Різдвяний сюрприз
Озирнувся на холодильник, перевів погляд на кошик із картоплею під міцним дубовим столом. Погляд сам перестрибнув на віденський стілець, крихкий, тоненький, але який вже років із сімдесят, а то і більше жив в їхньому будинку. Звідки ж він узявся?!
Йонас присів на нього, вперся ліктями в стільницю.
І згадав, як на цьому стільці сидів восени сорокового року минулого століття радянський офіцер і виписував Йонасу, тоді ще підлітку, якийсь папір, за яким його мали відразу ж забрати в Червону армію. А потім цей офіцер випитував довго дорогу до Біржая[1]. І Йонас, насилу розуміючи російську, малював йому план стежки через ліс до битого шляху, який мав би вивести цього офіцера до іншої дороги, що веде саме туди, куди йому було треба. А потім стілець зник. Мати затягла його на горище, щоб ніхто з чужих більше не сідав за їхній старий стіл. Самі вони, коли сідали їсти, приносили сюди дві дошки і клали їх на табуретки по обидва боки столу. Згадав Йонас, як потім ще кілька разів приходили до них сов’єтські, але довго не затримувалися. «Що це у вас за убогість така! Навіть сісти ніде! – сказав якось один із них здивовано. – А будинок великий! Мабуть, у ньому раніше пан жив!»
«Так, жив пан, та ми його прогнали!» – відповів тому офіцерові батько Йонаса Вітас. «Правильно зробили!» – схвалив офіцер і пішов, так і не пояснивши мету свого візиту. А коли пішов він, батько Йонаса Вітас усміхнувся. Адже будинок цей його батько збудував. Якби дізнався про це офіцер, може, і прогнав би Вітаса разом із дружиною і сином із дому кудись на Сибір. Але цього не сталося.
* * *– Ну що, каструлю до бою! – з посмішкою на веснянкуватому обличчі заявив рудий Андрюс і, обвівши всіх змовницьким поглядом, простягнув руку, схопив за горло пляшку бальзаму «Три дев’ятки». – Перевіримо свою вдачу?
Чарки наповнилися напоєм бурштинового кольору.
Рената роздала ручки й аркуші паперу, вирвані з кишенькового нотатника. Кожен написав щось на своєму аркуші, згорнув його і кинув у каструлю.
– Ось тепер можна! – Андрюс акуратно взявся за ніжку своєї чарочки. – За удачу!
Присутні за столом «торкнулися» один одного поглядами і пригубили тягучий, міцний бальзам.
– Я перша! – заявила Інґрида і тут же витягнула з каструлі згорнутий папірець. Поклала його біля себе на стіл, не розгортаючи.
Потім уже витягли по фанту і Клаудіюс, і Вітас із Ренатою, й Андрюс, і Барбора.
У вітальні раптово стало тихо. Тільки годинник на стінці – жартівливий, подарований Ренаті друзями шість років тому на повноліття, в якому стрілки рухалися порожнім циферблатом, а цифри, немов зірвавшись зі своїх місць, «лежали» внизу купою одна на одній, – тільки цей годинник своїм цоканням не давав тиші нагоди стати абсолютною. Але й гості, хоч і затамували подих, але довго так всидіти не могли, і тому мить кімнатного затишшя була короткою, але вона встигла надати моменту хвилюючої врочистості.
Папірці зашелестіли. Хтось полегшено зітхнув. Здається, Андрюс.
– Клас! – захоплено прошепотіла Барбора.
Рената обернулася до Вітаса, який сидів поруч, і, всміхаючись, похитала грайливо головою.
– Це, – вона показала пальчиком на свій розгорнутий фант, – твоє місто! А моє – у тебе! Віддай!
Решта зі сміхотливим подивом в очах дивилися, як Рената та Вітас обмінялися фантами.
– А ви що, різні написали? – Барбора подалася вперед, намагаючись розгледіти, що ж там було написано на їхніх фантах.
– Різні, але вони поруч! – пояснила Рената. – Несуттєво! Важливо, що удача нам усміхнулася! Я навіть не вірила!
