Різдвяний сюрприз

Розділ 22. Десь між Зґожельцем і Герліцем

До кордону з Німеччиною залишалося двадцять два кілометри. На машині – хвилин двадцять, не більше. Яскраве блакитне небо завдяки особливій, кришталевій прозорості промерзлого повітря відбивалося в снігу, як у люстерку.

Затишний дерев’яний зруб автобусної зупинки захищав від холодного вітру. Кукутіса сюди підвіз місцевий лісник, старий добродій, на доглянутому зеленому «полонезі». Спочатку він хотів висадити мандрівника біля повороту до свого лісництва, але вже в дорозі сказав: «Ні, висаджу тебе за лісом!» І провіз Кукутіса зайвий десяток кілометрів. Ближче до німців. Туди, де замість лісу починалося нескінченне засніжене поле.

Сонце тільки-тільки піднялося в зеніт. Кукутіс дивився на його біле холодне кружальце. Дивився і подумки прощався з Польщею, такою зрозумілою та знайомою! Ось вийде він зараз до дороги, стане на узбіччі і, може, відразу, а може, через півгодини, підбере його якась машина і повезе далі. Відвезе туди, де вже не так легко знайти випадковий нічліг, туди, де люди менше зітхають про минуле та менше розповідають про себе, про свої біди та радощі.

А до вечора ще далеко було. До сутінків – години з чотири, а до теперішнього вечора, який позіхати змушує, й усі сім-вісім. Може, тому Кукутіс і не квапився, сховавшись від холодного вітру в дерев’яному зрубі автобусної зупинки.

Дорогою повз зруб-зупинку поїхали в бік Німеччини відразу десять фур із однаковим коричневим ведмедем, намальованим на борту у кожної. Поїхали, піднявши за собою снігову поземку, яка шлейфом за останньою машиною навздогін помчала. І настала тиша і нерухомість. Тривала вона кілька хвилин і змусила Кукутіса вийти зі свого сховку і на дорогу в бік Литви поглянути. А там – порожня дорога. Подивився тоді Кукутіс у бік Німеччини: і там порожньо! Здивувався і подумав про рівновагу. Про рівновагу руху машин і людей. Коли ця рівновага існує, то все в світі гаразд. Приїжджають сто машин із Німеччини до Польщі і сто машин із Польщі до Німеччини, приходить литовський Кукутіс у польське село, а якийсь польський Кукутіс опиняється випадково на литовському хуторі. Так має бути і так, мабуть, відбувається, тільки ніхто всього цього руху не бачить, бо ніхто не може так уважно дивитися згори вниз на землю. Ніхто, крім того, хто може! Але чи існує той, хто може так дивитися, невтямки наразі Кукутісу. Може, й існує. А може, й ні. Він, Кукутіс, існує. Це Кукутіс точно знає. Він існує і постійно відчуває, що існують інші литовці, литовці, розкидані по хуторах Литви, та литовці, розкидані по світу, і кожен із них мріє збудувати свій хутір у чужій країні. Й ось вартує тільки з кимось із них якійсь біді трапитися, як починає в Кукутіса серце боліти. Починає поколювати. Й якщо в самому низу серце поколює, отже, це якийсь литовець у біду в Південній Африці потрапив. Тоді перечікує просто Кукутіс цей біль, розуміючи, що ніяк він до Південної Африки зараз не дістанеться. Він і в Європі ніколи не встигає на допомогу, але завжди поспішає. В Європі легше квапитись. Європа маленька і вона найчастіше у Кукутіса в серці болить. Хоча і займає тільки малу частину серцевої поверхні. Зате «європейський» біль свого серця відчуває Кукутіс докладніше, ніж будь-який інший. Відчуває так точно, що відразу визначити може: з Парижа він долинає чи з Тулузи! З Парижа литовський біль, звісно, долинає набагато частіше. Він уже й не пам’ятав точно, скільки разів йому цей шлях проробляти доводилося – то від Маріамполя до Парижа, то від Сартая до французької столиці. А колись давно, дуже давно, либонь, ще до закінчення Першої світової, на якій він свою праву ногу втратив, бачив Кукутіс заграву дивовижну на горизонті. Бачив її, визираючи зі шанців. І сказав йому тоді товариш, що це Париж горить. Був тоді Кукутіс трохи молодший і сперечатися любив. І сказав він приятелю, що Париж далеко, й Європа величезна, отже, горить десь ближче, може, навіть у сусідньому бельгійському містечку. Товариш на те негативно головою в касці хитнув, і сказав одну фразу, яку пам’ять Кукутіса зберегла краще, ніж обличчя товариша. Замість обличчя від товариша в пам’яті тільки каска залишилася. І кілька секунд голосу, який сказав: «Під час війни Європа стає маленькою». Так, це точно. А в мирний час вона розправляє свої поля та ліси і знову перетворюється в майже неосяжний простір, порізаний нескінченними дорогами, якими для рівноваги однакова кількість машин і людей переміщаються в протилежних напрямках.

