Різдвяний сюрприз

– Ти тепер сама?! – питаю я і ловлю себе на тому, що в інтонації моїй прослизає надія на її ствердну відповідь.

– Майже.

– Як це?

– У мене позавчора бойфренд загубився…

– Оголошень на стовпах не вішала? Ну, там, поверніть за винагороду…

У трубці мовчання.

– Вибач, – кажу я. – Вночі у мене трапляються невдалі жарти. Якщо хочеш, можемо піти його разом пошукати!

– Знову жартуєш?! – зітхає вона.

– Ні, я не жартую. Я можу бути у тебе через двадцять хвилин.

– Ну будь! – каже вона вже проникненим голосом.

На вулиці мінус десять—п’ятнадцять. Мій сірий «опель» ніяк не хоче заводитися. Замерз бідолаха. Якщо він так і не заведеться, то обіцянки своєї я не зможу дотримати. Пішки по снігу та крижаній кірці звідси, з Микільсько-Ботанічної, до її будинку на Липській? На це може і сорок хвилин піти, і година. Взимку не можна ходити швидко. Особливо вночі.

«Опель» нарешті завівся. Крижана кірка під колесами захрумтіла. Ліворуч – університет, праворуч – пам’ятник національному поету. Повертаю на бульвар, який спускається до Бессарабки. Знову ліворуч університет, тільки тепер жовтий його корпус, а праворуч у парку національного поета спить ресторан, названий на честь того ж національного поета. Дорога безлюдна й іскрить сніжком, який відбиває світло вуличних ліхтарів. Світлофори блимають жовтим. Навколо – ні машин, ні людей. Де ж ми шукатимемо її бойфренда?

А, втім, навіщо мені її бойфренд? Досить побачитися з жінкою, яка змусила мене відчути різницю. Ні, зовні вона просто красива і витончена. Різниця між нею та іншими красивими молодими не зовнішня. Вона в чомусь іншому. У темпераменті, в непередбачуваності, в якійсь глибоко всередині захованій бісівщині.

– Бач, устиг! – дивується вона, зустрічаючи мене на порозі.

– Намагався.

Вона вже в чобітках і джинсах, у темно-синьому светрі. Моторно просовує руки в рукава короткої коричневої дублянки.

– Я готова.

– А де ми його шукатимемо? – цікавлюся я.

– По злачних місцях. Почнемо з казино «Салют». – В її руці раптом з’явився довідник «Нічний Київ», і вона грайливо помахала перед моїм обличчям цією строкатою брошуркою.

Казино «Салют» виявилося зачиненим. Ми заїхали до трьох найближчих нічних клубів. Бойфренда там не знайшли. Поїхали далі, вбік Хрещатика.

У Пасажі життя було більше. Під палаючими вітринами кафе та ресторанів стояли високі дівчата в дивовижно коротких шубках.

– Як ти думаєш, що дорожче: така дівчина чи її шубка? – запитав я.

Вона обернулася на ходу, гмикнула.

– Шубка дорожча, – відповіла вона після паузи. – Давай туди зайдемо!

Ми спустились у вібруючий від гучної музики підвал. У повітрі плавав особливий солодкуватий димок. Чи то від дискотечних спецефектів, то чи від якогось радісного курива.

Назустріч нам вискочив пристойно одягнений міцний хлопчина.

– Роздягатися будете? – запитав він.

– Ні, – Ія відмахнулася від нього рукою. – Ми приятеля шукаємо.

Він звільнив дорогу, і ми пройшлися через три зали, зупиняючись і озираючись на всі боки. Мені, щоправда, озиратися набридло. І я запитав:

– А який він із себе?

– Чимось схожий на тебе, тільки старший.

Виходячи з Пасажу, я подивився на годинник.

– Уже третя, – зітхнув я.

– Ти що, втомився?

– Ні. Послухай, а він уже губився?

– Губився.

– І де ти його знаходила?

– У нічних місцях. У нього зараз криза.