– Це ж ніяка не миттєва лотерея! – махнув рукою рудий Андрюс. – Ну й якби навіть я витягнув чужу мрію?! Мені вона не потрібна! Мені потрібна своя! Я б її повернув. В обмін на мою, певна річ!
– На нашу! – виправила його Барбора. – А вам, – вона зиркнула на Ренату та Вітаса, – мабуть, ще зарано їхати! Рената хоче до Венеції, а він – у Рим! Ви ще не «синхронізувалися», як ми, – дівчина озирнулася на Андрюса.
Барбора взяла його фант, потім свій, підняла їх так, аби всім було видно. На обох різними почерками було написане одне і те саме слово – «Париж».
– Побачити Париж і померти! – проспівала грайливо Інґрида.
– Вмирати не обов’язково, – Барбора кинула на неї самовпевнений, трошки зарозумілий погляд. – А ось приїхати, побачити і перемогти – це так! І клімат там, до речі, набагато м’якший, ніж у вашій улюбленій Англії!
– А ми не до Англії, – миролюбно відповів за свою подругу Клаудіюс. – Ми до Лондона! А в Лондоні погода залежить від того, скільки у тебе на банківському рахунку грошей!
– Ой, гадаю, що наша гуска вже готова! – вигукнула Рената, справді вчасно згадавши про залишену в духовці страву. – Я миттю!
Вона вийшла в кухню. Відчинила дверцята духової шафи з трохи потемнілого жаростійкого скла, зазирнула всередину. Тепла, смачна, ароматна хвиля зупинила її думки. І вже не думала Рената про Барбору, котра так любить встрявати в суперечки через дрібниці. Не думала і про свої з Вітасом суперечки про мету та сенс їхньої уявної мандрівки. Та й не важливе місто, в яке хочеш потрапити! Важливо розуміти, що сама подорож – це і є життя. Та й подорож не закінчується, коли потрапляєш в місто своєї мрії та стаєш його щасливим жителем!
Рената натягнула на руки грубі кухонні рукавички, витягла з духовки деко з гусятницею, опустила його на плиту. Гуска була, без сумніву, готова! На дні духовки стояв зачинений чавунний казанок із ведераями[2].
– Варто було б твого діда до нас запросити! – запропонував Андрюс, дивлячись на апетитну запечену птицю.
– Звісно, – закивала Рената, – обов’язково!
Чарки знову наповнилися бальзамом і стало їх тепер на одну більше – для діда Йонаса.
У повітря кімнати, вже заповнене ароматом запеченої гуски, влився новий теплий кминний аромат – ведераїв. І погляди друзів одразу ж втупилися в чавунець із картопляними ковбасками, що тільки-но з’явився на столі.
Дід Йонас, зайшовши, відразу ж сів на вільне місце. Витягнув свої окуляри з кишені домашнього, мішкуватого піджака. Всадив на ніс і нахилився вперед, вирішивши ретельніше розгледіти головну страву вечері.
– У когось день народження? – він обвів друзів онуки поглядом.
– Ні, діду, – Рената усміхнулася. – Якщо б ти дивився телевізор, ти б…
– Я б став дурнем! – урвав онуку дід Йонас. – А позаяк мені вже пізно ставати дурнем, то краще вже продовжу книжки читати!
– Сьогодні опівночі Литва накриється Шенгеном! – доброзичливо виголосив Клаудіюс, втупившись дідові прямо в його збільшені лінзами в кістяній оправі очі.
– Чим?! – перепитав задумливо Йонас, кинувши погляд на стелю кімнати.
– Безмежний простір спільної Європи, – пояснив Клаудіюс. І тут же себе виправив: – Точніше безкордонний.
– А-а. А я тут сховаюся, – спокійно зронив дід Йонас. – Мене не накриє. А ви – як хочете…
– Але відзначити ж це треба! – Вітас підняв свою чарку.
Гуска виявилася набагато актуальнішою за шенгенський простір. Її ніжний смак витягував із присутніх набагато більше слів, загальнозрозумілих і позитивних. Дід Йонас за столом вирішив не затримуватися. З’їв шматок гусячого м’яса, похвалив онуку за розкішну вечерю, попрощався та пішов до себе, забувши під серветкою окуляри.