Мороз, що проліз за піднятий комір сірого зимового пальта, поквапив Кукутіса. Знову вийшов він до дороги, придивився у бік Польщі і, побачивши кілька пар жовтих автомобільних очей-фар, що повільно до нього наближаються, всміхнувся. Хоч і було йому жаль залишати Польщу, та не покинувши її, до Парижа не дістанешся!

Розділ 23. Лондон

Сусіди більше не з’являлися. Виявилося, що вони втекли, не заплативши за два тижні. Таня не дуже й засмутилася. Кілька хвилин лаялася, проклинала їх і свою доброту. А потім швиденько навела в кімнатці лад. Решту їхніх яєць дозволила з’їсти Клаудіюсу й Інґриді, а пиво забрала собі. І вже наступного дня привела в квартиру нових пожильців – і також молоду пару, що приїхала з Будапешта. Вони навіть не назвалися, але при зустрічі в коридорі або на кухні привітно всміхалися.

Клаудіюс у перший момент з досадою поскаржився Інґриді на дивну поведінку нових сусідів.

– А навіщо їм називатися? – дівчина стенула плечима. – Ти думаєш, ми будемо довго з ними пліч-о-пліч жити? Завтра вони втечуть, або ми післязавтра злиняємо, і що – тримати їхні імена в пам’яті?!

Клаудіюс раптом збагнув, що Інґрида має рацію. Все навколо мінливе та швидкоплинне. За останні кілька днів йому вдалося трохи підзаробити і щоразу в новому місці. І в кожному новому місці він із кимось балакав, когось слухав і ні у кого імені не питав. На оптовому ринку риби з третьої години ранку тягав пластикові лотки від продавців до машин рестораторів і власників кафе, котрі скуповувалися на день. У скверику біля кладовища вигулював вагітну самку спанієля похилого іранця, знайомого Тетяни. Іранець, ім’я котрого Клаудіюсу так і залишилося невідомим, видав йому на порозі своєї квартири двадцять фунтів за дві години вигулу і, не попрощавшись, хряснув перед носом двері. Але найважчим, хоча і найприбутковішим, виявився попередній день, коли, знову ж таки завдяки Тетяні, Клаудіюсу довелося допомагати молодому безіменному поляку розрізати болгаркою у дворі покинутого складу металеві конструкції будівельного риштовання. Вони удвох знімали з автомобільного причепа трубу з привареними кріпленнями, ставили її на збиті ними ж з підручного дерева козли і спочатку відпилювали від рури все зайве, а потім і саму чотириметрову трубу розпилювали навпіл. Поляк виявився спритним, його чіпкі довгі пальці відразу привернули увагу Клаудіюса. Вони б підійшли і піаністу, і кишеньковому злодію, але дісталися, як виявилося, фахівцеві в царині сантехніки. Після кількох годин наполегливої праці він запропонував Клаудіюсу викурити по цигарці, а після цигарки зробив абсолютно несподівану пропозицію: розплатитися за працю саме цигарками. Клаудіюс відмовився, пояснивши, що йому потрібні гроші, позаяк дружина вагітна. Поляк без зайвих слів вручив йому тридцять фунтів.