– А може, він у себе вдома ховається? Може, йому самотності захотілося. Мені ж теж іноді самотності хочеться!

– Вдома у нього дружина і двоє дорослих дітей, так що ніякої самотності він у себе вдома не знайде. А от усі ці клуби та бари – вони створені для самотності та для одиноких, та для зрівняних із ними в почуттях.

– Красиво викладаєш.

– Заводь мотор! – кивнула вона мені на машину. – Тепер поїдемо на Поділ.

Стійка бару була закутана сигаретним туманом. Курили за кожним столиком, а столиків тут було не менше десятка. І тільки один виявився вільним. Зате він був у кутку.

Ми спершу сіли, а потім уже роззирнулись. Роззиратися тут було справою забавною. За кожним столиком, крім нашого, сиділи по одному самотні чоловіки. Перед кожним на столику стояли попільничка та келих або чарка зі спиртним. У руці кожного диміла сигарета. Іноді троє або четверо з них підносили сигарету до рота майже синхронно, і це мені страшно сподобалося. Таке сподобалося б і Фелліні. Синхронне плавання відоме всім, а от синхронне куріння ще ні. Музика раптом наповнилася зсередини ритмом, сколихнула трохи моє єство, налаштувала на фізіологічне сприйняття світу. По підлозі простелилася бас-гітара і доторкнулася своєю низькою вібрацією до моїх ніг. Я обернувся, зупинив свій погляд на невеликому майданчику з нікельованою жердиною, що впирається в дзеркальну стелю. І тут у простір, уже зайнятий димом і музикою, впурхнула танцівниця в костюмі дуже чуттєвої Снігуроньки. Я приклеївся до неї поглядом, але тут Ія спочатку поклала мені руку на плече, а через хвилину вп’ялася в мене своїми гостренькими кігтиками. Я обернувся.

На її обличчі прочитувався вираз тріумфу. Вона підхопила мій погляд своїм і відправила його на сивуватого чоловіка, що сидів, підперши кулаком підборіддя, через три столики від нас.

– Знайшовся? – прошепотів я, нахилившись, просто їй у вухо.

Вона кивнула. Потім різко підвелась і відійшла до барної стійки. Дивно, але ніхто з чоловіків не відреагував на її різкуватий, як для цієї атмосфери, прохід по бару. Всі відвідувачі дуже уважно стежили за неспішним роздяганням танцівниці.

Повернулась Ія з келихом червоного мартіні та чарочкою коньяку.

– За виявлену пропажу, – запропонував я пошепки тост.

Вона негативно похитала головою, потім раптом примружилася. Цим же примруженим поглядом просвердлила мої очі. Й кивнула.

А Снігуронька вже знімала свій сяючий сріблом «бюстик», майже зависнувши над головою нещодавно зниклого з квартири Ії сивого джентльмена, що серйозно дивився на неї знизу вгору. Груди Снігуроньки здалися мені непереконливими. Хоча тіло було цілком спортивним.

– Послухай! – У моє вухо теплим вітром улетів шепіт Ії. – Коли почнеться музика наступного «стрипу», підеш он туди, – вона вказала на арочку дверного отвору, через яку на сцену впурхнула танцівниця, – і зачиниш наступного метелика в туалеті або ще де-небудь. Тільки тихо і без скандалу.

Я спочатку кивнув, а потім подумав: що це їй збандюрилося?

Але музика почала стихати. Снігуронька допомагала сивуватому джентльменові засовувати доларову купюру під ниточку своїх трусиків. Як тільки музика стихла, Снігуронька, пославши сивуватому поцілунок рукою, граціозно пішла.

Ія знову поклала руку на моє плече, і я не захотів очікувати другої частини сигналу. Підвівся і вийшов із барної зали слідом за танцівницею. І зловив себе на тому, що моя хода чимось повторила її грайливі рухи.

Вона зникла за дверима в короткому коридорі. Тут настирливо пахло вареними креветками. Я спробував пригадати, чи стояв перед ким-небудь на столі келих пива. Ні, пива точно не було.