Рівно опівночі друзі випили ще по чарці – за початок нової ери.
А ще через десять хвилин у вітальню зазирнув дід Йонас, вже в теплій фланелевій піжамі синього коліру.
– Я тут окуляри забув, – сказав він. – А без них не засинаю…
– А ви що, в окулярах спите? – реготнув рудий Андрюс, уже трохи захмелілий.
– Природно, – Йонас знайшов свою пропажу й опустив у кишеню піжами. – У мене зір слабкий. Без окулярів навіть сон добре подивитися не можу – розпливається. А в окулярах – все видно, найменші деталі! І чутно, до речі, набагато краще, коли вони на носі!
– Ну, він у тебе і дивак, – прошепотів Андрюс, коли двері за старим Йонасом зачинилися.
Рената стенула плечима.
– Старість прикрашає людину примхами, – видихнула вона легко і сама всміхнулася власним словам.
– Старість прикрашає людину примхами?! – повторила Барбора. – Ха! Цікаво! А якщо просто взяти й залишитися вродливою і в старості? Тоді і примхи ніякі не потрібні!
– Намагатися залишитися вродливою в старості – також примха! – приєднався до розмови Клаудіюс.
Барбора запрагнула було за звичкою вступити з ним у суперечку, але тут Вітас став прибирати зі столу брудні тарілки. Рената взялася йому допомагати. Інґрида схопилася, взяла в руки таріль із залишками печеної гуски. Барбора тільки кинула на Клаудіюса колючий погляд і собі стала збирати виделки та ножі.
«Ну чому Інґриді так не пощастило?» – подумала вона єхидно, заносячи виделки та ножі на кухню.
Розділ 3. Шештокай
За дві хвилини до півночі на робочому столі під портретом президента Адамкуса задзеленчав телефон.
Старший за рангом офіцер прикордонної служби зняв трубку, назвався. Вислухав співрозмовника, мабуть, ще старшого за чином, стоячи та шанобливо, а потім якось зовсім спокійно та розслаблено зітхнув і вимовив:
– Gerai![3]
– Наказано підняти шлагбаум, – сумно промовив він і кинув задумливий і трохи скептичний погляд на фотографічного Адамкуса.
І старий, і двоє інших прикордонників також пересунули погляди на портрет президента.
А старший за рангом уже дивився на монітор комп’ютера, де шість квадратів видавали зображення з камер спостереження. Чорно-біла хуртовина робила всі квадрати однаковими. Тільки на одному з них зрідка проривалася краще освітлена картинка з прикордонним шлагбаумом.
Офіцер, прикипівши поглядом саме до цього зображення, потягнувся рукою до установки дистанційного керування та натиснув велику, розміром із кришечку від пивної пляшки, зелену кнопку. Однак на моніторі нічого не сталося. Ще раз натиснув. Вилаявся.
– Гайда підіймати! – скомандував він іншим, вставши з-за столу.
Густий сніг нового дня, що валив із неба, трохи відступив від дверей, які розчахнулися.
– Ого, як мете! – вирвалося в одного з тих, хто вийшов на поріг.
Скрипнули східці під ногами. Троє прикордонників і старий наблизилися до шлагбауму. Старший за чином нахилився до шлагбаумної тумби, відчинив дверцята механічного блоку. Розблокувавши механізм, покликав колег, і вони втрьох вручну підняли довгу смугасту стрілу.
– Дякую! – сказав їм старий і пішов по більше не перекритій шлагбаумом дорозі.
– У вас хоч паспорт є? – гукнув його один із прикордонників.
– Є, – озирнувся той на ходу, – звичайно є!
– А звати вас як?
– Кукутіс! – відповів старий.
– Це ім’я чи прізвище?
– І те й інше! – гукнув Кукутіс і перейшов межу видимості. Простір від шлагбаума, що збільшувався з кожним його кроком, і далі заметіль заповнювала живим снігом.