Дорогою додому Клаудіюс зупинився у жалюгідній на вигляд кав’ярні. Одне віконце, одні двері. Праворуч у дверях на дошці крейдою цінник, де першим пунктом стояла кава за сімдесят пенсів.

– Заслужив! – Клаудіюс рішуче зайшов, сів за хисткий столик.

Поки грів долоні об гаряче горнятко, міркував, як легко йому вдалося сьогодні переконати поляка заплатити грішми. Тільки й того: узяв і збрехав, що дружина вагітна. А Інґрида не тільки не вагітна, але й не дружина. Хоча яка різниця? Живуть вони разом і цілком щасливо. Може, якось занадто спокійно? Без пристрасті, якою супроводжувалися їхні перші ночі на прикордонному з Білоруссю фестивалі та наступні рідкісні побачення. Так, пристрасть сховалася, злякавшись чи то лондонського клімату, то чи хиткості місцевого життя, де хиткість столика в дешевій кав’ярні виявлялася найменшим подразником, що не заслуговує навіть на прикрощі. А ось хиткість життя – штука, що відволікає від усього. Думаєш про завтра: яким воно буде? А потім знову думаєш про наступне завтра, а потім про наступне… І немає часу думати про щось інше або відчувати. Немає часу і сил для пристрасті…

Клаудіюсу згадалися слова Інґриди про те, що і вони можуть утекти з квартири так само легко та непомітно, як колишні сусіди. А куди втекти?!

Господар кав’ярні, смаглявий, схожий на турка або тунісця, підійшов, запропонував повечеряти. Курка з картоплею за три дев’яносто дев’ять. Клаудіюс ввічливо відмовився. У цей час дуже до речі в заклад зайшли кілька будівельників у синіх забруднених фарбою комбінезонах. Господар заметушився коло них.

Удома Клаудіюс розповів Інґриді про поляка, про те, як переконливо збрехав йому про її вагітність. Дівчина усміхнулася якось недобре, неприємно.

– А може, ти справді вагітна? – обережно спитав він.

– Я? І не сподівайся! Ось купиш будинок або квартиру, роботу постійну знайдеш, тоді можна буде і помріяти!

Останні слова вона вимовила майже ніжно, чим заспокоїла Клаудіюса.

Правда, мрії про купівлю будинку і постійну роботу тут же занурили його в роздуми. А Інґрида тим часом витягла з кишені джинсів п’ятдесят фунтів і помахала банкнотою в повітрі.

– Звідкіля? – здивувався Клаудіюс.

– Я сьогодні фотомоделлю працювала.

– Таня?

Інґрида кивнула.

– Не бійся, не роздягалася! Перукарню рекламувала.

Клаудіюс зі сумнівом підняв погляд на її волосся. Ніякої зачіски, нічого нового – просто волосся до плечей, та й усе. Все, як завжди.

– Навпаки, – пояснила Інґрида. – Мене фотографували кудлатою, а завтра зроблять зачіску і знову сфотографують. Ну, щоб дві фотографії на вітрині: до і після.

– Це добре, – абстрактно і сумно промовив Клаудіюс. – Так вони і жили…

– А що тебе не влаштовує? – здивувалася Інґрида.

– Відсутність родинного затишку, – зізнався він.

– Мене також це не влаштовує. Але все – в твоїх руках!

– Давай вип’ємо чаю! – запропонував Клаудіюс.

– Давай! – погодилася Інґрида.

Вони тільки зібралися вийти з кімнати, як відчинилися двері сусідів, і парочка, розмовляючи на ходу угорською, зайшла на кухню.

– Хто не встиг, той запізнився, – засмучено промовила Інґрида.