У барній залі знову зазвучала музика. Я напружився, притулився до стіни. Вловив за дверима два жіночі голоси. І тут двері відчинились, і дівчина в костюмі чуттєвої Червоної Шапочки вийшла в коридор. Її обличчя зосереджено слухало музику. Вона підлаштовувала своє тіло під ритм цієї музики, але несподівано для неї я зробив крок вперед і перегородив їй дорогу. Щоб уникнути гучної реакції, підніс вказівний палець правої руки до її рота, наказуючи мовчати.

– Тебе замовили, – прошепотів я їй, утримуючи на обличчі майже трагічний вираз.

– Хто? – видихнула вона з жахом.

– Коханка твого шанувальника. Він там, у залі, сивуватий.

– Що ж робити? Що робити? – зашепотіла вона панічно, оглядаючи свій одяг, зиркаючи зелененькими підфарбованими оченятами на всі боки.

– Тікати! – прошепотів я їй. – Терміново тікати і в найближчі п’ять днів нікуди не виходити з дому!

Вона кивнула й кинулася назад у кімнатку, з якої щойно вийшла. Я не поспішаючи пішов у бік барної зали. І тут мене зупинив цокіт каблучків, який прозвучав за спиною.

Обернувся.

І знову побачив Червону Шапочку, тільки тепер у лівій руці вона стискала песцевий кожушок, а в правій – сто доларів одним папірцем.

Вона сором’язливо простягнула мені зелену купюру.

– Візьміть, – прошепотіла. – Ви ж заробіток через мене втратили!

Я взяв. А вона тут же побігла в кінець коридору.

Провівши її поглядом і понюхавши сто баксів – цікаво, хто і куди їй їх засовував? – я все-таки вирішив повернутися до зали. Але, підійшовши до дверного отвору, за яким у сигаретному диму запально звучала музика, зупинився, приголомшений.

Біля жердини танцювала Ія. Її светр уже лежав на підлозі, а в цю мить, граціозно під музику качаючись по підлозі, вона стягувала з себе джинси. Самотні чоловіки, як спокійні удави, дивилися на неї. І так само деякі з них синхронно підносили до ротів свої сигарети в той час, як інші піднімали зі столу чарки та келихи.

Ія залишилась у синіх трусиках і «бюстику» такого ж кольору. Танцювала вона гірше за Снігуроньку, але вигляд мала куди свіжіший і привабливіший, аніж перша стриптизерка.

Вона в танці наблизилася до сивуватого. Зняла «бюстик» і, покрутивши ним над головою, зав’язала його «шаликом» на шиї сивого. Потім сіла йому на коліна, взяла його обличчя в долоні і змусила подивитися на себе уважно. І тут сталося щось дивне. Сивуватий закричав, схопився. Ія впала на столик, зіштовхнувши попільницю та чарку на підлогу.

– Це ти! Це ти! – кричав сивуватий і розозирався на всі боки, немов шукав шлях для втечі.

А Ія піднялася над столом і, упершись у груди сивуватого ніжкою, штовхнула його.

У цей час інший чоловічок, приловчившись, просунув їй під трусики зелену банкноту. Треба було якось «розсмоктувати» цю ситуацію, і я, підбігши, підняв із підлоги її светр і джинси, потім підхопив і Ію. Одягалася вона вже на вулиці. Добре, що навколо нікого не було. Мені ще довелося повернутися до бару за її дублянкою та чобітками. На виході мене зупинили два охоронці. Я простягнув їм зелену сотку, отриману від Червоної Шапочки. Хлопці розступились, і я вискочив на холодну, зимову свободу.

У машині Ія тремтіла. Чи то від холоду, чи то від нервового перезбудження.

Ми приїхали до неї, випили чаю і заснули в обнімку.

– Слухай, а навіщо тобі був потрібен цей сивий стариган? – запитав я її пізнім ранком, коли ми піднялися з ліжка.

– Щоб повернутися до норми, треба пройти через екстрим, – спокійно відповіла вона.