Прикордонники квапливо повернулися в службовий будиночок, позбавлений майбутнього.
– Занотуй, – скомандував старший прикордонник своєму колезі. – Першим без пред’явлення документів кордон перейшов Кукутіс Кукутіс! І як йому тільки живеться з таким ім’ям?!
Колега, всміхнувшись, кивнув, і погляд його швидко знайшов ручку, що лежала на підвіконні.
– Паспорт! – глузливо шепотів сам собі старий Кукутіс, хвацько закидаючи вперед при кожному другому кроці свою негнучку праву ногу. – У мене їх шість штук, цих паспортів! І всі вони – мої!!!
Розділ 4. Вільнюс
Кав’ярня на Німецькій явно нудьгувала за відвідувачами. Тільки Барбора та парочка літніх туристів, котрі сіли за столик біля вікна, щоб випити кави і дивитися на таке неспішне зимове життя. І більше нікого!
Барбора з цікавістю спостерігала за жіночкою, з рум’яного обличчя якої вік уже давно стер молодість. Її синя дублянка і «дута» чорна куртка її супутника, чоловіка з молодечою спортивною фігурою й утомленими очима, висіли поруч на одноногому дерев’яному вішаку. Жінка пила каву в рукавичках, у синіх шкіряних рукавичках, явно куплених під колір дублянки. Горнятко з кавою вона тримала як піалу, в долонях, складених човником. Тримала в повітрі перед обличчям. Немов для того, щоб насолоджуватися ароматом кави.
А по Німецькій вулиці проїжджали машини, проходили люди.
– Даруй, Барбі, спізнився! – Чоловік років сорока повісив на спинку сусіднього крісла шкіряну куртку і сам опустився поруч. – Я звик, що ти запізнюєшся! Гадав, що все одно прийду першим!..
– Уже не прийдеш, Борисе, – обернулася до нього Барбора, відвернувшись від дами в синіх рукавичках та її супутника.
– А що, ти вирішила стати пунктуальною?
Барбора не відповіла.
– Коньячку для зігріву? – спитав Борис.
Дівчина заперечно похитала головою.
– Ти чого? – здивувався чоловік. – Вирішила зрадити свої звички?
Барбора кивнула.
– Так. І не тільки звички.
– А кого ще? – грайливо поцікавився парубок.
– Всіх. І тебе також.
Вираз обличчя Бориса змінився. Погляд став холодним.
– Може, поясниш? – неголосно, але наполегливо зажадав він.
– А що тут пояснювати?! – Барбора зазирнула в його сірі очі. – Це ти не змінюєшся! Все такий же! Сім’я – робота – фітнес-клуб і молода коханка. Але хтось же має змінюватися, щоб життя минало правильно та цікаво. Ось я і вирішила змінитися. І життя своє змінити. Сподіваюся, на краще! До речі, я вирішила заміж вийти.
– Коли?! За кого? За того рудого клоуна?! – зневажливо засипав її запитаннями Борис, зовсім не здивувавшись почутій новині.
– Ага, за нього! Ми через тиждень їдемо до Парижа.
– Новий рік святкувати?
– Ні, в нове життя.
– То ти що, останнім часом одночасно і з ним, і зі мною?!..
– Ти мені, до речі, колись також Париж обіцяв…
– Не все відразу…
– І не всім одразу! – захихотіла Барбора. – З дружиною ж ти нещодавно туди злітав? І ваше подвійне селфі на Ейфелевій я у тебе на сторінці в фейсбуці лайкнула. Ти помітив? А він, мій рудий клоун, без усіляких обіцянок заробив гроші і купив два квитки на автобус.
– Автобусом у Париж?! – Губи Бориса розпливлися в єхидній усмішці.
Барбора помітила на бульварі якийсь дивний рух. Відволіклася від співрозмовника. Побачила, як п’ять червоних двометрових пляшок кока-коли стомлено чвалають по бульвару. Витягнула з торбинки мобільник і немов забула про Бориса.
– Андрюсе, привіт! Я тебе бачу, тільки не знаю, в якій ти пляшці? – звеселілим голосом заговорили вона в телефон.