– Може, вони швидко? – Клаудіюс кинув на подругу підбадьорливий погляд. – Давай зачекаємо!

– Давай, – Інґрида кивнула.

Розділ 24. Анікщяй

До полудня радіо в машині пообіцяло снігопад, але ця обіцянка викликала в Ренати лише посмішку. Небо над Анікщяєм світилося дивовижною блакиттю, дерева підступали до дороги і стояли нерухомо. Сніг виблискував так, що хотілося залишити машину на узбіччі та пробігтися по ньому, дослухаючись, як хрумтить його підмерзла і обвітрена нижніми вітрами кірка. А ще краще було б пробігтися по снігу удвох із Вітасом, узявшись за руки. Пробігтися і відчути на щоках колючий і бадьорливий морозець! Але Вітас приїде тільки за кілька днів. У нього залишилися в Каунасі незавершені справи, та й квартирантів він знайшов примхливих. Вони йому цілий список написали, що він має ще в квартиру купити, щоб їм у нього вдома комфортно жилося!

Попереду з’явилися околиці Анікщяя. Рената зменшила швидкість.

Два шпилі костелу Святого Матаса визирнули з-за будинків і дерев і знову зникли. Але сьогодні в плани Ренати відвідини храму не входили. Вона залишила машину на парковці крамниць будматеріалів, з-поміж яких дивним чином затесалася ветеринарна аптека.

– Доброго дня! – гукнула Рената, оглядаючись в цьому порожньому дивному квадратику, який так не був схожий на звичайну аптеку, хоча і касовий апарат, і засклені вітрини тут були.

Жінка років сорока, кучерява та круглолиця, в зеленому робочому халаті вийшла з підсобки. Вийшла і, не приховуючи подиву, витріщилася на відвідувачку.

Рената сама також на себе глянула – на куртку, на джинси, на чоботи, намагаючись збагнути здивування на обличчі працівниці ветеринарної аптеки.

– Вас, мабуть, дідусь послав? – спитала жінка і немов зраділа власному припущенню, що змінив вираз її обличчя на спокійний та умиротворений.

– Ви знаєте мого дідуся? – здивувалася Рената. – А! Може, він щось для собаки купував?

– У нас для собак нічого немає, тільки для бджіл! – заперечила жінка в зеленому халаті.

– Бджіл у нас уже років із десять немає! – відвідувачка стенула плечима. – Я хотіла у вас дещо спитати. До мене з Каунаса наречений переїжджає, він дипломований ветеринар і вже працював там у ветлікарні. Ви не знаєте, де він може у нас роботу пошукати?

– До вас із Каунаса переїжджає? В Анікщяй? – Очі кучерявої дами широко округлилися від подиву.

– А що? – не втямила її реакції Рената. – То ви не підкажете?

– Даруйте, бо зазвичай всі звідси виїхати намагаються! Кому пощастить, той у Гамбург, а кому не дуже – то в Каунас! Але щоб сюди?! А ветлікарні у нас немає, найближча – в Паневежисі. Можете там дізнатися!

– Та це далеко! – засмучено видихнула Рената.

– Набагато ближче, ніж Каунас, у будь-якому випадку. Менше шістдесяти кілометрів!

Попрощалася Рената, вийшла на морозець.

«Сюрприз не вдається, – подумала вона. – А добре було б йому роботу підшукати! От би він зрадів!»

