вибирає когось і веде… Найчастіше беруть Джека, він чорношкірий, іммігрант. Каже, що з Нігерії. Є два хлопці-албанці, Сесіль сказала, що вони рідні брати, сидять завжди похмурі, зовсім не смішні, приходять іноді ще й інші клоуни. Сесіль завжди сидить за столиком біля вікна.
– А Сесіль це хто? – з підозрою спитала Барбора.
– Француженка. Руда, маленька, їй, може, вже й п’ятдесят виповнилося! Вона іноді ходить у дитячу онкологію безкоштовно дітей смішити. Ну і кілька разів на день її беруть батьки до своїх хворих дітей за гроші. Вона симпатична, але англійською не дуже.
У куртці Андрюса, залишеній на настінному вішаку біля дверей, зателенькав мобільний. Він витягнув телефон.
– Так, так, привіт, Поле! – сказав у трубку. – Гаразд. О котрій? Як сьогодні? Домовилися. На добраніч!
Повернувся за столик і поклав телефон на вузьке підвіконня.
– Це хто? Той хлопчик із лікарні? – поцікавилася Барбора.
– Так, сказав, що тато за мною в кафе завтра не зайде. Попросив, щоб я сам до нього піднявся.
– Добре, коли клієнти самі телефонують, – Барбора схвально всміхнулася і раптом завмерла, зникла.
Ні, вона, як і раніше, сиділа навпроти за столиком, перед блюдцем із крихтами від круасана, перед порожнім чайним горнятком, перед відкритим слоїком «Нутелли», що стояв якраз посередині столу. Але вона більше не дивилася на Андрюса. Дівчина взагалі нікуди не дивилася, хоча очі її залишалися розплющеними. Може, вона дивилася всередину себе, в пам’ять сьогоднішнього дня. Дивилася на те, що від сьогоднішнього дня залишилося в її почуттях і переживаннях. Вдивлялася у високі цегляні стіни кладовища «Пер-Лашез», на вивіску готельчика з дивною назвою «Добедодо», з фасадних вікон другого поверху якого, мабуть, добре видно могили та пам’ятники. Вона дивилася на кафе «Пер-Лашез» із веселою і грайливою, що сяяла червоним неоновим кольором, вивіскою над входом по інший бік бульвару Менільмонтан. Вона бачила себе, як штовхає візочок по мокрому асфальту вгору вулицею Бельвіль. І бачила маму Валіда, непоказну молоду арабку, обличчя котрої вона ніколи б не змогла описати так, аби хтось зміг відтворити його в своїй уяві, користуючись тільки описом Барбори.
– А в тебе як день минув? – поцікавився Андрюс.
– Га? День? – перепитала, «повертаючись» за стіл, Барбора. – Добре. Як зазвичай. До обіду – собака, після обіду – дитина.
– І хто тобі з них більше подобається? – жартома поцікавився він.
– Собака, – відразу ж відповіла Барбора. – І дитина також, – додала після ледь помітної паузи. – Але собака більше… Його не треба возити!..
Андрюс засміявся.
Розділ 30. Сейнт Джорджез Гіллз. Графство Суррей
Обідня зала особняка пана Кравеця ніби зникла, коли Клаудіюс запалив на трьох шестирогих срібних підсвічниках всі свічки й установив їх прямою лінією на витягнутому овалі трапезного столу. Над кожним підсвічником затріпотіла неяскрава хмарка світла. Здавалося, що воно трохи розповзається, розчиняється. І справді: лакована стільниця неначе не відразу віддзеркалювала це світло, а немов зачекала кілька миттєвостей.
Клаудіюс обійшов стіл, ще раз підрівняв крайні свічники. Підсунув їх трохи ближче до центру. Підрівняв і крісла, чи то справді старовинні, чи зроблені під старовину, з високими підлокітниками і витонченими спинками.
Клаудіюс на мить завмер, прислухався. Цілковита тиша, як не дивно, не лякала його. Не лякало його і те, що з поля зору зникли темні дерев’яні панелі стін, що підіймалися від паркетної підлоги на півтораметрову висоту, і старовинні портрети у важких рельєфних рамах. Усе це щезло, коли він «перемкнув» освітлення з електричного на свічкове.
У кишені джинсів завібрував мобільник.
– Усе готово, ти скоро? – уточнив Клаудіюс.
– Десять хвилин, – відповіла Інґрида.
Вона виїхала на їхньому службовому «Морріс Майнор Тревел» майже годину тому, щоб купити на винос гарячу ресторанну вечерю, що пасувала до нагоди. А нагодою святкової вечері було їхнє дивовижне переселення з чужої кімнатки на винайм у напівпідвальному Лондоні в окремий двоповерховий цегляний будинок із можливістю користуватися справжнім англійським маєтком і справжнім англійським автомобілем. Звісно, переселенням їхніх душ і тіл командувала Інґрида, й автомобілем кермувала Інґрида, і відповідальною на довіреній їм приватній території також призначили її. Але Клаудіюс легко подолав у своїй душі осад якоїсь власної «вторинності» та «другорядності». Так, він чоловік! Так, він вважає себе розумним і фізично міцним. Але жінкам притаманна хитрість і гнучкість розуму. І без отієї хитрості та гнучкості розуму Інґриди вони б так і сиділи в крихітній холодній кімнатці в Іслінґтоні, стикаючись ніс до носа з безіменними сусідами, котрі поспішають першими зайняти кухню чи душову або туалет.