Борис ошелешено дивився на дівчину.
– Не скажу! Ти мене все одно не побачиш! Тільки вас п’ятеро! Ану зупинись!
Одна червона «пляшка» спинилася на бульварі і крутонулася навколо своєї осі, розмахуючи руками врізнобіч. Інші чотири пішли далі.
– Тепер зрозуміло! Спасибі! Цілую! До вечора!
Барбора сховала мобільник назад у торбинку.
Борис доволі голосно зітхнув, немов захотів привернути до себе її увагу.
Барбора кинула на супутника показово байдужий погляд і знову втупилася на бульвар. Рекламна процесія кока-коли вже зникла. Інші пішоходи яскравістю барви одягу не виділялися.
– І ти думаєш, що ось цим він зможе вам заробити на життя в Парижі?! – Борис піднявся, одягнув шкіряну куртку. – Буде зле – телефонуй! Пришлю грошей на зворотний квиток. Теж на автобус! Але тільки тобі!..
Борис різкою ходою вийшов із кав’ярні і, немов зумисне, пройшов тротуаром близько-близько до вікон, за якими пила каву літня парочка іноземців і Барбора.
– Ще щось бажаєте? – спитав офіціант.
– Ні, – видихнула дівчина і піднялася з-за столика.
Розділ 5. Лондон
Однокласник Клаудіюса Марюс зустрів їх прямо на платформі автовокзалу «Вікторія». Поки Інґрида роззиралася, Марюс допоміг Клаудіюсу закинути рюкзак на плечі, а потім закинув собі на спину і рюкзак Інґриди. Так що перші кроки по лондонській землі далися їй особливо легко.
– На квартирі нас чекають через три години. А поки можемо погуляти, посидіти в кафе, – повідомив Марюс.
– Так давайте речі в камері схову залишимо! – запропонувала Інґрида і кинула погляд на важке, свинцеве небо над головою.
– По три фунти за місце, – сказав Марюс і заперечно похитав головою. – Краще ці фунти в кафе проїсти!
– Та в нас є п’ятсот фунтів, – похвалилася дівчина, все ще розглядаючи небо над Лондоном і думаючи, що не так уже воно й відрізняється від зимового литовського неба.
– На двох? І все?! – здивувався Марюс. І тут же вирішив змінити тему, зауваживши в очах Інґриди неспокій. – Ходімо! Тут поруч є одна симпатична кав’ярня з майже литовськими цінами!
І Марюс повів прибульців за собою по Воксгол-роуд. Хвилин через десять вони звернули на бічну вуличку і побачили цілий ряд маленьких крамничок.
Присіли в дальньому та темному кутку італійської тратторії, не обтяженої дизайном та особливими меблями. На стінці висіло меню з переліком десятка видів піци. Праворуч від бару – холодильник зі скляними дверима, в ньому – пляшки з колою та фантою.
– Я пригощаю, – оголосив Марюс.
Дві піци на трьох і пляшка коли з трьома склянками. Легкий столик із червоного пластику похитувався на нерівній підлозі, покритій коричневою керамічною плиткою. Інґрида згорнула вже не потрібний автобусний квиток і підсунула під одну з ніжок стола.
Клаудіюс нахилився до наплічника Інґриди, витягнув звідти пляшку бальзаму «Три дев’ятки». По-змовницьки зиркнув на Марюса. Той кивнув.
Клаудіюс розлив по третині склянки та сховав назад.
– Тут загалом класно, – «Три дев’ятки» розслабили Марюса, і його обличчя немов округлилося через посмішку. – Головне – знайти роботу. А далі: калькулятор у руки й усе можна прорахувати. Можна і на три фунти в день харчуватися, можна на п’ять. Якщо велосипед купувати, то краще вживаний і поганий на вигляд, щоб не вкрали. Зате економія величезна.
– А ти сам де влаштувався? – жуючи шматок піци, поцікавився Клаудіюс.
– Я зараз одного серба підміняю на заправці. Ночами. Він на батьківщину поїхав, а мені за ніч по тридцять фунтів платять. Чистими. Господар заправки – араб. Нормальний чолов’яга. З ним жодних проблем.