Проїхалася в центр містечка на Баранаускаса, зайшла в кав’ярню, замовила чаю з обліпихою. Згадала, як показувала Вітасу Музей янголів і як він спочатку сміявся над усіма цими стоячими та підвішеними окриленими фігурками, поки не зупинився перед янголом-мандрівником – дерев’яною статуеткою з двома валізками в руках. Чимось цей янгол-мандрівник зачепив його. Після цього він уже й на інших янголів дивився не так саркастично та поблажливо. А після музею вони прийшли сюди, в це кафе. І вона пила такий же обліпиховий чай, а Вітас узяв кави. І пообіцяв показати їй Каунас і Музей чортів. «Каунас подивлюся, а до дідька не хочу!» – регочучи, сказала йому тоді Рената. Столик, за яким вони сиділи та розмовляли про Каунас, зараз зайняла пара пенсіонерів. «Я теж ніколи туди не хотів, але знаю, що чортів там більше, ніж у вас янголів! Навіть твій дід про це знає!» – знову пролунав в пам’яті Ренати веселий голос Вітаса. Гарно вони тоді погуляли і побалакали тут, в Анікщяї! І зараз їй тут добре, хоча сьогодні вона сама. Зате наступного разу вони приїдуть сюди удвох! Адже добре мати улюблену кав’ярню, улюблену кондитерську, улюблений хлібний магазинчик, що завгодно, але улюблене. Щоб можна було тримати в пам’яті ніби живу мапу рідного містечка та знати, де, на якій вулиці і в якому будинку для тебе завжди привітно сяють вікна, хоча ти там і не живеш!

«А може, з’їздити в Паневежис, знайти там ветлікарню і дізнатися, чи є для Вітаса робота ветеринара? – подумала раптом Рената. – Автобусом туди годину їхати, не більше! Якщо б його взяли, я б відвозила його на автобус, а потім забирала з автобуса додому! Все одно рано чи пізно в Анікщяї для мене робота знайдеться! І тоді буду щовечора приїжджати сюди і пити обліпиховий чай, поки його автобус не під’їде до автовокзалу!»

Дівчина замріяно поглянула у вікно і побачила, як летять униз сніжинки – великі, пухнасті, легкі. Здалося, що на вулиці стало темніше.

Посиділа ще з півгодини, допила помаранчевий ароматний чай. Вийшовши на поріг, зупинилася й зойкнула – з неба повалив справжній снігопад! Не повірила своїм очам, шморгнула кілька разів, накинула каптур на голову. Підійшла до машини, а вона вже не червона, а біла від снігу. Хитнула здивовано головою і в кав’ярню повернулася перечекати. Їхати під таким снігопадом не хотілося! У неї ж таки не снігохід, а машинка на чотирьох маленьких коліщатах!

Повернулася за свій столик і заради різноманітності попросила чорний чай із медом. За вікном продовжував валити сніг, й іноді Ренаті здавалося, що його хтось прямо над вікном лопатою вниз скидає. Бо деякі сніжинки немов збиралися разом і падали швидше за інших через свою «дружню» важкість.

Розділ 25. Париж

Паризьке метро заколисує ніжно. У його звуках відсутній метал, відсутній нестерпний гул. Колеса у метро – ґумові. Потяг повертає м’яко, майже грайливо. То ліворуч, то праворуч. Немов постійно об’їжджає якісь підземні перешкоди. І тільки деякі відтинки підземки, немов зумисне для здивованого пробудження пасажирів, котрі закуняли, зроблені прямими. Ось і відрізок одинадцятої лінії від станції «Бельвіль» і далі в бік бульвару Периферік прямий, як натягнута між двома стовпами линва для канатохідця. Але задрімалого Андрюса пряма підземна колія пробудила. Залишилася позаду його станція «Жардан», залишилися позаду й наступні станції, і тільки на кінцевій – «Мері де Ліла» – він розплющив очі, здивувавшись, що потяг довго стоїть на місці. Втома – і фізична, й емоційна – не дозволила йому навіть на себе розсердитися. Він опустив погляд униз – саквояж, затиснутий між ніг, був на місці. Торба, в якій лежала його маленька «інвестиція» у професію, нікуди не поділася. Ніхто її не вкрав, хоча він уже не раз чув про те, як крадуть у метро речі у поснулих або п’яних пасажирів.

Вийшов на платформу нетвердим кроком моряка, котрий ступив із корабля на берег. Озирнувся. На протилежній платформі в такий же зелений потяг сідали пасажири. Перейшов туди підземно-надрельсовим переходом. Устиг зайти в потяг і поставити саквояж на підлогу, як двері вагона синхронно зачинилися.