– Якщо він – це екстрим, то що таке норма?

– Норма – це ти, – посміхнулася вона. – До речі, раніше я думала, що ти екстрим.

Сказала і поцілувала мене в щоку.

– Але без білосніжного танка у нас з тобою нічого не вийде.

– У тебе є телефон тієї військової частини, де твій тато був командиром?

Вона кивнула.

Черговий по частині, якийсь капітан із невиразним прізвищем, яке не запам’ятовуються, був дуже люб’язний.

– Ні, ви мене нічим не здивували! – сказав він у відповідь на моє запитання. – Тільки навіщо вам фарбувати танк у білий колір? У нас є два білі танки для зимового бою.

– Мені тільки один потрібен.

– З танкістом, чи самі поведете?

– Ні, з танкістом і з тим, який стріляє…

– Один постріл – п’ятдесят баксів, – попередив капітан. – Снаряди тільки холості! Бойовими можна стріляти лише на полігоні.

– Нехай холості! – кинув я. – Сьогодні ввечері під’їду, годині о дев’ятій!

Ія домоглася свого. У різдвяну ніч ми з нею і двома солдатами на білосніжному танку виїхали на Вишгородську трасу. Зупинилися перед якимось селом. Випили з танкістами шампанського. А потім видобулися з білосніжної бойової машини та знову пили шампанське. Тільки вже вдвох.

– Коли стріляти? – запитав солдат, який визирнув із люка танка.

Ми з Ією перезирнулися.

– Зараз! – крикнув я танкісту.

– Напрямок? – запитав він.

– П’ять пострілів на схід і п’ять на захід!

– Слухаюсь!

У моєму віці вже нудно пускати ракети або влаштовувати приватні феєрверки. Танк дійсно енергетичніший за будь-яку ракетницю. Після гуркоту пострілів я, здавалося, втратив на час слух. Але це не заважало нам із Ією цілуватися.

– Гей, – долинув знову з боку бойової машини голос танкіста, – у нас іще кілька снарядів є… Хочете, ще постріляємо? Абсолютно даром! На честь Різдва!

– Давай! – крикнув я. – Вогонь!

Після будь-якої війни на руїнах розквітає любов. Так вони і змінюють одна одну постійно: любов, війна, любов, війна, любов…

– Слухай, давай я до тебе переїду! Або ти до мене! – запропонував я Ії.

Вона дзвінко засміялася.

– Добре! – відповіла, насміявшись. – Тільки з завтрашнього дня ніяких танків! Навіть білосніжних!

– О’кей! – погодився я. – І ніяких стрип-барів!

Вона кивнула.

І тут нас, щасливих, оглушив новий танковий постріл.

Шенгенська історія

Роман

Пам’яті Марцеліюса Мартинайтиса, великого литовського поета

Автор висловлює щиру подяку за допомогу і підтримку при написанні цього роману:

Гражині Мартінайтенє, Альгірдасу Кумжі, Томі Кумженє, Аудрюсу Сяурусєвічусу, Пятрасу Вайтекунасу, Руті Малікенайте, Віргініюсу Стролі, Йонасу Басалікосу, Лаурасу Лучюнасу, Владасу Лучюнасу, Сігуті Лучюненє, Ромуалдасу Баурі, Ігорю Майстренку, Рамунасу Вішняускасу,

Франсуа Деверу, Ніколь з Лілля, Колетт Дебле, Марку Саньолу, Мішелю Сігалла,

Світлані Азаровій, Сташеку Новаку, Марюсу Януконісу, Інґриді, Асті, Елізабет Шарп, Рімантасу, Кястутісу Масальскісу, Андрюсу,

добрим жителям англійського графства Кент, особливо Майку і Джакі Шарп,

Еріку Ле Бруну, Людовику Пасков’яку, Шарлю Делькуру,

Адольфасу Терезіусу.