– Тридцять фунтів за ніч? – задумливо повторила Інґрида. – Це непогано…
Квартирка, в яку Марюс привів друзів, містилася в підвальному поверсі вузького чотириповерхового таунгауза за два квартали від метро «Іслінґтон». На віконці – решітка з товстої арматури.
Двері відчинила коротко обстрижена молода жінка в джинсах і довгому светрі синього кольору. Побачила Марюса, кивнула і пропустила гостей усередину. Відразу ж провела Інґриду та Клаудіюса в маленьку кімнатку з полуторним ліжком і віконцем.
– Тут можете розташовуватися, – сказала вона. – Марюс вам усе розповів?
Інґрида, опустивши рюкзак біля ліжка, обернулася на лондонського однокласника Клаудіюса, який зупинився в дверях.
– Ні, Таню, ще не встиг. Зараз усе розповім.
– Ходімо на кухню, там затишніше!
Таня завела їх на маленьку кухню зі старою газовою плитою, умивальником, холодильником і квадратним столиком, за яким ледь могли б розміститися четверо. Однак цього разу їм це вдалося.
Насамперед Таня увімкнула електрочайник, що стояв на холодильнику. Сіли на табуретки.
– За тиждень сто двадцять фунтів, – сказала вона доброзичливо. – Тільки водою й електрикою користуйтеся економно. Тут ще дві пари живуть, і вам треба буде з ними домовитися про час: хто коли користується кухнею. Влаштовує?
Інґрида кинула розгублений погляд на Марюса. Клаудіюс також глипнув запитально на однокласника.
– Це найнормальніші умови, – сказав той неголосно. – Особливо для вашого бюджету. Коли знайдете роботу, самі вирішите: залишатися чи щось інше шукати! Але дешевше в Лондоні нічого не знайдете! Ще спасибі Тані скажете, – він глянув на господиню з удячністю.
Клаудіюс також дивився на неї, на її волосся, по якому неможливо було визначити його натуральний колір. Світло на кухню потрапляло з вікна, але позаяк вікно виходило на вузький бетонний колодязь і на залізну драбину, що спускалася з рівня вулиці до вхідних дверей, то і розгледіти саме приміщення в його подробицях без увімкненої під стелею лампочки ніхто б не зміг. Ось і волосся Тані здавалося Клаудіюсу то червоним, то темним, то русявим, і не міг він збагнути: чи це гра його зору, ослабленого півмороком кухні, чи ж справді дівчина так часто міняла колір свого волосся, що воно стало пістрявим і відмовилося «слухатися» нової фарби.
– Гаразд, – видихнула Інґрида.
– Ви, будь ласка, зараз заплатіть, і я вам дам ключі, – наполегливо мовила Таня.
Отримавши гроші, вона піднялася до чайника, що закипів на холодильнику.
– Тільки ви їх не загубіть! – Кільце з чотирма ключами, дзенькнувши, опустилося на стіл. – І нікому не відчиняйте! В усіх, хто тут живе, є свої ключі!
Інґрида кивнула.
Тані зателефонували на мобільний, і вона вийшла, попросивши Марюса дочекатися її.
– Ось бачите, навіть без застави, – сказав він із гордістю.
– А вона господиня? Вона що, росіянка? – зацікавився Клаудіюс.
– Ні, господарі – араби, вони десь за кордоном, у Туреччині. А вона у них орендує та перездає. Іноді і сама тут ночує.
– Де ночує? – здивувалася Інґрида. – Тут же всього три кімнати, й усі вони зайняті!
– Не знаю, може, на кухні. Але вона нормальна! Не турбуйтесь!
Через півгодини повернулася Таня.
– Пощастило вам, – сказала. – Тут ще одна пара хотіла вашу кімнату винайняти. Але я їх в іншому місці поселила. У знайомих.