«Годилося б сьогодні випити», – подумав.

Мобільник показав час – пів на дев’яту.

– Цікаво, а Барбі вже повечеряла, чи чекає на мене?

Потяг нарешті рушив. Андрюс дивився вгору на лінійну схему одинадцятої лінії. Ще чотири станції, і він удома!

Вологий прохолодний вітерець прочесав його волосся, провів невидимою мокрою долонькою по обличчю. Легко став рідним Бельвіль, тішив то тут, то там яскравими вивісками китайською й арабською мовами. Всі вітрини світилися, хоча більшість крамничок уже були зачинені. Біля інтернет-кафе, з яких можна було задешево телефонувати по всьому світу, стояли представники паризького інтернаціоналу: індуси, африканці, араби, в’єтнамці. Вони зазвичай займали весь тротуар, але, бачачи перехожих, завжди тиснулися до вітрини, звільняючи шлях.

«Цікаво, кому вони телефонують? – подумав на ходу Андрюс, проходячи повз чергове інтернет-кафе.

І раптом зупинився, глянув на вітрину, на приклеєні до неї розцінки телефонних розмов. Знайшов у довгому списку країн рідну Литву – двадцять центів за хвилину!

– Зателефонувати можна? – спитав англійською.

– Ок, номер три! – Хлопець-араб за прилавком, під склом якого були викладені беушні мобільники та новенькі зарядні пристрої, кивнув на ряд телефонних кабінок, схожих на старомодні шафки для одягу.

Андрюс витягнув п’ять євро, простягнув хлопцеві.

– After[17], – сказав хлопець і махнув рукою в бік кабінок.

Довгі гудки, що долинали з трубки чорного стаціонарного телефону, здалися Андрюсові чарівною музикою. Він знав, що кожен довгий гудок відповідає довгому дзвінку телефонного апарата, що стоїть у його будинку, в будинку його батьків. Навіть якщо там нікого немає, це не страшно. Головне, що він зміг потривожити з відстані двох-трьох тисяч кілометрів тишу його домівки, зміг нагадати про себе речам і меблям, серед яких він ще недавно жив.

Довгі гудки тривали, й Андрюс уже було намірився покласти трубку на місце, як раптом знайомий до болю, захеканий голос крикнув йому у саме вухо: «Алло! Алло!»

– Мамо, привіт! – видихнув здивовано Андрюс. – Як ти?

– Андрюсе! Ріднесенький! Привіт! Я тільки-тільки зайшла! Ще й сніг із чобіт не струсила. Чула крізь двері, як телефон дзеленчить, а ключ, як на зло, в сумці загубився! У мене все гаразд! Ти краще скажи, як у вас?

– Чудово! Заробив сьогодні сорок євро!

– Це в день?

– Так!

– Молодець! То це що, ти тисячу в місяць отримуєш?

– Ні, менше, – Андрюс посміхнувся. – У мене поки що не щодня такий заробіток.

– Головне, що ти влаштувався! Як Барбора? Що вона робить?

– Нянею працює. Більше за мене отримує.

– Ну, слава богу, що у вас все добре!!! Я так переживала!

– Ні, у нас все чудово! Я нещодавно згадував, як ти мене в Паланзі на «голий пляж» водила!

– Знайшов, що згадувати! – засміялася мама. – Всі про той час забули, а ти вирішив згадати!

– Як у тебе з грішми?

– Достатньо, не турбуйся! На пенсію, звісно, не розгуляєшся, але я підробіток знайшла! Двічі на тиждень консьєржкою в новому будинку. У мене є своя кімнатка, телевізор!

– Ти телевізор довго не дивись! Для очей шкідливо! – жартома порадив Андрюс. – Вибач, мені час. Барбора вдома чекає!

– Привіт їй передай! Поцілуй від мене! – попросила мама.