Розділ 1. Шештокай. 20 грудня 2007 року

Земля не сліпа, вона свої очі навіть на ніч не заплющує. Дивиться величезними зіницями – океанами, морями й озерами – в темряву, в небо! Все бачить і все віддзеркалює. І тільки ніхто не знає, мабуть, чи зберігає вона побачене в пам’яті. Й якщо береже, то як? І де її пам’ять криється? Можливо, через ось такі безмовні запитання людина часто вважає себе очима землі і намагається зберегти побачене, переказати його, занотувати та сховати в архіви. І так людина намагається писати історію землі, хоча насправді пише лише історію, побачену власними очима.

Людина звикла довіряти своїм очам, своїм вухам, своїй пам’яті.

Але одна річ – людський погляд, а зовсім інша – погляд землі, бездонний і нескінченний. У ньому легко потонути і думками, і тілом. У ньому – в цих океанах, морях та озерах – уже потонули мільйони людей. І тих, хто намагався писати історію землі, насправді нотуючи лише свою власну історію, і тих, хто не намагався.

Є одна велика різниця між поглядом землі та поглядом людини. Земля завжди дивиться вгору, в небо, а людина – навколо себе, іноді вдалину, іноді в небо, коли відчуває на собі чийсь погляд, що вигулькує звідти. Земля дивиться в небо завжди. Землі байдуже все, крім того, що нагорі, над нею. А над нею завжди воно – то синє, то чорне, то сіре. А ще іноді сонце, іноді хмари, іноді миготливий вогник авіалайнера чи блискуча точка засланого людьми, зробленого ними ж із блискучого металу космічного шпигуна з узагальнюючою назвою «Супутник», що рухається поміж зір. Ці «супутники» – єдина спроба людства розгорнути свій погляд униз, на землю. Мабуть, перші вчені мріяли, щоб погляд землі та «погляд» супутника колись зустрілися. І щоб супутник сфотографував реакцію землі на цей жарт розумних людей. Перші вчені вже померли. А наступні забули або не знали про задум перших. Вони намагалися за допомогою супутників розгледіти всі стежки в лісах і всі кораблі, особливо військові, на морях. І не було для них серйознішої перешкоди в своєму спогляданні землі, ніж важкі, навантажені снігом хмари, що поспішають укрити землю білосніжною шубою, щоб могла вона перезимувати в теплі.

Ось і цього разу супутнику, що пролітав над Cхідною Литвою, нічого не вдалося розгледіти. Він навіть не помітив, як гарно на землю, вже місяць, як укриту снігом, падає новий.

20 грудня 2007 року, близько опівночі, хмари, звільнившись від снігового вантажу, очистили небо над лісом біля містечка Анікщяй. Полетіли на «дозаправку». І ліс, обтяжений новим снігом на лапах ялинок і кронах сосен, перестав шуміти, затих і прислухався. Над засніженими кронами високих струнких сосен на єдиному в цьому лісі пагорбі блимав червоний вогник маяка. Таким же червоним мерехтінням згори, з-під насупленого грудневого неба, йому відповідав літак у небі. Чужий літак, який не з цієї землі злетів і не на цю землю сяде.

Земля, що підживлювала коріння цього лісу, була не настільки мала, щоб не знайшлося місця для злітної смуги. Але і не настільки велика, щоб завантажити власними жителями свої ж літаки. Не можна ж зобов’язати кожного литовця раз на місяць купувати собі авіаквитки і кудись летіти. Не можна і небезпечно. Та й навіщо, якщо є море, річки, озера, якщо є човни та кораблі?! І навіть високий маяк із червоним вогником посеред Анікщяйського лісу за триста кілометрів від морського узбережжя! Є і залізниця, і навіть вузькоколійка є, якою з Анікщяя до Паневежиса можна доїхати. Є все, щоб почуватися вільним і через це почуття відмовитися від поспіху. Вільні люди нікуди не квапляться. Тому і спізнитися не можуть. Не поспішають і частіше дивляться собі під ноги. Тому й спотикаються рідше.