Розділ 6. Дорога на авґустів[4]. Підляське воєводство
Скільки там тієї Європи?! Він її вже пройшов із кінця в кінець десятки разів! І до своєї дерев’яної ноги, і з нею. Найбільше йому подобалася колись Пруссія, Східна Пруссія. Вона була майже рідною, як двоюрідна сестра. Знав її якщо не з народження, то вже явно з молодих років і до того дивного моменту, коли вона розчинилася в історії. Цей момент тривав достатньо довго, кілька років Кукутіса не відпускало відчуття, що десь поруч вариться зупа з квашеної капусти та гороху. У великому казані, що висить на гаку над багаттям. Запах цієї зупи наздоганяв Кукутіса то на одній дорозі, то на іншій. А той єдиний раз, коли він потрапив у Кеніґсберґ, ноги занесли його в самісіньке черево Східної Пруссії – ресторан «Блутгеріхт» у погребі королівського замку. І він, напившись пива і наївшись перцевих клопсів[5], ніяк не міг і не хотів іти звідтіля. Сидів і все милувався люстрами та підвішеними вітрильниками, і торцями великих бочок із родинними гербами східно-прусських баронів і зображеннями їхніх замків. І пішов тільки, коли над ним у стійці фельдфебеля завмер насуплений і вусатий офіціант, вимовивши лише одне слово «Zeit!», яке прозвучало, як слово «Ordnung»[6]. І тоді, розуміючи, де він перебуває й як тут ставляться до коротких слів, Кукутіс устав і насилу піднявся крутими східцями з підвалу-ресторану з дивною назвою «Кривавий суд» на поверхню Східної Пруссії. Минали роки, і він знову і знову заходив у прусські села та містечка, бачив їх, чув їх, хапав носом запахи їхніх кухонь. І раптом, у якийсь момент, щось змінилося. Вони зникли. Звіялися пруссаки, немов в один момент зібрали свої манатки та запахи і пішли. Ось так жили собі століттями, зустрічалися на шляху, всміхалися своїми особливими дрібними посмішками. Першими і голосніше за всіх на всю Європу відсвяткували винахід барона Карла Фрідріха Крістіана Людвіга Драйз фон Зауерброна – механічну м’ясорубку. Здавалося б, ну все, прощавайте муки з подрібненням ножами м’яса для клопсів, здрастуй, нове, комфортне життя! Але ні, недовго вони раділи появі механічної м’ясорубки! Й ось, мабуть, завис хтось над ними в стійці фельдфебеля, насуплений і вусатий або навпаки – хитро усміхаючись, безвусий. Встав і сказав: «Es ist Zeit».
І вони пропали. Зникли безвісти. Коли Кукутіс уперше задумався про це, проходячи через колишні прусські землі, і спитав у зустрічного поляка, куди поділися прусси, той відповів: «Їх убили литовці!» Поляк, мабуть, литовців не любив і в Кукутісі також литовця визнав. Тому так і сказав. А Кукутіс спочатку повірив. Він згадав, що йому казали про пруссів литовські селяни. А торочили вони, що прусси не вміють любити і тому в них майже не буває дітей. І справді, жодного разу раніше, проходячи через прусські села та містечка, він не бачив дітей, не чув дитячих голосів і сміху. «Вимерли?» – перепитав він. І кивнув. А якщо вимерли прусси, то зрозуміло, чому й сама Пруссія зникла. Розтягнули її по шматках поляки та росіяни. Ну, литовцям також шматочок дістався – Мемельланд, але він і так був литовським. Хоча до литовців був він і шведським, і тевтонським, і лівонським. Однак коли Мемельланд став литовським і повернув собі назву Клайпедського краю, не було в ньому пруссів. Німці були, поляки були, навіть ці дивні мемельландери, котрі розмовляли литовською, але литовцями себе не вважали, також були. А от пруссів не було! Отже, збрехав поляк, той, хто сказав, що пруссів литовці вбили. Історія ж свідчить, що якщо один народ убиває іншого, то земля убитого народу відразу ж переходить до народу-вбивці, але й недобиті залишки вбитого народу продовжують собі тихенько жити на околицях. Але ж немає на околицях Литви жодних пруссів. І землі у Литви більше не стало.