– Обов’язково!

Спонтанна телефонна розмова з мамою і розбудила Андрюса остаточно, і зігріла. Втома минулася. Залишилося відчуття якоїсь душевної незручності, але воно так просто не розвіється. Його треба виговорити. Якщо Барбі ще не вечеряла, то він їй усе за вечерею і розповість. Більше ж йому тут нема з ким потеревенити!

Барбора лежала одягнена на ліжку поверх зеленої ковдри і дивилася в стелю. Вона навіть не обернула голови, коли Андрюс увійшов у квартиру.

Він роззувся, підійшов, задивився на усміхнений портрет кучерявої африканки на стіні.

– Ти втомилася?

– Ага, – видихнула вона.

– А я думав, ми вийдемо повечеряти. У китайців чи у в’єтнамців. Або навіть у французів? – Він показав дві сині двадцятиєврові банкноти і помахав ними над її обличчям, швидше намагаючись оживити погляд дівчини, «приліплений» до стелі, ніж здивувати своїм сьогоднішнім заробітком.

– Ого! – вона зиркнула на Андрюса. – Це ж скільки ти годин кривлявся біля каруселі?

– Не біля каруселі, – відповів він спокійно. – Пам’ятаєш, ти мені казала про «ринок клоунів» на рю де Севр? Хтось тобі про цей ринок розповів. Так ось, ніякого ринку там, певна річ, немає. Але є велика лікарня і кав’ярня навпроти, в якій сидять клоуни. Сидять і чекають, поки за ними не прийдуть батьки якоїсь хворої дитини. І ті приходять і наймають клоуна! Якщо у батьків є гроші і хворій дитині клоун сподобався, то у клоуна буде постійний заробіток. Якщо не пощастить, то одноразовий.

– Ну і як? Тобі пощастило? – Барбора сіла на ліжку, обійнявши свої зігнуті коліна.

– Здається, так! Мене найняв один африканський дипломат. З Камеруна. У нього там син лікується. Звати Поль. Йому років тринадцять.

– А чим він хворіє?

Андрюс стенув плечима.

– Я не питав. Якось незручно. Я тільки годинку в нього пробув. Сміється, як здоровий. Англійською шпарить, як рідною. Татко теж. Сказав, що зайде за мною в кав’ярню завтра о п’ятій!

– Сорок євро за годину?! – здивовано видихнула Барбора і сумно похитала головою.

– Ні, двадцять за годину. А що тут поганого? – не допетрав Андрюс.

– Поганого нічого! Просто не віриться. А скажи, – вона пильно дивилася йому в очі. – У цій кав’ярні сидять тільки клоуни? – задумливий смуток на її обличчі змінився веселою цікавістю. – З носами, в яскравих костюмах і з надувними кульками?

– Ні, вони одягнені, як звичайні люди, але у кожного із собою сумка з костюмом і різним причандаллям. То що, підемо вечеряти? – знову спитав Андрюс.

Барбора піднялася з ліжка.

Рю де ля Вілетт завжди тягнула за собою вниз, у бік площі Републік. Ось і цього разу Андрюс і Барбора, вийшовши з чотириповерхового будинку, в якому винаймали помешкання, повернули праворуч і рушили вниз вулицею. Вологий прохолодний вітерець дув їм в обличчя, він немов здіймався вгору цією вуличкою, освіжаючи своїм дотиком усіх, хто йшов йому назустріч.

– Може, сюди? – Барбора спинилася, дивлячись на відкритий ліванський ресторанчик на іншому боці вулиці.

– Давай! – охоче погодився Андрюс.

Розділ 26. Лондон

– Ну що? Пішли? – прошепотіла Інґрида, вслухаючись.

Клаудіюс кинув погляд на темні плями двох наплічників, що лежали на підлозі під ногами.

– Ти все перевірила? – перепитав він, озирнувшись на віконце, за яким темніла лондонська ніч. – Давай на секунду ввімкнемо світло!