20 грудня 2007 року за чверть до опівночі до шлагбауму біля села Шештокай, що загубилося десь поміж Кальварією та Лаздияєм на самому краєчку литовської землі, далеко від Анікщяйського лісу, без поспіху підійшов якийсь старий. Підійшов упевненою, але по-особливому хиткою ходою. Підійшов і зупинився кроків за п’ять, прямо на дорозі, яку цей шлагбаум своєю смугастою стрілою перегороджував.

У будиночку, пофарбованому в зелене, що стояв ліворуч, світилося два вікна. Домашнє, трохи приглушене світло падало з них на засніжену дорогу. І навіть смугастий шлагбаум виблискував, хапаючи на собі рикошет віконного світла, що вдаряється спочатку об сніг, а відтак розкидає свої жовті бризки найближчими до вікон околицями.

Двері рипнули. Вийшов на дерев’яний поріг прикордонник без шинелі. Задер голову догори, поглянув на лампочку, що висіла під дашком. Потягнувся до неї двома руками. «Мабуть, замерзла!» – подумав він. І, схопившись лівою рукою за патрон, а правою – за лампочку, повертів її туди-сюди. І спалахнула лампочка, розбуджена руками прикордонника. А той, задоволений своїм досягненням, усміхнувся, вдихнув морозне повітря та видихнув його парою. З півхвилини він старанно робив вигляд, що не помічає старого, котрого раптове світло лампочки примусило примружитися й озирнутися. Але потім прикордоннику стало незручно і він звернув на стороннього свій погляд, кивнув. Старий, котрий спостерігав за прикордонником, кивнув у відповідь і, витягнувши з кишені короткого сірого пальта з піднятим коміром старомодний кишеньковий годинник, відкинув накривку циферблата. Вісім хвилин до півночі.

– Може, зайдете? – спитав ввічливо прикордонник.

– Може, й зайду, – відказав старий, але з місця не зрушив.

– Та заходьте вже, – повторив своє запрошення військовий. – У нас і чай є, і дещо міцніше!

– Що ж це таке? – здивувався вголос старий. – Ви всіх без винятку готові до себе запрошувати? Та й хіба дозволено пити на кордоні?

– Сьогодні можна, – зітхнув прикордонник. – Сьогодні такий день, що можна.

І він відчинив двері, зайшов у будиночок й огледівся. Стариган піднявся трьома сходинками, акуратно заносячи над кожною праву ногу, що не гнулася в коліні і закінчувалася не важким черевиком, як ліва, а гумовим підбором, прибитим до дерев’яної щиколотки.

У великій кімнаті прикордонної застави пахло корицею та гвоздикою. На маленькій електроплитці пускав із носика пару синій емальований чайник. На підвіконні між двох вазонів зі старими алое стояла приземкувата, не вища за самі вазони, пляшка «Жальгіріса». Поруч – маленькі чарки. А на стіні над письмовим столом висів портрет президента Адамкуса.

Старий перевів погляд із президента на трьох прикордонників. Похитав головою.

– Хто ж так кордон охороняє? – здивовано спитав він.

– Ми закриваємося, – сумним, безбарвним голосом пояснив незнайомий офіцер і розвів руками, показуючи, що більше він нічого вдіяти не може.

– Кордон закриваєте? – перепитав старий.

– Навпаки. Відчиняємо. А от прикордонний пункт більше не потрібен, – сказав інший прикордонник.

– І куди вас переводять?

– Кого куди, – зітхнув третій. – А я, вочевидь, поїду за нього, за кордон, – він кинув не дуже радісний погляд у вікно.

– Либонь, є ж такі країни, в яких бракує прикордонників, – задумливо промовив старий знову після недовгої паузи. – Але ці країни або хворі, або великі… Або і те й інше!

Розділ 2. Хутір Пієнаґаліс. неподалік від Анiкщая

Дід Йонас, зайшовши в будинок із двома цеберками, повними чистого оксамитового снігу, зупинився на гумовому килимку.