Вікна їдальні будинку виходили на головний під’їзд. Клаудіюс ще півгодини тому акуратно, спеціальним гачком на довгій полірованій палиці, схожій на більярдний кий, щільно засунув штори. Але тепер він виглянув за штору і припав поглядом до темряви за вікном. Темрява тривала хвилин із п’ять, поки світло фар автомобіля не розсіяло її перед тим, як в’їхати в доступний погляду Клаудіюса «кадр» вікна і зупинитися відразу перед сходами помпезного входу.
Клаудіюс заквапився назустріч Інґриді. Вона легко піднялася мармуровими сходами на другий поверх, несучи в руках картонну коробку, над якою ледь помітно здіймалася пара. Запах східних спецій обганяв дівчину. Клаудіюс відчинив перед нею обидві стулки високих дверей. Вона впурхнула в обідню залу й поставила коробку на стіл біля центрального свічника.
Виклала на темну, поліровану стільницю, що м’яко віддзеркалювала запалені свічки, пластикові контейнери з їжею. Зняла кришечки, і тут же, немов у контейнерах був кисень чи горючий газ, свічки, як здалося Клаудіюсу, спалахнули яскравіше, і в залі стало трохи світліше. І повітря наповнилося апетитним коктейлем східних ароматів. Кисле, солодке, гостре – підігріті запахи змішалися, залоскотали в носі Клаудіюса.
Він відкоркував пляшку вина. Пройшов до правого краю столу і налив келих Інґриди так граційно, немов тренувався для виконання в якомусь фільмі ролі слуги лорда. Коли вирівняв спину, відчув потилицею чийсь погляд. Озирнувся. Над ним на стіні висів старовинний портрет англійського аристократа в білій перуці та суддівській мантії. Задумливо-мружний погляд шляхтича прикипів до іншого кінця зали, туди, де ось-ось сяде сам Клаудіюс.
Інґрида раптом схаменулася, злякалася за стільницю. Підклала під контейнери паперові серветки.
Коли все розклали по тарілках, вона прибрала пластикові контейнери в картонну коробку й опустила її під стіл.
Незважаючи на піднесеність і якесь особливе відчуття неповторності та важливості цієї миті, Клаудіюс час від часу неспокійно озирався на зачинені подвійні двері, за якими в коридорі другого поверху палали яскраві світильники. Головні двері були зачинені зсередини. Службовий вихід із кухні до вузької доріжки, що провадить до комор і гаражів, також був зачинений. Але невідповідність їхнього з Інґридою маленького людського щастя з цим урочисто-чужим простором раз по раз змушувала здригатися або з острахом обертатися й перевіряти, чи не підглядає за ними хтось.
Інґриді ж, навпаки, все подобалося. Клаудіюс через довжину столу, через палаючі над рівнем їхніх поглядів свічки вдивлявся в її обличчя, яке через теплу непрозорість повітря втратило «фотографічні» риси та набуло рис «портрету олією». Погляд його не міг не підійматися час від часу на портреті судді в мантії та білій перуці. Інґрида здавалася спадкоємицею цього незнайомця. Не обличчям, не поглядом, а вільною, незалежною поставою. Вона також, як здавалося Клаудіюсу, вдивлялася в його, Клаудіюса, обличчя і також мружилася. І тоді ледь помітний нахил її голови і погляд ніби повторювали такий же нахил голови і погляд чоловіка, зображеного на портреті за її спиною.
– Ідо, я тебе кохаю! – прошепотів Клаудіюс, ледь нахилившись уперед.
І відчув, як вимовлені пошепки слова відірвалися від його губ і зі швидкістю метелика полетіли над столом до Інґриди. Вона їх упіймала своїми вустами й у відповідь відправила Клаудіюсу поцілунок.
Він підвівся, пройшов до її краю з пляшкою вина, наповнив знову келих коханої. Нахилився, торкнувся своїми губами її щоки, вушка.
– Дякую! – прошепотів. – Ти збудувала для нас замок!
Повернувшись на свій край, Клаудіюс урочисто підняв келих із вином. Вона підняла свій. Вони пили вино повільно, так повільно, як хворим переливають кров. Відчували, що земля під ногами стала твердішою, надійнішою. Що боги на небі не зводять із них очей. Що тепер усе буде інакше, бо у них з’явився власний світ. Він, певна річ, збігається з чиїмось чужим світом, який вони мають охороняти й тримати в красі та порядку. Але у господаря чужого світу, мабуть, занадто багато інших світів, і він не всюдисущий, не може бути скрізь. Він навіть не може бути тут. Отже, поки його немає, портрет судді на стіні цілком може сприймати Інґриду та Клаудіюса як нових господарів цього старовинного особняка.
За чверть десяту мобільник завібрував у кишені Клаудіюса, попереджаючи, що через п’ятнадцять хвилин у них щоденна «скайп-доповідь» панові Кравецю про справи в його англійському маєтку. Останні три дні він на зв’язок не виходив. Але пам’ятаючи жорсткі правила, прописані в контракті, вони все одно мають сидіти біля монітора комп’ютера і чекати до чверті на одинадцяту, після чого можна з почуттям виконаного обов’язку забути про пана Кравеця до наступного, завтрашнього вечора.
Розділ 31. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя
Недільні плани поїхати в Паневежис довелося відкласти. Сухий морозний день, який обіцяв приємну автомобільну прогулянку під зимовим сонцем, несподівано почався з сумної новини: помер Барсас.