Світло коридорної лампочки відсвічувало в калюжах, що розповзлися довкола виставлених під стіною у вільному напівпорядку черевиків і чобітків. З пари чоловічих коричневих черевиків стирчали все ще стиснені судомою морозу шнурівки.

Опустив старий Йонас відра перед собою. Підняв мітлу, що лежала тут же, біля дверей, обмів нею сніжок зі своїх чобіт і відразу ж перевзувся в сірі фетрові капці більшого, ніж треба, розміру. У них можна було човгати підлогою, не підіймаючи ноги. І дід Йонас, підхопивши цеберка зі снігом, «прослизнув» коридором до перших дверей зліва, дерев’яних і безліч разів фарбованих у різний колір, через що в усіх гостей цього затишного хутірського будиночка з’являлося враження, що такі двері можуть провадити тільки в інший, паралельний світ. Якщо придивитися до них, то зшкрябана фарба в різних місцях видавала їхнє червоне, біле і навіть синє минуле. Хоча якось дід зафарбував їх благородною зеленою фарбою, не яскравою, матовою. Все інше в коридорі було «оновленим» на вимогу внучки Ренати, котра жила на власній половині господи, за зовсім звичайними, але також добротними, не фарбованими дерев’яними дверима праворуч у коридорі. За її дверима дзвенів сміх, чулися молодечі голоси.

Дід Йонас повернувся в коридор зі шваброю. Витер підлогу навкруги. Посміхнувся, збагнувши по взуттю, що за овальним столом у вітальні Ренати зібралося цього вечора шестеро, якщо рахувати й її саму. Зібралися три пари. Отже, будуть мріяти. Що вони там святкують?! До Нового року ще десять днів! Могли б і зачекати.

* * *

– Нам потрібен капелюх! Піди попроси у діда! – Вітас втупився бешкетним і водночас вимогливим поглядом у Ренату.

– Він капелюхів не носить! Ну гаразд!

Рената постукала в зелені двері.

– Діду, можна? – гукнула вона і потягнула за ручку.

Зазирнула. Дід Йонас сидів у кріслі під вікном. Над головою світилася лампочка торшера. На носі – окуляри в кістяній оправі дивного, майже бурштинового кольору. В руках – книга.

– Можна у тебе каструлю узяти?

– Бери! А що варити будеш?

– Майбуття, – пожартувала Рената і пройшла в його кухоньку, в якій пательні, каструлі й інші ємності та пристосування для приготування їжі висіли, зачеплені за довгі та загнуті догори цвяхи, вбиті в колоди стіни рядами аж до самої стелі. Вони немов прикрашали невелике та трохи присадкувате віконце, яке абсолютно не було схоже на інші вікна в їхньому будинку.

Це віконце трохи скидалося на середньовічну бійницю, немов той, хто задумав цей будинок, вважав кухоньку останнім бастіоном. Або ж розмір вікна свідчив про небажання господаря, щоб за ним могли знадвору спостерігати за трапезою?!

Рената зняла з цвяха велику каструлю і забрала до себе.

Дід Йонас відклав книжку на широкий підлокітник крісла, піднявся і собі зазирнув у кухню, де під віконцем на дерев’яній підлозі в двох відрах танув сніг.

Старий дивився на вже потемнілий від домашнього тепла сніг, який готується стати водою, що потім перетвориться на чай. Дивився і намагався відчути смак сніданку на своєму язику. А язик «мовчав», як справжній, вірний присязі солдат ворожої армії, узятий у полон. Він не видавав навіть натяку на смак. Він, язик, і так був непридатним і щодо смаку їжі «підсліпуватим». Звісно, це через старість. Нічого від язика не добившись, Йонас підійшов до вмивальника і все зрозумів: він сьогодні не снідав! Адже якщо б снідав, то обов’язково помив би за собою тарілку і тепер вона сушилася б на залізній решітці якраз на рівні його очей. А навіть якби й не помив, то лежала б вона, тарілка, в раковині умивальника!

– Дивно, а голоду немає! – прошепотів старий.